Передумови, кримінально-правові підстави, наслідки, порядок звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності означає відмову держави від осуду особи, яка вчинила злочин, але надалі повністю або значною мірою втратила суспільну небезпеку, що підтверджується певними, зафіксованими в законі обставинами.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачені в розділі IX Загальної частини КК (ст. ст. 45-49), а також у законах України про амністію чи актах помилування (ч. 1 ст. 44 КК). Ст. 97 КК передбачає звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

В Особливій частині КК зафіксовані підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили деякі конкретні види злочинів.

Звільнення від кримінальної відповідальності треба відрізняти від звільнення від покарання, хоча загальним для їх застосування є єдина (спільна) обставина — в обох випадках особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого в законі про кримінальну відповідальність. Загальним є і те, що обидва види звільнення може здійснити тільки суд (крім звільнення за актом амністії та актом помилування). Різниця ж полягає в тому, що при звільненні від кримінальної відповідальності через втрату повністю або в значній мірі суспільної небезпеки особою, яка вчинила злочин, виходячи з принципів гуманізму й економії заходів кримінально-правового впливу, кримінальна справа припиняється судом до поста-новлення вироку, а при звільненні від покарання однією з підстав, передбачених у законі, є винесення (постановлення) обвинувального вироку.

Отже, суд, розглядаючи кримінальну справу, в обумовлених законом випадках приходить до висновку про необхідність чи доцільність її закриття без постановлення вироку, звільнивши особу, що вчинила злочин, від можливого призначення їй покарання в подальшому.

 

При звільненні від покарання, що буде розглянуто далі, суд постановляє обвинувальний вирок, не призначаючи покарання або звільняючи від його відбування з випробуванням осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, на підставах, зазначених у КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності не є реабілітацією особи, що звільняється. Походячи із вказаних принципів і виконуючи запобігальну функцію кримінального права, суд визнає необхідність або недоцільність доведення справи щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до винесення обвинувального вироку, якщо в подальшому може постати питання про звільнення від покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності водночас означає, що державні органи припиняють кримінальне переслідування звільненої особи, а вчинене нею раніше діяння вважається таким, що не має будь-яких юридичних наслідків.

Оскільки в діях осіб, які охоплюються обставинами, що виключають злочинність діяння, немає ознак складу злочину і вони носять правомірний характер, інститути необхідної оборони, затримання злочинця, крайньої необхідності та інші, розглянуті в попередньому розділі, не належать до проблеми звільнення від кримінальної відповідальності. Відсутність злочину означає відсутність підстав для застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності.

Наведені у КК види звільнення від кримінальної відповідальності діляться на загальні та спеціальні.

Загальні передбачені в Загальній частині КК. Це звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку: з дійовим каяттям (ст. 45 КК); з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК); з передачею особи на поруки (ст. 47 КК), із зміною обстановки (ст. 48 КК), із закінченням строків давності (ст. 49 КК), із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК), за актом амністії (ст. ст. 85–86 КК).

 

Спеціальні передбачені у статтях Особливої частини КК щодо конкретних видів злочинів і мають бути розглянуті у їх контексті (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4. ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369).

Залежно від того, чи є звільнення від кримінальної відповідальності обов’язком ч и правом суду, вони поділяються на дискретні (або факультативні) та імперативні (або обов’язкові).

Дискретність означає, що вирішення питання, за наявністю всіх вказаних у законі обставин для прийняття такого рішення, залишається правом суду. Імперативність означає, що, суд за наявністю всіх вказаних у законі обставин зобов’язаний звільнити від кримінальної відповідальності.

До першого виду належать випадки, передбачені у ст. 47, 48 КК, у ч. 4 ст. 49 КК (питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом) і ч. 1 ст. 97 КК.

До другого належать випадки, передбачені в ст. 45, 46, 49 (крім передбаченого ч. 4) і у статтях Особливої частини КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності може бути безумовним, тобто таким, яке ні за яких умов не може бути переглянуто, і умовним, тобто таким, що може бути переглянуте у зв’язку з негативною поведінкою особи.

До першого виду належить абсолютна більшість випадків звільнення від кримінальної відповідальності, до другого — випадки, передбачені у ст. 47 та ч. 1 ст. 97 КК.

 

Добровільна кримінально правова реституція

 

Добровільна кримінально-правова реституція може полягати у відверненні винним шкідливих наслідків вчиненого злочину (наприклад, повернення викраденого майна) та/або відшкодуванні завданих збитків (відшкодування вартості поховання або лікування потерпілого – витрати на медикаменти, лікувальне харчування, відшкодування вартості знищеного чи викраденого майна тощо) чи усуненні заподіяної шкоди (заміна пошкодженої речі на аналогічну, її ремонт тощо). 
У новому КК України передбачене розширення стимулюючої функції добровільної кримінально-правової реституції. Так, добровільна кримінально-правова реституція визнається обставиною, що пом’якшує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66), а також однією з умов, необхідних для прийняття рішення про: звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дієвим каяттям (ст. 45); та у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); звільнення від кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212) або за незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289); призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (п. 2 ч. 1 ст. 66 і ст. 69). Аналогічні положення існують у кримінальних законах більшості інших держав Європи. 
Що стосується примусової кримінально-правової реституції, то в Україні вона передбачена ст. 105 КК. Згідно з цією статтею неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд може застосувати до неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, такий примусовий захід виховного характеру, як покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки.

 

 

Медіація

Медіація (англ. mediation – посередництво) — вид альтернативного врегулювання спорів, метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту.

Принципи медіації

Добровільність

Кожна з сторін добровільно приймає рішення щодо участі у переговорах і усвідомлює, що рішення може бути досягнуте тільки шляхом співробітництва; можливість добровільного припинення процесу на будь-якому етапі.

Конфіденційність

Усе, що відбувається на медіації не розголошується ні медіатором, ні сторонами. За винятком ситуацій, коли сторони планують завдати шкоди собі чи комусь.

Щирість намірів щодо вирішення конфлікту

Неупередженість посередника

Нейтральність, безоціночність – під час процесу медіатор не займає позицію однієї з сторін, не оцінює їх, а в рівній мірі допомагає обом. Медіатор є нейтральним відносно конфлікту (не «втягується» у суперечку) і, в той же час, щиро прагне допомогти сторонам знайти найкраще для обох рішення.

Розподіл відповідальності

Сторони несуть відповідальність за прийняття рішення та його виконання, медіатор – за дотримання правил та принципів процедури.

Правомочність сторін

Неформальність та гнучкість процедури медіації

[ред.]

Переваги медіації

▪ Економія часу

▪ Зниження вартості процесу вирішення спору

▪ Можливість впливати на результат

▪ Конфіденційність процедури

▪ Можливість збереження або відновлення ділових взаємин з партнерами

▪ Можливість запобігти виникненню подібних конфліктів у майбутньому

▪ Гарантія виконання рішення (у випадку успішної медіації)

[ред.]

Процедура медіації

Процес медіації[1] складається з етапів, кожен з яких має свою мету і зміст. Для успішного проведення медіації необхідно, щоб перехід до наступного етапу відбувався після того, як буде досягнено всі цілі на попередньому.