Вплив практики європейського суду з прав людини

ВПЛИВ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Особливості закону про кримінальну відповідальність порівняно з іншими видами законів. ККУ як основне джерело КП. Система закону про кримінальну відповідальність та значення принципу системності для його побудови. Стаття закону про кримінальну відповідальність, її структура. Логіка, стилістика, мова, і термінологія закону про кримінальну відповідальність.

 

 

Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значення для формування норми кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність - тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.

Закон про кримінальну відповідальність - це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів. Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, - на окремі статті.

Статті КК мають однорідну структуру. Зок­рема, вони складаються із таких елементів як диспозиція і санкція.

Диспозицією є частина крімінально-правової норми яка ви­значає злочинне діяння. Диспозиції поділяються на види: проста (наприклад ч. ] ст. 369 "Давання хабара"), описова (наприклад ч. 1 ст. 201 "Контрабанда"), бланкетна (наприклад ст. 236 "Порушення правил екологічної безпеки"), відсилочна (напри­клад ч. 1 ст. 192 "Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою" відсилає до ст. 190 "Шахрайство", вказуючи, що заподіяння значної майнової шкоди шляхом об­ману або зловживання довірою може мати місце за відсутності ознак шахрайства), змішана (наприклад ч. 1 ст. 206 "протидія законній господарській діяльності").

Санкцією є частина норми; яка встановлює вид та міру покарання за вчинений злочин.

Санкції поділяються на відносно визначені та альтернативні.

Відносно визначена санкція має один вид покарання і за­значає його межі. Даний вид санкцій поділяється на санкції з верхньою і нижньою межею (наприклад ч. 1 ст. 115 КК) та са­нкцію з верхньою межею (наприклад ч. 2 ст. 323 КК). Нижня межа відповідного виду покарання в таких санкціях визнача­ється нормами Загальної частини, які визначають той чи ін­ший вид покарання (наприклад відповідно до ч. 2 ст. 63 КК мінімальний термін для такого виду покарання як позбавлення волі на певний строк — 1 рік).

До альтернативних відносяться санкції у яких зазначаєть­ся два або більше види покарань, з яких обирається судом ли­ше один (наприклад ст. 212 КК).

Тест ККУ має бути логічно узгоджений.

Мова – державна.

Існує проблема уніфікації правничої термінології в сучасному ККУ. Аналізуючи з цією метою текст Кримінального кодексу України, можна звернути увагу на випадки порушення лексичних, граматичних, стилістичних норм, калькування російських синтаксичних конструкцій у деяких статтях кодексу, неправильне терміно - і слововживання.

Способи визначення поняття кримінальне правопорушення. Поняття кримінального правопорушення за чинним законодавством. Ознаки кримінального правопорушення. Місце кримінального правопорушення в системі правопорушень. Відмежування кримінального правопорушення від інших правопорушень, від правомірної поведінки та від об’єктивно-протиправної поведінки. Співвідношення понять «кримінальне правопорушення» і «кримінально-протиправне діяння». Малозначне діяння. Прогалини в кримінальному праві і «надлишкова охорона». Криміналізація (пеналізація) та декриміналізація (депеналізація).

Правопорушення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.

Визначення терміну «кримінальне правопорушення» в законодавстві України відсутнє. Кримінальне правопорушення, після вступу в дію нового кримінального процесуального кодексу, крім злочину стало також включати в себе і кримінальний проступок.

Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.”

Визначення кримінального проступку в законодавстві відсутнє, проте в новому КПК є вказівка про створення закону про кримінальні проступки, і з цією метою президентом вже створений відповідний комітет, не дивлячись на наявність двох проектів такого закону.

Кримінальними правопорушеннями (злочинами) визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки кримінального правопорушення (злочинаму) є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік кримінальних правопорушень (злочинів).

Для того, щоб правопорушення вважалося кримінальним (злочином), воно повинно містити в собі такі ознаки:

§ суспільна небезпечність;

§ кримінальна протиправність;

§ винність;

§ караність.

Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.

Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину:

§ цінністю того блага, на яке посягає злочин;

§ шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину;

§ способами діяння;

§ мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.

Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.

 

Із конституційних положень однозначно випливає, що злочини, адміністративні, дисциплінарні правопорушення і цивільно-правові делікти є різними видами правопорушень. У теорії права виділяються й інші види правопорушень - господарсько-правові, фінансові, конституційні, трудові, корупційні, податкові, екологічні, земельні, сімейні правопорушення, порушення міжнародного права тощо.

Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб'єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.

Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).

Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей.

 

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки.

Від злочинів малозначні діяння відрізняються відсутністю суспільної небезпеки.

Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної чи потенційної шкоди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність хоча і заподіяла охоронюваному КК об'єкту посягання шкоду (створила загрозу заподіяння шкоди), але ця шкода не є істотною.

 

Прогалина у праві — це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних юридичних норм. Способи усунення: аналогія права, аналогія закону, - в КП застосовувати заборонено.

За наявності прогалини в галузі кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення виходом для юриста-практика є відмова у порушенні провадження в справі, тобто ухвалення виправдувального рішення. Юрист-практик у такому разі повинен керуватися принципом, відомим ще з часів римського права: «Немає злочину і немає вини, немає покарання і немає стягнення, якщо немає закону».

 

«Надлишкова охорона» -?

 

Протиправність як ознака злочину прямо пов'язана з криміналізацією суспільно небезпечних діянь та декриміналізацією діянь, що втратили суспільну небезпеку.

Криміналізація - це законодавче визнання тих чи інших діянь злочинними, встановлення за них кримінальної відповідальності.

У теорії права існують різні погляди щодо факторів (підстав) криміналізації.

Так, приводами до криміналізації є:

1) необхідність виконання зобов'язань за міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України.

2) необхідність створення правових механізмів утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави (ст. З Конституції України), яка стала приводом до криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 28 Конституції України, ст. 142 КК), примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 44 Конституції України, ст. 174 КК), порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 49 Конституції України, ст. 184 КК) тощо;

3) необхідність забезпечення реалізації певних положень Конституції та інших законів України. Так, приводом до криміналізації умисного перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК) стали відповідні положення Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;

4) результати кримінологічних досліджень щодо динаміки та поширеності певного діяння, які обґрунтовують необхідність його кримінально-правової заборони.

5) громадська думка.

4.

ф4 питання.

Пит.(див. Також Лекцію)

Правопорушення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.

основні ознаки правопорушення:

§ суспільне шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;

§ протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

§ свідомовольова поведінка - визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення с юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

§ дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

§ винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину.

Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на: адміністративніві правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно - правові, дисциплінарні, земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно - сімейні. Можуть бути і інші правопорушення, залежно від галузей права.

Поняття

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об 'єктивних і суб 'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Відповідно до ч. І ст. 2 КК "Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом". У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності.

Структура

Внаслідок систематизації юридичний склад злочину уявляється відображенням чотирьох груп юридичних фактів, що стосуються:

а) об'єкта злочину, тобто тих соціальних цінностей, які можуть постраждати внаслідок відповідного діяння;

б) суб'єкта злочину, тобто особи, яка його вчинила;

в) об'єктивної сторони злочину, тобто зовнішнього прояву діяння, а також - у багатьох випадках - тих обставин навколишнього середовища, які, на думку законодавця, впливають на визнання діяння злочином певного виду (окремим різновидом такого злочину);

г) суб'єктивної сторони злочину, тобто тих внутрішніх процесів у психіці суб'єкта, які певним чином пов'язані із зовнішньою, «об'єктивною», стороною діяння.

Значення

Отже, для того, щоб будь-яке суспільно небезпечне діяння, що трапляється в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння цього виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно небезпечні діяння особу може бути притягнуто до кримінальної відповідальності та їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може привести на практиці до серйозних порушень законності й обмеження прав громадян.

Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає потреби) виділити і нормативно закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) має безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього стосунку до вирішення питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, що характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найбільш типові, що однаково притаманні всім злочинам певного виду.

Важливо зазначити і те, що склад злочину - це система ознак, що реально існує, а не плід людської фантазії чи вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності.

Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, оскільки вони не збігаються, а лише співвідносяться між собою як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин - це конкретне суспільно небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена громадянином І. 17 січня 2004 р. з магазину села Кулики), вчинене у певних обстановці, часі й місці, що відрізняється безліччю особливостей від усіх інших злочинів цього виду (наприклад, вчинене вперше, шляхом обману було усунуто охорону, запори знищені за допомогою злому тощо). Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, убивства, зґвалтування, грабежу тощо), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їх ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної особливостями, але склади цих крадіжок є тотожні, однакові.

Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, оскільки основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину.

Важливе значення складу злочину полягає і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і проступком, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється кримі-налізація (декриміналізація) суспільно небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь.

 

У кримінальному праві кваліфікація злочину — це реалізація кримінального закону шляхом застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

1. Вона становить собою частину процесу застосування кри­мінального закону. А, отже:

а) це офіційна діяльність, яка здійснюється уповноваженими на те органами держави - дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду;

б) проводиться у відповідній процесуальній формі, її результа­ти закріплюються в актах вказаних вище органів;

в) тягне за собою правові наслідки як для осіб, дії яких кваліфі­куються, так і для самих державних органів.

2. У її ході оцінці підлягає суспільна небезпечна поведінка, якою:

а) заподіяна або створена загроза заподіяння істотної шкоди і

б) яка є кримінальне протиправною. 3. Визначається кримінально-правова норма, яка передбачає відповідальність за скоєне діяння, включаючи:

а) оцінку фактичних обставин, виділення з них тих, які мають кримінально-правове значення;

б) «вибір» статті (статей, їх частин або пунктів) КК, яка містить відповідну кримінально-правову норму;

в) обґрунтування необхідності застосування саме цієї статті (статей, їх частин або пунктів) КК шляхом доведення того, що фак­тичні ознаки діяння, яке кваліфікується, повністю відповідають ознакам злочину, передбаченого КК;

г) процесуальне закріплення висновку про те, що вчинене діян­ня передбачене певною статтею КК, та про те, що воно є чи не є злочином, чи іншим незлочинним діянням, передбаченим КК.

На підставі викладеного можна сформулювати гранично стис­лу дефініцію кримінально-правової кваліфікації:

Формула кваліфікації.

Формула кваліфікації - це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках - і Загальної частини кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують па статті (а також їх частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації залежно від обставин справи може мати, наприклад, такий вигляд:

ч.3 ст.185 КК України - за умови вчинення однією особою крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

Значення формули кваліфікації полягає в тому, що з її допомо­гою можна здійснити стисле й точне посилання на закон про кри­мінальну відповідальність, скоротити обсяг процесуальних доку­ментів. Загальні вимоги до формули кваліфікації такі:

1) в ній має бути названа стаття (і) закону про кримінальну відповідальність (КК), за якою (йми) кваліфікується діяння;

2) якщо стаття поділена законодавцем на кілька частин або пунктів, слід вказати відповідну структурну частину цієї статті;

3) за необхідності потрібно зробити посилання на статті За­гальної частини КК:

- якщо має місце готування до злочину, то при кваліфікації по­трібно послатися на ч. 1 ст. 14 та на статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідний закінчений злочин (наприклад, ч. 1 ст. 14, ч. З ст. 185 КК України - готування до крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище);

- якщо має місце замах на злочин, то залежно від його виду (закінчений чи незакінчений) потрібно послатися на ч. 2 або ч. З ст. 15 КК України та на відповідну статтю Особливої частини КК (наприклад, ч. 2 ст. 15, ч. З ст. 185 КК України - замах на вчинення крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище);

- якщо злочин вчинений у співучасті (і це не «співучасть особли­вого роду», яка прямо передбачена статтею Особливої частини КК), то при кваліфікації слід вказати частину ст. 27 КК, яка передбачає діяльність співучасника того виду, діяння якого кваліфікуються (на­приклад, ч. 5 ст. 27, ч. З ст.185 КК України - пособництво у вчиненні крадіжки, поєднаної з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, або крадіжки, що завдала значної шкоди потерпілому);

4) у формулі кваліфікації належить правильно розставити розділові знаки, записати її так, щоб уникнути неясності чи дво­значності.

10.

Заходи кримінально-правового впливу як правові наслідки кримінального правопорушення, іншого кримінально-протиправного діяння. Під кримінально-правовими заходами розуміються передбачені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, як з метою реалізації як цілей кримінальної відповідальності і покарання, так і з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, виправлення тощо.

Кримінальна відповідальність - це різновид юридичної відповідальності. Встановлюючи юридичну відповідальність, законодавець виданням правової норми забороняє скоєння відповідних діянь або, навпаки, зобов'язує виконання необхідних для суспільства дій під загрозою застосування тих чи інших санкцій.

Юридична відповідальність, або відповідальність за законом, - це процес застосування, або реалізації, правової норми, в якій виконується воля законодавця, яка виражена в нормі права.

Реалізація правової норми виникає в формі здійснення правовідносин, відповідних конкретній нормі які виникають на її основі.

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, а останню можна визначити як вид і міру примусового перетерпіння особою, що вчинила правопорушення, певних позбавлень державно-правового характеру, які передбачені законом.

Видові (специфічні) ознаки кримінальної відповідальності характеризуються так:

1.Кримінальна відповідальність - це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин.

2.Офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця, згідно ст. 62. ч. 1 Конституції та ч. 2 ст. 3 КК, може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку.

3.Кримінальна відповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця; іноді вони зводяться лише до визнання судом особи винною у вчиненні злочину і тим самим її осуду з боку держави, але в більшості випадків такий осуд поєднується із застосуванням конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченого кримінальним законом.

Медіація

Медіація (англ. mediation – посередництво) — вид альтернативного врегулювання спорів, метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту.

Принципи медіації

Добровільність

Кожна з сторін добровільно приймає рішення щодо участі у переговорах і усвідомлює, що рішення може бути досягнуте тільки шляхом співробітництва; можливість добровільного припинення процесу на будь-якому етапі.

Конфіденційність

Усе, що відбувається на медіації не розголошується ні медіатором, ні сторонами. За винятком ситуацій, коли сторони планують завдати шкоди собі чи комусь.

Щирість намірів щодо вирішення конфлікту

Неупередженість посередника

Нейтральність, безоціночність – під час процесу медіатор не займає позицію однієї з сторін, не оцінює їх, а в рівній мірі допомагає обом. Медіатор є нейтральним відносно конфлікту (не «втягується» у суперечку) і, в той же час, щиро прагне допомогти сторонам знайти найкраще для обох рішення.

Розподіл відповідальності

Сторони несуть відповідальність за прийняття рішення та його виконання, медіатор – за дотримання правил та принципів процедури.

Правомочність сторін

Неформальність та гнучкість процедури медіації

[ред.]

Переваги медіації

▪ Економія часу

▪ Зниження вартості процесу вирішення спору

▪ Можливість впливати на результат

▪ Конфіденційність процедури

▪ Можливість збереження або відновлення ділових взаємин з партнерами

▪ Можливість запобігти виникненню подібних конфліктів у майбутньому

▪ Гарантія виконання рішення (у випадку успішної медіації)

[ред.]

Процедура медіації

Процес медіації[1] складається з етапів, кожен з яких має свою мету і зміст. Для успішного проведення медіації необхідно, щоб перехід до наступного етапу відбувався після того, як буде досягнено всі цілі на попередньому.

 

12.

Покарання

Покарання – це захід примусу, що застосовується від мені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Ознаки:

1) Головною ознакою кримінального покарання є те, що воно є заходом примусу.

2) Зазначений примус застосовується від імені держави та обов'язково за вироком суду.

3) Застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Ст. 2 КК особа, не можу бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду

4) Покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

5) в покаранні дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця

6) особистий характер. Призначення покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного.

7) будь-яке покарання тягне за собою судимість.

Мета покарання:

Ч.2 ст. 50 КК називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене

2) виправлення засуджених

3) запобігання вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання)

4) запобігання вчинення злочині з боку інших осіб. (загальне попередження)

Мета кари виражається тільки в призначенні та реалізації конкретної міри покарання до особи.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину

Мета спеціального запобігання полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини.

Мета загального запобігання припускає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчинення злочину з боку інших осіб.

Види покарання

За порядком призначення

1) Основні (громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, позбавлення волі і т.д.)

2) Додаткові (позбавлення звання, рангу чину, конфіскація майна)

3) Покарання, що можуть бути і основними і додатковими (штраф, право обіймати певні посади)

 

Пробація та її аналоги

Суть пробації полягає у встановленні нагляду за засудженим з покладенням на нього певних зобов’язань й обмежень, без ізоляції його від суспільства (відвідувати центри пробації, періодично зустрічатися з наглядовим офіцером, брати участь у певних різновидах діяльності, дотримуватися законослухняної поведінки тощо).

Цю функцію виконує служба пробації, головна мета діяльності якої полягає в захисті суспільства, попередженні повторних злочинів, сприянні реінтеграції правопорушника в суспільство.

Своєрідним аналогом служби пробації в Україні є кримінально-виконавча інспекція, яка виконує покарання, не пов’язані з позбавленням волі

Однією з найважливіших функцій, яку виконує служба пробації, є досудова; вона здійснюється на

стадії розслідування злочину. У ході виконання досудової функції забезпечується збір інформації про правопорушника з метою надання допомоги суду у визначенні найбільш ефективного для даної особи виду покарання..

Другою основною функцією співробітників служби пробації є післясудова, виконання альтернативних видів покарань, нагляд за засудженою особою та її ресоціалізація на основі спеціальної програми, запропонованої в соціальній доповіді.

 

Судимість

Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Тому такими, що не мають судимості, визнаються відповідно до ч. 3 ст. 88 КК:

а) особи, засуджені вироком суду без призначення покарання;

б) особи, звільнені від покарання;

в) особи, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких виключено законом.

Судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України. (ч. 2 ст. 88 КК)

Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування покарання; 2) і, крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після відбуття покарання.

Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом умов

Закінчення передбачених ст. 89 КК строків і невчинення протягом цих строків нового злочину дають змогу вважати особу такою, що не має судимості.

Під зняттям судимості розуміється припинення судимості постановою суду

Для зняття судимості згідно зі ст. 91 КК необхідні такі умови: 1) відбуття особою покарання тільки у виді обмеження волі або позбавлення волі; 2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст. 89 КК; 3) встановлення судом того, що особа зразковою

поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

 

Спеціальна конфіскація

Із статті Задої К.П.

Спеціальна конфіскація, як один із різновидів конфіскації майна у правовій системі України, повинна бути змодельована на рівні кримінального закону як окремий вид покарання, а не як вид заходу безпеки.

На нормативному рівні спеціальна конфіскація повинна бути змодельована як додаткове покарання, оскільки сама по собі вона не може забезпечити досягнення усіх цілей покарання, передбачених у частині другій ст. 50 КК, але в поєднанні з покаранням іншого виду може забезпечити їх реалізацію щодо конкретного засудженого.

Спеціальна конфіскація повинна застосовуватись судом залежно від обставин конкретної справи на підставі положень Загальної частини КК.

Спеціальна конфіскація застосовуватиметься до майна отриманого незаконним шляхом. Це можуть бути гроші, які направлялись на вчинення злочину або як матеріальна нагорода за його вчинення

На думку деяких вчених спеціальна конфіскація не є видом покарання.

Так, у ст. 81 КПК зазначено, що знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, а гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави.

Норми про спеціальну конфіскацію, тобто конфіскацію речей, що є предметом злочину або знаряддям чи засобом злочину, є і в КК. Скажімо, незаконна порубка лісу (ст. 246 КК) передбачає, крім основного покаранн<