Порівняльна характеристика типів виробництва

 

 

Ознака	Тип виробництва
одиничний серійний масовий
Номенклатура й обсяг випуску	Необмежена но-менклатура дета-лей, що виготов-ляються на замовлення	Широка номенк-латура деталей, що виготовляють-ся партіями	Обмежена номен-клатура деталей, що виготовляють-ся у великому об-сязі
Повторюваність випуску	Відсутня	Періодично по-вторюється	Постійно повто-рюється
Застосовуване устаткування	Універсальне	Універсальне, час-тково спеціальне	В основному спе-ціальне
Закріплення опе-рацій за верстата-ми	Відсутнє	Закріплюється об-межена кількість деталеоперацій	Закріплюються одна-дві операції
Розташування устаткування	За групами одно-рідних верстатів	За групами для оброблення конс-труктивно і техно-логічно однорід-них деталей	За ходом техноло-гічного процесу оброблення дета-лей
Передача предме-тів праці з операції на операцію	Послідовна	Паралельно-послідовна	Паралельна
Форма організації виробничого про-цесу	Технологічна	Предметна, групо-ва, гнучка предме-тна	Прямолінійна

Види руху деталей

У виробничому процесі розрізняють три види руху деталей: послі-довний, паралельний і паралельно-послідовний.

Вони вивчаються для вибору оптимального циклу партії деталей, виходячи з конкретних умов даного цеху і ділянки.

Послідовний вид руху характеризується тим, що обробляються деталі партіями, при чому наступна операція відбувається після закін-чення попередньої над останньою деталлю в партії. Знаючи технологі-чний час, що витрачається на кожній операції на одну деталь t _шт, кіль-кість деталей у партії n, знаходять цикл однієї операції, рівний t _шт × n.

Потім, підсумовуючи його за всіма m операціями, знаходять тривалість при послідовному виді руху:

Т_пос=∑ ^m (t _шт× n).

Для прикладу, наведеного на рис. 19.4,

Т_пос = 5 × (3 + 10 + 2 + 4) = 95 хв. Недоліком послідовного виду руху деталей є збільшення тривалос-

ті циШлу алельний вид руху характеризується тим, що партія деталей обробляється одночасно на всіх операціях, а передача деталей з однієї операції на іншу відбувається після її закінчення поштучно або неве­ликими транспортними партіями.

сам витрачає 2 хв, тобто в нього є простій тривалістю 10 - 2 = 8 хв. За­гальна величина простоїв буде в (n - 1) разів більше, оскільки після одержання останньої деталі простої виключаються.

На четвертій операції робота може бути почата після одержання першої деталі через 3 + 10 + 2 = 15 хв. Кожну наступну деталь робіт­ник одержує через 10 хв, тобто через інтервал часу, рівний тривалості найтривалішої або головної операції ть ц

а) часу одержан мі дв першої деталі на останній операції, тобто

^т ∑ (t шт)- t ост,

де t _ост - час на оброблення деталі на останній операції,

б) тривалості обробки партії деталей на останній операції, яка дорі-

t _гол(n -1) + t _ост, звідси

Т_пар = ∑(t _шт)- t _ост + t _голЧ(n -1) + t _ост = ∑(t _шт)+ t _голЧ(n -1).

Для прикладу, наведеного на рис. 19.4

Т_пар = 19 + 10 × (5 - 1) = 59 (хв)

 

 

 

 

 

.J"

J""

 

--4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Порівнюючи приведені формули, знаходимо, що при паралельному виді руху цикл зменшується в порівнянні з послідовним на

T_пос-Т_пар=∑ t _шт×_И-∑t_шт + t _гол×(_и-1) = Г∑ t _шт-Л×(_и-1)=

= (19-10)×(5-1) = 36хв. 1

Недоліком паралельного виду руху деталей є наявність простоїв у робітників на всіх операціях меншої тривалості порівняно з попере­дньою операцією. Для ліквідації цих простоїв потрібно відповідно пе­реносити початок роботи і тим самим повністю використовувати весь робочий час. Ці можливості використані при паралельно-послідовному

виді руху дета ьн ле о- й. послідовний вид. При побудові графіка руху деталей за цим способом потрібно враховувати, що простої у робітників бува-

У наведеному прикладі перші дві операції виконуються паралель­но, як і в попередньому випадку. Тривалість третьої операції менша за наступну, тобто t₂ > t₃, а t₂ - t₃ = ∆t₂ 3 = 10 - 2 = 8.

Це означає, що на третій операції при паралельному русі були про­стої тривалістю по 8 хв при обробленні кожної деталі. Для того щоб простої ліквідувати, потрібно третю операцію розпочати пізніше на (t ₂ - t ₃) (л - 1) = 8 × 4 = 32 хв.

Якщо при паралельному виді руху вона розпочалася через t _шт1 + + t _{шт 2} = 3+10 = 13 хв, то в цьому випадку вона виконуватиметься через

Розглянемо умови виконання четвертої операції. Звернемо увагу, що з третьої операції деталі поступатимуть через 2 хв, а на четверту операцію витрачається 4 хв, тобто простоїв у робітника не буде. Тому роботи з цієї операції можна розпочати після отримання першої деталі, тобто через 45 + 2 = 47 хв. Оскільки на цю операцію затрачується 4 хв то повне оброблення всіх деталей буде закінчено через 47 + 20 = 67 хв. Тривалість циклу при цьому виді руху дорівнює сумі трьох складових: а) часу на оброблення першої деталі на всіх операціях окрім остан-

∑ t шт- t ост;

б) добутку суми різниць між двома суміжними операціями ∑ ∆t на

вування ∆ t, тобто береться ∑ ∆ t ×(и-1);

в) тривалості обробки останньої операції, тобто t _ост ×». В цілому ж

× « = ∑ t _шт +∑∆ t + t _ост)×(_И-1),

тобто 19 + 12 × 1 4 = 19+48 = 67 хв. Із зіставлення випливає, що Т_пос > Т_пп > Т_пар, а

T_пос-Т_ПП = ∑(t _штЧ«)-∑(t _шт)-(∑∆ t + t _ост)Ч

Ч(»-1)=f∑ t _шт-∑∆ t - t _оJЧ(»-1)

Для приведеного прикладу Т_пос - Т_пп = (19 - 8 - 4) × (5 - 1) = 28 (хв). У свою чергу:

Т_ПП-T_пар = ∑ t _шт + (∑∆ t + t _ост)×(«-1)-∑ t _шт- t _гол×(«-1) =

1 1

= (∑∆ t + t о_ст- t _гол)×(«-1)=(8 + 4-10)×4 = 8хв.

Порівняно з паралельним рухом деталей цикл при паралельно-послідовному русі дещо збільшується. Перевагою його є відсутність простоїв, які бувають при паралельному виді руху на операціях мен­шої тривалості, ніж з головною операцією.

Його недоліком є відносна складність організації робіт на ділянці.

Сфера застосування: паралельний вид руху - масове і багатосе­рійне виробництво; паралельно-послідовний - серійне і багатосерійне виробництво; послідовний - одиничне, дрібносерійне і серійне виро­бництво.

Потокове виробництво

Потокова організація виробництва - це така форма організації виробництва, при якій операції виконуються у визначеній, заздалегідь

472 ^

установленій послідовності; мають рівновеликі завдання по випуску предметів праці за той самий період і виконуються одночасно. На під-приємстві застосовується потік з вільним темпом — агрегатно-груповий. Ця система організації потоків характеризується підвище-ною змінюваністю асортименту продукції, застосуванням агрегованого устаткування. Зміна моделей в агрегатно-груповому потоці не спричи-нює перебудови робочих місць, а обмежується зміною пристосувань, переміщенням одного або декількох виконавців з одного робочого мі-сця на інше.

Потокове виробництво — це найбільш ефективна форма органі-зації виробництва по масовому випуску продукції, що забезпечує ви-соке зростання продуктивності праці, безперервність виробничого процесу і найвищий рівень якості.

Особливість організації потокового виробництва на сучасному ета-пі є керування великими колективами людей і динаміка розвитку галу-зей промислового виробництва, тобто швидка заміщуваність видів продукції.

Потокове виробництво полягає в об’єднанні машин, що роблять аналогічний вид або тип продукції. Розрізняються два варіанти: група машин і виробничі лінії.

Якщо говорити про групу машин, то йдеться про устаткування, розміщене залежно від послідовності операцій.

Коли йдеться про виробничу лінію, то устаткування розміщують по прямій лінії; цехи — на рівнобіжні лінії, що спеціалізуються на визна-ченому товарі (або типах товарів).

При організації потокового виробництва необхідно враховувати тривалість замовлення, обсяг випуску, визначити категорію якості і технічний рівень виробничих ланок. При потоковому виробництві час-тіше використовують потокові лінії.

Потокова лінія — це група робочих місць, що розташовані в стро-гій послідовності операцій технологічного циклу, за якими закріплені певні операції. Декілька потокових ліній складають цех.

Основні характеристики потокової лінії:

1. Закріплення за кожним робочим місцем тільки однієї операції по виготовленню деталей або збору продукції.

2. Розташування робочих місць по ходу лінії.

3. Після закінчення операції на наступне робоче місце деталі пере-дають по одній.

4. Синхронізація продовження кожної операції технологічного про-цесу на потоковій лінії. Тобто операції повинні бути кратні такту лінії.

5. Механізація передачі деталей та виробів з одного робочого місця на інше.

6. Замкнутий характер виробництва, який включає всі роботи з ви-готовлення деталей та виробів.

Потокові лінії можуть відрізнятися одна від одної за такими харак-теристиками:

— номенклатура виробів, що виготовляються;

— рівень безупинності процесу;

— рівень механізації та автоматизації;

— умови наладки обладнання та ін.

При організації потокових ліній розраховуються:

— такт;

— число робочих місць та робочих на потоковій лінії;

— синхронізація операцій;

— швидкість руху та довжина робочої стрічки конвеєру;

— виробничі нормативи.

Основними напрямами поліпшення роботи потокових ліній можуть бути:

— зниження простоїв обладнання;

— своєчасне подавання сировини і матеріалів;

— раціоналізація робочих місць потоку;

— поліпшення умов праці на робочих місцях;

— синхронізація роботи потоку;

— введення багатоверстатного обслуговування і суміщення професій. При організації виробничих ділянок в умовах потоку велике зна-

чення має правильний вибір транспортних засобів — найефективні-шими транспортними засобами є конвеєри.

Існують три види конвеєрів: безперервний, пульсуючий і розподі-льний. Пульсуючий конвеєр характеризується тим, що виріб знімаєть-ся з лінії і обробляється на робочому місці, потім виріб повертається на лінію, що здійснює його транспортування на інше робоче місце. Умовою роботи цієї лінії є рівність такту сумі часу оброблення деталі і часу транспортування.

Для організації потокового виробництва в часі застосовується три види руху предметів праці: послідовний, рівнобіжний і змішаний.

Послідовний вид руху предметів праці має максимальний час скла-дання і, як наслідок, найвищу собівартість.

Рівнобіжний вид рухів предметів праці має мінімальний час зборки усіх видів руху предметів праці, але потребує обов’язкової кратності часу оброблення виробу на всіх операціях, а краще — рівності. Собі-вартість мінімальна.

Змішаний вид руху предметів праці має середній час складання ви-робу порівняно з рівнобіжним і послідовним видами і середнє значен-ня собівартості. При цьому виді деталі можуть передаватися як по-штучно, так і серіями або партіями, що виключає недоліки за тривалістю складання і перезавантаженню або недозавантаженню ро-бочих місць, що характерно для перших двох видів. Більш детально це питання розглянуто в п. 8 цього розділу.

Потоковий метод організації можна застосовувати за дотриманням таких умов:

а) обсяг випуску продукції досить великий і не змінюється протя­
гом тривалого періоду часу;

б) конструкція виробу технологічна, окремі вузли і деталі підда­
ються транспортуванню, виріб можна розділяти на конструктивно-
складальні одиниці, що особливо важливо для організації потоку з

них вузлів; можливе повне завантаження устаткування.

Організація потокового виробництва пов’язана з проведенням низ­ки розрахунків і підготовчих робіт, які пов’язані з апаратурно-механічним оснащенням виробництва та узгодження усіх його елементів.

Вихідним моментом за проектування обсягу випуску продукції є такт потоку.

Такт - це проміжок часу між запуском (або випуском) двох сумі-

^T0 N — пр ере огр в, ама в; запуску за той самий період часу, шт. N _з = N (100-δ)×100,

де N - програма випуску, шт.;

(100 - δ) - відсоток відсіву на контрольні випробування та брак.

Тривалість розрахункового періоду [дійсний фонд часу роботи лінії за визначений період (місяць, добу, зміну) з урахуванням втрат на ре­монт устаткування і регламентованих перерв] розраховується за такою формулою:

^ д = К× С ×Т-К× С ×Т× а /100,

де К - кількість робочих днів на місяць, дн.;

С - кількість змін на добу, шт.;

Т - тривалість зміни, год

а - частка часу на регламентовані простої, перерви, підготовку до роботи та прибирання робочого місця тощо.

Робочий такт - це частина тривалості операції на одному робо­чому місці. Робочий такт визначається за формулою:

де n - тривалість кожної операції;

щ число робочих місць на даній операції.

Такт потокової лінії - це інтервал часу, за який сходять з лінії ви­роби, що пересуваються один за одним. Визначається з виразу

r = (Ф-П)/N,

де Ф - добовий фонд часу;

П - технічно неминучі витрати часу, хв (15-20 хв за зміну);

N - обсяг виробництва продукції за той самий період, у натураль­ному вимірі.

т=(ф-п) r.

ритмом лінії:

R = rЧn.

C_pi=t_i r, де t_i - норма часу на операцію з урахуванням установки, транспорту-

Кількість робочих місць на потоковій лінії визначається за фор­мулою

1 N обсл

де m - кількість операцій на потоці.

476 ^

Довжина стрічки конвеєра визначається так: Z = LЧ(P-L),

де L - відстань між робочими місцями. Швидкість конвеєра визначаємо з виразу

V = L/r.

Для забезпечення повного завантаження устаткування і безперерв­ності протікання виробничого процесу в потоковому виробництві здій­снюється синхронізація (вирівнювання) операцій у часі

робництві транспортні засоби використовуються не тільки для пере­міщення виробів, а й для регулювання такту роботи і розподілу предметів праці між рівнобіжними робочими місцями на лінії.

Вибір транспортного засобу залежить від габаритів, маси оброблю­ваних деталей, типу і кількості устаткування, такту, ступеня синхроні­зації операцій

Проектування потоку завершується розробленням раціонального

их вимог: передбачити зручні підходи до робочих місць для ремонту

сця для виконання контрольних операцій.

Метод групової організації виробництва застосовується у випад­ку обмеженої номенклатури конструктивно і технологічно однорідних виробів, виготовлених повторюваними партіями. Суть методу полягає в зосередженні на ділянці різних видів технологічного устаткуван­ня для оброблення групи деталей за уніфікованим технологічним про­цесом.

шш т ш т т

Метод організації синхронізованого виробництва інтегрує ряд тра­диційних функцій організації виробничих процесів: оперативного пла­нування, контролю складських запасів, управління якістю продукції. Суть методу зводиться до відмови від виробництва продукції велики-

ми партіями і створення безперервно-потокового багатопредметного виробництва, в якому на всіх стадіях виробничого циклу необхідний вузол або деталь поставляється до місця наступної операції точно в необхідний час.

Поставлена мета реалізується за допомогою створення групових, багатопредметних потокових ліній і використання принципу витягу-вання в управлінні ходом виробництва. Основними правилами органі-зації виробничого процесу в цьому випадку є:

— виготовлення продукції дрібними партіями;

— формування серій деталей і застосування групової технології з метою скорочення часу налагодження устаткування;

— перетворення складів матеріалів і напівфабрикатів на буфер-склади;

— перехід від цехової структури виробництва до предметно-спеціалізованих підрозділів;

— передача функцій управління безпосередньо виконавцям.
Метод синхронізованого виробництва припускає впровадження си-

стеми комплексного управління якістю, що ґрунтується на дотриманні таких принципів: контроль виробничого процесу; наочність результа-тів вимірювання показників якості; дотримання вимог до якості; само-стійне виправлення браку; перевірка 100 % виробів; постійне підви-щення якості.

Виробництво масовими партіями становило і становить на числен-них підприємствах основний тип виробництва, воно є апогеєм тейло-ристської індустріальної культури. У ситуації, коли основною формою конкурентної боротьби є цінова, пріоритет надається економіці з масо-вим виробництвом (великими партіями), а також процесу стандартиза-ції продукції (коли клієнт обмежується відносно невеликим вибором) і стандартизації операцій, наслідки від якої виступають у вигляді поділу завдань і можливостей удатися до кваліфікованої робочої сили, вузько спеціалізованої і незначно пов’язаної із самим процесом виробництва. Виробництво масовими серіями означає виробництво максимально ве-ликими партіями, де зміну знарядь праці зведено до мінімуму, для того щоб скоротити до мінімуму витрати при випуску великої кількості продукції.

Багато іноземних конкурентів виступають за потокову систему ви-робництва з «виштовхуванням» оброблюваних виробів, що передбачає більш тісну координацію роботу виробничих ділянок. У цьому випад-ку оброблювані вироби послідовно «витягають» з попередньої ділянки в міру необхідності. Такі виробничі системи звичайно досить прості за структурою. Передача інформації від ділянки до ділянки в основному здійснюється за допомогою паперових карток («канбан»), а не за до-помогою ЕОМ. Функціонування таких систем значною мірою визнача-ється взаємодією сусідніх виробничих ділянок.

Використання іноземними фірмами системи «потокового виробни-цтва» є наймогутнішим важелем підтримки американської економіки в лідируючій групі світових економічно розвитих країн.

Питання для закріплення матеріалу і самостійної роботи

1. Визначити сутність виробничого процесу.

2. Дати класифікацію різновидів виробничих процесів.

3. Провести структуризацію виробничого процесу.

4. Охарактеризувати наукові принципи організації виробничого процесу.

5. Які бувають форми організації виробництва? Які їх переваги?

6. Як здійснюється комбінування виробництва?

7. Перелічити основні методи організації виробництва.

8. Дати загальну характеристику основних методів організації виробниц-тва.

9. Які типи виробництва ви знаєте? Охарактеризуйте їх техніко-економічні особливості.

 

РОЗДІЛ IV

ПЛАНУВАННЯ І МОТИВАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ

ТЕМА

ПРОГНОЗУВАННЯ, ПЛАНУВАННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

Питання для теоретичної підготовки

20.1. Сутність прогнозування і планування на підприємстві.

20.2. Основні етапи стратегічного планування на підприємстві.

20.3. Тактичне і оперативне планування діяльності підприємства.

20.4. Методи і принципи державного регулювання діяльності підпри-ємства.

Ключові терміни і поняття

• Прогнозування • Ціль

• Оптимізація • Тенденція

• Стратегія • Капітальне будівництво

• Портфель замовлень • Види планів

• Методологія прогнозування • Виробництво

• Планування • Програма підприємства

20.1. Сутність прогнозування і планування на підприємстві

Рентабельна діяльність підприємств в умовах ринкової економіки значною мірою залежить від того, наскільки вірогідно їх менеджери передбачають далеку й близьку перспективу розвитку, тобто від про-гнозування.

Прогноз (з грец. prognosis — передбачення, пророцтво) — науково обґрунтована гіпотеза щодо ймовірного майбутнього стану економіч-ної системи та економічних об’єктів і показників, що характеризують цей стан. Розробку, складання прогнозів називають прогнозуванням. Прогнозування широко застосовується на попередніх стадіях розробки планів і програм як інструмент наукового передбачення, варіантного аналізу, отримання додаткової інформації щодо вироблення рішень.

Прогнози застосовуються як плани-орієнтири. У ринковій економіці поширене прогнозування попиту, ринкової кон’юнктури.

Прогнозування попиту — передбачення майбутнього попиту на то-вари і послуги з метою кращого обґрунтування відповідних виробни-чих планів. Воно поділяється на короткострокове (кон’юнктурне), се-редньострокове і довгострокове.

Прогнозування ринкової кон’юнктури — передбачення економіч-ної ситуації, яка може скластися на ринку в майбутньому. Вона харак-теризується рухом цін, відсоткових ставок, валютного курсу, заробіт-ної плати, дивідендів, а також динамікою виробництва та споживання.

Прогнозування дозволяє менеджерам підприємств не тільки перед-бачати далеку та близьку перспективи свого розвитку, а й запропону-вати альтернативні шляхи та строки виконання своїх комплексних програм. Комплексна програма — це система взаємозв’язаних між со-бою за змістом, строком, ресурсами та місцем проведення заходів, дій, які скеровані на досягнення єдиної мети, вирішення загальної пробле-ми. У комплексній програмі наведені її цілі, шляхи і способи вирішен-ня програмної проблеми.

Прогноз описує сферу і можливості, в рамках яких можуть бути сформульовані реальні завдання та цілі, встановлює проблеми, які ма-ють стати об’єктом розробки в плані. Розробка прогнозу і формування портфеля замовлень в умовах ринку — взаємозв’язані стадії в рамках загального планування в межах підприємства, які мають специфіку. Розбіжності між ними полягають у тому, що сформований портфель замовлень відображає та втілює вже прийняте рішення, а прогноз — це пошук потенційного, реалістичного, економічно правильного рішення. Сформований портфель замовлень на підприємстві сприймається як результат усіх видів та етапів роботи, він повинен бути якісно однорі-дним і спрямованим на досягнення вибраної мети. Прогноз розкриває можливість різних варіантів розвитку, аналізує та обґрунтовує їх. У прогнозі можна розглянути різноманітні принципи економічної по-літики і поєднання об’єктивних та суб’єктивних, економічних і нееко-номічних факторів. Він не встановлює якихось конкретних завдань плану, але містить матеріал, який потрібен щодо їхнього розробки. Економічні прогнози можуть бути короткостроковими (до 3-х років), середньостроковими (5—7 років), довгостроковими (понад 10 років). При цьому організація діяльності щодо прогнозування вимагає забез-печення необхідних зустрічних потоків інформації.

Існує два основних методологічних підходи до прогнозування. Пер-ший — генетичний (його ще називають дескриптивним). Його сутність полягає в тому, що оцінювання проводиться на основі встановлених до-слідженнями причинно-наслідкових взаємозв’язків між явищами.

Генетичний підхід припускає, що можуть бути сформульовані будь-які правдоподібні, науково обґрунтовані кількісні та якісні, зага-

льнонаукові і часткові гіпотези відносно факторів і умов майбутнього розвитку, включаючи гіпотези визначення економічної політики й ін-ших форм активного свідомого впливу на виробничі та економічні процеси. Інший підхід — нормативний, цільовий. Він ґрунтується на визначенні результатів, які повинні бути досягнуті в майбутньому. Якщо при першому підході взаємозв’язок і послідовність явищ розгля-дається в напрямку від сучасного до майбутнього, то в другому — від майбутнього до сучасного. Від майбутнього до сучасного розгортаєть-ся і досліджується ланцюг подій, які можуть відбутися, і заходи, які необхідно прийняти, щоб досягти нормативно заданого результату в перспективі. Нормативно-цільовий підхід має цілу низку загальних рис з генетичним підходом.

Розробка прогнозів для підприємства припускає використання різ-них конкретних методів: метод експертних оцінок, методи логічного моделювання, методи математичного моделювання, нормативний ме-тод. Як правило, при економічному прогнозуванні має місце комбіну-вання методів.

Дослідження методології прогнозування — одне з найактуальні-ших завдань економічної науки, а практична розробка прогнозів — один з найважливіших напрямів удосконалення внутрішньофірмового планування.

Основною формою організації прогнозування в Україні є дослід-ницька робота наукових інститутів системи АН України, міністерств та відомств у відповідності до їх профілю.

Загальні принципи економічного прогнозування відповідають рин-ковій структурі виробництва. Аналіз можливостей економічного роз-витку країни з ринковою економікою визначається з оцінки наявності первинних ресурсів виробництва. Оцінка обмежень зростання грунту-ється на розрахунку суспільного попиту, зокрема, платоспроможного попиту населення. Для економічного планування в країнах з ринковою економікою використовується економетрія, економіко-математичні методи і моделювання.

Таким чином, ціль прогнозування на підприємстві — найточні-ше передбачати далеку й близьку перспективи свого розвитку, щоб запобігти економічним ризикам і вибору правильного курсу розвитку.

Ознаками проведеного прогнозування є особливості, за якими мо-жна визначити подальший економічний розвиток підприємства в умо-вах ринку.

Основні принципи прогнозування, на яких ґрунтуються програми підприємств України — всебічне вивчення поточних і передбачених суспільних потреб, підвищення наукової обґрунтованості планів шля-хом поліпшення їх збалансованості, більш поглибленого пророблення соціально-економічних проблем, проблем науково-технічного прогре-

су і питань міжгалузевого характеру, підвищення ролі довгострокового планування.

Основне завдання прогнозів — продемонструвати керівництву під-приємства ряд можливостей, які могли б допомогти йому усвідомити значення і наслідки рішень, що приймаються, зважити фінансовий ри-зик, який пов’язаний з інвестиціями, прослідкувати за розвитком еко-номічних, політичних і соціальних умов.

Найважливішими видами прогнозів, які розробляються в умовах ринку, є прогноз збуту або комерційний прогноз і прогноз технічного розвитку.

Прогноз збуту відіграє ключову роль у внутрішньофірмовому пла-нуванні. Витрати на господарську діяльність і капіталовкладення, так само, як і різні напрями ділової політики, встановлюються з метою ма-ксимізаціїї прибутку від очікуваного збуту.

На базі комерційного прогнозування вирішуються такі основні за-вдання:

а) визначення необхідності нарощування виробничих потужностей
підприємства і оцінка темпів розширення виробництва;

б) формування планів випуску продукції протягом значного пері-
оду часу з урахуванням наявних виробничо-технічних можливостей, а
також планування випуску продукції в перехідний період;

в) створення оперативних планів-графіків, які регламентують ви-
пуск продукції при існуючих виробничо-технічних можливостях.

Прогноз, який орієнтовано на рішення будь-якого з цих завдань, повинен задовольняти одній умові — тривалість інтервалу часу, на який розповсюджується прогноз, слід обирати таким чином, щоб після отримання прогностичних оцінок вистачило б часу на прийняття управлінського рішення і його ефективну реалізацію.

Предметом економічного прогнозування є прогностика. Це галузь знань, яка містить методи складання та визначення прогнозу.

Методи прогнозу класифікуються за різними критеріями. Найчас-тіше застосовуються різні кількісні та якісні методи. З метою прогно-зування використовується також інтерв’ю з фахівцями і творчі методи генерації ідей. У табл. 20.1 наведена коротка характеристика деяких методів прогнозування.

Таким чином, протягом кількох років в Україні розроблявся довго-строковий прогноз науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків. На його основі формувався прогноз щодо роз-витку окремих галузей і всієї економіки в цілому. Однак ці прогнози не були достатньо вірогідними, тому результатом є нинішній стан еко-номіки.

У закордонних фірмах планування побудовано на високому рівні з використанням розвинутого математичного і інформаційного забезпе-чення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

При внутрішньосистемному плануванні, яке повинно стати основ-ним у практичній діяльності українських підприємств в умовах ринко-вої економіки, важливими є три принципи:

— плани повинен розробляти насамперед той, хто потім ці плани втілюватиме в життя;

— рівень компетенції у плануванні повинен відповідати рівню компетенції у відносинах розпорядження ресурсами підприємства;

— необхідність забезпечити гнучкість та активності планування відповідно до змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі під-приємства.

Останній принцип особливо важливий для керівників українсь-ких підприємств, тому що для них план завжди був «законом» і йо-го виконання треба було забезпечити будь-якими способами без якихось змін його структури і строків, без врахування потреби сус-пільства в товарі, який виробляється. В системі управління марке-тингом плани передбачають випуск лише тих товарів, які обов’язково будуть затребувані споживачами. Тому принцип адап-тивності в плануванні, який враховує перспективну динаміку попи-ту, стає майже головним.

Під планом економічного розвитку розуміється опис, картина, мо-дель майбутнього стану економічної системи в цілому, господарства країни, регіонів, галузей, підприємств, компаній. План фіксує показни-ки, які характеризують стан системи наприкінці планового періоду, визначає шляхи, засоби досягнення бажаних результатів, необхідні для цього ресурси. Плани поділяються на перспективні (довгострокові, строком на 10—15 років, середньострокові — на 5—7 років), поточні (короткострокові, на період до 3-х років). Розрізняють плани директи-вні, які підлягають суворому виконанню, та індикативні, тобто плани, що рекомендуються і які близькі до прогнозів. Плани розробляються на рівні всього господарства країни (державні, національні плани), з окремих галузей і регіонів, на рівні підприємств і фірм.

Планування — це одна зі складових частин управління, яка полягає в розробці і практичному втіленні планів, які визначають майбутній стан економічної системи, шляхи, засоби та способи його досягнення. Крім того, відокремлюється планування окремих видів ресурсів (на-приклад, фінансове планування, соціальне планування). Планування в директивній формі притаманне централізовано керованій економіці, де керівну роль відіграють державні плани.

В економіці ринкового типу значно частіше розповсюджене плану-вання на рівні компаній, фірм, яке повсякчасно несе індикативний, орі-єнтований характер. У плануванні використовуються як економіко-математичні, балансові методи, так і експертні оцінки. Планування включає прийняття планових рішень органами і особами, які уповно-важені на це.

Планування є найбільш важливою з усіх управлінських функцій. Файоль, визначаючи функції управління, розглядав планування як елементарну умову ефективного керівництва: «План дій — це одноча-сно і передбачений результат і направлення дії, в якому необхідно слі-дувати, і етапи, які необхідно пройти, і методи, які необхідно застосу-вати. Це своєрідна картина майбутнього, в якій найближчі події змальовані з деякою визначеністю, в той же час віддалені події носять ймовірний характер».

За визначенням закордонних спеціалістів, система внутрішньо-фірмового планування визначає рішення, які необхідно прийняти сьо-годні для забезпечення ефективної діяльності фірми, її зростання в майбутньому.

Найкрупніші концерни стали приділяти значну увагу питанням внутрішньофірмового планування в 20-ті роки ХХ століття. В цей пе-ріод з’ясувалася неможливість існування крупного монопольного об’єднання без єдиного плану для його підприємств. Зараз плануван-ням займаються всі промислові фірми, ділові, урядові, загальноосвітні організації. Підприємства всіх типів планують свою діяльність на все більш тривалий час. Система внутрішньофірмового планування визна-чає те, «що треба зробити, хто повинен зробити і як треба зробити».

Значення внутрішньофірмового планування визначається його ці-лями — усунути негативний ефект невизначеності та змін, зосередити увагу на головних завданнях, добитися економічного функціонування і полегшити контроль. За словами Файоля, «найкраща програма не в змозі передбачити всіх надзвичайних обставин, які можуть виникнути, але вона частково їх враховує і підготовлює той спосіб, до якого треба звернутися при неочікуваних обставинах». Але й тоді, коли майбутнє передбачається цілком визначеним, фірма прагне планувати. По-перше, щоб вибрати кращий шлях з метою досягнення цілі. По-друге, після прийняття рішення щодо визначення курсу, дії кожного підроз-ділу фірми повинні вкласти свій внесок в досягнення загальної цілі, а це можливо лише за допомогою плану. Добре продумані загальні пла-ни фірми створюють умови поєднання дій різних підрозділів для дося-гнення цілей.