Розвиток управлінської науки в Україні

В Україні управлінська наука протягом тривалого ча­су розвивалася в межах концепцій, які домінували в ко­лишньому СРСР. Попри те що науково-пошукові дослі­дження були спрямовані на вдосконалення адміністра­тивно-командної системи, це дало змогу нагромадити значний досвід у галузі управління.

Розвиток управлінської науки в Україні протягом радянського і пострадянського часу охоплює 7 чітко окреслених періодів, кожен з яких характеризується певними особливостями.

1. Жовтень 1917 р. – березень 1921 р. Основне завдан­ня – розроблення форм і методів державного централізо­ваного управління виробництвом, обґрунтування прин­ципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування та державного регулювання.

2. Квітень 1921 р. – 1928 р. Особливість періоду по­лягала у вдосконаленні адміністративного управління ви­робництвом, спробах застосування госпрозрахунку як ос­нови економічних методів управління, формальному ви­вченні можливостей участі працівників в управлінні.

3. 1929 – 1945 рр. Пов'язаний з організацією індуст­ріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кад­рів, планування та організації виробництва.

4. 1946 – 1965 рр. Характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної й тери­торіально-галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5. 1965 – 1975 рр. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони ви­явилися безуспішними, підтвердивши неефективність ре­форм у межах адміністративно-командної системи.

6. 1975 – 1988 рр. Характеризується усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, докорінних економічних реформ.

7. 1985 р. – сьогодення. Особливістю є проведення економічних реформ, трансформація економічної систе­ми.

З огляду на суттєві ознаки управлінських дій та еко­номічних процесів у цьому періоді виділяють 5 етапів:

1. робота підприємств за першою моделлю господар­ського розрахунку, побудованою на нормативному роз­поділі прибутку;

2. застосування другої моделі господарського розра­хунку, побудованої на нормативному розподілі доходу; розвиток орендних відносин;

3. впровадження прогресивних форм організації пра­ці, посилення кооперативного руху, розширення еконо­мічної свободи;

4. впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;

5. початок та розвиток ринкових реформ (охоплює події, пов'язані з реформуванням національної економі­ки України).

У розвиток управлінської науки істотний внесок зро­били такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850 – 1902), Михайло Павлик (1896 – 1977), Михайло Драгоманов (1841 – 1895), Микола Зібер (1844 – 1888), Сергій Подолинський (1850 – 1891), Михайло Туган-Барановський (1865 – 1919), Іван Вернадський (1821 – 1884), Григорій Цехановецький (1833 – 1898), Костянтин Воблій (1876 – 1947) та ін.

Сучасна модель менеджменту в Україні формується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибин­них традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток украї­нського менеджменту відбувається в руслі трансформа­ційних процесів в економіці України на сучасному етапі.

Запитання для самоконтролю:

1. Що зумовило виникнення менеджменту як науки?

2. Охарактеризувати основні етапи розвитку менеджменту та обґрунтувати послідовність їх виникнення.

3. Навести основні положення шкіл наукового управління, “фордизму” та класичної і пояснити, чому їх доцільно відносити до першого етапу розвитку менеджменту.

4. Пояснити сутність принципів менеджменту Анрі Файоля та охарактеризувати взаємозв’язки між ними.

5. До яких позитивних наслідків привело застосування кількісних (економіко-математичних) методів у менеджменті?

6. Пояснити на конкретних прикладах сутність процесійного підходу в менеджменті.

7. Що зумовило необхідність комп’ютеризації управлінських процесів?

8. Охарактеризувати програмне забезпечення управлінської діяльності.

9. Основні етапи розвитку управлінської науки.

10. Який внесок українських учених у розвиток науки про менеджмент?

Тема № 4: Організації як об’єкти управління

 

Заняття № 1 „Сутність та види організацій”

 

Навчальні питання:

1. Основні закони організації

2. Класифікація організацій

3. Загальні риси організацій

4. Типи організацій в Україні

Навчальна література: [1], с.88...140, [2], с.67...72, [3], с.183...186, [4], с.39...45, [5], с.81…82, [7], с.32...37, [8], с.37…53, [9], с.191…197, [10], с.47…57, [11], с.336…375, [12], с.86…95.

ВСТУП

Намагання людей об'єднатись у групи, а надалі в ор­ганізації зумовлене необхідністю задоволення їх потреб у захищеності, причетності, взаємопідтримці, спілкуван­ні тощо. Об'єднання зусиль індивідів у будь-якій сфері на засадах спеціалізації і розподілу праці з метою підви­щення продуктивності і результативності виконуваних робіт спричинило необхідність визначення ролей, функ­цій, обов'язків кожного із членів організації.

 

Основні закони організації.

Життя організації підпорядковується певним законам, основним з яких прийнято вважати закон синергії, згідно з яким властивості й можливості організації як єдиного цілого перевищують суму властивостей і можливостей її окремих елементів, що зумовленоїхнім взаємодоповненням, взаємопідтрим-кою, взаємовпливом. Реальний виграш від такого об'єднання перекриває для його учасників втрати від обмеження організацією їхньої самостійності, інакшене було б сенсу в існуванні організації.

Другий закон організації полягає в паралельності здійснення в її рамках таких протилежно спрямованих процесів, як поділ, диференціація, спеціалізація функцій, реалізованих її елементами, з одного боку, і їхнє об'єднання, універсалізація – з іншого. В результаті збільшуються потенційні можливості і елементів як таких, і результату їхньої взаємодії у вигляді потенціалу організації в цілому.

Третій закон організації вимагає збереження пропорційності між нею і її елементами при будь-яких можливих змінах, що дозволяє максимальною мірою реалізувати потенціал, який вони мають. Наприклад, при роздутих штатах працівники тиняються без справи і заважають один одному; в той же час при недостачі персоналу організація не в змозі виконати навіть необхідну роботу. Зрозуміло, що в обох ситуаціях неминуче виникають економічні втрати.

Четвертий закон організації отримав назву закону композиції. Його суть полягає в тому, що функціонування усіх без винятку організаційних елементів в тій чи іншій мірі підкоряється загальній меті, а індивідуальні цілі кожного з них являють собою її конкретизацію, є її підцілями.

П'ятий закон організації – це закон самозбереження, який припускає, що будь-яка організація, так само як і її окремий елемент, прагнуть зберегти себе як ціле. Це вимагає дотримання ряду умов, зокрема, недопущення серйозних потрясінь, що можуть призвести до втрати організаційної стійкості; збереження внутрішньої єдності і зовнішніх границь; розширення сфери діяльності; економії ресурсів, які знаходяться в розпорядженні. Таким чином, самозбереження організації забезпечується за рахунок сполучення двох протилежних організаційних початків: стабільності і розвитку. В організаціях, які природно чи штучно були виключені з конкурентного середовища, наприклад у монополіях, стабільний початок, як правило, бере гору, що призводить в кінцевому підсумку до застою й бюрократизації.

Шостий закон організації стверджує, що порядок визначається рівнем інформованості її членів. Справді, свідома координація діяльності людей, яка здійснюється організацією, відбувається саме на основі інформації про реальний стан речей, виходячи з неї.

Нарешті, сьомий закон організації – закон онтогенезу – говорить про те, що будь-яка організація в рамках свого життєвого циклу послідовно проходить три фази: становлення, розвиток і згасання. Зрозуміло, що завдання її керівництва полягає у максимальному скороченні першої фази, продовженні другої і відстрочуванні третьої.

На думку одного з найбільших фахівців у галузі менеджменту середини XX ст. Честера Бернарда, людей примушують об’єднуватися в організації і взаємодіяти в їхніх рамках фізичні й біологічні обмеження, що властиві кожній людині окремо. В організації люди доповнюють одне одного, складають свої фізичні, інтелектуальні й інші здібності, що робить їх сильнішими в боротьбі за виживання.

Класифікація організацій.

У процесі виробничо-господарської діяльності праців­ники об'єднуються з метою виконання місії, цілей та зав­дань організації. Саме це забезпечує ефективне викорис­тання ділових якостей кожної людини.

Організація – група людей, діяльність якої свідомо, керовано або спонтанно координується для досягнення певної мети.

В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають підприємствами, то­вариствами, асоціаціями, об'єднаннями тощо. На практи­ці використовують терміни «фірма», «корпорація» та ін. Організації класифікують за різними ознаками: спосо­бом та метою утворення, кількістю цілей, величиною, юридичним статусом, формами підприємництва, харак­тером адаптації до змін.

Класифікація організацій. За способом і метою утво­рення організації поділяють на формальні і неформаль­ні. Формальні організації – групи працівників, діяль­ність яких свідомо планується, мотивується, контролю­ється та регулюється для досягнення певної мети. Такими організаціями є підприємства, відділи, підрозділи, служ­би, комітети, факультети, кафедри тощо. (Формальні орга­нізації називатимемо просто «організаціями»). Нефор­мальні організації – це групи працівників, що виника­ють і функціонують спонтанно. Найчастіше вони входять до складу формальної організації, створюються на основі спільних інтересів. Неформальними організаціями є гру­пи любителів певних видів спорту, туризму, мистецтва, економічних підходів тощо.

За кількістю цілей виділяють прості організації (ма­ють одну ціль) і складні організації (ставлять перед со­бою комплекс взаємопов'язаних цілей), яких в економі­ці переважна більшість.

За величиною виокремлюють великі, середні та дріб­ні організації. У великих організаціях працюють тися­чі працівників, у середніх – сотні, а в дрібних – де­сятки.

Офіційно зареєстровані організації отримують ста­тус юридичної особи (офіційне визнання, атрибути дер­жавної реєстрації, рахунок у банку, форма підприєм­ництва тощо). Усі інші організації є неюридичними осо­бами.

За формами підприємництва організації поділяють на підприємства, господарські товариства, банки, стра­хові компанії, інвестиційні фонди тощо.

За характером адаптації до змін виділяють механіс­тичні організації (характеризуються консерватизмом, не­гнучкою організаційною структурою управління, автократизмом у контролі та комунікаціях, фетишизацією стандартизації тощо) і органістичні (характеризуються динамічністю, гнучкістю організаційних структур управ­ління, розвинутим самоконтролем, демократизацією ко­мунікацій тощо).

Узагальнену класифікацію організацій подано на мал. 4.1.

Організація як система. Організація є системою, тоб­то сукупністю взаємопов'язаних, взаємодіючих елемен­тів, які складають цілісне утворення, наділене власти­востями, відмінними від властивостей його складових.