Господарські ризики і їх страхування

У своїй діяльності суб'єкт господарювання постійно наражається на ризик. Саме з ризиком, з цією потенційною невідомістю, що може при­звести до негативних господарських наслідків, а також викликати по­требу в змінах у самій його організаційно-правовій формі, і зустрічається суб'єкт, що господарює, в найрізноманітніших сферах своєї діяльності. Причини виникнення ризиків можуть бути різні. Це і природні ка-таклізми (урагани, землетруси, повені, пожежі і т. ін.), і соціальні по­трясіння (військові конфлікти, перевороти, внутрішньополітична й еко­номічна нестабільність і т. ін.), і неправомірна діяльність самого госпо­дарника чи когось іншого (крадіжки, ушкодження і знищення майна і т. ін.). У недостатній вивченості умов ринку, виробничого процесу, того або іншого виду господарської діяльності тощо також приховується ризик.

¹ Інкасо — банківські операції, що здійснюються на підставі інструкції
клієнтів з «фінансовими» (переказні векселі, прості векселі, чеки, платіжні роз­
писки і т. ін.) і «комерційними» документами з метою одержання платежів, що
їм належать.

² Довіритель — клієнт, що доручає операцію по інкасуванню своєму банку.

³ Банк-ремітент — банк, якому довіритель доручає операцію по інкасуванню.

Поняття ризику пов'язане насамперед із вибором і прийняттям управлінських рішень на різноманітних рівнях ієрархічної структури управ­ління: на рівні керування народним господарством, галуззю, підгалуз-зю, підприємством або його структурним підрозділом. Ризик слід вва­жати невід'ємною частиною господарської діяльності будь-якого під­приємства, незалежно від форми власності.

Господарський ризик, виходячи з цього, слід визначити як діяль­ність суб'єктів господарювання, пов'язану з подоланням невизначеності в ситуації неминучого вибору.

У цілому ризики господарської діяльності підрозділяються на:

ризик утрати майна в результаті стихійних лих, інших несприятли­вих природних і економічних умов;

ринковий — ризик, пов'язаний із негативними чинниками при ре­алізації продукції на зовнішньому і внутрішньому ринках;

технічний — ризик, пов'язаний із підвищеною небезпекою при екс­плуатації технічного устаткування, проведенням будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт;

комерційний — ризик, пов'язаний із непоставкою чи недопоставкою продукції, із прийманням товару покупцем і його платоспроможністю;

ризик виникнення відповідальності;

ризик утрати прибутку;

валютний — ризик, пов'язаний із здійсненням зовнішньоеко­номічної діяльності суб'єкта, що господарює;

інвестиційний — ризик, пов'язаний з його інвестиційною діяльністю;

ризик, пов'язаний із здійсненням науково-технічної діяльності, в тому числі пов'язаної з вищими навчальними закладами;

ризик виникнення втрат при погіршенні фінансового становища позичальника, або кредитний ризик.

Разом з тим, у рамках окремих видів ризику, зазначених вище, мож­на виокремити певні підвиди, тобто дати докладнішу класифікацію ри-зикових операцій суб'єкта, що господарює. Одним із важливих видів господарського ризику є ризик утрати майна. Цей вид ризику може бути пов'язаний із утратою майна в результаті стихійних лих; крадіжки; аварій, вибухів; при транспортуванні; неправомірних дій органів влади і управління.

В умовах ринку актуальним для суб'єктів господарювання стає ко­мерційний ризик.

Він може бути пов'язаним із внутрішнім і зовнішнім ринками.

З внутрішнім ринком пов'язані ризики:

з визначенням структури й обсягів виробництва нових і старих ви­робів;

з виробництвом, тобто наявністю в розпорядженні підприємства виробничих ресурсів у достатній кількості і якості в певному періоді його діяльності;

з відповідністю пропозиції підприємства її платоспроможному по­питу;

з цінами і витратами, тобто можливістю покриття за допомогою платоспроможного попиту витрат у задоволенні потреб в продукції, ре­алізованої за розрахованою заздалегідь або за нижчою ціною.

З зовнішнім ринком пов'язані ризики:

зміни цін реалізації на світовому ринку;

з реалізацією виробів на зовнішньому ринку;

митних обмежень при реалізації виробів на зовнішньому ринку.

Класифікуючи ризики, слід згадати про існування ризику, пов'яза­ного з підвищеною небезпекою при експлуатації технічного устаткуван­ня, проведенням будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт.

При здійсненні господарської діяльності необхідно звертати увагу на такий вид ризику, як ризик відповідальності. Цей вид ризику скла­дається з таких видів відповідальності:

за забруднення навколишнього природного середовища;

за якість продукції, що випускається підприємством;

орендодавця за розірвання договорів з орендарями;

суб'єкта, що господарює, за збиток, заподіяний життю і здоров'ю працівника підприємства;

Одним із видів значного ризику є ризик утрати прибутку. Утрата прибутку може статися внаслідок:

змушених перерв у виробництві (непрямі збитки, під якими маємо на увазі нестриманий через недогляд прибуток, і трати, пов'язані з ліквідацією наслідків подій, що викликали перерву у виробництві, а також поточні витрати, незалежно від того, продовжується виробничий процес на підприємстві чи ні;

втрати майна;

невиконання постачальниками своїх договірних зобов'язань у час­тині асортименту і якості продукції;

зміни кон'юнктури ринку;

заміни застарілого обладнання, упровадженням нової техніки і тех­нологій;

проведення страйків і в результаті інших суспільно-політичних подій.

Специфічними видами ризику, пов'язаними із здійсненням зов­нішньоекономічної діяльності, є валютні ризики. Під валютними ри­зиками слід розуміти небезпеку валютних утрат, викликаних зміною курсу іноземної валюти щодо національної валюти при проведенні зовнішньоекономічних операцій. Розрізняють три основних види ва­лютного ризику:

валютних збитків у конкретних операціях в іноземній валюті;

збитків при перерахунку прибутку закордонних філій у національ­ну валюту;

збитків від неплатежу за поставлені товари і зроблені послуги в разі погіршення фінансового стану, банкрутства іноземного партнера або внаслідок політичних подій у відповідній країні.

До специфічних видів ризику слід віднести і групу так званих інве­стиційних ризиків. Під інвестиційним ризиком розуміють небезпеку неотримання прибутків від вкладених коштів у певний вид вироб­ництва, робіт чи послуг через визначений термін.

Окрему групу становлять ризики, пов'язані зі здійсненням науко­во-технічної діяльності, в тому числі:

ризики, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяль­ності науково-дослідної організації (інституту);

у зв'язку із здійсненням понад основне коло обов'язків господар­ської діяльності працівниками вищих навчальних закладів;

невиконання або неналежного виконання науково-дослідної роботи науковою організацією; виникнення можливих матеріальних утрат для членів тимчасових творчих колективів вищих навчальних закладів, пов'язаних із податковою політикою держави; порушення авторських прав; розголошення комерційної таємниці і т. ін.

Кредитний ризик посідає істотне місце серед інших видів ризику в господарській діяльності. Кредитні ризики виникають при погіршенні фінансового стану позичальника, появи непередбачених ускладнень у його діяльності, при несприятливій обстановці на ринку. До кредитних ризиків також слід віднести ризик, пов'язаний із наданням експортних комерційних кредитів, де ризик може мати своєю підставою недобро­совісність клієнта, пов'язану з фінансовою частиною операції.

Такий стан справ, коли суб'єкт господарювання в процесі своєї діяльності постійно наражається на ризик, природно, викликає не­обхідність у розробці засобів усунення або обмеження впливу ризиків на його діяльність. Деякі з засобів усунення й обмеження ризику можуть бути здійснені самим носієм господарської діяльності. Це, зокрема, спрямовані на запобігання небезпечних подій (наприклад, будівництво захисних дамб і споруджень у сейсмічне несприятливих районах) або на усунення наслідків таких подій (наприклад, організація загонів ряту­вальників, пожежних), утворення резервних фондів, належне прогно­зування діяльності суб'єкта, що господарює, і т. ін. Усунення й обмежен­ня ризику може бути досягнуте і в інший спосіб — коли ризик беруть на себе інші особи (гаранти, поручителі, страховики й ін.).

Найбільш широко застосовуваним засобом усунення й обмеження ризику є страхування. Сутність страхування полягає в тому, що особа, якій загрожує певний ризик, залучає до несення ризику іншу особу (частіше всього спеціально організоване підприємство), яка бере на себе відпові­дальність за наслідки, що виникають від настання передбаченої події.

Необхідність страхового захисту має кілька аспектів: природний соціальний, юридичний, економічний, міжнародний.

Природний аспект захисту інтересів суспільства та окремих його гро­мадян полягає в тому, що страхування виникло як засіб збереження ма­теріального благополуччя за настання випадкових, не передбачуваних, а також передбачуваних, але небажаних подій і таких, яких не можна уник­нути, з метою розподілу заподіяних окремим громадянам збитків між багатьма іншими членами суспільства, щоб полегшити тягар потерпілих.

Соціальний аспект страхування полягає в тому, що страхування виступає формою (способом) участі держави, роботодавців у справі за­хисту особистих інтересів громадян і створення в такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.

У юридичному аспекті страхування господарських ризиків є різно­видом господарсько-правових відносин щодо захисту майнових інте­ресів суб'єктів господарювання в разі настання певних подій (страхо­вих випадків), визначених договором страхування або чинним законо­давством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати ними страхових платежів.

Економічна зумовленість страхового захисту пояснюється не­обхідністю створення такого різновиду людської діяльності, який грун­тується на акумуляції фінансових засобів з метою відшкодування збитків, спричинених настанням шкідливих для здоров'я та (або) матеріального благополуччя подій, як фізичним так і юридичним особам — суб'єктам господарювання, що створює сприятливі умови для безперебійного процесу суспільного відтворення.

Міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних відмінностей у законодавствах різних країн і уніфікації способів захисту інтересів суб'єктів господарювання та розробки таких юридичних норм, які б забезпечили страховикам наявність достатніх фінансових гарантій.

Таким чином, необхідність страхового захисту викликана прагнен­ням обмежити як матеріальні, так і нематеріальні збитки, пов'язані з певними господарськими ризиками.

У страхових відносинах вирізняють страховий ризик і страховий випадок.

Страховий ризик — це певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Страховий випадок — подія, передбачувана договором страхування або законодавством, яка відбулась і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодуван­ня) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Аналіз застосування страхування як засобу усунення або обмежен­ня ризику дає підстави зробити висновок про безсумнівну корисність цього інституту як для окремих осіб, так і для всієї держави в цілому. Усуваючи або обмежуючи ризик, страхування надає носію господар­ської діяльності можливість без страху здійснювати цю діяльність. Та-

ким чином, страхування має моральне значення, воно стимулює ак­тивність господарників. Крім того, елімінуючи або зменшуючи ризик, страхування впливає на стан економіки держави в цілому, тому що стра­хування дає можливість кожному суб'єкту, що господарює, обмежити себе від можливих ризиків.

Чинне законодавство України про страхування (статті 352, 353 Гос­подарського кодексу, статті 984, 988, 989, 999 Цивільного кодексу, статті 2, 3, 4 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 року¹) ви­значає коло суб'єктів і об'єктів страхування, а також форми страхування.

Головними суб'єктами в страхуванні є:

страховики — організації — юридичні особи, створені у формі акціо­нерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю (згідно з Законом України «Про господарські товарист­ва»), що одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення стра­хової діяльності з метою надання послуг на страховому ринку. Предме­том безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Допускається вико­нання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених угод про сумісну діяльність;

страхувальники —дієздатні громадяни або юридичні особи, що укла­ли із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України. Страхувальники можуть уклада­ти із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб), які можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з до­говором страхування. Страхувальники мають право при укладенні до­говорів страхування призначати громадян або юридичних осіб для отри­мання страхових сум (страхового відшкодування), а також замінювати їх до настання страхового випадку.

Об'єктами страхування можуть бути майнові ризики, пов'язані:

з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди фізичній особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страху­вання відповідальності).

За формою розрізняють обов'язкове та добровільне страхування. До обов'язкового страхування (ст. 999 Цивільного кодексу України, ст. 7 За­кону України «Про страхування») належать, в основному, види особи­стого страхування, а також такі види господарського страхування, як:

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 18. - Ст. 79.

страхування відповідальності повітряного перевізника І виконавця повітряних робіт щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим до перевезення, іншим користува­чам повітряного транспорту та третім особам;

страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за збитки, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт;

обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підпри­ємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогоспо­дарськими підприємствами всіх форм власності;

страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції;

страхування майнових ризиків при промисловій розробці родовищ нафти і газу;

страхування предмета іпотеки від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування;

страхування фінансових ризиків неотримання, невчасного отри­мання та отримання неповної суми платежів за договорами про іпотечні кредити та платежів за іпотечними сертифікатами;

страхування відповідальності забудовника перед третіми особами;

страхування результатів будівельно-монтажних робіт забудовником;

страхування майна, переданого в концесію.

Правила та порядок проведення обов'язкового страхування, форми типового договору та умови ліцензування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Добровільне страхування здійснюється виключно на добровільних засадах на основі договорів між страхувальником і страховиком. За­гальні умови і порядок проведення добровільного страхування визна­чаються правилами страхування, зареєстрованими спеціальним упов­новаженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю. До видів добровільного страхування законо­давець відносить, зокрема, страхування кредитів, страхування інвес­тицій, страхування фінансових ризиків та інші види господарського страхування (ст. 6 Закону України «Про страхування»). Конкретні умо­ви страхування визначаються при укладенні договорів страхування.

Договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі (плату за страхування) у визначені терміни і викону­вати інші умови договору, а страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової суми страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником чи на користь якої укладений договір стра­хування (надати допомогу, виконати послугу тощо).

Договір страхування повинен містити: назву документа; назву та адресу страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальни-

ка і його адресу; зазначення об'єкта страхування; розмір страхової суми, перелік страхових випадків; визначення розміру тарифу; розмір страхо­вих внесків і терміни їх сплати; строк дії договору; порядок зміни і при­пинення дії договору; права і обов'язки сторін та відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору і інші умови за згодою сторін; підписи сторін.

Договір страхування укладається в письмовій формі. Договір стра­хування може укладатися шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Договір страхування припиняється у випадках, встановлених дого­вором та законом.

Аудит

Аудит, за Господарським кодексом України, — це перевірка бухгал­терської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, їх повноти і відпо­відності законодавству та встановлюваним нормам.

Перші документи стосовно аудиторів (навіть з аналогічною назвою та з вказівкою імен) були знайдені в Європі. Серед найбільш популяр­них джерел англомовних країн, які містять згадки про облікові докумен­ти та аудиторах, вчені вважають архів Казначейства Англії та Шотландії, який датується 1130 роком. Згідно з найденими там документами, Лон­донське Сіті підлягало аудиту ще в 1200 році.

Сам термін «аудит» походить від латинського слова «ашііїш» —«слу­хання».

Перші бухгалтери-аудитори з'явились у Великій Британії близько середини XIX століття. Закон про британські компанії, який було прий­нято в 1862 році, зобов'язував в обов'язковому порядку здійснювати перевірку рахунків компаній спеціалістами з бухгалтерського обліку та фінансового контролю не менше ніж один раз на рік. Аудиторська спра­ва виникала і в інших країнах, де проходив бурхливий процес концент­рації виробництва і капіталу та створювалися акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства на вірі та інші формування. Так, наприклад, у Франції в 1867 році був прийнятий закон про обов'язкову перевірку і оцінку балансів акціонерних товариств спеціальними ревізорами. Аудиторська професія отримала різноманітні назви: в США—суспільний бухгалтер, у Франції — бухгалтер-експерт або комісар по рахунках; у Німеччині — контролер господарства, контролер книг та ін. Поруч з аудиторами, які займались перевіркою звітів та ба­лансів, існувала і така категорія аудиторів, як консультанти з питань оподаткування.

Особливий поштовх у розвитку аудиторської справи дала світова економічна криза 1929-1933 років, коли масове банкрутство акціонер­них товариств і підприємств інших форм вимагало жорсткої перевірки та підтвердження їхніх звітів і балансів з боку незалежних урядових аудиторів.

Державні органи різних країн по-різному здійснюють контроль та державну регламентацію професійної аудиторської діяльності. Напри­клад, у США і Великій Британії діяльність аудиторських організацій має самоврядний характер. Вони самі готують аудиторів, присвоюють їм відповідну кваліфікацію і надалі стежать за тим, наскільки сумлінно і кваліфіковано аудиторами виконуються професійні обов'язки. У країнах континентальної Європи аудиторська діяльність організовується урядо­вими органами.

В усіх країнах існують свого роду аудиторські суди честі, які розгля­дають провини окремих представників аудиторської професії та вино­сять їм покарання, а в деяких випадках позбавляють аудиторів звань або виносять відповідні рекомендації для урядових органів.

Посада аудитора в Росії була введена ще Петром І для армії і флоту на початку XVIII століття. На відміну від західних аудиторів XVIII—XIX століть, вони мали набагато більше прав і обов'язків. Протягом півто­ра століття вони були і ревізорами, і слідчими, і прокурорами.

У розвинених країнах незалежний аудит є провідною формою фінансового контролю. Порівнюючи законодавство різних країн у га­лузі організації аудиту, можна виявити певну подібність, яка полягає в тому, що скрізь є нормативні акти про обов'язковий аудит річної фінансової звітності певних суб'єктів підприємництва, встановлені кваліфікаційні вимоги до аудиторів на право зайняття аудиторською діяльністю.

Розвиток аудиторської справи сприяв створенню великих транс­національних аудиторсько-консультативних фірм, які мають свої філії і представництва в багатьох країнах («Артур Андерсен», «Делойт енд Туш» та ін.).

Аудиторська діяльність у країнах СНД — в Україні, Російській Фе­дерації, Білорусі, Казахстані, Вірменії, Узбекистані та інших — розви­вається в міру формування ринкової економіки, урізноманітнення форм власності капіталу. Аудиторська діяльність у цих країнах регла­ментується спеціальним законодавством та нормативно-правовими актами з аудиту. Позитивним у розвитку аудиту у країнах СНД є те, що створено Координаційний центр з аудиту за участю певних структур ООН, Асоціації бухгалтерів і аудиторів СНД. Координаційний центр сприяє розробці методичного забезпечення аудиту, створенню підруч­ників для підготовки бухгалтерів-аудиторів у вищих навчальних закла­дах, уніфікації навчальних планів для підготовки бакалаврів і магістрів за фахом «економіст з бухгалтерського обліку і аудиту».

Для визначення сфери правового регулювання бухгалтерського обліку й аудиту можна вирізнити три види обліку, які застосовуються на підприємствах: фінансовий, виробничий (управлінський) і податковий. Управлінський облік обслуговує внутрішні потреби підприємств, його результати, на відміну від фінансового, не служать задоволенню потреб зовнішніх користувачів.

Систему правового забезпечення аудиторської діяльності можна ха­рактеризувати як чотирьохрівневу. До першого рівня необхідно віднес­ти Господарський кодекс України, Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 року №3125-ХІІ' та інші закони, які ви­значають місце аудиту в господарській діяльності, основні положення, принципи та умови здійснення. Другий рівень становлять акти Прези­дента України, Кабінету Міністрів України та інших виконавчих ор­ганів, що деталізують вимоги законів (наприклад, наказ Фонду держав­ного майна України від 3 серпня 1995 року № 998 «Про затвердження Методичних роз'яснень стосовно здійснення аудиторських перевірок фінансового стану підприємств, що приватизуються»² та ін.). Третій рівень — стандарти з обліку і звітності, а саме Стандарти аудиту та ети­ки Міжнародної федерації бухгалтерів, що, відповідно до рішення Ауди­торської палати України від 18 квітня 2003 року № 122/2³, з 1 січня 2004 року діють як Національні стандарти, в яких визначаються основні принципи ведення обліку. Стандарти покликані регламентувати ор­ганізацію і ведення бухгалтерського обліку на окремих його ділянках. Нарешті, до четвертого рівня слід віднести нормативні акти, що забез­печують практичну діяльність і мають допоміжний характер (наприклад, рішення аудиторської палати України від 29 травня 1997 року № 54 «Норматив 4. Планування аудиту» та ін.).

Регламентацію аудиторської діяльності, відповідно до положень ста­тей 14—16 Закону України «Про аудиторську діяльність», покладено на Аудиторську палату України. Вона, згідно з положеннями Закону та Статуту, здійснює сертифікацію і ліцензування суб'єктів, що мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує програми підго­товки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів.

Аудиторська палата України може створювати свої регіональні відділення в Республіці Крим, областях та містах Києві і Севастополі.

Аудиторською діяльністю мають право займатися фізичні особи — аудитори і юридичні особи — аудиторські фірми незалежно від форми власності, у тому числі іноземні і створені разом з іноземними.

Заняття аудиторською діяльністю відбувається: для аудиторських фірм — на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а для фізичних осіб —

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1993. — №23 (08.06.93). — Ст. 243.

² Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2001. - № 2.

³ «Аудитор України». - 2004. - № 6.

при наявності кваліфікаційного сертифікату. Порядок та умови сер­тифікації встановлені «Положенням про сертифікацію аудиторів», за­твердженим рішенням Аудиторської палати України від 19 листопада 2002 року, протокол № 116^і.

Аудиторські фірми починають свою роботу після державної реєст­рації як суб'єкта господарської діяльності, одержання ліцензії і вклю­чення до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів, які одноосібно нада­ють аудиторські послуги, ведення якого організує і здійснює Аудитор­ська палата України відповідно до ст. 14 Закону України «Про аудиторську діяльність».

Аудитори й аудиторські фірми можуть відповідно до закону утворю­вати аудиторські спілки для координації своєї діяльності або захисту своїх професійних інтересів.

За формою здійснення розрізняють внутрішній та зовнішній аудит. Внутрішній аудит здійснюється спеціальними структурними підрозділа­ми підприємства або його працівниками. Його основне завдання — вирішення окремих функціональних проблем в управлінні, розробка і перевірка інформаційних систем підприємства. Внутрішній аудит є невід'ємною частиною управлінського контролю на підприємстві. Він може бути і незалежним, тобто безпосередньо підпорядковуватися не виконавчому органу підприємства, а зовнішнім засновникам.

Зовнішній аудит проводять незалежні аудитори, і він не має ніяких своїх інтересів щодо підприємства, яке перевіряється.

Відносини між суб'єктом господарювання і аудитором з приводу проведення аудиторської перевірки і надання інших аудиторських по­слуг оформляються договором.

Істотними умовами аудита як виду підрядного договору є встановлен­ня достовірності бухгалтерської звітності суб'єкта господарювання та ціна за виконання цієї роботи. Аудитор зобов'язаний вчасно попередити контрагента, якщо виникла необхідність значно підвищити обумовлену договором ціну. У цьому разі суб'єкт господарювання має право відмо­витися від договору, відшкодувавши аудиторові вже понесені ним витра­ти. Якщо аудитор про це не попередив, то він зобов'язаний провести ауди­торську перевірку, не вимагаючи додаткової оплати своєї праці.

Результатом аудиторської перевірки є висновок аудитора (ауди­торської фірми). Висновок аудитора визнається особливим документом, що має юридичне значення для всіх юридичних і фізичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також судових і правоохоронних органів (якщо аудит здійснено за їх дорученням).

¹ Закон і Бізнес. - 2003. - № 5.

Розділ VII

Спеціальні режими господарювання Гпава 28. Спеціальні (вільні) економічні зони