Стандартизація та сертифікація продукції

Важливим елементом у системах управління якістю продукції є стандартизація — нормотворча діяльність, яка знаходить найбільш ра-ціональні норми, а потім закріплює їх у нормативних документах у ви-гляді стандарту, інструкцій, методик та вимог до розробки продукції. Стандартизація — незамінний засіб забезпечення сумісності, взаємо-замінності, уніфікації, типізації, надійності техніки й інформаційних мереж, норм безпеки і екологічних вимог, єдності характеристик і вла-стивостей якості продукції, робіт, процесів і послуг.

Вплив стандартизації на підвищення якості продукції реалізується переважно через: комплексну розробку стандартів на сировину, матеріа-ли, напівфабрикати, комплектуюче устаткування, оснащення і готову продукцію; встановлення в стандартах технологічних вимог до показни-ків якості, а також єдиних методів випробування і засобів контролю.

Головне завдання стандартизації — створити систему нормативно-технічної документації, яка визначає прогресивні вимоги до продукції, що виготовляється на потреби народного господарства, населення, оборони країни, експорту, а також контроль за правильністю викорис-тання цієї документації.

За існуючою системою стандартизації можна розробляти і підтри-мувати в діючому режимі:

— єдину технічну мову;

— уніфіковані ряди найважливіших технічних характеристик про-дукції (допуски і посадки, напругу, частоти та ін.);

— типорозмірні ряди, типові конструкції виробів загально маши-нобудівного застосування (підшипники, кріплення, ріжучий інстру-мент і т. ін.);

— систему класифікаторів техніко-економічної інформації;

— вірогідні довідкові дані про властивості матеріалів та речовин.

Державна система стандартизації України має бути гармонізована з міжнародними, національними системами і спрямована на забезпечення:

— реалізації єдиної технічної політики у сфері стандартизації, мет-рології та сертифікації;

— захисту інтересів споживачів і держави з питань безпеки проду-кції і процесів, робіт і послуг для життя, здоров’я та майна громадян, охорони навколишнього природного середовища;

— взаємозамінності та сумісності продукції, її уніфікації;

— якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства;

— економії всіх видів ресурсів, поліпшення техніко-економічних показників виробництва;

— безпеки народногосподарських об’єктів з урахуванням ризику виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичай-них ситуацій;

— створення нормативної бази функціонування систем стандарти-зації та сертифікації продукції;

— обороноздатності та мобілізаційної готовності країни.
Основні принципи стандартизації:

— урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності й ефективності виробництва для виробника, користі та безпеки для споживачів і держави в цілому;

— гармонізація з міжнародними, регіональними, а в разі необхід-ності — з національними стандартами інших країн;

— забезпечення відповідності вимог нормативних документів ак-там законодавства;

— участь у розробленні нормативних документів усіх зацікавлених сторін (розробників, виробників, споживачів, органів державної вико-навчої влади тощо);

— взаємозв’язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів;

— придатність нормативних документів для сертифікації продукції;

— відкритість інформації про діючі стандарти і програми робіт із стандартизації з урахуванням вимог чинного законодавства.

Організація робіт у системі управління якістю визначається стан-дартами, які регламентують технічний рівень продукції, її надійність, довговічність, економічні, естетичні й ергономічні характеристики. Отже, стандарт — це документ, що встановлює для загального і ба-гаторазового застосування правила, загальні принципи або характери-стики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, та розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу.

В Україні використовуються такі категорії нормативних докумен-тів із стандартизації:

— державні стандарти України;

— галузеві стандарти;

— стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;

— технічні умови;

— стандарти підприємств.

До державних стандартів України прирівнюються державні будіве-льні норми і правила, а також державні класифікатори техніко-економічної та соціальної інформації. Порядок розроблення і застосу-вання державних класифікаторів установлюється Державним коміте-том України зі стандартизації, метрології та сертифікації.

Міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн за-стосовуються в Україні відповідно до її міжнародних договорів.

Як державні стандарти України використовуються також міждер-жавні стандарти, передбачені Угодою про проведення погодженої по-літики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації, підписані у м. Москва 13 березня 1992 року.

Республіканські стандарти Української РСР (РСТ УРСР) застосо-вуються як державні до їх заміни чи скасування.

Галузеві стандарти розробляються на продукцію за відсутності державних стандартів України чи в разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповнюють вимоги державних стандар-тів. Обов’язкові вимоги галузевих стандартів підлягають безумовному виконанню підприємствами, установами й організаціями, що входять до сфери управління органу, який їх затвердив.

Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок розробляють у разі необхідності поширення результатів фундамента-льних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи у сферах професійних інтересів. Ці стандарти можуть використовува-тися на основі добровільної згоди користувачів.

Технічні умови і стандарти підприємств містять вимоги, що регу-люють відносини між постачальником (розробником, виробником) і споживачем (замовником) продукції.

Для організації інформування споживачів (замовників) про номен-клатуру та якість продукції, що випускається, контролю відповідності технічних умов обов’язковим вимогам державних, а в передбачених законодавством випадках — галузевих стандартів, технічні умови на продукцію та зміни до них підлягають державній реєстрації в терито-ріальних органах Державного комітету України зі стандартизації, мет-рології та сертифікації. Технічні умови та зміни до них, які не пройш-ли державної реєстрації, вважаються недійсними.

Стандарти підприємств розробляються на продукцію, що викорис-товується лише на конкретному підприємстві.

Майнова частина авторського права на технічні умови і стандар-ти підприємств належить підприємствам або органам, що їх затвер-дили.

Залежно від об’єкта стандартизації, його специфіки і змісту вимог до них, стандарти, що розробляються, підрозділяються на такі види:

— стандарти основоположні;

— стандарти на продукцію, послуги;

— стандарти на процеси;

— стандарти на методи контролю, випробувань, вимірювань, ана-лізу.

Сертифікація продукції є одним із засобів підтвердження відповід-ності продукції заданим вимогам.

Сертифікація — це сукупність дій та процедур з метою підтвер-дження (за допомогою сертифікату відповідності або знака відповідно-сті) того, що продукція (товар чи послуга) відповідає обов’язковим вимогам норм і стандартів, що діють в Україні.

Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими органами із сертифікації — підприємствами, установами і організаціями з метою:

— запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здо-ров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища;

— сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції;

— створення умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та в міжнародній торгівлі.

Залежно від того, хто її проводить, сертифікація буває трьох видів: самосертифікація (проводиться виробником); сертифікація, яка здійс-нюється споживачем; сертифікація, яка проводиться третьою сторо-ною (спеціалізованою організацією, незалежною від виробника чи споживача). Найбільшою довірою в міжнародній і вітчизняній практи-ці користується сертифікація третьою стороною.

Сертифікація відокремлюється з процедури підтвердження відпові-дності тим, що виконується третьою стороною, незалежною від вироб-ника (постачальника) і споживача, що гарантує об’єктивність її ре-зультатів. Тому в умовах, коли конкуренція на ринку переміщується з цінової сфери до сфери якості продукції, сертифікація стає обов’язковою частиною ефективного функціонування ринкової еконо-міки.

Сертифікація продукції в Україні поділяється на обов’язкову та до-бровільну.

Законом України «Про захист прав споживачів» визначено, що то-вари (роботи, послуги), на які актами законодавства або іншими нор-мативними документами встановлено обов’язкові вимоги щодо забез-печення безпеки життя, здоров’я споживачів, їх майна, навколишнього природного середовища, підлягають обов’язковій сертифікації згідно з чинним законодавством. Перелік товарів (робіт, послуг), які підляга-ють обов’язковій сертифікації, затверджується Кабінетом Міністрів України. Реалізація та використання таких товарів (у тому числі й ім-

портних), виконання робіт та надання послуг без сертифікату відпові-дності забороняються.

Стосовно товарів (робіт, послуг), що підлягають обов’язковій сер-тифікації, споживачу повинна надаватись інформація про їх сертифі-кацію.

Учасниками обов’язкової сертифікації є органи з сертифікації, ви-пробувальні лабораторії, виробники (продавці, виконавці) продукції, а також центральні органи систем сертифікації, які визначені в необхід-них випадках для організації та координації робіт у системі сертифіка-ції однорідної продукції.

Під час проведення сертифікації та в разі позитивного рішення ор-гану з сертифікації заявникові видається сертифікат та право маркува-ти продукцію спеціальним знаком відповідності. Форма, розміри і тех-нічні вимоги до знаку відповідності визначаються державним стандар-том. Знак відповідності не може бути застосований, якщо порушено правила його використання.

Органи з сертифікації можуть припиняти або зупиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено, що вона не відповідає вимо-гам нормативного документа, відповідно до якого вона сертифікована, або якщо термін дії сертифікату закінчився, або дія сертифіката при-пинена, або зупинена рішенням органу з сертифікації.

Обов’язками виробників (постачальників, виконавців, продавців) продукції є: проведення в установлені терміни і в установленому по-рядку сертифікації продукції; забезпечення виготовлення продукції згідно з вимогами нормативного документа, відповідно до якого вона сертифікована; реалізація продукції виключно за наявності сертифіка-ту відповідності; повідомлення органу з сертифікації про внесення змін до технічної документації або технологічного процесу виробниц-тва сертифікованої продукції.

Міжнародним співтовариством прийнято визначення сертифікату відповідності як документа, який видано відповідно до правил системи сертифікації і який вказує на забезпечення необхідної впевненості в тому, що ідентифікована продукція (процес чи послуга) відповідає конкретному стандарту або іншому нормативному документу. З цього визначення випливає, що сертифікація створює певний ступінь (неаб-солютний) впевненості в наявності відповідності. Для цього сертифі-кація повинна мати необхідний набір доказів, а також документальне або інше підтвердження цих доказів. Вони повинні створювати необ-хідну впевненість відповідності, тобто потрібно встановити рівень не-обхідної впевненості, під який збираються докази. Чим вищий рівень впевненості, тим більш вагомими повинні бути докази.

Сукупність і послідовність окремих операцій, які виконуються тре-тьою стороною щодо підтвердження відповідності, прийнято називати схемою сертифікації.

Добровільну сертифікацію мають право проводити підприємства, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, акредитовані в державній системі сертифікації. Правила добровільної сертифікації встановлю-ються органами з добровільної сертифікації, які подають Державному комітету України зі стандартизації, метрології та сертифікації інфор-мацію для їх реєстрації в установленому Комітетом порядку. Заявник з добровільної сертифікації має право сам встановлювати номенклатуру вимог, відповідно до якого проводиться сертифікація.

Таким чином, стандартизація та сертифікація поки що недостатньо виконують свою роль «каталізатора якості» в Україні. Це пояснюється не тільки тим, що вони знаходяться на початковій стадії процесу пере-будови, в силу чого їх потенціал розкрито лише частково, а й тими труднощами, які має вітчизняна економіка. Вже в найближчий час мо-жна очікувати підвищення ролі стандартизації та сертифікації у вирі-шенні проблеми якості і конкурентоспроможності українських підпри-ємств та їхньої продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Питання для закріплення матеріалу і самостійної роботи

1. Класифікація економічних ресурсів.

2. Види економічного продукту.

3. Вимірювання рівнів і темпів зростання виробництва.

4. Поняття «якість» в економічній літературі.

5. Міжнародні стандарти щодо виробництва продукції та надання послуг.

6. Принципи організації гуртків якості.

7. Економічна ефективність забезпечення якості на прикладі інших країн з розвинутою економікою.

8. Розуміння поняття «конкурентоспроможність».

9. Вирішення проблеми якості в Україні за нових умов.

 

10. Стандартизація у системах управління якістю.

11. Сертифікація продукції в Україні.

Щ8{ ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА, СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ ТА ЦІНОУТВОРЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Питання для теоретичної підготовки

24.1. Класифікація витрат підприємства.

24.2. Поняття про собівартість виготовленої продукції та її види.

24.3. Кошторис витрат і калькуляція собівартості підприємства.

24.4. Планування та аналіз собівартості виготовленої продукції.

24.5. Показники собівартості виготовленої продукції.

24.6. Ціноутворення на підприємстві.

Ключові терміни і поняття

24.1. Класифікація витрат підприємства Основною метою будь-якої підприємницької діяльності є прибуток як джерело фінансових ресурсів для розвитку підприємництва, що за-довольняє потреби власників підприємства і держави в цілому. Як відомо, прибуток (або збиток) від виготовлення продукції, ви-конання робіт або надання послуг (надалі — виготовлення продукції) визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (робіт, послуг) у діючих цінах і затратами на її виробництво та реалізацію, тобто її собівартістю.

• Загальні витрати

• Операційні витрати

• Фінансові витрати

• Інвестиційні витрати

• Постійні витрати

• Умовно-постійні витрати

• Умовно-змінні витрати

• Граничні витрати

• Валові витрати

• Середні валові витрати

• Середні постійні витрати

• Середні змінні витрати

• Непрямі витрати

• Управління витратами

• Собівартість продукції

• Елементи витрат

 

• Кошторис витрат

• Калькуляція собівартості

• Рівень собівартості

• Непрямі витрати

• Прибуток

• Рівень собівартості

• Податки

• Планування собівартості

• Методи планування

• Аналіз собівартості

• Показники собівартості

• Зниження собівартості

• Продуктивність праці

• Податки

• Облік витрат

• Ціна

Виручка прямо залежить від рівня цін, що сформувалися на ринку. Конкретне підприємство мало впливає на становище ринку і, отже, на очікуваний розмір виручки.

Рівень собівартості продукції значною мірою визначається підпри-ємством-виробником. Зрозуміло, в основі вартості витрат виробництва лежать об’єктивні фактори: потреби в сировині, механізмах, робочій силі, рівень цін, що утворився на ресурси. В той же час на собівартість продукції суттєво впливає раціональне та ефективне використання ре-сурсів.

Отже, боротьба підприємства за зниження вартості виробництва своєї продукції є важливим кроком підвищення економічної віддачі від підприємства, зростання його конкурентоспроможності.

Термін «витрати» може застосовуватися в різних значеннях. Зале-жно від контексту під витратами розуміють видатки, затрати, витрати, виплати.

Отже, видатки є грошовим виміром ресурсів підприємства, що ви-користовуються з будь-якою метою. Затрати періоду дорівнюють вар-тості всіх ресурсів, придбаних підприємством в цьому періоді. Витрати періоду зумовлені вибуттям ресурсів і зменшують нерозподілений прибуток підприємства цього періоду. Виплати ж пов’язані з оплатою ресурсів підприємства, — коштами.

Для виробництва конкурентоспроможної продукції підприємство вкладає кошти у фактори виробництва. При придбанні підприємством устаткування, інструменту, матеріалів і т. п. кошти на покупки станов-лять витрати або платежі підприємства. Виплата грошей з каси або ба-нківського рахунку в цьому випадку має назву платежу.

Коли говорять про використання факторів виробництва, йдеться про витрати виробництва.

Витрати підприємства — це грошовий вираз використовування фа-кторів виробництва для виробництва та реалізації продукції.

У ринковій економіці розрізняють явні (бухгалтерські), альтерна-тивні і безповоротні витрати. Грошові витрати на оплату праці, при-дбання сировини і матеріалів, амортизацію основних фондів та інші витрати, необхідні для здійснення виробництва і реалізації продукції, є явними витратами підприємства. Оскільки вони розраховуються на ос-нові фінансових звітів, їх називають ще бухгалтерськими. Сукупність усіх явних витрат утворює собівартість продукції, а різниця між ціною реалізації і собівартістю — прибуток.

Витрати на використовування якогось фактора виробництва, ви-значені з погляду якнайкращого їх альтернативного використовування, називаються альтернативними витратами.

Поняття альтернативних витрат застосовується тільки тоді, коли є альтернативні варіанти. Ці витрати не завжди явно виражені, але їх доцільно враховувати при ухваленні економічних рішень.

Інша справа з безповоротними витратами, тобто раніше утворени-ми і невідшкодованими. Вони ніяк не можуть вплинути на економічне рішення керівництва підприємства.

Витрати підприємства можуть виникати внаслідок упровадження звичайної, тобто операційної, фінансової й інвестиційної діяльності підприємства та надзвичайних подій. Варто звернути увагу на визна-чення перелічених вище різновидів діяльності підприємства. Отже, операційна діяльність — це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, що не належать до фінансової чи інвестиційної діяльності. Основною визнається діяльність, пов’язана з виробництвом і реалізацією продукції; вона класифікується за галузями та видами економічної діяльності.

Проте фінансова діяльність — це діяльність, що призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства (емісія акцій, облігацій, виплата дивідендів, отримання позик та їх погашен-ня). Необхідно також визначити інвестиційну діяльність, зумовлену придбанням і реалізацією необоротних активів, короткострокових фі-нансових інвестицій та продажем основних засобів і нематеріальних активів, придбанням чи продажем довгострокових фінансових інвес-тицій, наданням позик фізичним чи юридичним особам. Надзвичайні події можна визначити як такі, що виникають внаслідок форс-мажору, тобто стихійного лиха, експропріації активів підприємства тощо.

Відповідно до перелічених вище видів діяльності підприємства утворюються такі витрати: операційні, фінансові, інвестиційні та непе-редбачувані.

Під операційними розуміють витрати підприємства, що виникають у зв’язку з операційною діяльністю підприємства, тобто його основ-ною діяльністю, пов’язаною з виробництвом та реалізацією продукції, яка забезпечує основну частку його доходу. Операційні витрати ще на-зивають поточними. Частина з них є циклічними і повторюваними (наприклад, витрати на сировину, матеріали), інша частина має місце постійно і незалежно від виробництва (витрати на утримання примі-щень, управлінського персоналу).

Фінансові витрати утворюються від провадження фінансової діяль-ності підприємства; вони можуть виникати не завжди, тому що під-приємство може і не здійснювати фінансової діяльності. Інвестиційні витрати виникають внаслідок здійснення інвестиційної діяльності під-приємства та також можуть не виникати на підприємстві, оскільки не завжди воно проводить інвестиційну діяльність. Що ж стосується не-передбачуваних витрат, то вони мають місце взагалі зрідка, тому що виникають внаслідок надзвичайної діяльності підприємства.

Витрати також можна розподілити на прямі і непрямі. Прямі витра-ти безпосередньо пов’язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю. До складу прямих матері-

альних витрат зараховується вартість сировини й основних матеріалів, що складають основу виробленої продукції, покупні напівфабрикати, комплектуючі вироби, допоміжні матеріали, які відносяться до конк-ретного об’єкту витрат. До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата й інші виплати працівникам, зайнятим безпосередньо на виробництві продукції, виконанні робіт, наданні по-слуг, що можуть бути віднесені до певного об’єкту витрат. Інші прямі витрати складаються зі всіх інших виробничих витрат, що відносяться до конкретного об’єкта витрат, наприклад, відрахування на соціальні заходи, амортизація і т. д. Суму прямих витрат можна розрахувати за такою формулою:

П_в = М+З+А,

де П_в — прямі витрати на виготовлення продукції;

М — вартість матеріалів, які використовуються при виготовленні про-дукції робіт матеріалів. Вартість придбання матеріальних ресурсів визна-чається за діючими цінами, не враховуючи податку на додану вартість;

З — витрати на оплату праці, включаючи виплати стимулюючого ха-рактеру (премії, надбавки та ін.); компенсації, пов’язані з розкладом робо-ти та умовами праці; оплата чергових та додаткових відпусток тощо;

А — витрати на утримання та експлуатацію машин і механізмів, які включають амортизаційні відрахування на повне відновлення машин, механізмів та інших промислових основних фондів; орендну плату за використання орендованої техніки в розмірах, зумовлених договором; витрати на технічне обслуговування, витрати на ремонт; витрати на паливо, енергію та інші експлуатаційні ресурси і деякі інші витрати.

Прямі витрати розподіляються на постійні та змінні. Сума постій-них витрат у певних межах не залежить від кількості виготовленої продукції. До складу цих витрат належать витрати на утримання й експлуатацію будівель і споруд, управління. Сума змінних витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції. У складі таких витрат виокремлюють:

— пропорційні витрати, що змінюються прямо пропорційно до зміни обсягу виробництва (сировина, матеріали, комплектуючи тощо);

— непропорційні, що також можна розподілити на прогресуючі і дегресуючі (тобто ті, які змінються швидше за обсяги виробництва, та ті, які змінюються повільніше за обсяги виробництва).

Непрямі витрати пов’язані з виготовленням різних виробів і не мо-жуть прямо відноситись до того чи іншого виду продукції (заробітна плата управлінського і обслуговуючого персоналу тощо). Непрямі ви-трати включають:

— адміністративно-господарські витрати, які передбачають оплату
праці адміністративно-господарського персоналу, відчислення на соці-

альні потреби (на державне соціальне та медичне страхування, пенсій-не забезпечення, в державний фонд зайнятості населення і та ін.), утримання на канцелярські потреби, відрядження тощо;

— витрати на обслуговування робітників, включаючи витрати на підготовку та перепідготовку кадрів, на забезпечення необхідних сані-тарно-гігієнічних та побутових послуг, витрати на охорону праці і тех-ніку безпеки тощо;

— витрати на організацію виробництва продукції на майданчиках, включаючи витрати, що пов’язані зі знесенням та ремонтом малоцін-них і швидкозношуваних інструментів та інвентарю, які використову-ються у виробництві підрядних робіт і робіт, що не мають відношення до основних доходів; утримання пожежної та сторожової охорони; ви-трати по проектування промислових робіт та ін.

— інші непрямі витрати, які включають платежі з обов’язкового страхування майна господарчої організації; платежі за кредитами бан-ків у межах ставки, встановленої законом; витрати, що пов’язані з рек-ламою та ін.;

— витрати, що не враховані в нормах накладних витрат, але відне-сені на їх рахунок. Сюди можуть бути включені допомоги у зв’язку зі втратою працездатності внаслідок промислових травм, що виплачуєть-ся робітникам на основі судових рішень; податки, збори, платежі та інші обов’язкові відрахування (податок на користувачів автомобільних доріг, плата за землю та ін.).

Відмінності між постійними та змінними витратами є базою для розмежування двох часових інтервалів діяльності підприємства: коро-ткострокового і довготривалого. Впродовж короткострокового періоду керівництво підприємства не має можливості змінити свою виробничу потужність. Воно збільшує або зменшує об’єм залучених матеріальних і трудових ресурсів і тим самим змінює об’єми випуску продукції. В цьому періоді об’єм виробництва продукції залежить виключно від змінювання змінних витрат. Кількість постійних витрат залишається незмінною.

У довготривалому періоді об’єм випуску здійснюється з викорис-танням усієї виробничої потужності підприємства, включаючи додат-ково створені потужності. В цьому випадку всі фактори виробництва розглядаються як змінювані.

У сумі постійні та змінні витрати утворюють загальні, або валові, витрати:

ТС = FC + VC,

де ТС - валові витрати; FС - постійні витрати; VС - змінні витрати.

Безповоротні витрати є раніше утвореними та невідшкодованими навіть у разі припинення підприємством своєї діяльності в цій сфері.

Велике значення для визначення об’єму виробництва, здатного за­безпечити прибуток підприємству, має розрахунок граничних витрат.

Додаткові витрати, пов’язані зі збільшенням випуску продукції на одну одиницю, називаються граничними (S _гр ). Оскільки постійні ви-

S _гр =∆VC/∆Q,

де ∆VC - приріст змінних витрат;

∆ Q - приріст об’єму випуску продукції.

Середні витрати є витратами на одиницю випуску продукції. Розрі­зняють три види середніх витрат: середні валові, середні постійні, се­редні змінні витрати

об ’ єм випуску продукції: є часткою від ділення валових витрат на

S_{c ер} =TC/Q,

де S _сер - середні валові витрати; ТС - валові витрати; Q - об’єм випуску продукції. Середні постійні витрати відповідно дорівнюють:

AFC = FC/Q,

де АFС - середні постійні витрати; FC - постійні витрати; Q - об’єм випуску продукції. Середні же змінні можна розрахувати так:

AVC = VC/Q,

Q - об’єм випуску продукції.

Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна ви­значити прибутковість виробництва продукції.

Приклад розрахунку кількісної величини різних видів витрат виро­бництва наведений у табл. 24.1.

Розглянуті поняття і види витрат виробництва знаходять застосу-вання в підприємницькій діяльності та при розробці бізнес-планів, економічному обґрунтовуванні проектів і проведенні фінансового ана-лізу.

Облік витрат на виробництво виконується на основі первинної об-лікової документації, яка складається з обов’язковим копіюванням, що забезпечує облік за об’єктами виробництва та видами робіт.

У господарській же практиці та законодавчих актах нашої країни для визначення величини витрат виробництва часто використовують термін «собівартість». Собівартість відповідає розглянутому поняттю «явні (бухгалтерські) витрати виробництва».

Тому необхідно детальніше зупинитися на витратах виробництва, що включаються в собівартість продукції.

Таблиця 24.1