Система кримінальних правопорушень проти правосуддя

Злочини проти правосуддя можна поділити на такі групи:

· злочини, які посягають на встановлений Конституцією і законами України порядок діяльності органів дізнання, досу­дового слідства, прокуратури і суду при здійсненні ними розслідування, судового розгляду та вирішення справ. Біль­шість цих злочинів вчиняються службовими особами згада­них органів;

· злочини, які посягають на життя, здоров'я, майно суддів, народних засідателів та інших суб'єктів судочинства у зв'я­зку зі здійснення ними своїх повноважень;

· злочини, що посягають на встановлений законом порядок доказування;

· злочини, що перешкоджають запобіганню, припиненню та розкриттю інших злочинів;

· злочини, що перешкоджають виконанню судових рішень та посягають на встановлений законом порядок виконання та відбування покарань.

Родовим об'єктом злочинів проти правосуддя є вся система суспільних відносин, що утворює правосуддя в державі. Безпосередніми об'єктами цих злочинів виступають різні сфери діяльності всіх органів правосуддя.

Суб'єктивна сторона злочинів проти правосуддя характеризується умисною виною, а деяких, крім того, корисливою метою.

Вчинюються злочини проти правосуддя як посадовими особами органів правосуддя, так і приватними особами.

Способами вчинення злочинів проти правосуддя є різноманітні діяння - примус, підкуп, погрози і т. ін., а також і злочинна бездіяльність - невиконання обов'язків чи рішення або вироку суду чи вимог адміністрації виправно-трудових установ.

Новітні зміни: у зв’язку із прийняттям нового КПК ККУ був доповнений:

Стаття 381-1. Невиконання слідчим вказівок прокурора

1. Умисне систематичне невиконання слідчим органу досудового
розслідування законних вказівок прокурора, наданих ним письмово в
установленому Кримінальним процесуальним кодексом України
(4651-17) порядку, при здійсненні кримінального провадження -

карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох
років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю на строк до двох років або без такого.{ Кодекс доповнено статтею 381-1 згідно із Законом N 4652-VI
(4652-17) від 13.04.2012 } Стаття 389-1. Умисне невиконання угоди про примирення або про
визнання винуватості

1. Умисне невиконання засудженим угоди про примирення або про
визнання винуватості -

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням
волі на строк до трьох років.{ Кодекс доповнено статтею 389-1 згідно із Законом N 4652-VI
(4652-17) від 13.04.2012 }

Угода про примирення може бути укладена за ініціативою потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого. Домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального провадження (крім слідчого, прокурора або судді). Така угода може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого. Подібна угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається. Укладення угоди про примирення або про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. При цьому, у разі недосягнення згоди щодо укладення угоди факт її ініціювання і твердження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від обвинувачення або як визнання своєї винуватості.

Слідчий, прокурор зобов’язані проінформувати підозрюваного та потерпілого про їхнє право на примирення, роз’яснити механізм його реалізації та не чинити перешкод в укладенні угоди про примирення.

Наслідком укладення та затвердження угоди про примирення є:

1) для підозрюваного чи обвинуваченого – обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 і 424 КПК та відмова від здійснення прав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 474 КПК;

2) для потерпілого – обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 і 424 КПК та позбавлення права вимагати в подальшому притягнення особи до кримінальної відповідальності за відповідне кримінальне правопорушення і змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди.

Наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для прокурора, підозрюваного чи обвинуваченого є обмеження їх права оскарження вироку, а для підозрюваного чи обвинуваченого – також його відмова від здійснення прав, передбачених абзацами першим та четвертим пункту 1 частини четвертої статті 474 КПК, а саме від права на судовий розгляд, під час якого прокурор зобов’язаний довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують, а також від права допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення, подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його користь.

№ 16

Актуальні проблеми ювенальної юстиції

Сьогодні в Україні немає сенсу говорити про впровадження в її межах ювенальної юстиції. І це, в першу чергу, пояснюється тим, що чимало експертів та рядових українців вважають незахищеними права дітей в нашій країні. Вони ж переконані, що найпоширенішими є проблеми насильства над дітьми та дитяча безпритульність, серед яких саме остання потребує нині невідкладного державного врегулювання.

 

Підтверджують цю думку і результати соціологічних досліджень Інституту Горшеніна, які красномовно свідчать про банальність та ілюзорність подібної юстиції в нашій країні. І це й не дивно, оскільки на тлі невиконання українським урядом і тих основних існуючих сьогодні прав дитини (на освіту, охорону здоров’я тощо) мало кому віриться, що створення установ, які здійснюватимуть правосуддя у справах про правопорушення неповнолітніми, змінить ситуацію стосовно захисту прав дитини на краще.

Свою думку з цього приводу висловила експерт Інституту Горшеніна Марина Ткаченко. Так, зокрема, говорячи про захист прав дітей ювенальною юстицією, вона відзначила, що за задумом ювенальна юстиція була спрямована на роботу з малолітніми правопорушниками. "Піонерами тут були Великобританія й США. Це такий інститут, який повинен був відокремити певну вікову категорію, розуміючи, що з нею треба працювати окремо. І в цьому сенсі це - абсолютно богоугодна справа. Звичайно, така структура повинна існувати", - вважає М.Ткаченко.

Основні ж суперечки й різночитання, за словами експерта, стосуються так званої другої частини поняття "ювенальна юстиція" - захисту прав дітей у широкому сенсі. "І ось тут починаються розпливчасті, нечітко сформульовані поняття. Бо забрати дитину з родини, тому що її недогодували або, навпаки, перегодували - це нагадує взагалі якісь страшні часи, каральні органи", - зазначила вона.

За словами експерта в Норвегії, наприклад, близько 30 дітей щодня передаються в органи опіки та прийомні сім"ї. Причому ця норма поширюється не лише на громадян цієї країни, але й на усіх тимчасово проживаючих людей на її території. Так, М.Ткаченко згадує випадок, коли в сімейної пари з Індії, яка приїхала працювати за контрактом в геологорозвідувальній компанії, вилучили дітей, оскільки у них не було вдома пеленального столика й кімнати для ігор. "Коли нещасні батьки послалися на культурні відмінності в питаннях побуту, виховання дітей - їм сказали, що це не є аргументом", - зазначила вона.

В Україні ж, за словами М.Ткаченко, ще не діє ювенальна юстиція, хоча деякі "пілотні" проекти існують. "Поки що є серйозна дискусія в суспільстві та в експертному співтоваристві з приводу того, чи має сенс у нас в країні навіть питання ставити про ювенальну юстицію в тому сенсі, в якому це існує в розвинених країнах", - зазначила експерт. Зокрема, в тих країнах, де держава точно знає, що вона забезпечила основні права дитини, скажімо, на освіту, охорону здоров"я - і в цьому сенсі має право пред"являти якісь претензії до сім"ї. "У нас же держава повинна розібратися з якістю своїх послуг населенню. Чи отримують діти той рівень охорони здоров"я, який потрібен, ту освіту, яку мають отримувати? Не красиві столи, комп"ютери - тобто якість змісту, який у подальшому буде їх ресурсом у вищій школі. Якщо дитина важко захворіла - держава не може його вилікувати. Благодійні фонди збирають гроші і відправляють дитину лікуватися за кордон. Чи це не порушення прав дитини? Тому - яка може бути ювенальна юстиція в даному випадку?", - вважає експерт.