Види заохочувальних заходів кримінально-правового впливу

Класифікація заохочувальних норм на види також є спірним питанням. Дослідники запропонували декілька класифікацій, ко­трі в основі застосовують, на наш погляд, два види класифікацій­них критеріїв: інституційний та функціональний.

Не викликає суттєвих зауважень найбільш узагальнений роз­поділ заохочувальних приписів на норми: а)Загальної та б) Особ­ливої частин КК.

Класифікація, яку запропонував В. О. Єлеонський, зрозуміла, проста і має безліч інших позитивних якостей. «Норми Загальної частини кримінального законодавства, — підкреслює він, — які регламентують кримінально-правове заохочення, набувають зна­чення загальних принципів та зумовлюють схвалення тієї чи ін­шої за своєю соціальною спрямованістю поведінки в усіх без ви­нятку випадках, коли вона проявляється.., що стосується зао­хочувальних норм Особливої частини кримінального законодав­ства, то вони, на відміну від загальних норм-заохочень, жорстко пов’язані з конкретними видами злочинів і поза цим зв’язком розглядатися не можуть» [51, с. 20—21].

Ствердження або заперечення заохочувальної природи обста­вин, що виключають злочинність діяння, ґрунтується на різних позиціях дослідників щодо змісту заохочення в кримінальному законодавстві. Так, Х. Д. Алікперов, І. Е. Звечаровський, І. А. Та­рханов та інші визначають зміст заохочення як усунення або пом’якшення кримінально-правового обтяження щодо особи, яка вчинює або вчинила злочин, застосоване уповноваженим держа­вою спеціальним органом. При цьому акцент робиться на специ­фічній спрямованості заохочувальних норм у стимулюванні, пе­ревихованні і виправленні засуджених осіб [24, с. 45; 49, с. 52— 53; 56, с. 84]. Природно, що за таких умов обставини, що виклю­чають злочинність діяння, не є заохочувальними з позиції цих вчених. Більше того, з точки зору І. Е. Звечаровського, підставою застосування заохочувальних норм у кримінальному праві є сум­лінне виконання суб’єктом покладених на нього юридичних обов’язків, а у випадках з необхідною обороною та крайньою не­обхідністю має місце реалізація обов’язків морального, а не кри­мінально-правового характеру [49, с. 47].

На наш погляд, звужувати застосування заохочення тільки до т. з. позитивної посткримінальної поведінки особи — значить відверто збіднювати його зміст і соціальну цінність у криміналь­ному законодавстві. Дійсно, норми, які заохочують позитивну посткримінальну поведінку особи в системі заохочувальних норм займають значне, але не виключне місце. З точки зору соціальної цінності для суспільства й держави більш важливими є норми, які стимулюють прояв громадянами активної життєвої позиції щодо протидії злочинним проявам. Вони свідчать про високу су­спільну свідомість особи, більше того, вимагають від громадян при захисті «охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та ін­тересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення пося­гання» бути вкрай обачливою та не перевищити меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК). Добровільне використання свого права на необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, крайня необхідність та інше нерідко завдають фізичної та майно­вої шкоди, ставлять під загрозу завдання шкоди здоров’я, життя. У зв’язку з цим, адресатами заохочувальних норм, які стимулю­ють соціально-правову активність, як правило, є громадяни з ви­сокими особистими якостями — почуттям відповідальності, справедливості, боргу. Суспільно-схвальна поведінка осіб, яка врегульована приписами про обставини, що виключають злочин­ність діяння (ст. 36—43 КК), є формою реалізації позитивної від­повідальності в кримінальному законодавстві [51, с. 24]. Не мож­на не погодитися з Ю. В. Бауліним, який зауважує, що ці норми закликані впливати на свідомість та волю суб’єктів таким чином, щоб останні прагнули без побоювання бути притягнутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов’язані з завданням шкоди об’єктам кримінально-правової охорони, базу­ючись при цьому на суб’єктивному праві, юридичному обов’язку або службовому повноваженні. Підставою заохочення в даному випадку є специфічний правомірний вчинок [39, с. 90].

Розвиваючи цю тезу, зазначимо, що існує декілька класифіка­цій заохочувальних норм з виділенням норм, які стимулюють ак­тивну життєву позицію громадян щодо протидії злочинності. Так, ґрунтовною й послідовною є класифікація заохочувальних норм, запропонована Ю. В. Голіком. Базуючись на функціональ­ній своєрідності цих норм, названий автор запропонував поділяти заохочувальні кримінально-правові норми залежно від суб’єктів, яким вони адресовані, на: а) норми, що звернені до всіх грома­дян, які займають активну життєву позицію у сфері боротьби зі злочинністю; б) норми, що звернені до осіб, які почали вчиняти злочин, але ще не закінчили його; в) норми, що звернені до осіб, які вже вчинили будь-який злочин; г) норми, що звернені до осіб, які вчинили суворо визначені злочини; д) норми, що звернені до осіб, які відбувають покарання; е) норми, що звернені до осіб, які вже відбули покарання [57, с. 30].

За функціональною ознакою — «соціальною спрямованістю схвальної поведінки» пропонує виділяти три види заохочуваль­них норм В. О. Єлеонський, а саме: 1) норми, що заохочують со­ціально-правову активність особи; 2) норми, що заохочують від­мову від подальшої злочинної діяльності; 3) норми, що заохо­чують виправлення та перевиховання засуджених [51, с. 22].).

Системоутворювальним фактором об’єднання різних підстав звільнення від кримінальної відповідальності в єдину систему є

їх соціально-правовий результат. Цим результатом є звільнення особи від кримінальної відповідальності як наслідок застосуван­ня судом тієї чи іншої підстави такого звільнення, передбаченого заохочувальним приписом, що міститься в останніх частинах відповідних статей Особливої частини КК [59, с. 40].

Наведені класифікації заохочувальних норм у кримінальному законодавстві приводять до думки, що «єдино» правильної й ви­черпної класифікації бути не може. На наш погляд, класифікацію заохочувальних норм продуктивно проводити за такими критері­ями: 1) соціальною спрямованістю позитивної поведінки; 2) зміс­том і характером позитивної поведінки; 3) змістом і характером кримінального заохочення

 

 

Поняття і види звільнення від кримінальної відповідальності

 

Звільнення від кримінальної відповідальності означає відмову держави від осуду особи, яка вчинила злочин, але надалі повністю або значною мірою втратила суспільну небезпеку, що підтверджується певними, зафіксованими в законі обставинами.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачені в розділі IX Загальної частини КК (ст. ст. 45-49), а також у законах України про амністію чи актах помилування (ч. 1 ст. 44 КК). Ст. 97 КК передбачає звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

В Особливій частині КК зафіксовані підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили деякі конкретні види злочинів.

Звільнення від кримінальної відповідальності треба відрізняти від звільнення від покарання, хоча загальним для їх застосу-

вання є єдина (спільна) обставина — в обох випадках особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого в законі про кримінальну відповідальність. Загальним є і те, що обидва види звільнення може здійснити тільки суд (крім звільнення за актом помилування). Різниця ж полягає в тому, що при звільненні від кримінальної відповідальності через втрату повністю або в значній мірі суспільної небезпеки особою, яка вчинила злочин, виходячи з принципів гуманізму й економії заходів кримінально-правового впливу, кримінальна справа припиняється судом до постановлення вироку, а при звільненні від покарання однією з підстав, передбачених у законі, є винесення (постановлення) обвинувального вироку.

Отже, суд, розглядаючи кримінальну справу, в обумовлених законом випадках приходить до висновку про необхідність чи доцільність її закриття без постановлення вироку, звільнивши особу, що вчинила злочин, від можливого призначення їй покарання в подальшому.

При звільненні від покарання, що буде розглянуто далі, суд постановляє обвинувальний вирок, не призначаючи покарання або звільняючи від його відбування з випробуванням осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, на підставах, зазначених у КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності не є реабілітацією особи, що звільняється. Походячи із вказаних принципів і виконуючи запобігальну функцію кримінального права, суд визнає необхідність або недоцільність доведення справи щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до винесення обвинувального вироку, якщо в подальшому може постати питання про звільнення від покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності водночас означає, що державні органи припиняють кримінальне переслідування звільненої особи, а вчинене нею раніше діяння вважається таким, що не має будь-яких юридичних наслідків.

Оскільки в діях осіб, які охоплюються обставинами, що виключають злочинність діяння, немає ознак складу злочину і вони носять правомірний характер, інститути необхідної оборони, затримання злочинця, крайньої необхідності та інші, розглянуті в попередньому розділі, не належать до проблеми звільнення від кримінальної відповідальності. Відсутність злочину означає від-

сутність підстав для застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності.

Наведені у КК види звільнення від кримінальної відповідальності діляться на загальні та спеціальні.

Загальні передбачені в Загальній частині КК. Це звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку: з дійовим каяттям (ст. 45 КК); з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК); з передачею особи на поруки (ст. 47 КК), із зміною обстановки (ст. 48 КК), із закінченням строків давності (ст. 49 КК), із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК), за актом амністії (ст. ст. 85-86 КК).

Спеціальні передбачені у статтях Особливої частини КК щодо конкретних видів злочинів і мають бути розглянуті у їх контексті (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 2121, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4. ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369).

Залежно від того, чи є звільнення від кримінальної відповідальності обов'язком чи правом суду, вони поділяються на дискретні (або факультативні) та імперативні (або обов'язкові).

Дискретність означає, що вирішення питання, за наявністю всіх вказаних у законі обставин для прийняття такого рішення, залишається правом суду. Імперативність означає, що, суд за наявністю всіх вказаних у законі обставин зобов'язаний звільнити від кримінальної відповідальності.

До першого виду належать випадки, передбачені у ст. 47, 48 КК, у ч. 4 ст. 49 КК (питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом) і ч. 1 ст. 97 КК.

До другого належать випадки, передбачені в ст. 45, 46, 49 (крім передбаченого ч. 4) і у статтях Особливої частини КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності може бути безумовним, тобто таким, яке ні за яких умов не може бути переглянуто, і умовним, тобто таким, що може бути переглянуте у зв'язку з негативною поведінкою особи.

До першого виду належить абсолютна більшість випадків звільнення від кримінальної відповідальності, до другого — випадки, передбачені у ст. 47 та ч. 1 ст. 97 КК.