Підприємство і власність Організаційні форми приватних підприємств

Ринкові економіки розвинутих країн демонструють велику різноманітність підприємств. Відмінності між ними спричинені не лише розмірами та сферами діяльності, а й тим, хто є власником майна. Різні форми власності передбачають неоднакове розпорядження капіталом з боку власників, різну участь в управлінні ним і різну відповідальність за зобов’язаннями підприємства, нарешті, неоднакову сплату податків державі. Знання цих особливостей має цілком практичну спрямованість. Воно може знадобитися кожному в його трудовій діяльності.

Вивчивши цю тему, ви дізнаєтеся:

· в яких формах може існувати власність;

· як можуть бути побудовані підприємства різних форм власності, тобто їхні організаційні форми (типи);

· які переваги та обмеження має кожна з форм;

· які форми власності та організаційні форми підприємств передбачені українським законодавством;

· що таке неприбуткові підприємства.

Підприємство і власність. Підприємство, як відомо, є організаційною формою поєднання факторів виробництва. Вони можуть належати або одній особі, або колективу людей, або державі. Відповідно до цього виділяють три основні форми власності: індивідуальну (приватну), колективну (кооперативну), державну. В основу кожної з них покладене особливе привласнення засобів виробництва та результатів виробничої діяльності.

Крім підприємств зазначених форм власності, у ринкових країнах можуть існувати підприємства, що належать іншим державам або міжнародним організаціям.

Згідно з Державним класифікатором форм власності законодавче закріплено п’ять основних форм власності: приватна, державна, колективна, власність інших держав, власність міжнародних організацій. У 2000 р. в Україні розподіл зайнятого населення за формами власності характеризувався такими даними:

Таблиця 11

Пояснення до таблиці:

У таблиці представлено розподіл зайнятого населення України за основними формами власності: державною, колективною, приватною.

Приблизно третина зайнятих (34,4%) працює в державному секторі. Це майже утричі менше, ніж було на початку 90-х років ХХ століття.

Співвідношення чисельності зайнятих на підприємствах різних форм власності істотно варіює за галузями економіки. Так, у сфері транспорту і зв’язку, житлово-комунального господарства та невиробничих видів побутового обслуговування, охорони здоров’я, фізичної культури, соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, науки частка зайнятих в державному секторі висока – значно перевищує 2/3 загальної чисельності. В сільському та лісовому господарстві, навпаки, превалює приватна форма власності (54%). В інших сферах економічної діяльності, пов’язаних із самозайнятістю населення, приватна форма власності становить 100%.

 

В основі функціонування ринкової економіки лежить розвиток приватної власності. Свобода приватної власності, як вам відомо, становить головну умову підприємництва. Самого підприємця А. Сміт визначав як власника. В класичному вигляді приватна власність є власністю однієї особи. Проте в процесі своєї еволюції вона набуває інших форм. По-перше, це відбувається тоді, коли об’єднуються капітали двох чи більше осіб. По-друге, коли приватна власність формується багатьма співвласниками капіталу через випуск і розміщення акцій.

Кожному етапові розвитку приватної власності відповідають певні організаційні форми підприємств. Класична форма приватної власності представлена в ринковій економіці одиницями бізнесу, які називаються одноосібними володіннями (sole proprietorship). Це — перша організаційна форма підприємства за критерієм власності.

Якщо підприємство утворюється як об’єднання капіталів двох чи більше господарюючих суб’єктів, то організаційною формою власності є партнерство, або товариство (partnership).

Нарешті, якщо власниками фірми є численні власники (володарі) акцій, то маємо корпорацію — третю з основних організаційних форм підприємства в ринковому середовищі (corporation, public company).

У розвинутих країнах частка одноосібних компаній у загальній кількості одиниць бізнесу найбільша, проте їхня питома вага в загальному обігу невелика. Таке явище ілюструє схема, складена за даними американської економіки:

 

Частка різних організаційних Частка різних організаційних

Форм підприємств у загальній форм у загальному обігу

Кількості одиниць бізнесу

Схема 29

Пояснення до схеми:

Найпоширенішим типом фірм є одноосібні володіння, вони властиві будівельній індустрії, роздрібній торгівлі, сфері послуг. Великі корпорації становлять лише близько 1/5 загальної чисельності, їхньою сферою діяльності є різні галузі промисловості.

Співвідношення різних типів підприємств за їхньою часткою у загальних грошових надходженнях (у загальному обігу) неоднакове. За цим показником лідирують корпорації (майже 90%).

 

Хоча для прикладу ми взяли американську економіку, приблизно таке принципове співвідношення між трьома основними організаційними формами бізнесу існує в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою. Щоб глибше зрозуміти причини цього явища, треба докладніше зупинитися на перевагах і недоліках кожного типу підприємств.

Одноосібні володіння. Їхня суть у тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує весь прибуток і несе особисту відповідальність за всіма зобов’язаннями фірми. Останнє, між іншим, означає, що в разі банкрутства фірми власник може не лише втратити капітал, а й відшкодовувати боргові зобов’язання перед кредитором за рахунок особистого майна.

Слід зазначити такі переваги одноосібних володінь.

По-перше, весь прибуток зосереджується в руках одного власника. Це дає можливість безпосередньо використовувати прибуток в інтересах справи так, як їх (ці інтереси) розуміє сам підприємець. Оскільки весь прибуток належить підприємцеві, зрозуміла його безпосередня заінтересованість в ефективній праці. До того ж прибуток підприємця за ринкової економіки розглядається як його індивідуальний дохід і оподатковується індивідуальним прибутковим податком (а не податком на прибуток, як в інших випадках).

По-друге, у власника фірми невеликі витрати на організацію виробництва. Його управлінські рішення негайно втілюються в життя. Він непідзвітний співвласникам чи будь-яким керівним органам фірми. Невеликі розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прямі контакти зі своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність цінується багатьма підприємцями над усе, бо створює передумови для повної реалізації здібностей.

По-третє, одноосібному володінню властива простота дій в організації фірми та її ліквідації. В обох випадках достатньо лише рішення самого підприємця.

Водночас одноосібні володіння мають деякі недоліки, які правильніше було б вважати обмеженнями цієї організаційної форми. Це, насамперед, обмежені можливості для розширення капіталу. Збільшення обсягів виробництва відбувається за рахунок прибутку, якого може бути замало. Власники невеликих фірм часто банкрутують, не можуть розраховувати на значні кредити банків. Крім того, обмеженими є можливості “одноосібника” в управлінні виробництвом. Адже одна особа має приймати рішення з усіх виробничих, фінансових, технічних, комерційних та інших питань. Часто підприємцеві бракує компетентності, що призводить до помилкових рішень.

Ще одним недоліком одноосібного володіння стає саме повна відповідальність підприємця. За свої борги, кредити, збитки він відповідає не лише активами фірми, а й своїм особистим майном. Банкрутство фірми є одночасним банкрутством її єдиного власника.

Одноосібні володіння — найменш стійкі організаційні форми бізнесу. Щорічно в країнах з ринковою економікою велика частина новостворених фірм гине.

З привабливих та застережливих ознак одноосібного підприємства випливає, що ця форма більше підходить підприємцям, які високо цінують власну незалежність, здатні на неабиякий ризик, надають перевагу виробництвам з коротким циклом, де швидко одержується прибуток.

В Україні одноосібні підприємства представлені малим бізнесом, тобто практично немає прикладів того, щоб одна особа була повним власником великого підприємства. У 2000 р. серед малих підприємств 32,3% становили приватні, 62,8% – колективні, 1,5% – державні, 2,8% – комунальні, 0,5% малих підприємств становили власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Загальна кількість малих підприємств в Україні складає 217930, що, за експертними оцінками, як мінімум удвічі переменшує потребу в них.

Партнерство. Природним продовженням одноосібного володіння є партнерство. Це така форма організації бізнесу, коли дві чи кілька осіб ведуть справу як співвласники на підставі укладеного договору. Є два види партнерства: звичайне, або генеральне, та з обмеженою відповідальністю. Партнери об’єднують свої фінансові ресурси та вміння вести справу. Вони розподіляють ризик, прибутки, збитки згідно з домовленістю. Звичайне партнерство передбачає необмежену відповідальність кожного співвласника, тобто, як і в попередньому випадку, кожен учасник несе повну відповідальність у справах фірми в розмірі як свого внеску у загальний капітал, так і своїх особистих коштів. Обмежена відповідальність партнерів ніколи не перевищує суми, яку вони внесли в справу.

Частка партнерств у ринковій економіці, як правило, невелика, так само, як і їхня питома вага в грошовому обігу. Вони більш поширені в таких галузях, як медицина, юриспруденція, бухгалтерія, що пов’язано з економічними особливостями цієї форми. Розглянемо, які переваги партнерство має перед одноосібними володіннями.

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об’єднання кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. При більшій кількості учасників з’являється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, вони можуть найняти і професійних менеджерів.

По-третє, як і одноосібні володіння, партнерства користуються податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як його індивідуальний дохід.

Проте партнерства не позбавлені недоліків (обмежень).

Перше: можуть виникати непорозуміння між партнерами, розходження їхніх інтересів, що ускладнює процес управління.

Друге: хоча фінансові можливості фірми і ширші, ніж у “одноосібників”, вони часто виявляються недостатніми для функціонування прибуткового підприємства.

Третє: у партнерствах завжди наявний елемент непередбаченості, наприклад, несподіваний вихід будь якого учасника із справи. В цьому разі решта учасників або третя особа зобов’язані викупити його частку в фірмі, бо інакше забрати цей внесок неможливо.

Четверте: партнерствам ще більше, ніж одноосібним володінням, загрожує нерозподілена відповідальність. Кожний партнер несе відповідальність за всі невдалі рішення — як власні, так і своїх партнерів. У разі банкрутства кожний з учасників може втратити більше, ніж вклав у справу. Компаньйон, якому належить 1% власності фірми, відповідає так само, як і ті, кому належить решта 99% (це, звичайно, не стосується товариств з обмеженою відповідальністю).

Значні ускладнення виникають також під час реорганізації підприємства, переорієнтації його на інше виробництво.

Як бачимо, партнерська форма організації фірми доцільна для підприємців, які прагнуть збільшити свої фінансові можливості та бажають співпрацювати з компаньйонами.

Корпорація. Третьою організаційною формою бізнесу є корпорація. Це — провідна форма сучасного підприємництва. Хоча кількість корпорацій у країнах з ринковою економікою невелика, їхня частка у створенні валового національного продукту найбільша. Наприклад, у США на частку корпорацій припадає 85% валового національного продукту, приблизно 90% обсягу продажу речей і послуг.

З правової точки зору корпорація є юридичною особою. Це означає, що вона як одиниця бізнесу відокремлена від фізичних осіб, які володіють нею. Власниками корпорації виступають численні акціонери, між якими розподілена вся власність фірми. Кожний учасник — акціонер — відповідає у межах своєї частки за майно корпорації. Від імені своїх вкладників корпорації як юридичні особи можуть купувати ресурси, виробляти та продавати продукцію, брати в борг, надавати кредити, укладати контракти. У статуті корпорації розглядаються юридичні та економічні засади діяльності корпорації.

Особи, які офіційно беруть участь у створенні акціонерного товариства, називаються засновниками. Ними можуть бути і фізичні, і юридичні особи (тобто як окремі громадяни, так і підприємства). Засновники здійснюють передплату на акції, складають установчу документацію, формують структурні підрозділи акціонерного товариства. Кількість засновників буває різною. У Франції, Японії та Англії їх має бути не менше 7, у Німеччині — 5, в Італії — 2, у США — 1. Водночас в усіх країнах після створення акціонерного товариства допускається його функціонування при зосередженні акцій в руках однієї особи.

Основним капіталом корпорації є акціонерний капітал. Він складається з загальної вартості усіх акцій, випущених за номінальною ціною, а також суми винагороди, отриманої за акції, на які не встановлена номінальна ціна, та відрахувань з прибутку. В різних країнах допускається різна величина акціонерного капіталу на момент створення корпорації. У ФРН це 100 тис. марок із сплатою 25% в період передплати на акції, в Італії — не менше як 1 млн. лір, з оплатою 30% під час передплати. В Англії та США обмежень нема: корпорації не зобов’язані розміщувати серед передплатників якусь частину акціонерного капіталу.

Зрозуміти провідне місце корпорацій у ринковій економіці можна, виходячи з аналізу їхніх переваг.

По-перше, корпорація — це найефективніша форма залучення грошового капіталу. Вона має три джерела фінансування: а) нерозподілений прибуток; б) кредити банків; в) продаж акцій та облігацій. Продаж цінних паперів дає змогу залучати заощадження численних домогосподарств.

Таким чином, якщо корпорація, наприклад, вирішила побудувати завод, то вона не тільки зможе взяти кредит у банку, а й зібрати грошові кошти багатьох осіб, випустивши акції та облігації.

Випущені при створенні акціонерного товариства акції можуть бути розміщені з оголошенням публічної передплати на них чи без неї. В першому випадку акції реалізуються передплатнику через посередництво банків, фондових бірж, інвестиційних фондів та інших посередників, які мають це за певну винагороду. Про діяльність цих елементів інфраструктури в частині ринку цінних паперів йшлося в попередньому розділі.

При оголошенні публічної передплати на акції засновники зобов’язані надати в розпорядження передплатників проспект свого підприємства, де відображено фінансовий стан, матеріальне забезпечення, ринки збуту продукції, виробничі плани тощо.

Розглянемо, наприклад, інформацію про випуск акцій акціонерного товариства — “Варварівське хлібоприймальне підприємство”:

 

Схема 30

Пояснення до схеми:

Зі схеми видно, що акціонерне товариство водночас є фірмою-виробником з розгалуженою сферою діяльності. Це зміцнює матеріальну забезпеченість його акцій.

Фінансові результати на 01.09.98 р. свідчать про прибуткову діяльність.

Розмір дивідендів визначається на зборах акціонерів з урахуванням фінансових результатів роботи підприємства та інфляційних і цінових факторів.

Випуск акцій є засобом фінансування розвитку виробництва.

 

Ви вже знаєте, що придбання акцій та облігацій вигідне не тільки корпораціям, а й усім людям, які купують цінні папери. Адже вони дістають право на грошову винагороду за свій капітал. Після сплати податків прибуток корпорації розподіляється на дві частини. Одна з них надходить власникам акцій у вигляді дивідендів, інша є нерозподіленим прибутком, який використовується для розвитку виробництва (на нагромадження).

Частина нерозподіленого прибутку відіграє роль резерву. Резерви створюються для забезпечення діяльності акціонерного товариства в умовах зниження прибутків чи їх відсутності.

По-друге, співвласники корпорації (власники акцій) мають обмежену відповідальність, тобто їхнє особисте майно не ставиться під загрозу навіть у разі збанкрутіння. Людина може вкласти гроші в десяток корпорацій, і при цьому вона не ризикує втратою будинку, автомобіля, грошей на банківському рахунку тощо.

По-третє, корпорації мають кращі можливості для організації виробництва та управління ним. Вони можуть використовувати технології масового виробництва, що зменшує витрати на одиницю продукції, фінансувати науково технічні розробки тощо.

У корпораціях розвиваються спеціалізація та кооперування виробництва. В них народився та вдосконалюється менеджмент — наукові методи управління виробництвом і реалізацією продукції в умовах ринкової економіки.

По-четверте, корпорація — найстабільніша форма організації бізнесу. Акціонери можуть входити в корпорацію та залишати її за власним бажанням. Корпорація, як юридична особа, існує незалежно від своїх співвласників, які постійно змінюються. Це дає можливість перспективного планування, гарантує підтримку банків та уряду.

Серед недоліків (обмежень) корпорації слід зазначити такі.

Перше: сплата вищих податків на одиницю прибутку порівняно з іншими організаційними формами бізнесу. Фактично прибуток корпорацій оподатковується двічі: перший раз як власне прибуток корпорації, другий — як дивіденди акціонерів (привласнювані ними частки розподілюваного прибутку корпорації).

Друге: розмежування функцій власності і контролю. Співвласники, які мають вкрай незначну частку в активах корпорації (одну соту або навіть тисячну процента), не можуть брати повноцінної участі в управлінні. Функції управління зосереджуються у менеджерів. Інтереси менеджерів та інших акціонерів можуть не збігатися. Наприклад, щодо виплати дивідендів, розвитку виробництва, розміру окладів посадових осіб та ін. Це призводить до внутрішніх конфліктів.

Розглянувши основні переваги та обмеження корпорації, можна зробити висновок, що це — найпривабливіша форма розміщення капіталу для дрібних власників грошей, які не зважуються розпочати власну справу. Корпорація, звичайно, не потрібна тим, хто хоче мати невеличке ательє, перукарню чи крамницю. Але без неї не обійтися, коли йдеться про реалізацію великого проекту. Таке зауваження корисно враховувати в практичній діяльності.

Сучасне українське законодавство передбачає таку узагальнюючу організаційну форму підприємств, яка називається господарським товариством. До господарських товариств належать: акціонерні товариства (відкриті чи закриті), товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства та командитні товариства. Перелічені організаційні форми розрізняються: а) за тим, хто може бути його учасником, б) за тим, яка відповідальність покладається на кожного з них.

Власниками акціонерного товариства стають ті, хто формує статутний фонд. Останній є сукупністю матеріальних та грошових коштів, які формуються при створенні підприємства та збільшуються за наслідками його діяльності. Акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах того обсягу акцій, що їм належить. Швидшими темпами в Україні на початку 90 -х років розвивались акціонерні товариства закритого типу, тобто ті, що розповсюджують акції винятково між працівниками колишніх державних підприємств у процесі їхнього перетворення у недержавні.

У товаристві з обмеженою відповідальністю участь кожного власника у формуванні статутного фонду визначається установчими документами. Відповідальність учасників визначається межами їхніх внесків у майно підприємства.

При формуванні товариства з додатковою відповідальністю кожен з його учасників також формує статутний фонд у розмірах, визначених установчими документами. Це зближує цю форму з попередньою. Але учасники такого товариства відповідають за його борги не лише своїми внесками до статутного фонду, а, в разі недостатності цих коштів, також і належним їм майном, кожен у розмірі, кратному його внеску у статутний фонд.

Учасники повного товариства займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за його зобов’язаннями всім своїм майном.

При формуванні командитного товариства відповідальність різних його учасників неоднакова. Принаймні один із них або кілька несуть повну відповідальність, інші — відповідають лише внеском у майно товариства.

Помічено, що нині в Україні найшвидше йде процес створення товариств з обмеженою відповідальністю, особливо — у торгівлі.

Крім приватних, у ринковій економіці функціонують, як було зазначено, колективні та державні підприємства.

Класичною формою колективної власності є кооператив. У країнах ринкової економіки кооператив (cooperative) — це підприємство, яким спільно володіють його члени. Кооператив може бути робітничим (worker cooperative), споживчим (consumer cooperative) та громадським (community cooperative).

Робітничий кооператив належить і контролюється його робітниками; споживчий — покупцями (споживачами), громадський — спілкою, яка цей кооператив обслуговує.

Діяльність кооперативів побудована на таких засадах:

• економічна самостійність та самоуправління;

• колективна власність і членство на засадах пайових внесків;

• особиста участь кожного члена у справах кооперативу;

• крім пайових внесків своїх членів, кооператив може мати й інші джерела формування майна: доходи від виробничої діяльності, кредити банку, надходження від продажу цінних паперів.

Як і попередньо розглянуті форми підприємств, кооператив має свої переваги та обмеження.

Перевагами кооперативу є:

• простота утворення, вступу та виходу з кооперативу його членів;

• рівноправність членів у розв’язанні господарських питань;

• розподіл доходів на принципах трудової участі кожного та пайового внеску.

Головним обмеженням цієї форми є менша свобода діяльності (порівняно з приватними підприємствами) через те, що кожна дія передбачає узгодження інтересів багатьох членів кооперативу.

Найпоширенішого руху кооператив набув у сільському господарстві. Сучасні фермерські господарства розвинутих країн об’єднуються в кооперативи. Так, у Скандинавських країнах, в Японії у кооперативи входять всі 100% фермерських господарств. За підрахунками, у світі діє майже 1 млн. кооперативів 120 видів, що охоплюють приблизно 600 млн. осіб.

Сільськогосподарські кооперативи — це об’єднання фермерів з метою переробки та збуту сільськогосподарської продукції, постачання засобів виробництва, кредитування, спільного обслуговування в процесі виробництва. Одночасно фермер може брати участь у різних кооперативних об’єднаннях, що полегшує його діяльність і підвищує ефективність функціонування фермерського господарства.

У Західних країнах кооперативи забезпечують не лише потреби внутрішнього ринку, а й працюють на зовнішній. Наприклад, у Нідерландах, які дають третину світового виробництва крохмалю, кооперативи забезпечують основну частину його переробки та збуту.

Кооперативний рух в Україні має глибоке коріння. Особливо активно розвивалася кооперація в кустарному і сільськогосподарському виробництві. Ще на початку XX ст. кооперативи об’єднували майже третину всіх селянських господарств. Крім виробничої та збутової діяльності, вони брали участь у будівництві шкіл, лікарень, культурних закладів. Пізніше кооперативний рух був загальмований, натомість були створені колгоспи, що насправді були прихованою формою державних підприємств. Ренесанс кооперативного руху відбувся наприкінці 80-х років XX ст. і став одним із проявів горбачовської перебудови. Проте вже у 1992 р. намітилась тенденція до скорочення їхньої чисельності. Деякі кооперативи в Україні розпались під податковим тиском, деякі перереєструвались як малі підприємства.

Коротка історична довідка

Теоретичні засади кооперації розроблялися видатним українським економістом М.Туган-Барановським. У 1916 р. вийшла його книга “Соціальні основи кооперації”. Ним, зокрема, розроблена класифікаційна таблиця кооперативів, яка передбачала їх поділ на дві групи. Перша: кредитні, споживчі, домобудівельні, закупівельні, зі збуту та переробки продукції. Друга: виробничі та трудові артілі. Особливу увагу М.Туган-Барановський надавав перевазі кооперативів як такої форми, що сприяє розвиткові творчих сил його членів, підвищенню продуктивності праці, а отже, забезпечує вищі доходи.

Державне підприємство. В ринковій економіці підприємницька діяльність може розвиватись і на засадах державної власності. Державні підприємства виробляють товари і послуги, продають їх, діють на основі розрахунків доходів і витрат і тому змушені дбати про зменшення останніх. Тобто державні підприємства функціонують на загальних ринкових умовах. Проте вони мають свої особливості, їхнім власником є не конкретна приватна особа або група людей, що вкладають у справу свої гроші і цілком відповідають за результати виробництва, а держава в цілому. Державні органи управління розробляють плани замовлення для своїх підприємств, забезпечують їх необхідним первинним капіталом, призначають директора, регулюють заробітну плату та розподіл доходів.

Головною перевагою державних підприємств є стабільність їхньої діяльності, менша залежність від змін ринкової кон’юнктури. Головним недоліком їхньої діяльності стало те, що позбавлені необхідності боротися за прихильність споживачів своєї продукції (адже вони мають гарантованого споживача в особі держави) державні підприємства у країнах розвинутої ринкової економіки поступаються ефективністю роботи приватним фірмам. Найчастіше вони створюються в галузях, непривабливих для приватного бізнесу, але необхідних для функціонування економіки та життя суспільства.

Зовсім інша ситуація в соціалістичній економіці, в якій державні підприємства — єдина організаційна форма. Вони відрізняються від ринкових форм державного підприємництва тим, що:

• єдиним джерелом фінансування в них є державні фонди;

• процес виробництва й реалізації продукції планується й контролюється державою;

• держава регулює економічні відносини підприємства з постачальниками, партнерами, споживачами;

• продукція гарантовано збувається за твердими цінами;

• практично відсутні стимули до зростання ефективності і поліпшення якості продукції.

Малі та великі підприємства. Важливим критерієм диференціації підприємств є їхній розмір. За цим критерієм підприємства поділяють на малі, середні та великі. Кожна з цих форм потрібна сучасній змішаній економіці і посідає в ній своє особливе місце. Про їхню роль у функціонуванні економіки можна, зокрема, зробити висновок, керуючись даними про розподіл працівників по різних (за розмірами) підприємствах у різних країнах.

Таблиця 12