Звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовців

Стаття 58. Службове обмеження для військовослужбовців

1. Покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військо вослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

2. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування покарання засуджений не може бути підвищений на посаді. у військовому званні, строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

1. Службове обмеження для військовослужбовців є новим видом основного покарання і має комбінований характер:, а) воно проявляється у примусових заходах майнового характеру: в дохід держави відраховується від десяти до двадцяти відсотків із суми грошового забезпечення засудженого; б) на засудженого вчиняється моральний вплив - він не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання. Про поняття військовослужбовця див. коментар до ст. 401,

Цей вид покарання призначається як у випадках, передбачених КК, так і у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, дійде висновку про можливість застосування до нього цього покарання замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років (ч. 1 ст. 58).

2. Службове обмеження для військовослужбовців застосовується на строк від шести місяців до двох років.

3. Покарання у виді службового обмеження не може призначатися військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 58).

 

 

Передача іноземців та осіб без громадянства для відбування покарання іншим державам

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Стаття 28. Передача іноземців та осіб без громадянства для відбування покарання

1. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них відповідно до законодавчих актів України, можуть бути передані для відбування покарання тим державам, громадянами яких вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

2. Положення частини першої цієї статті не застосовуються до осіб, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (Закон N 3671-VI).

18.

Життя людини, відповідно до ст. З Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небезпеку. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115—118), вбивство через необережність (ст. 119), доведення до самогубства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129).

Поняття вбивства та його види. У частині 1 ст. 115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині. Заподіяння смерті іншій людині — це позбавлення її життя.

Об'єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід людини до початку родового процесу не є посяганням на життя і може призвести до відповідальності за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство або замах на самогубство злочином не вважається.

З об'єктивної сторони вбивство може бути здійснене шляхом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосовуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння душевної травми, що викликала смерть, підбурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчинення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов'язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприклад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хворому не застосовує необхідного лікування.

Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку — смерті людини. При цьому необхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхідної оборони. Навпаки, згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності діяння.

З суб'єктивної сторони вбивство може бути вчинене як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна кваліфікація умисного вбивства передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети.

Суб'єкт вбивства — будь-яка особа, яка досягла 14-ти років за вбивства, передбачені статтями 115—117, і 16-ти років — за вбивства, передбачені статтями 118 і 119.

Види вбивств. За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115—118) і вбивства через необережність (ст. 119). У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї суспільної небезпеки (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115) і вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності як обтяжуючих, так і пом'якшуючих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за пом'якшуючих обставин.

Умисне вбивство без обтяжуючих, і пом'якшуючих обставин (просте вбивство) — ч. 1 ст. 115 — має місце в тих випадках, коли у вчиненому відсутні ознаки вбивств, передбачених ч. 2 ст. 115, статтями 116—118. За частиною 1 ст. 115 кваліфікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на грунті особистих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття (наприклад, за наявності прохання потерпілого) та деякі інші.

Покарання за таке вбивство передбачене ч. 1 ст. 115 — позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) — ч. 2 ст. 115. Обтяжуючі обставини перераховані в пунктах 1—13 ч. 2 ст. 115. Для застосування ст. 115 досить наявності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115) передбачає, що позбавлення життя цих осіб було вчинене одночасно або протягом короткого проміжку часу і охоплювалося єдністю наміру винного. Дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо не доведено, що його намір був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.

Вбивство однієї людини і замах на життя іншої не може розглядатися як закінчений злочин — вбивство двох або більше осіб. У цих випадках вчинене слід кваліфікувати за ст. 15 та п. 1 ч. 2 ст. 115 або за ч. 1 ст. 115 незалежно від послідовності злочинних дій¹. Замах на вбивство двох або більше осіб, який не призвів до смертельного наслідку, кваліфікується за ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідо-мо для винного перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо вбито дитину до 14 років або якщо винному було достовірно відомо про вагітність жінки. Кваліфікація злочину не залежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Умисне вбивство заручника (п. З ч. 2 ст. 115). Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для забезпечення того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні організації виконали певні вимоги як умову звільнення заручника. Вбивство заручника може мати місце в момент захоплення або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе і внаслідок спроби заручника втекти, під час його перевезення і т. д. Саме захоплення чи утримання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за ст. 147 або 349.

¹ Див.: Постанова Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст.,115). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України в своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути віднесені, зокрема, випадки, коли перед позбавленням життя або в процесі вчинення вбивства до потерпілого умисно застосовувалися тортури, катування або йому заподіювалися особливі страждання шляхом нанесення великої кількості тілесних ушкоджень, або з використанням вогню, струму, отрути, що завдає нестерпного болю.

Судова практика виходить з того, що про ознаку особливої жорстокості може свідчити також вчинення злочину в присутності близьких потерпілому осіб, якщо винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над трупом, крім випадків його знищення або розтину з метою приховат вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. Встановлення особливої жорстокості вбивства не входить до компетенції судово-медичної експертизи, оскільки поняття «жорстокість» не є медичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство за пом'якшуючих обставин: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання; умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини; умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116). У цьому випадку має місце особливий психічний стан винного — фізіологічний афект: короткочасна інтенсивна емоція, що значно послаблює контроль особи над своїми вчинками, здатність усвідомлювати їх, керувати ними. Від фізіологічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що виключає осудність суб'єкта.

Умовою застосування ст. 116 є сильне душевне хвилювання, викликане протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

Насильство при цьому може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень, нанесення побоїв, позбавлення волі та ін.), так і психічним (загроза заподіяти фізичну, моральну, майнову шкоду), але тільки протизаконним. Останнє може за своїм характером надавати суб'єкту право на необхідну оборону. Вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, але за умови, що воно було результатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 116, а за ст. 118, як вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Якщо душевне хвилювання було викликане не потерпілим, а іншими особами, ст. 118 не може бути застосована.

Відповідальність за ст. 116 настає також у випадках, якщо протизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа, що спричинили сильне душевне хвилювання особи, яка вчинила вбивство, були спрямовані не на неї особисто, а щодо третіх осіб — близьких або навіть сторонніх.

Склад злочину, передбаченого ст. 116, має місце лише у випадку, якщо умисел на вбивство виник раптово в стані фізіологічного афекту, і був виконаний, коли винний ще знаходився в такому стані.

При вбивстві, передбаченому ст. 116, умисел може бути прямим і непрямим.

Покарання за злочин: за ст. 116 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117). Відповідальність матері пом'якшується за умови, що вбивство дитини було вчинене під час пологів або одразу після них, тобто законодавець обмежує здійснення цього злочину певним нетривалим проміжком часу, доки особливий психічний і фізичний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших випадках відповідальність за вбивство матір'ю своєї дитини настає на загальних підставах.

Момент виникнення умислу у матері вбити новонароджену дитину на кваліфікацію злочину, що розглядається, не впливає.

Суб'єктом цього злочину може бути тільки мати. Співучасники у вбивстві матір'ю новонародженої дитини несуть відповідальність за статтями 27 і 115. Обставини, що пом'якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Покарання за злочин: за ст. 117 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118). Заподіяння смерті нападаючому при захисті від суспільне небезпечного посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були перевищені межі необхідної оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони не виключає такої відповідальності, але пом'якшує її. Так само вирішується питання і при затриманні злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. З ст. 36, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця при умисному заподіянні йому смерті згідно з ч. 2 ст. 38 визнається явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 р. (з наступними доповненнями та змінами) у справах, пов'язаних із застосуванням законодавства про необхідну оборону, виходить з того, що при розв'язанні питання про наявність перевищення меж оборони необхідно враховувати не лише відповідність або невідповідність знарядь і засобів захисту та нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час; раптовість нападу; неготовність до його відвернення; кількість нападаючих, і тих, хто захищається; їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я) та інші обставини.

Ті ж фактори слід враховувати і при розв'язанні питання про перевищення заходів із затримання злочинця (тяжкість злочину, обстановку, в якій відбувається затримання і т. д.).

При цьому слід мати на увазі, що особа, яка захищається, як і особа, яка затримує злочинця, внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечним посяганням (що часто виникає раптово), не завжди може точно оцінити відповідність заподіяної шкоди (в цьому випадку позбавлення життя нападаючого чи злочинця) небезпечності посягання чи вчиненого затриманим злочину або точно оцінити обстановку захисту чи затримання. У цьому випадку відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або заходів із затримання злочинця виключається (ч. 4 ст. 36).

З суб'єктивної сторони злочин, який розглядається, може бути вчинений тільки умисно.

Вбивство, вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, за наявності обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 (наприклад, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, повторно) має кваліфікуватися не як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, а за ст. 118КК.

Покарання за злочин: за ст. 118 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Вбивство через необережність (ст. 119) — може бути вчинене як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок злочинної недбалості.

Для застосування ст. 119 необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і умисним.

У частині 2 ст. 119 встановлена відповідальність за необережне вбивство двох або більше осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 119 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 119 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.

Доведення до самогубства (ст. 120). Об'єктом злочину, який розглядається, є життя людини.

Об'єктивна сторона (ч. 1 ст. 120) злочину виражається в доведенні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі дії, що спричиняють потерпілому фізичні та психічні страждання (нанесення тілесних ушкоджень, побоїв, позбавлення коштів для існування, житла, їжі, одягу, необгрунтовані стягнення, несправедливе позбавлення заохочень, різного роду знущання).

Шантаж — це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці відомості можуть бути також помилковими, такими, що не відповідають дійсності. Важливо, що вони носять такий характер, що потерпілий не хоче їх розголошувати.

Примус до протиправних дій — це загроза фізичним насильством, залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примусити потерпілого, наприклад, брати участь у злочині.

Систематичне приниження людської гідності — це різного роду тривале принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, несправедлива критика). Судова практика не відносить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за ст. 120 випадки самогубства внаслідок вчинення щодо особи будь-яких законних дій (наприклад, правомірного звільнення з роботи), а також внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але вірних, таких, що відповідають дійсності, відомостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи цинічній формі).

У частині 2 ст. 120 передбачена відповідальність за доведення до самогубства або замаху на нього особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винного, або такі самі дії, вчинені щодо двох або більше осіб, а в ч. З ст. 120 — щодо неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потерпілий отримує від винного істотну матеріальну підтримку або знаходиться на його утриманні (наприклад, залежність непрацездатної жінки від чоловіка, неповнолітніх дітей від батьків, підопічних від опікунів і т. д.).

Під іншою залежністю слід розуміти залежність підлеглого від начальника, учня від викладача, одного родича від іншого та ін.

Стаття 120 застосовується лише при настанні самогубства або замаху на самогубство. Між вказаною в ст. 120 поведінкою винного і самогубством потерпілого чи замахом на нього має бути причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, може виражатися як в умислі, так і в необережності.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 120, можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. Для притягнення до відповідальності за ч. 2 ст. 120 необхідно, щоб суб'єктом була особа, від якої потерпілий знаходився в матеріальній або іншій залежності.

Оскільки самогубство або замах на нього кримінальної відповідальності не тягне, підбурювання до самогубства і пособництво в самогубстві також не караються законом. Підбурювання до самогубства або пособництво в самогубстві особи, яка через вік або стан психіки не могла усвідомлювати свої дії чи керувати ними, кваліфікується як умисне вбивство за умови, що самогубство мало місце.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 120 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 120 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. З ст. 120 — позбавлення волі від семи до десяти років.

Погроза вбивством (ст. 129). Погрожуючи посягнути на життя, винний викликає у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній роботі та відпочинку.

З об'єктивної сторони під погрозою вчинити вбивство слід розуміти виявлений зовні намір позбавити іншу людину життя. Це може бути вчинене словесно, письмово, за допомогою різного роду дій (жестів, міміки, демонстрації зброї тощо).

Погроза має бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися. Реальність її встановлюється судом у кожному окремому випадку, виходячи з конкретних обставин справи. При цьому необхідно враховувати як суб'єктивний (сприйняття потерпілим), так і об'єктивний (спосіб і інтенсивність вираження, особа винного, характер відносин між ним і потерпілим і т. д.) критерії. Погроза має бути звернена до конкретної особи і висловлена особисто потерпілому або через третіх осіб. Злочин вважається закінченим з моменту, коли погроза була доведена до відома потерпілого.

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається — прямий умисел. При цьому не має значення, чи збирався винний реалізувати свою погрозу, досить того, щоб у потерпілого були реальні підстави побоюватися її виконання.

Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку.

У випадку, коли винний, не обмежившись погрозою, здійснює дії, які створюють умови для вбивства або безпосередньо спрямовані на його здійснення, відповідальність настає за приготування до вбивства чи замах на нього.

Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину, ст. 129 не застосовується.

У частині 2 ст. 129 передбачена відповідальність за погрозу вбивством, вчинену членом організованої групи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 129 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 129 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

 

Евтана́зія (грец. ευ — добре + грец. θάνατος — смерть) — практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань.

В теорії розглядають два види евтаназії: пасивна евтаназія (зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого) і активна евтаназія (введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку смерть). Активною евтаназією часто вважають і самогубство з лікарською допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують життя).

В сучасній теорії кримінального права України та в правозастосувальній практиці визнано, що згода іншої людини на позбав­лення її життя, або наявність її прохання про позбавлення життя, не усуває проти-правності діяння, спрямованого на позбав­лення життя такої людини і не звільняє суб’єкта, який це вчинить, від кримінальної відповідальності. Однак виникає питання про кваліфікацію еутаназії за відповідною статтею Особливої частини КК України.

 

При активній еутаназії у вигляді «вбивства з милосердя» дії винного є умис­ними, а тому за наявністю усіх інших ознак складу злочину, вчинене належить квалі­фікувати залежно від обставин справи за ч. 1 або 2 ст. 115 КК України. Щодо «само­губства», що асистується медичним пра­цівником (іншим суб’єктом)» та самогуб­ства без участі медичного працівника (ін­шого суб’єкта), коли він лише надає хво­рому необхідні засоби для самогубства, то підстав для кримінальної відповідальності медичного працівника (інших суб’єктів), як видається, немає. В таких випадках ме­дичний працівник (інша особа) є пособни­ком самогубства, яке не є злочином згідно з чинним КК.

 

Суспільна небезпека схиляння до само­губства і сприяння самогубству очевидна і тому доцільно, враховуючи досвід зару­біжних держав, встановити кримінальну відповідальність за їх вчинення, допо­внивши кримінальний кодекс, наприклад ст. 120 КК України, нормою в такій редак­ції: «Організація самогубства, керування його підготовкою чи вчиненням, підбу­рення до самогубства, а також пособлення самогубству, — карається...». Що стосу­ється підмовлення суб’єктом до самогуб­ства особи, що не усвідомлює значення своїх дій, то слід погодитися з думкою вче­них, які пропонують кваліфікувати такі дії суб’єкта як умисне вбивство.

 

Стосовно «пасивної еутаназії» в юридичній літературі висловлено думку про можливість кваліфікації бездіяль­ності винного у таких випадках, як ненадання допомоги хворому (в Україні ст. 136 і 139 КК). Щодо кваліфікації без­діяльності винного при «пасивній еутаназії» за ст.ст. 136 або 139 КК виника­ють певні труднощі. Вони зумовлені, зо­крема, застосуванням законодавцем по­нять «завідомо» (ст. 136) та «завідомо відомо» (ст. 139). Першим, що звертає на себе увагу, є неузгодженість даних понять з положеннями статей розділу п’ятого Загальної частини КК України «Вина та її форми», де не передбачено такої форми чи виду вини. Очевидно, що немає підстав оспорювати методоло­гічне значення статей цього розділу для Особливої частини КК України, яке за­конодавцем у цьому випадку проігноро­ване. Другим, як наслідок першої неу­згодженості, є різне розуміння цих по­нять в теорії кримінального права. Так, О.О. Дудоров, стосовно ст. 139 КК Укра­їни, вважає, що під поняттям «завідомо відомо» слід розуміти вчинення безді­яльності з прямим умислом; М.І. Хавронюк, стосовно ч. 3 ст. 136 КК України, — вчинення бездіяльності з прямим умис­лом, а ставлення щодо наслідків про­являється тільки в необережній формі вини; П.П. Андрушко відповідно, — вчи­нення бездіяльності умисно, а ставлення до наслідків проявляється в необереж­ності (щодо ст. 136 КК) та вчинення без­діяльності умисно (ст. 139 КК); автори «Науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України», підго­товленого інститутом Генеральної проку­ратури України, відповідно, — вчинення бездіяльності умисно, а щодо наслідків — вина проявляється у формі необереж­ності (ст. 136 КК) та вчинення бездіяль­ності умисно (ст. 139 КК). С.В. Бородін під поняттям «завідомо» вбачає два види вини: непрямий умисел і злочинну само­впевненість, а О.М. Красіков — три види вини: злочинна самовпевненість, непря­мий умисел, а в деякий випадках і пря­мий умисел. На думку М.І. Бажанова, поняттям «завідомо» охоплюється вчи­нення бездіяльності умисно, а щодо на­слідків можлива як умисна так і необе­режна форма вини (ст. 136 КК), а щодо ст. 139 КК — вчинення бездіяльності умисно або за наявності злочинної са­мовпевненості. Такий різнобій поглядів вчених дає підстави стверджувати, що у цьому випадку межі законності розмиті, а права людини не забезпечені належ­ним чином. Очевидно, не випадково за­конодавець Російської Федерації, враховуючи складність проаналізованої вище проблеми, а також труднощі у відмежу­ванні ненадання допомоги від умисного вбивства та вбивства через необереж­ність при бездіяльності, вказав у диспо­зиції ч. 2 ст. 124 КК РФ «Ненадання до­помоги хворому» на необережну форму вини щодо наслідків у вигляді настання смерті потерпілого. Однак, навіть і таке уточнення не дає підстав кваліфікувати бездіяльність суб’єкта при «пасивній еутаназії» як ненадання допомоги, тобто за ст. 136 або 139 КК України.

 

Як уже зазначалося вище, еутаназія, згідно з ч. 3 ст. 52 Основ та Деклара­ції про еутаназію, є діянням умисним. При вчиненні еутаназії особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого ді­яння, передбачає настання смерті потерпі­лого і бажає або свідомо припускає її на­стання. Необережне ставлення суб’єкта до настання смерті потерпілого у цьому ви­падку виключається. Отже, умисне ненадання (злочинна бездіяльність) медич­ним працівником (іншим суб’єктом) до­помоги хворому (пасивна еутаназія) з ме­тою заподіяння йому смерті, як на про­хання потерпілого, так і за його згодою, або без згоди, що призвело до такого наслідку, належить кваліфікувати як умисне вбив­ство за ч. 1 ст. 115 КК. Не виключається кваліфікація вчиненого, залежно від обста­вин справи, за п.п. 2, 4, 6, 8, 9, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК. Наведена кваліфікація діянь ме­дичних працівників не стосується тих ви­падків, коли пацієнт в установленому по­рядку не дає згоди на медичне втручання. Згідно зі ст. 43 «Основ законодавства Укра­їни про охорону здоров’я» така згода є обов’язковою для діагностики, профілак­тики та лікування. Щодо пацієнта, який не досяг 15 років, а також визнаного в уста­новленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою його законних представників. В цих випад­ках, якщо пацієнт помирає, настання його смерті відбувається мимо волі лікаря, тобто його вина відсутня, а отже і відсутній склад злочину, як підстава притягнення лікаря до кримінальної відповідальності. Врахо­вуючи специфіку службових функцій ме­дичного працівника, а також і фармацев­тичного працівника, на яких покладається особливий обов’язок — турбота про життя та здоров’я людини, які відповідно до ст. 3 Конституції України є в числі найвищих со­ціальних цінностей в Україні, видається за доцільне передбачити в ч. 2 ст. 115 КК від­повідальність за вчинення умисного вбив­ства медичним або фармацевтичним пра­цівником при виконанні ними своїх служ­бових обов’язків. Крім цього, в ст. 119 КК необхідно передбачити особливо кваліфі­кований вид вбивства через необережність — вбивство через необережність, вчинене медичним або фармацевтичним працівни­ком при виконанні ними своїх службових обов’язків. Є надія, що внесення зазначе­них вище доповнень до чинного КК Укра­їни сприятиме посиленню захисту права людини на життя в Україні.

19.

Злочини проти здоров’я – поняття, яке традиційно охоплює окремі види злочинів, юридичні склади яких (на рівні основних ЮСЗ) передбачають реальне заподіяння шкоди здоров’ю. При цьому реальна шкода пов’язується не лише з традиційним «розладом» здоров’я протягом певного періоду, а і заподіянням «фізичного» болю.

Серед злочинів проти здоров’я основну групу утворюють тілесні ушкодження. Поняття ТУ, що вживається в КК та ін. нпа має, принаймні, 3 значення:

1) як медична характеристика спричинення шкоди організму людини (медичний аспект);

2) як певний наслідок в межах ЮСЗ (кримінально-правове розуміння ТУ, яке є домінуючим для більшості статей Особливої частини КК);

3) як основна характеристика певного виду злочинів (таке розуміння характерне для ст.121, 122, 125, 128 КК).

ТУ як певна група злочинів в КК можна класифікувати наступним чином:

1 За формою вини: умисні та необережні.

2 За ступенем тяжкості: легкі (лише умисні), середньої тяжкості та тяжкі.

УТТУ (ст.121 КК), УСТТУ (ст.122 КК), УЛТУ (ст.125 КК) – умисні злочини із матеріальним складом злочину. Дані види злочинів мають основний та кваліфікований ЮСЗ. Характер заподіяних ушкоджень визначається судово-медичною експертизою згідно Правил судово-медичного визначення ступню тяжкості ТУ, затв. Наказом МОЗ від 17.01.2005 р №6, після чого точно можна кваліфікувати діяння особи.

Побої і мордування (ст.126 КК) – умисний злочин із матеріальним складом ЮСЗ, містить основний та кваліфікований ЮСЗ.

Катування (ст.127 КК) – умисний злочин із матеріальним складом ЮСЗ, містить основний та кваліфікований ЮСЗ.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.128 КК) – злочин, що вчиняється необережно.

Зараження невиліковною чи тяжкою хворобою (ст.130, 131, 133 КК).

Щодо співвідношення НТТУ, НСТТУ та вбивства через необережність із кримінальними правопорушеннями проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту та іншими, що передбачають аналогічні наслідки: кримінальні правопорушення проти зазначених об’єктів кримінально-правової охорони часто у своїх ЮСЗ передбачають наслідки, які можуть проявлятися в тому числі в заподіянні НТТУ, НСТТУ та вбивства через необережність. Слід зазначити, що спричинення додатково НТТУ, НСТТУ та вбивства через необережність суб’єктом злочинів проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту при вчиненні цих діянь відбувається виключно в межах необережної вини. В даному випадку мова йде про так звану складу вину: суб’єкт вчиняє певний вид злочину проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту умисно, при цьому заподіює ТТУ, СТТУ та вбивство через необережність. Правозастосовча практика пішла тим шляхом, що НТТУ, НСТТУ та вбивство через необережність окремої кваліфікації не потребує та охоплюється відповідним ЮСЗ проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

Проблеми криміналізації участі в бійці –???

20.

До злочинів, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, відносяться: незаконне проведення аборту (ст. 134), залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136), неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137).

Незаконне проведення аборту (ст. 134) становить небезпеку для життя і здоров'я вагітної жінки, а в ряді випадків спричиняє тяжкі наслідки (наприклад, смерть, безплідність, важкі захворювання нирок, черевної порожнини тощо).

Проведення законного аборту чинним законодавством не забороняється, але він має проводитися лише в стаціонарних лікувальних установах, спеціально пристосованих для подібного роду операцій і при відсутності медичних протипоказань. Протиправність аборту усувається станом крайньої необхідності. Згода вагітної жінки на проведення аборту не виключає відповідальності за ст. 134 особи, яка проводить такий аборт.

З об'єктивної сторони незаконний аборт — це дії винного, що полягають в перериванні вагітності, тобто в плодозгоні. Саме з цього моменту злочин вважається закінченим. Дії, безпосередньо спрямовані на штучне переривання вагітності, але такі, що не призвели до цього наслідку (наприклад проведення абортивного масажу, введення ін'єкції з метою плодозгону), утворюють собою замах на злочин.

Способи проведення аборту (оперативний, механічний, токсичний) на кваліфікацію злочину впливу не мають.

Суб'єктивна сторона цього злочину полягає лише в прямому умислі.

Суб'єктом незаконного аборту є особа, яка не має спеціальної медичної освіти (наприклад, лікарі, якіі не мають права за характером своєї професії на оперативні втручання, особи середнього медичного персоналу та будь-які інші особи, які взагалі не мають відношення до медичної професії).

У частині 2 ст. 134 встановлена відповідальність за проведення такого незаконного аборту, внаслідок якого настав тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої.

Між вчиненим абортом і цими наслідками має бути встановлений причинний зв'язок.

Частина 2 ст. 134 має на увазі з суб'єктивної сторони ті випадки, коли, проводячи умисно незаконний аборт, винний щодо тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті потерпі