Продукція, її класифікація і вимірники обсягу

Виробничо-економічній діяльності, незалежно від її виду, прита-манні універсальні ознаки, загальні властивості — це постійне пере-творення деяких видів економічних ресурсів на певний економічний продукт.

Із повсякденного життя добре відомо, що, завантажуючи до м’ясорубки м’ясо, хліб, цибулю, ми наприкінці отримуємо готовий фарш, а спалюючи дрова, отримуємо тепло. Економіка діє аналогічним чином: до неї подаються економічні ресурси, внаслідок перетворення яких виникає економічний продукт. Найбільш загальна схема дії виро-бничої економіки у спрощеній формі виглядає так, як показано на рис. 23.1.

Що ж таке економічні ресурси та економічний продукт?

До економічних ресурсів відносяться такі:

а) праця у вигляді усвідомленої діяльності осіб, яка спрямована на
створення необхідного їм або іншим особам продукту;

б) природні ресурси: земля (у вигляді глини), вода, повітря, корисні
копалини, рослинний та тваринний світ, природні енергетичні джере-
ла, які застосовуються людством у господарському обігу;

в) засоби виробництва у вигляді основних і оборотних засобів, які
використовуються в господарській діяльності;

г) кошти, на які і за допомогою яких купуються, залучаються мате-
ріально-речові і трудові ресурси;

ґ) інформаційні ресурси у вигляді наукової, науково-технічної, проектно-конструкторської, технологічної, статистичної, управлінсь-кої інформації та інших видів духовно-інтелектуальних цінностей, які необхідні для створення економічного продукту і які використовують-ся в процесі його створення.

ресурси ------- 1 (процесор) |---------продукт

-

Економічні J -------- Перетворювач ----- 1 Економічний

Рис. 23.1. Схема дії виробничо-економічної системи

У економічній практиці всі види матеріально-речових ресурсів, що використовуються в економіці, дуже часто називаються матеріальними ресурсами. Економічні ресурси поділяються на відтворені і невідтво-рені. Відтворені — це такі ресурси, які людина може відновити, а не-відтворені — це ті, які практично неможливо відтворити знову. До не-відтворених ресурсів відносять земельні угіддя, повітря, корисні копалини, фауну, час.

Матеріальні і грошові ресурси, які призначено для економічної дія-льності, мають назву капіталу. Під словом «капітал» розуміємо два ви-ди ресурсів: фізичний капітал (засоби виробництва) і виділений на йо-го придбання грошовий капітал. Деякі автори відносять до капіталу лише основні засоби виробництва, основний капітал. Однак і оборотні засоби називають в економіці оборотним капіталом.

Засоби, що вкладаються в економіку, економічні об’єкти та проек-ти, які призначені для забезпечення виробництва економічними ресур-сами в майбутньому, мають назву капіталовкладення або інвестиції. Таким чином, інвестиції — це економічні ресурси для майбутнього, грошові і матеріальні вкладення безпосередньо у виробництво, в неру-хомість, в цінні папери, які приносять результати в майбутньому.

Економічні ресурси інколи ототожнюють з факторами виробницт-ва. Інакше кажучи, таке ототожнення не повністю коректне. Ресур-си — це те, що надходить в економіку, живить її, а фактори — це те, що задіяне у виробничо-економічних процесах, використовується в

них. Відповідно до схеми (див. рис. 23.1), ресурси — це потік, який входить в економіку, тоді як фактори — це елементи, які знаходяться в перетворенні ресурсів, у процесорі. Фактори — це параметри, які ви-значають характер і результати протікання економічних процесів, що визначають кількість та якість створюваного, виробленого економіч-ного продукту. Фактори є не стільки виробничими ресурсами, скільки виробничим потенціалом економіки. Фактори можна розглядати як причини, а економічний продукт — як наслідок економічного вироб-ничого процесу.

Традиційно до факторів виробництва відносять тріаду: землю, труд і капітал. У західній економічній літературі до числа факторів вироб-ництва деякі автори включають підприємницьку здібність (активність). Недостатність цього фактора в українській економіці перехідного пе-ріоду — одна з причин її відставання від світового рівня.

Економічним продуктом будемо називати все те, що виробляється, створюється, використовується в економіці. Економічний продукт — це результат людської праці, господарської діяльності, представлений у матеріально-речовій формі (матеріальний продукт), у духовній, ін-формаційній формі (інтелектуальний продукт) або у вигляді виконаних робіт і послуг.

Економічний продукт можна класифікувати, тобто поділяти за гру-пами залежно від його загальних ознак.

Продукцією зазвичай називають продукт виробництва в речовій або інформаційній формах, найчастіше в предметному вигляді, який кількісно вимірюється в натуральному і грошовому виразі. Часто поді-ляють продукцію на продукцію виробничого призначення і продукцію особистого, родинного, суспільного споживання. Продукцією можна називати який завгодно результат, отриманий наприкінці його вигото-влення.

Товарами у вузькому значенні слова називають об’єкти купівлі та продажу, тобто економічний продукт, який після свого створення під-лягає продажу або призначений для продажу. Таким чином, товаром вважається який завгодно економічний продукт, що надходить після виготовлення до ринку. Однак у широкому значенні товар — це все те, що може задовольнити потребу і пропонується на ринку з метою при-вертання уваги, придбання, використання або споживання. Це може бути все, чим користуються люди, не уточнюючи при цьому, що ці предмети придбані або продані за кошти.

Роботами в економіці називають види діяльності, в яких сам про-цес виконання роботи вважається головним результатом діяльності і підлягає оплаті залежно від обсягу робіт, тривалості їх виконання (на-приклад, будівельні, монтажні, земляні, ремонтні роботи). Виконана робота — це своєрідний вид економічного продукту, результат вироб-ництва.

Послуги — це один з найбільш поширених видів робіт, економіч-ної діяльності, результатом якої є зміна якості вже існуючих виготов-лених речей. Іншими словами, послуги — це види діяльності, робіт, у процесі виконання яких не створюється новий матеріально-речовий продукт, котрий раніше не існував, але змінюється якість уже існуючо-го, створеного продукту. Це блага, які надаються не у вигляді речей, а у формі діяльності. Таким чином, саме надання послуг створює бажа-ний результат.

До послуг відносять побутове, комунальне, транспортне обслуго-вування, навчання, лікування, культурно-виховну роботу, догляд за ді-тьми і літніми людьми. Разом з тим, окремі види послуг, зокрема інфо-рмаційні, являють собою по суті вироблений, або переданий з рук користувача, або переданий йому специфічний економічний продукт у вигляді відомостей, даних, інформації про об’єкти та процеси, встано-влення контактів.

Усі вказані вище форми та види економічного продукту можна ро-поділити на два класи: проміжний продукт, який підлягає подальшим виробничим перетворенням та використовується як виробничий ре-сурс, і кінцевий продукт, який надходить до сфери свого кінцевого ви-користання, застосування за кінцевим призначенням. При всій важли-вості та розповсюдженості такого розподілу необхідно мати на увазі його певну умовність. Так, вирощені томати — це проміжний продукт для виготовлення томатної пасти і кінцевий — при безпосередньому споживанні у вигляді продукту харчування.

Головний зміст кінцевої стратегії підприємства зводиться до при-стосування свого виробництва до потреб покупців. Це означає, що по-трібно визначити номенклатуру продукції, яка виробляється, абсолют-но точно, оптимізувати її склад, співвідношення, обсяги з метою отримання максимального прибутку. Під номенклатурою продукції розуміємо систематизований перелік назв, матеріалів, товарів, які ви-робляються та продаються, і послуги. У постачально-збутовій діяльно-сті часто використовується термін «асортимент». Він означає склад, рі-зновиди, комплект видів продукції, товарів, послуг, які виготовля-ються на виробництві або які знаходяться у продажу. Наприклад, у ма-газині представлено широкий асортимент взуття або завод виготовляє широкий асортимент прокату. Тому договірні обов’язки щодо поста-чання кожне підприємство зобов’язане виконувати не в цілому (в шту-ках, тоннах, метрах чи гривнях), а в асортименті.

Для вимірювання рівнів, темпів та обсягів зростання виробництва в статистиці використовуються такі визначення: валова, товарна, чиста та реалізована продукція.

Валова продукція — це показник радянської статистики. Він хара-ктеризував обрахований у грошовому виразі сумарний обсяг продук-ції, яку було вироблено в промисловості певної галузі. Валова продук-

ція охоплює як кінцеву, тобто завершену, так і проміжну, тобто неза-вершену продукцію, яка включає комплектуючі вироби, напівфабрика-ти, продукцію, виробництво якої лише розпочато.

В результаті при обчисленні валової продукції у масштабі галузі виникає «повторний рахунок» (подвійний рахунок), тому що проміжна продукція обраховується і самостійно, і в складі тієї продукції, до якої вона входить як самостійна частина. Наприклад, колеса для автомобіля обраховуються як валова продукція заводу з виготовлення коліс, але входять також і до валової продукції автомобільного заводу.

Сума валового продукту відображає економічний обіг у народному господарстві, і на практиці вона використовується в ролі вартості су-купного суспільного продукту. Але за своєю сутністю вона не може її виражати тому, що вона включає суму повторного рахунку, яка стано-вить майже 40 %.

Другим вимірником обсягу виробництва є товарна продукція. Во-на являє собою обсяг усієї виробленої підприємством за певний про-міжок часу (як правило, за рік) кінцевої продукції у грошовому виразі.

Третім вимірником кількості виробленої продукції є чиста проду-кція. Це показник обсягу виробництва підприємства у грошовому ви-разі за певний період часу, який характеризує вартість знов створеного продукту. Чиста продукція визначається або як валова продукція за мінусом матеріальних витрат і амортизаційних відрахувань, або як су-ма заробітної плати, яка витрачена на створення продукції, та прибут-ку підприємства від продажу вироблених товарів. Інакше кажучи, це аналог національного доходу на рівні підприємства.

Четвертим вимірником кількості проданого підприємством товару є реалізована продукція. Вона визначає обсяг продукції, яка продана підприємством за певний період і за яку сплачено покупцем, у грошо-вому еквіваленті.

В умовах ринку товарна продукція застосовується для розрахунку, а валова, зважаючи на непопулярність слова, як правило, не згадується зовсім.

Тому необхідно відзначити, що валова, товарна і реалізована про-дукція — це рідні сестри різного віку. Між ними немає принципових відмінностей: вони включають до свого складу не тільки живу працю, але й працю в минулому, а також суму повторного рахунку. Зрозуміло, що поки існують товарно-грошові відносини, ці показники не тільки необхідні, а й незамінні для відповідних цілей. Але за своєю сутністю вони непридатні для вимірювання економічного зростання та оцінки роботи підприємства. Вони не відображають реальних результатів дія-льності підприємства, не стимулюють виробничі колективи до еконо-мії матеріальних ресурсів.

З метою об’єктивного вимірювання внеску підприємства щодо створення національного доходу держави, динаміки продуктивності

праці та формування фонду заробітної плати, а також щодо підвищен-ня зацікавленості трудових колективів в економії матеріальних ресур-сів відбувся перехід з 1989 року до обраховування чистої продукції як на рівні підприємств, так і їхніх об’єднань. Перехід до використання показника чистої продукції спричинив істотні зміни у системі ціноут-ворення, бухгалтерського та статистичного обліку.

Застосування показника чистої продукції дає змогу більш правиль-но відобразити внесок окремих галузей до загальних результатів робо-ти промисловості. При оцінюванні за цим показником галузева струк-тура промисловості суттєво видозмінюється, тому показник «чиста продукція» використовується в галузях хімічно-лісового комплексу, машинобудування, промисловості, будівельних матеріалів тощо.

При вирішенні питання щодо використання показника чистої про-дукції необхідно враховувати специфіку окремих галузей. Зокрема, у видобувних галузях з метою вимірювання продуктивності праці не ва-рто використовувати чисту продукцію. У цих галузях низька частка і незначний повторний рахунок матеріальних витрат, тому тут варто ви-користовувати натуральні одиниці виміру продукції, на базі яких мож-на побудувати ефективну систему стимулювання праці.

23.2. Якість продукції (послуг) як економічна категорія

Якість продукції — це сукупність властивостей продукції, які зу-мовлюють її придатність задовольняти певні потреби відповідно до її призначення.

Якість визначається мірою співвідношення товарів, робіт, послуг до умов та вимог стандартів, договорів, контрактів, запитів спожива-чів. Прийнято розрізняти якість продукції, роботи, праці, матеріалів, товарів, послуг.

Якість продукції — це економічна категорія, тому що вона нале-жить до найважливіших понять економічної науки, яка відображає іс-тотні сторони економічних явищ та процесів. Це пов’язано з тим, що в сучасному світі діяльність будь-якого підприємства, його непохитне становище на ринку товарів і послуг визначається рівнем конкуренто-спроможності. У свою чергу, конкурентоспроможність пов’язана з двома показниками — рівнем ціни і рівнем якості продукції. Якість продукції в цьому випадку займає перше місце. Якщо підприємство змінює ціну на товари, конкуренти, довідавшись про це, відразу мо-жуть прийняти відповідні дії. Інша ситуація виникне в тому випадку, коли підприємство змінює якість свого товару, що сприймається поку-пцем як його поліпшення. Швидко дізнаються про це і конкуренти, але вони не можуть відразу вжити відповідних заходів, як це відбувалося при зміні ціни. Ті товари, які вони виробляють і які мають у запасі, за-раз мають гіршу якість порівняно з продукцією підприємства, яке по-

ліпшило свій товар. Логічний хід у відповідь — поліпшення якості своїх товарів — зазвичай є процесом тривалим, тому що спочатку по-трібно вдосконалити технологію, закупити нове устаткування і т. п. Тривалість цього періоду зростає ще більше, якщо виробництво про-дукції нової якості потребує наявності особливого ноу-хау у робітни-ків і нових виробничих потужностей, якими конкурент володіє. Таким чином, підприємство, що поліпшило якість своєї продукції, отримує значну перевагу в часі, яку воно може використати для поширення своєї частки на ринку, завоювання нових груп покупців і ускладнення повернення на ринок конкурента.

Поняття «якість» в економічній літературі визначається як ступінь відповідності виробу встановленим стандартам і технічним умовам, що дозволяють задовольнити конкретну потребу у витратах, тобто якість відображає здатність виробу виконувати задану функцію. Якість як економічна категорія — це суспільна оцінка, що характеризує сту-пінь задоволення потреб у конкретних умовах споживання тієї сукуп-ності властивостей, що явно виражені або потенційно закладені в то-вар. Якість товару забезпечується на всіх етапах його створення: вивчення вимог споживача, проектування, виробництва, експлуатації.

Якість продукції не обмежується тільки однією властивістю, це су-купність властивостей. Властивості продукції кількісно виражаються показниками якості.

Загальновизнана класифікацію десяти груп властивостей і відпові-дно показників наведено далі.

Показники призначення характеризують корисний ефект від вико-ристання продукції за призначенням і обумовлюють сферу її викорис-тання.

Показники надійності — безвідмовність, збереження, ремонто-придатність, а також довговічність виробу. Для деяких виробів, які пов’язані з безпекою людини, безвідмовність може бути основним, а інколи і єдиним показником надійності. Збереження відіграє важливу роль для харчової промисловості. Ремонтопридатність визначає такі показники: середня вартість технічного обслуговування, імовірність виконання ремонту у визначений час. Довговічність визначається роз-міром витрат на підтримання виробу в працездатному стані.

Показники технологічності характеризують ефективність конс-трукторсько-технологічних рішень щодо забезпечення високої продук-тивності праці при виготовленні та ремонті продукції.

Показники стандартизації та уніфікації — це насиченість про-дукції стандартними, уніфікованими та оригінальними складовими ча-стинами, а також рівень уніфікації порівняно з іншими виробами. Усі деталі виробу поділяються на стандартні, уніфіковані та оригінальні. Чим менше оригінальних деталей, тим краще як для виробника проду-кції, так і для споживача.

Ергономічні показники відображають взаємодію людини з виро-бом і комплекс гігієнічних, антропометричних, фізіологічних і психо-логічних властивостей людини, які проявляються при користуванні виробом. Це можуть бути зусилля, які потрібні для керування тракто-ром, місцезнаходження ручок у холодильника, кондиціонера в кабіні баштового крана або місцезнаходження керма у велосипеда, освітлен-ня, температура, вологість і т. п.

Естетичні показники характеризують інформаційну виразність, раціональність форми, цілісність композиції, довершеність виконання і стабільність товарного вигляду виробу.

Показники транспортабельності виражають пристосованість продукції до транспортування.

Патентно-правові показники характеризують патентний захист і патентну чистоту продукції і є істотним фактором щодо визначення конкурентоспроможності.

Екологічні показники — це рівень шкідливих взаємодій з навко-лишнім середовищем, які виникають при експлуатації чи споживанні продукції, наприклад, вміст шкідливих домішок, імовірність викидів шкідливих часток, газів, випромінювання при зберіганні, транспорту-ванні та експлуатації продукції.

Показники безпеки характеризують особливості продукції для безпеки покупця і обслуговуючого персоналу, тобто забезпечення без-пеки при монтажу, обслуговуванні, ремонті, зберіганні, транспорту-ванні, споживанні продукції.

Сукупність перерахованих показників формулює якість продукції. То-вар повинен бути надійним, естетичним, добре виконувати свої функції, тобто задовольняти ті потреби, для яких він призначений. Але, крім усіх цих показників, велике значення має і ціна виробу. Саме з ціною пов’язане питання економічно-оптимальної якості, або економічно-раціональної якості. Покупець, придбавши вироби, завжди співвідносить ціну виробу з набором властивостей, якими він володіє. Крім ціни, важли-вими є і експлуатаційні характеристики виробу, тому що вони впливають на витрати при експлуатації та ремонті, але, якщо товар характеризується тривалим строком служби, ці витрати цілком порівнянні з ціною виробу, а в деяких випадках і істотно перебільшують ціну продажу виробу.

Під економічно-оптимальною якістю розуміємо співвідношення якос-ті та витрат, або ціну одиниці якості, що можна подати у вигляді формули

Q
Kопт =,

C_∑

де К_опт — економічно-оптимальна якість; Q — якість виробу; С_∑ — витрати на придбання та експлуатацію виробу, грн.

Визначити знаменник формули не складно, оскільки він включає ціну продажу виробу, витрати на експлуатацію, ремонт і утилізацію виробу. Значно складніше визначити чисельник дробу, тобто якість, що включає різні показники. Цим займається ціла наука — квалімет-рія, яка розробила достатньо обґрунтовані методи кількісної оцінки якості, тобто приріст одиниці якості виробу по відношенню до гривні витрат.

Отже, якість продукції в умовах сучасного виробництва — найва-жливіша складова частина ефективності, рентабельності підприємства, тому їй необхідно приділяти постійну увагу. Займатися якістю повинні всі — від директора підприємства до конкретного виконавця робочої операції. Система управління якістю об’єднує всі процеси щодо забез-печення, проектування та збереження якості.

Управління якістю — це дії, які здійснюються при створенні та експлуатації або споживанні продукції з метою встановлення, забезпе-чення та підтримання необхідного рівня її якості.

Сутність якого завгодно управління зводиться до розробки управ-лінських рішень і подальшої реалізації та впровадження їх у життя. При управлінні якістю продукції безпосереднім об’єктом управління, як правило, є процеси, від яких залежить якість продукції. Вони орга-нізовуються і протікають як на стадії до початку виробництва, так і на стадіях виробництва і після виробництва, тобто на всіх стадіях життє-вого циклу продукції.

Основним завданням кожного підприємства або організації є якість виробленої продукції та наданих послуг. Вдала діяльність підприємст-ва повинна забезпечуватися виробництвом продукції та послуг, які відповідають міжнародним стандартам:

— відповідають чітко визначеним потребам, сфері застосування або призначення;

— задовольняють вимоги споживача;

— відповідають застосовуваним стандартам і технічним умовам;

— відповідають чинному законодавству й іншим вимогам суспіль-ства;

— пропонуються споживачу за конкурентоспроможними цінами;

— спрямовані на отримання прибутку.

Управління якістю продукції повинно здійснюватися системно, тобто на підприємстві повинна функціонувати система управління які-стю продукції, що являє собою організаційну структуру, яка чітко роз-поділяє відповідальність, процедуру, процеси та ресурси, котрі необ-хідні для управління якістю.

Останнім роками широке розповсюдження отримали стандарти ІСО серії 9000, в яких відображено міжнародний досвід управління якістю продукції на підприємстві. Відповідно до цього документа і ви-діляється політика в галузі якості — безпосередньо система якості, яка

включає забезпечення, поліпшення та управління якістю продукції (рис. 23.2).

Політика підприємства у сфері якості

£

Система якості JL

Забезпечення якості Управління якістю Поліпшення якості

I. Маркетинг II. Утилізація 10. Технічне обслуговування ^ 9. Монтаж і експлуатація

2. Проектування, розробка продукції

^3. Матеріально-технічне забезпечення

^4. Підготовка і розробка виробничої продукції

5. Виробник

6. Контроль проведення випробувань

7. Упаковка і збереження

8. Реалізація

Рис. 23.2. Управління якістю продукції

Політика в галузі якості може бути сформульована у вигляді прин-ципу діяльності підприємства або довгострокової мети та включати:

— поліпшення економічного стану підприємства;

— розширення або завоювання нових ринків збуту;

— досягнення технічного рівня продукції, який перевищує рівень провідних підприємств і фірм;

— орієнтація на задоволення вимог споживача певних галузей або окремих регіонів;

— освоєння виробів, функціональні можливості яких реалізуються за новими принципами;

— поліпшення найважливіших показників якості продукції;

— зниження рівня дефіцитності продукції, яка виробляється;

— збільшення строків гарантії на продукцію;

— розвиток сервісу.

Відповідно до стандартів ІСО життєвий цикл продукції, який у за-рубіжній літературі позначається як «петля якості», включає в себе 11 етапів.

За допомогою «петлі якості» здійснюється взаємозв’язок виробни-ка зі споживачем, з усією системою, яка забезпечує вирішення завдан-ня управління якістю продукції.

Поряд із системою управління якістю продукції, важлива роль у вивченні та реалізації програм якості належить гурткам якості (або групам якості). Як свідчить іноземний досвід, гуртки якості — це фор-ма демократизації капіталу, вона створює зацікавленість працюючих у якості, змінює психологічний клімат на підприємстві.

Принципи організації гуртків якості:

— добровільність участі;

— прагнення до колективних форм пошуку правильних рішень, їх оперативний розгляд, впровадження у виробництво прийнятих рішень;

— моральне та матеріальне задоволення досягнутими успіхами, стимулювання наслідків творчої діяльності;

— підтримка ініціативи керівництвом і суспільними організаціями на всіх рівнях управління підприємством;

— забезпечення гласності та пропаганди їхньої діяльності всіма за-собами масової інформації, узагальнення та розповсюдження досвіду роботи.

Гуртки якості спочатку з’явилися у США, однак істотний імпульс цьому руху дали японські фірми, де відбулося і якісне, і кількісне їхнє зростання. Після цього вони охопили країни Європи, Америки та Азії.

Хоча управлінню якістю продукції в усіх країнах приділяється до-статньо уваги, останніми роками сформувався новий підхід, нова стра-тегія в управлінні якістю. Вона характеризується такими ознаками:

— забезпечення якості розуміється не як технічна функція, яка ре-алізується якимось одним підрозділом, а як систематичний процес, що пронизує всю організаційну структуру фірми;

— новому поняттю якості повинна дорівнювати відповідна органі-заційна структура підприємства;

— питання якості актуальні не тільки в межах виробничого циклу, а й у процесі розробок, конструювання, маркетингу та обслуговування після продажу;

— якість повинна бути орієнтована на задоволення потреб спожи-вача, а не виробника;

— всеохоплююче підвищення якості досягається тільки зацікавле-ною участю всіх співробітників.

Зараз все більшою мірою спостерігається перехід до застосування наукових методів оцінювання якості продукції, до масової механізації і автоматизації контролю якості за допомогою комп’ютерів. До них від-носяться, насамперед, методи контролю, що не руйнують продукції:

використання ізотопів, рентгеноскопії, гама-променів, ультразвуку, ла­зерних установок, барвних речовин і т. п. Автомобільні фірми стали першими розробляти й освоювати автоматичні методи вимірювання та контролю якості.

Контроль якості стає все важливішою і водночас дорожчою части­ною виробничого процесу. Витрати, які пов’язані із забезпеченням ви-

логічних процесів, устаткування, а також обсяг виробт

бничих затрат. Витрати на забезпечення якості та безпеки виробів у США становлять значні суми. При цьому ці витрати лягають на плечі не тільки виробників, а й споживачів, затрати яких на ремонт і обслу­говування виробів часто перевищують первісно сплачену за них ціну

Починаючи з 70-х років ХХ ст., в багатьох американських фірмах відбулося значне підвищення витрат на попереджувальні заходи, на вдосконалення системи управління якістю. Досвід ряду фірм показав,

Залежність витрат на виробництво продукції та її якість показані гра ічно на рис.

 

 

Рівень якості

Рис. 23.3. Економічна ефективність забезпечення якості:

1 — задовільний рівень; 2 — середній рівень; 3 — високий рівень;

а — рівень продаж; б — рівень витрат

Кожному виду продукції відповідає певний рівень витрат на забез-печення його якості: чим вища якість продукції, тим більші витрати. Для продукції низької якості витрати можуть перевищити виторг від продажів. Те саме відбудеться, якщо якість продукції буде занадто ви-сокою.

Фірми, які виробляють продукцію при задовільному (1) і високому (3) рівні якості, отримують однаковий прибуток. І хоча витрати щодо забезпечення високого рівня якості будуть вищими, а прибуток мен-шим, ніж у разі випуску продукції середньої якості (2), фірма матиме вищий ринковий потенціал, а її продукція довше збереже конкуренто-спроможність.

Одним із найважливіших факторів, що забезпечують якість, є робі-тники високої кваліфікації. При цьому враховуються як фізичні якості (зір, витривалість, вправність), так і особисті характеристики робітни-ків (вміння ладити з людьми, вміння керувати, мистецтво продавати).

У жорстокій конкурентній боротьбі, яка відбувається між США, Західною Європою і Японією, перемогу найчастіше здобувають мо-нополії Японії. Основним фактором, що дозволяє перемогти своїх американських конкурентів на ринках США й інших країн, є якість продукції.

Наприкінці 70-х років ХХ ст. Японія стала світовим лідером за які-стю таких товарів, як автомобілі, телевізори, сталь, інтегральні схеми, копіювальна техніка, побутова електроніка.

Сутність комплексного управління якістю в Японії, з точки зору теорії, не відрізняється від американської. Ідеї та концепції системного підходу до управління якістю, які вперше було висунуто в США, в Японії отримали реалізацію значно вищого ступеня. Професор Токій-ського університету Ісікава Каору виокремлює відмінні риси «японсь-кого підходу» до управління якістю, який дозволив отримати продук-цію високої якості при низьких витратах і високій продуктивності праці. Цей вчений вважає, що 65—95 % помилок у виробництві вини-кає не з вини пересічних працівників, тому відповідальність за них по-винен нести керівний персонал. «До тих пір, поки президент або голо-ва ради директорів, тобто особи, які наділені всією владою, не візьмуть на себе лідерство й ініціативу щодо впровадження комплексної систе-ми управління якістю, подібна спроба приречена на провал», — пише Ісікава.

У Японії орієнтуються на контроль процесів, а не продукції. При плануванні підготовки виробництва увага здебільшого приділяється налагодженості технологічних процесів як основі забезпечення якості продукції. Тому штат контролерів у японських фірмах не перевищує 5 % від загальної кількості працюючих, а інколи становить 1 %, а в американських фірмах — 15 %. Контроль протягом процесу виробниц-тва здійснюють самі робітники: ретельно аналізують дефекти, праг-

нуть встановити першопричину, щоб виключити можливість їх появи у майбутньому.

Навчання методам контролю починається з вищого управлінського рівня і закінчується робітниками, тобто організація за принципом «зверху донизу». Ісікава вважає, що «управління якістю починається з навчання і закінчується навчанням». У процесі навчання створюється висококваліфікований персонал, з точки зору володіння і практичного застосування науки управління якістю. Підвищення кваліфікації щодо управління якістю продукції на підприємствах Японії працівники отримують у «гуртках якості». Гурток — це група осіб (6—12 чоло-вік), яка створюється обов’язково на добровільних засадах у цеху або на виробничій ділянці, тобто безпосередньо на робочому місці. Гурток вважається офіційно існуючим лише після того, як він пройде реєстра-цію в регіональному, галузевому, а потім у центральному відділі япон-ської спілки вчених і інженерів.

Якість продукції в Японії визначається за певними рівнями:

Перший рівень — «відповідність стандарту». Якість продукції оці-нюється за тим, чи відповідає вона вимогам стандарту (або іншого до-кумента на виробництво продукції: технічним умовам, договорам і т. п.).

Другий рівень — «відповідність використанню». Продукт повинен відповідати не тільки обов’язковим вимогам стандарту, але й експлуа-таційним вимогам для того, щоб користуватися попитом на ринку.

Третій рівень — «відповідність фактичним вимогам ринку». В іде-альному варіанті це означає виконання вимог покупців щодо високої якості і низької ціни товару.

Четвертий рівень — «відповідність латентним (прихованим) по-требам». Покупці віддають перевагу товарам, які в додаток до інших споживчих властивостей мають можливість задовольняти потреби, які в споживачів мають неявний характер.

Такий самий шлях, як у Японії, але з деяким запізненням у часі, проходять інші розвинуті країни з ринковою економікою. В умовах конкурентного середовища виробники в своїй діяльності не можуть ні виконувати вимог щодо підвищення рівня якості. Подібну еволюцію якості мають пройти в міру становлення цивілізованого ринку україн-ські виробники і споживачі.

Відповідно до визначення міжнародної організації стандартизації (ІСО), яке підтримують фахівці багатьох країн, включаючи Україну, якість — це сукупність властивостей і характеристик продукту, які надають йому здатність задовольняти зумовлені потреби або потреби, які передбачаються. Перебуваючи продуктом праці, якість товару — категорія нерозривно пов’язана як із вартістю, так і зі споживчою вар-тістю.

Конкурентоспроможність товарів — це здатність товарів відпо-відати вимогам конкурентного ринку, запитам покупців порівняно з

іншими аналогічними товарами, представленими на ринку. Конкурен-тоспроможність визначається, з одного боку, якістю товару, його тех-нічним рівнем, споживчими властивостями, а з іншого — цінами, встановленими продавцем товарів. Крім того, на конкурентоспромож-ність впливає мода, сервіс під час продажу і після нього, реклама, імідж виробника, ситуація на ринку, коливання попиту.

Інакше кажучи, під конкурентоспроможністю розуміється ком-плекс споживчих і вартісних (цінових) характеристик товару, які ви-значають його успіх на ринку, тобто переваги цього товару порівняно з іншими пропозиціями конкурентних товарів-аналогів. Оскільки за то-варами стоять їхні виробники, то можна впевнено говорити про конку-рентоспроможність відповідних підприємств, об’єднань, фірм, а також країн, у яких вони базуються.

В умовах переходу України до відкритої ринкової економіки боро-тьба за споживача на внутрішньому і зовнішньому ринках потребує створення і виробництва дійсно конкурентоспроможних товарів. У зв’язку з цим виникає проблема пошуку економічно раціональних рів-нів конкурентоспроможності товарів і витрат на їх досягнення.

Сьогодні в Україні (в умовах дефіцитної економіки) споживач за-довольняється лише тим, до чого він має доступ. Вимоги щодо якості різко знижені. «Природний» регулятор і критерій оцінки якості — по-пит і пріоритет покупців — припиняють «працювати», впливати на виробництво, маючи на меті підтримання мінімально потрібної якості для реалізації продукції. Якість потребує значних зусиль і витрат щодо своєчасного обновлення технічної бази виробництва та його об’єктів. Але якщо продукція, виготовлена як-небудь, все ж таки розкуповуєть-ся, у виробника зникає стимул робити, «зайві» зусилля.

В умовах конкурентного ринку діяльність будь-якої господарської одиниці обов’язково підлягає подвійному контролю. Зовнішній конт-роль проводиться конкурентами, але не безпосередньо, а через якісні результати ринкової діяльності. Об’єктивну оцінку цієї діяльності да-ють врешті-решт покупці (споживачі). Конкуренція — найефективні-ший і найдешевший метод економічного контролю, який не має собі рівних. Такого роду контроль коштує суспільству мінімальних витрат, він не тільки створює умови для забезпечення покупця товарами необ-хідної якості, а й сприяє виконанню цього у визначений строк. Це важ-лива динамічна сила, яка постійно підштовхує виробника до скорочен-ня витрат виробництва та зниження цін, розширення виробництва та збуту, до боротьби за покупця, за покращення якості продукції.