Засади здійснення правосуддя в Україні




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Засади здійснення правосуддя в Україні



Чіткий перелік демократичних принципів (засад), на яких базується правосуддя в Україні, вміщений у Конституції (ст. 129) і Законі "Про судоустрій України" (ст. ст. 5—17). Усі принципи правосуддя взаємозалежні і взаємообумовлені, і, відповідно, пору­шення одного з них має наслідком порушення й іншого. Склада­ються передумови для винесення неправомірного рішення.

Під системою принципів правосуддя розуміється певна модель, що визначає природу і суть правосуддя, заходи, за допомогою яких можна вирішити завдання, поставлені перед ним.

Основними засадами судочинства відповідно до ст. 129 Конс­титуції є: законність; рівність усіх учасників судового процесу пе­ред законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвину­вачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду. Законом також можуть бути визначені інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Закон "Про судоустрій України" визначив, що правосуддя в Україні здійснюється на основі наступних принципів (засад): здійснення правосуддя виключно судами; право на судовий захист; рівність перед законом і судом; правова допомога при вирішенні справ у судах; гласність судового процесу; мова су­дочинства; обов'язковість судових рішень; право на оскарження судового рішення; колегіальний та одноособовий розгляд справ; самостійність судів та незалежність суддів; недоторканність суддів; незмінюваність суддів; суддівське самоврядування.

Як бачимо, більшість принципів правосуддя, визначених законом, збігаються з тими, що передбачені Конституцією. Роз­глянемо їх детальніше.

Законність це універсальний принцип правосуддя і судо­чинства, що спрямований на неухильне виконання і дотримання законів усіма учасниками правовідносин і особливо представни­ками судової влади в державі.

Незважаючи на те, що суть цього принципу виражена у за­гальній для всіх суб'єктів правовідносин вимозі дотримуватись Конституції і законів, вона носить універсальний характер і може бути застосована під час відправлення правосуддя.

В Україні правосуддя здійснюється в чітких законодавчих рамках судочинства, тому досягнення цілей, поставлених перед правосуддям, обумовлене регулюванням суспільних відносин процесуальними за­конодавчими актами. Саме на цих правових актах побудоване кримі­нальне, адміністративне, цивільне та господарське судочинство.

Рівність перед законом і судом. Правосуддя в Україні здій­снюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, кольору шкіри, віку, раси, мови, віросповідання, політичних переконань, національно­го походження, службового чи соціального стану, роду і харак­теру занять, місця проживання та інших обставин.

Рівність у судовому процесі повинна бути гарантована однаковим застосуванням нормативно-правових актів щодо всіх громадян без винятку. Така рівність гарантується не тільки Конституцією і За­коном "Про судоустрій України", але і кодексами, на підставі яких здійснюється судочинство в державі (ГПК, ЦПК, КПК, КАС).

Принцип рівності передбачає втілення і дотримання двох складових даної основи правосуддя: єдності суду і єдності права. Єдність суду характеризується тим, що в державі відсутні суди, що базуються на будь-яких елементах дискримінації. Створення спеціальних судів у державі заборонено Конституцією. Відомий російський правознавець XX століття А.Ф. Коні у книзі "На жизненном пути" (1912 р. видання) зазначав, що основоположне начало відправлення правосуддя полягає в тому, що повинен бути єдиний суд, який дає однакові керівні начала, які мають в окремих випадках імперативний характер, для всіх судових установ.Єдність прававідзначається тим, що в Україні як у справжній демократичній державі діють єдині правові норми для всіх верств населення.

Крім того, з метою забезпечення рівності закон передбачає додаткові гарантії особам, які з різних причин не можуть захистити свої права та інтереси. До таких гарантій належить встановлення обов'язкової участі захисника у справах за участю неповнолітніх, німих, глухих та інших осіб з фізичними чи психічними вадами, якіне можуть повною мірою самостійно здійснити право на захист. Іншою гарантією є надання можливості особам, які не володіють державною мовою, права користуватись у судовому процесі рідною мовою або послугами перекладача.

Наприклад,Руською Правдою передбачалося два різних види покарання за здійснення одного й того самого злочину, а саме за вбивство чужого холопа. Якщо цей злочин вчиняв пан, то він притягався до відповідальності як за знищення майна і повинен був відшкодувати його вартість грошима або іншим холопом чи холо­пами. У разі вчинення вбивства холопом — він карався смертю.

Забезпечення доведеності вини — принцип, що полягає, по-перше, у всебічному дослідженні, доборі та достовірності до­казів у кримінальній справі, по-друге, — у забезпеченні доведе­ності невинуватості.

Як винуватість, так і невинуватість доводиться слідством і судом. Винуватість повинна бути доведена, тому що, зважаючи на презумпцію невинуватості, особа вважається невинуватою, доки слідчими і судовими органами не буде доведене протилежне. Презумпція невинуватості, яка визначена ст. 62 Конституції, є складовою частиною принципу доведеності вини.

Презумпція невинуватості полягає у тому, що особа вва­жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Судово-прокурорські і слідчі органи не мають права перекла­дати обов'язок доведення вини в учиненні злочину на обвинува­ченого. Одним з проявів дії цього принципу є заборона вимагати показання від обвинуваченого й інших учасників судового процесу шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Обвинувачення у злочині не може бути засновано на припу­щеннях і здогадках, а також на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувального вироку тільки за умови під­твердження визнання сукупністю доказів, що є у справі. Свого часу А.Я. Вишинський стверджував, що особисте визнання — цариця доказів вини підсудного, надаючи особливого значення серед судових доказів особистому визнанню обвинуваченим своєї вини у вчиненні приписуваних йому злочинів. Це — яскравий приклад порушення принципу доведеності вини.Існування принципу презумпції невинуватості є прикладом реалізації прав людини, закріплених у вітчизняному і міжна­родному законодавстві. Саме по собі порушення кримінальної справи і пред'явлення громадянину, підозрюваному в учинені злочину, обвинувачення не вирішує питання про винуватість особи. Питання про винуватість чи невинуватість встановлюється і визначається тільки судом.

Здійснення правосуддя виключно судами це ключовий прин­цип, на якому базується судочинство, який полягає у тому, що тільки суди мають право розглядати кримінальні, цивільні та інші справи на території України.

Не мають права привласнювати судові повноваження, тобто розглядати цивільні і кримінальні справи, віднесені законом до компетенції судів загальної юрисдикції, інші органи державної влади, організації, посадові особи чи громадяни. Законом суду надається виключне право на визнання особи винною в учиненні злочину і призначення відповідного покарання або виправдання невинуватої особи; на ухвалення рішення за безпосереднього, всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи в умовах гласного й усного судового розгляду при забезпеченні змагальності й рівноправності сторін. Тому при прийнятті рішен­ня чи винесенні вироку суд не зв'язаний висновком, який було дано на досудовому слідстві, доказами, зібраними сторонами, тому що в процесі розгляду суд самостійно аналізує зібрані ма­теріали, може вимагати надання інших доказів, необхідних для встановлення істини у справі. При цьому органи, до яких було спрямовано запит, зобов'язані надати інформацію чи матеріали, необхідні для розгляду судової справи по суті.

Конституцією чітко визначається компетенція суду при здій­сненні правосуддя. При цьому суди не мають права делегувати свої повноваження органам влади та управління, службовим особам чи громадянам.

Самостійність судів та незалежність суддів. Суди здійсню­ють правосуддя самостійно, а судді у своїй діяльності зі здій­снення правосуддя є незалежними, підкоряються лише закону і нікому не підзвітні.

Незалежність суддів — важливий принцип правосуддя, який знайшов відображення у багатьох законодавчих актах: Конституції (ст. 126), законах "Про судоустрій України" (ст. 14), "Про статус суддів" (ст. 11), КПК (ст. 18) та інших. Його значення полягає у створенні суддям умов для здійснення правосуддя, за яких вони могли б розглядати справи і приймати рішення відповідно до Конституції, законів й інших правових актів, керуючись своїми внутрішніми переконаннями і правосвідомістю, заснованими на дослідженні всіх обставин справи у сукупності. Такі умови можна створити тільки за відсутності будь-якого впливу з боку органів державної влади при розгляді судом конкретних справ. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи судді, збирання, зберігання, вико­ристання або поширення інформації усно, письмово чи в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету судді забороняється і тягне юридичну відповідальність.

Наприклад, ст. 376 КК передбачає відповідальність за втручання у діяльність судових органів і встановлює покарання у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправних робіт на строк до 2 років, або арешту на строк до 6 місяців.

Крім того, Конституцією, Законом "Про статус суддів" та іншими законодавчими актами передбачені гарантії незалежності судців.

Так, не допускається арешт, затримка, привід чи застосування заходів адміністративного впливу щодо судді при виконанні ним службових обов'язків. Відповідно до ст. 126 Конституції суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Верховна Рада України може зупинити повноваження судді і дати згоду на його затримання чи арешт у випадках, передбачених Конституцією та Законом "Про статус суддів".

Гарантії незалежності суддів, засоби їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені Консти­туцією і Законом "Про судоустрій України", поширюються на всіх суддів України без винятку і не можуть бути скасовані або зменшені іншими нормативними актами.

Незмінюваність суддів — полягає у тому, що професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду вперше. Наявність принципів незмінюваності і недоторканності суддів у Конституції і законах, додержання яких гарантується державою, свідчить про підвищення ролі і самостійності судової влади. Судді, які були обрані Верховною Радою України безстроково, перебува­ють на посаді судді до досягнення ними 65 років. До закінчення вказаного строку вони можуть бути звільнені з посади судді тільки на підставах, що передбачені ст. 126 Конституції (неможливість виконання професійних обов'язків за станом здоров'я, порушення присяги, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді, припинення громадянства тощо).

Право на судовий захист гарантована можливість суб'єкта захистити свої права, свободи і законні інтереси у незалежному, неупередженому суді, який створюється відповідно до закону. Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод кожному, чиї права і свободи, викладені в Конвенції, порушуються, надається ефективний засіб правового захисту в національному органі влади, навіть якщо таке порушен­ня вчинили особи, які діяли, виконуючи свої офіційно визначені функції. Виходячи з основних норм Конвенції, громадянин за жодних обставин не може бути обмежений у використанні за собів судового захисту своїх порушених прав. Право людини на судовий захист своїх прав виникає з моменту їх порушення, а не за якихось особливих умов або з особливого дозволу.

Українська судова система покликана захищати різноманітні блага, права і свободи особи у порядку цивільного чи криміналь­ного судочинства. Громадяни мають право на захист від посягань на честь і гідність, життя, здоров'я і безпеку, майно, інші права і свободи. Цим принципом охоплюється реалізація права на оскар­ження дій і рішень державних органів, оскільки він спрямований на забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Громадяни, які оскаржують дії державних органів і посадових осіб, сприяють забезпеченню законності й встановленню істини у справі.

Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного захисту своїх прав та свобод громадянин може звернутись до суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Це означає, що ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку в суді будь-якого рівня. * Законом передбачено, що жодна особа не може бути позбавле­на права на розгляд її справи у суді, до підсудності якого проце­суальним законодавством відноситься справа. Правом на судовий захист користуються також іноземці та особи без громадянства нарівні з фізичними та юридичними особами України.

Забезпечення права людини на судовий захист є складовою механізму реалізації її прав на доступ до правосуддя та гарантією від свавілля.

Правова допомога при вирішенні справ у судах кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи у суді.

Цей принцип дуже тісно пов'язаний з правом на судовий захист. Реалізація права на захист своїх прав та інтересів у суді передбачає надання правової допомоги, порядок та умови надан­ня якої визначено процесуальним законодавством. Для надання правової допомоги у суді загальної юрисдикції будь-якої інстанції в Україні діє адвокатура. Крім адвокатів, правова допомога може надаватись іншими особами. Згідно зі ст. 59 Конституції кожен громадянин є вільним у виборі захисника своїх прав. Це положення дає можливість особі, що потребує правового захисту та допомоги, наприклад, при притягненні до відповідальності, отримати її від фахівця у галузі права або від іншої особи, що має право надавати правову допомогу чи діє за дорученням. У випадках, що передбачені законодавством, правова допомога надається безоплатно.

Право на оскарження судового рішення — це право, яке на­дається учасникам судового процесу та іншим особам у випад­ках і порядку, передбачених процесуальним законодавством. Учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Так, нап­риклад, ст. 12 КПК передбачено право потерпілого на оскарження

рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки або у зв'язку із застосуванням заходів адміністративного стягнення чи громадського впливу.

Як йдеться у Рішенні КСУ від 25 листопада 1997 р. № 6-зп у справі громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадових осіб громадянин України має гарантоване державою право оскаржити у суді загальної юрис­дикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, службової особи, якщо вважає, що вони порушують або ущемлюють його права, а тому потребує правового захисту в суді. КСУ особливо підкреслив, що такі скарги підлягають розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок розгляду таких скарг. Забезпечення конституційного права громадянина на оскарження є надійною та ефективною гарантією від свавілля органів державної влади, посадових і службових осіб.

Забезпечення обвинуваченому права на захист відбувається шляхом використання процесуальних засобів, тим самим нада­ючи можливість заперечувати проти пред 'явленого особі обви­нувачення.

Це — принцип кримінального судочинства, базою якого є конс­титуційні і кримінально-процесуальні норми. Право обвинуваченого на захист складається з декількох елементів. Насамперед, підозрю­ваний, обвинувачений (підсудний) має право знати, у чому його обвинувачують. А вже з урахуванням пред'явленого обвинувачення він може представляти будь-які докази, що сприяють встановленню істини у кримінальній справі; спростовувати свою участь у вчиненні злочину; наполягати на зміні змісту обвинувачення; заявляти клопо­тання в процесі кримінального судочинства; представляти слідству і суду докази, що пом'якшують його відповідальність чи виправдову­ють; знайомитися з протоколами слідчих дій; приносити скарги на дії і рішення осіб, що проводять слідство і дізнання; користуватись правовою допомогою захисника; брати участь у судових дебатах; виступати в суді своєю рідною мовою і користуватися послугами перекладача; вчиняти інші законні дії, захищаючи свої інтереси.

Суд, прокурор, слідчий та інші особи, що проводять дізнання та досудове слідство у кримінальній справі, зобов'язані забезпечи­ти обвинуваченому можливість захищатися встановленими зако­ном засобами і заходами від пред'явленого йому обвинувачення, а також забезпечити охорону його особистих і майнових прав.

У 20—30-ті роки XX ст. цей принцип порушувався. Так, пред'явлення матеріалів слідства відповідно до ст. 200 КПК УРСР 1927 р., не було обов'язковим. Копія обвинувального акту оголошувалась обвинуваченому за 24 години до судового роз­гляду. Захисник у судове засідання не допускався, однак участь прокурора в ньому була обов'язковою. Прокурор робив подання з окремих питань, що виникали в процесі судового розгляду, і після закінчення судового слідства давав суду свій висновок.

Важливим елементом забезпечення права на захист є вжиття судовими, прокурорськими, слідчими органами всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослід­ження обставин справи. Слід виявляти не тільки обставини, що звинувачують особу, але й такі, що виправдовують її. Суд, в свою чергу, при постановленні вироку і призначенні покарання пови­нен враховувати як обтяжуючі, так і пом'якшуючі обставини.

Не менш важливою складовою права обвинуваченого на захист є участь захисника, який допускається на різних етапах досудового слідства. Так обвинуваченому захисник може бути наданий з мо­менту пред'явлення обвинувачення, а підозрюваному — з моменту пред'явлення йому протоколу затримання чи постанови про засто­сування до нього запобіжного заходу — тримання під вартою.

Кримінально-процесуальним законодавством передбачена обов'язкова участь захисника при проведенні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції у наступних випадках: у справах осіб, які підозрюються або обви­нувачуються у вчиненні злочину, у віці до 18 років; у справах про злочини осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо), не можуть самі здійснювати своє право на захист; у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення; при провадженні справи про застосування при­мусових заходів медичного характеру; при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру.

У суді апеляційної інстанції також процесуально передбачена обов'язкова участь захисника у випадках, коли в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.

Гласність судового процесу — це здійснення відкритого роз­гляду справ у суді, під нас якого громадянин може реалізувати гарантоване законом право на отримання у суді усної або пись­мової інформації щодо результатів розгляду судової справи.

Відкритий розгляд справ у суді впливає на якість правосуддя, на присутніх у залі судового засідання осіб і на учасників процесу. Судовий розгляд кримінальних справ у більшості випадків відбу­вається відкрито. Розгляд справ у закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду тільки у виняткових випадках, передбачених процесуальним законодавством, з метою запобіган­ня розголошення державної, військової, комерційної, службової таємниці. У закритому судовому засіданні розглядаються справи за мотивованим рішенням суду про злочини, які вчиняються особами, що не досягли 16 років, усі кримінальні справи про статеві злочини, а також справи, по яких можуть бути розго­лошені відомості про інтимне життя сторін, що беруть участь у кримінальному чи цивільному судочинстві. Слухання справ у закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства (ст. 20 КПК).

При розгляді кримінальної справи у суді вирок завжди оголо­шуються гласно(публічно), навіть якщо справу було розглянуто у закритому судовому засіданні. Принцип гласності забезпечує соціальний контроль за діяльністю органів, що здійснюють пра­восуддя у судовому процесі.

Розгляд цивільних справ у всіх судах проводиться усно і відкри­то. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність. При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності — свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Рішення суду оголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи (ст. 6 ЦПК).

Розгляд справ в адміністративних судах також проводиться відкрито. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи.

Законом надається право кожному громадянину знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які на­брали законної сили. Але це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише осо­би, які беруть участь у справі, а в разі необхідності — експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація з обмеженим доступом є суспільно значущою або доступ до інформації обмежено з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні (ст. 12 КАС).

Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються тільки з дозволу судді, що веде процес, в порядку, передбаченому законодавством. При розгляді справи у суді перебіг судового процесу фіксується технічними засобами та відображається у протоколі судового засідання у порядку, встановленому законом. Конституція, закріпивши у п. 7 ч. З ст. 129 положення про необхідність забезпечення гласності судо­вого процесу та його повного фіксування технічними засобами, надала певного імпульсу роботі з комп'ютеризації судової системи.

Змагальність сторін — полягає у встановленні законом рів­них можливостей для сторін, які беруть участь у судочинстві, використовувати засоби захисту своїх прав і інтересів в умовах змагального порядку судового розгляду справ.

Є.А. Смоленцев у своїх роботах зазначав, що змагальність — це найважливіший принцип перевірки доказів і спосіб пошуку істини у справі, а рівність прав учасників судового процесу щодо подання і дослідження доказів, заяв, клопотань є правовою ос­новою реалізації цього демократичного принципу.

І.Є. Марочкін у своїх роботах пише, що визнання права на змагальність — це й визнання за тими, хто змагається, права вільно використовувати рівні засоби та можливості в поданні суду доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості. Процесуальна рівноправність означає, що усе, що має здійснювати обвинувач для доведення обвинувачення, вправі здійснювати й захисник для його спростування.

Змагальність особливо чітко простежується при розгляді справи у суді першої інстанції, хоча цей принцип властивий і розгляду апеляційною інстанцією.

Змагальність у цивільному процесі грунтується на рівних можли­востях позивача і відповідача, коли позивач обґрунтовує заявлений позов, а відповідач може його спростовувати. У цивільному про­цесі конфронтуючими є цивільний позивач, його представник з одного боку, а з іншого — цивільний відповідач чи представник. При цьому сторони є рівноправними в судочинстві.

Змагальність у кримінальному процесі грунтується на рівних процесуальних правах державного обвинувача і захисника; під­судного і потерпілого (представника потерпілого); цивільного позивача і цивільного відповідача.

Сторони в судовому засіданні мають рівні процесуальні права на доведення перед судом своїх позицій, використовувати допус­тимі процесуальні засоби їх обгрунтування: щодо кримінального переслідування і захисту своїх інтересів; щодо підтримання цивіль­них позовних вимог або заперечення їх. Суддя повинен забезпе­чити сторонам належні умови для реалізації їхніх процесуальних прав, стежити за законністю дій сторін, тим самим сприяючи встановленню істини у кримінальній або цивільній справі.

Мова судочинства відповідно до чинного законодавства судочинство в Україні здійснюється державною мовою. Окремим категоріям осіб, що не володіють мовою судочинства, повинна бути забезпечена можливість повного ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також надається право виступати в судовому засіданні рідною мовою.

Зміст цього принципу можна визначити так: судочинство здійсню­ється державною мовою; учасникам, що не володіють або недостатньо володіють державною мовою, надається можливість ознайомлення через перекладача з матеріалами справи; участь вищевказаних осіб у судовому процесі забезпечується за допомогою перекладача; дозво­ляється вищезгаданим особам користуватись у суді рідною мовою.

Статтею 19 КПК передбачено, що особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві й не володіють мовою, якою ведеться процес, надається право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому КПК. Відповідно до КПК слідчі і судові документи надаються обвинуваченому перекладеними на його рідну мову чи будь-яку іншу мову, якою він володіє. Якщо в судовому засіданні не було забезпечено обвинуваченому, який не володіє державною мовою, участь перекладача, це є істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства і підставою скасування вироку.

Колегіальний або одноособовий розгляд справ у суді спра­ви у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випад­ках, визначених процесуальним законом, судом присяжних.

У процесуальному законодавстві встановлений обов'язковий ко­легіальний розгляд судових справ у цілому, тобто власне кажучи — у суді першої інстанції, апеляційній чи касаційній інстанціях з винесенням відповідного рішення, вироку, апеляційної або каса­ційної ухвали чи постанови. Однак це не виключає одноособового здійснення суддею тих чи інших процесуальних дій.

Одноособові дії судді проявляються при попередньому роз­гляді справи у кримінальному судочинстві й у стадії порушення і підготовки справи до розгляду в цивільному процесі. Суддя, що розглядає одноособово кримінальну або цивільну справу, у суді першої інстанції діє як суд.

У апеляційній або касаційній інстанціях розгляд справ здій­снюється судом колегіально у складі не менше 3 професійних суддів відповідно до закону. У порядку повторної касації справи розглядаються складом суддів, тобто колегіально, відповідної судової палати ВСУ згідно з вимогами чинного процесуального законодавства. Перегляд справ у зв'язку з винятковими обстави­нами здійснюється ВСУ у складі, встановленому процесуальним законом (ст. 13 Закону "Про судоустрій України").

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором —підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у до­слідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та визначення покарання підсудному. Однією з найважливіших функцій прокуратури, яка властива більшості правових систем сучасності, є підтримання державного обвинувачення у суді. Підтримання державного обвинувачення у суді є конституційним обов'язком прокурора і принципом кримі­нального судочинства. Головний зміст цієї засади судочинства полягає у тому, що додержуючись принципу самостійності суду, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, прокурор сприяє виконанню вимог закону щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду справ та постановленню законних та обґрунтованих рішень. Взаємовідносини прокурора та суду повинні будуватись на основі суворого додержання принципів змагальності і рівності прав сторін, незалежності суддів та підкоренні їх тільки закону.

Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства поряд зі змагальністю сторін, забезпеченням доведеності вини віднесено підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається на органи прокуратури. Виходячи з цього у постанові Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", при відданні особи до суду в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, слід визнавати обов'язковою на під­ставі п. 1 ст. 253 КПК участь прокурора у судовому засіданні.

Метою підтримання державного обвинувачення у кримінальній справі є необхідність довести винуватість підсудного перед судом. Але це зовсім не означає, що прокурор зобов'язаний довести ви­нуватість підсудного, навіть у випадку коли вона є невинуватою. Прокурор виступає від імені держави і внаслідок цього підтримує обвинувачення у відповідності з законом і в межах, підтверджених у судовому слідстві. Тому, якщо прокурор під час судового розгляду справи дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення.

Право на оскарження судового рішення це право на апеля­ційне та касаційне оскарження судового рішення, яке надається учасникам судового процесу та іншим особам у випадках, перед­бачених процесуальним законом.

Положення ст. 55 Конституції щодо права кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб дістало роз­виток у ст. 12 Закону "Про судоустрій України". Закон передбачає право кожного учасника судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Ш положення містяться у КПК — глави 29—31, ЦПК — глави 1 та 2 розділу V, у ГПК — роз­діли 12 та 12-1, у КАС — глави 1 та 2 розділу IV. Процесуальним законодавством передбачено коло осіб, які мають право на апеляційне чи касаційне оскарження, перелік судових рішень, що можуть бути оскаржені, порядок принесення апеляційної чи касаційної скарги та її розгляду, а також визначені межі перегляду по суті рішень суду першої інстанції, повноваження вищестоящих інстанцій. Право на оскарження судового рішення полягає у поданні від­повідної апеляційної чи касаційної скарги або внесенні подання прокурором до апеляційного або касаційного суду. Реалізація учасниками судового процесу у випадках і порядку, передбачених процесуальним законодавством, свого права на оскарження судо­вого рішення, залежить від їх волевиявлення. Подача відповідної скарги зобов'язує апеляційний чи касаційний суд розглянути скаргу і перевірити законність, обгрунтованість і справедливість постановленого у справі судового рішення.

Апеляції на судові рішення, постановлені апеляційними судами у розглянутих ними кримінальних і цивільних справах як судами пер­шої інстанції, будуть розглядатися Апеляційним судом України.

Обов'язковість судового рішення — судові рішення, що набра­ли законної сили, є обоє 'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадо­вими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями і громадянами на всій території України.

Обов'язковий характер судового рішення, що постановлено іменем України, сприяє утворенню в державі режиму законності, підкреслює авторитет судової влади, суб'єктом якої виступає суд. За невиконання рішення законом передбачено відповідно кримінальну, адміністративну або дисциплінарну відповідальність. Так, наприклад у ст. 382 КК передбачено кримінальну відповідальність за умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали постанови суду що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню. Адміністративна відповідальність за невжиття заходів з виконання судового рішення тягне відповідальність за ч. 1 ст. 185-6 КпАП. Неви­конання службовою особою судового рішення, якщо в її діях відсутні ознаки злочину чи адміністративного правопорушення, є підставою застосування до такої особи заходів дисциплінарного впливу.

Обов'язковий характер мають не тільки судові рішення, якими завершується розгляд справи у суді першої інстанції, а й інші ухвали та постанови суду.





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.236.140 (0.018 с.)