Законність як одна з важливих правових категорій

Законність — фундаментальна категорія всієї юридич­ної науки і практики, а її рівень і стан віддзеркалюють правове життя суспільства і його громадян.

Право є великою цінністю і фактором соціального життя. Проте його реальність визначається не тільки тим, що воно знаходить свій вираз у формальних нормативно-правових актах — законах, указах, постановах, кодексах і інших систематизованих збірниках. Право реальне перш за все тому, що владна воля, яка відображена у законах, втілюється в поведінці людей — громадян, які виконують закон, осіб, які вступають у відносини шляхом укладання договорів, суддів і інших посадових осіб, які застосову­ють закон. Право за своєю природою таке, що не може існувати поза втіленням правових відносин.

Навіть найдосконаліший закон живе тільки тоді, коли він виконується, впливає на суспільні відносини, на свідомість і поведінку людей. Властиво, ця сторона права, яка пов'язана з життям закону, його дійсністю, і характе­ризується поняттям "законність".

Проблема законності — одна з центральних в теорії держави і права. Актуальність її очевидна як в теоретич­ному, так і практичному плані.

В юридичній науці склалася традиційна концепція за­конності, суть якої полягає у суворому і неухильному дотриманні і виконанні чинного законодавства усіма суб'єктами права. А з точки зору функціональної ролі законність розглядається як принцип, як метод здійснення

влади, як режим суспільного життя, як система вимог, які пред'являються до особи.

Як стійке явище суспільного життя, законність вини­кає і формується в умовах цивілізованого суспільства, яке спроможне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються рин­ковими відносинами, при яких свобода приватної влас­ності є рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виробництва матеріальних благ, поставити вироб­ників в однакові умови — головне завдання правової дер­жави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. А тому до тих пір, поки в суспільстві існує нерівне стано­вище людей у сфері виробництва матеріальних, духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед зако­ном і, відповідно, про законність

Вимога додержуватись виданих державою законів сформована давно. Ще римські юристи говорили про без­умовну необхідність дотримання законів (закон суворий, але це закон — сіига Іех, зесі Іех).

Система римського права є юридичною базою закон­ності у сфері регулювання майнових відносин, яку в подальшому перетворено в більш цивілізовані форми, по­ступово забезпечуючи реальною рівністю перед законом всіх учасників суспільних відносин.

У суспільстві, яке функціон>є в режимі міцної закон-несті, реально існує чітке розмежування і гармонійна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Руссо, наприклад, бачив головне завдання законності в тому, щоб забезпечити щастя і благо всім громадянам, свободу і рівність перд законом для всіх Ці загальні ідеї, вислов­лені не тільки Руссо, але й багаїьма іншими мислителями минулого, знаходять своє втілення в сучасному цивілізо­ваному світі.

Законність виражає загальний принцип відношення суспільства до права в цілому. Тому її зміст слід розгля­дати у трьох аспектах:

а) в плані "правового" характеру суспільного життя;

б) з позиції вимоги загальної поваги до закону і обов'язків його виконання всіма без винятку;

в) під кутом зору домагання реального захисту і за­безпечення прав, інтересів громадян і охорони правопо­рядку в цілому від будь-якого свавілля.

Отже, зміст законності пов'язаний як з поведінкою суб'єктів, що реалізують право, так і з діяльністю дер­жавних органів, які забезпечують її формування, реаліза­цію і захист.

У недалекому минулому вітчизняна наука аналізувала законність переважно в іншому аспекті і тлумачила її як вимогу бездоганного додержання норм права всіма його суб'єктами. За своєю сутністю це правильне розуміння, проте воно однобічно відображає зміст цього явища. В цьому випадку вимоги законності поширюються лише на громадян і їх організації, органи, які безпосередньо реалізують свої права і обов'зкп. Діяльність органів, які забезпечують правове регулювання (правотворчих і право-застосовчих), знаходиться поза її змістом.

Зазначене розуміння однобічно орієнтувало і юридич­ну практику. Забезпечення законності зводилось, головним чином, до роботи контрольне - наглядових і правоохорон­них органів — виявлення порушників правових приписів і їх подальшого покарання. Результатом цього і став обви­нувальний ухил в їх діяльності. Навіть суд розглядався як правоохоронний орган, а не орган правосуддя, який га­рантує захист прав і свобод громадян та їх об'єднань.

Таке розуміння законності, яке задовільняло потреби тоталітарного режиму, зовсім не забезпечувало нормаль­ного функціонування суспільства в умовах демократії і, тим більше, не сприяло формуванню і зміцненню правової держави і суспільства.

Подібне трактування законності є результатом ото­тожнення права і закону, коли будь-який нормативний акт, що виходить від держави (навіть антигуманний, ре­акційний), являє собою "право" і відповідно вимагає реалізації.

Проте ці акти не забезпечують мети правового регу­лювання, законності. Навпаки, вони породжують со­ціальну напругу, обмежують свободу громадян, їх при­родні права, припускають беззаконність і свавілля в діяльності посадових осіб. Крім цього, неважко зауважи­ти, що при такому розумінні законності акцент робиться лише на виконанні норм права, а питання щодо змісту цих норм, які, як відомо, в більшості носять вольовий ха­рактер, залишається поза увагою.

Розглянута з найширших позицій, законність є ком­плексним політико-правовим явищем, яке відображає пра­вовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави. Не випадково раніше теорія правової держави носила іншу назву — "планування права".

ЗМІСТ ЗАКОННОСТІ

Аналіз законності, в широкому розумінні слова, до­зволяє розрізняти в її змісті самостійні моменти діалекти­ки — правові, юридичні і державно-політичні.

Законність не відокремлена від загальнообов'язковості права. Власне цей момент отримав найбільше відображен­ня в науці, в більшості визначень законності. В такому випадку законність характеризує право, взяте під кутом зору його здійснення. Головне тут — вимога бездоганного втілення в життя законів і нормативних актів, які базу­ються на них. Іншими словами, законність в подібному розумінні вимагає відповідності поведінки суб'єктів суспільних відносин приписам правових норм, тобто за­безпечення реальної правомірної поведінки всіх його учас­ників. Цей аспект законності випливає з самого факту існування права як системи загальнообов'язкових правил. З цих позицій про законність можна говорити як про умову життя державне організованого суспільства.Інша грань явища, яке досліджується, ототожнюється з ідеєю законності, під якою розуміється ідея, що формується в

суспільній правосвідомості щодо доцільності і необхідності такого реального стану, коли не залишиться місця для свавілля, буде фактично досягнута загальність права, дійсна реалізація прав і свобод. Не випадково законність трактується як принцип права, який концентровано відо­бражає основні особливості останнього, його властивості, які розглядаються в дії, в процесі реалізації. Внаслідок цього і право аналізується як сила, яка забезпечує ор­ганізованість суспільних відносин. Будучи загальноправо-вим принципом, законність проникає в плоть правової матерії, визначає її формування, функціонування, розвиток і, зокрема, таку ознаку права, як верховенство закону і піднормативність правозастосовних актів.

Законність, яку розуміємо як метод державного керів­ництва суспільством, передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами — шляхом прий­няття нормативних актів і забезпечення їх бездоганної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота його регламентації. При цьому держава не тільки формально закріплює правові норми, але й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію і захист прав.

У такій державі неможливе свавілля в діяльності по­садових осіб, виключається прийняття суб'єктивних рішень, рішень політичних питань силовими методами. Особливе місце в діяльності держави відводиться законо­давчим і судовим органам.

У цей же час законність є принципом діяльності дер­жави. Держава, всі її органи, організації і установи пов'язані правовими нормами, діють в рамках і з метою їх реалізації. Законність, яка розглядається з цієї точки зору, служить принципам не будь-якої, а лише демокра­тичної держави.Інакше кажучи, законність є антиподом свавілля і беззаконня і перш за все беззаконності самої державної влади і її посадових осіб. Найбільш яскраво цей принцип проявляється в правовій державі, обумовлюючи

її сутність. Таку державу можна визначити і як державу суворої законності.

Разом з тим вимоги реалізації права щодо втілення правових приписів в життя — не формальна вимога, не самоціль, а умова нормального функціонування суспіль­ства і держави, забезпечення порядку, організованості і дисципліни. Завдяки законності в суспільстві впроваджу­ються ідеї справедливості, гуманізму, особистої і суспіль­ної свободи. Тому в широкому соціально-політичному ро­зумінні законність можна рахувати режимом суспільно-політичного життя. Це режим, при якому діяльність всіх суб'єктів базується на законі, а ідея права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності панує над осо­бистими, груповими інтересами. Режим законності — така морально-політична атмосфера, при якій у суспільному, житті панують ідеї права, гуманізму, справедливості, коли точне і неухильне виконання законів, реальність і непо­рушність прав людини є основою життя суспільства, його громадян.

Ще Арістотель вважав законність ознакою найкращої державної форми — політики. Регель також протиставляв істинно демократичну державу, де панує закон і свобода особи, деспотії — "стану беззаконності, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократія), має силу закону чп, точніше, заміняє собою закон"¹.

Отже, законність — це такий політико-правовнн ре­жим, такі умови життя, така правова атмосфера, які за­хищають особу від свавілля, масу людей — від анархії, суспільство в цілому — від насильства, хаосу, безпорядку.

'. Гегель Г. —В. —Ф. - Философня права -М, 1990. - С. 302.

\

ОСНОВНІ ВИМОГИ ЗАКОННОСТІ

Термін "вимога законності" грунтовно прижився в науковій і навчальній юридичній літературі. В його зміст вкладаються ті принципові положення правового життя суспільства, без яких реальна законність неможлива. В своїй основі вимоги законності співпадають з принципами права, оскільки їх реалізація створює оптимальний режим регулювання суспільних відносин

І все ж таки приписи права і вимоги законності не­однозначні. Остання є засобом реалізації приписів права, співпадаючи з ними в формулюваннях. Вимоги закон­ності— це лише юридичний інструмент втілення в життя загальних приписів права (справедливості, гуманізму, со­ціальної рівності). Більш того, сама законність є одним з провідних принципів права.

Законність виступає як необхідність, що виражена в системі відповідних об'єктивних вимог, які пред'являються всім суб'єктам, учасникам суспільного життя, урегульова­них правом. Одна частина даних вимог звернена до гро­мадян, організацій, інша — до різних гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Розглянемо названі вимоги більш детально.

1. Втілення ідеї панування права в життя суспільства, держави. Цю ідею висунув ще Арістотель, вважаючи, що в демократичному суспільстві закон повинен панувати над усіма. Мова йде про те, що в режимі законності саме праву відводиться основна роїть в регулюванні суспільних відносин. Властиво воно, а не особисті, ідеологічні, політичні і інші подібні мотиви лежать в основі соціаль­ного регулювання.

Висловлена думка аж ніяк не нав'язує до запровад­ження тотальної правової регламентації всіх сфер життя. Право повинно регламентувати тільки ті відносини, які об'єктивно цього потребують. Причому законодавство по­винно бути досконалим з технічної сторони, достатньо чітким, визначеними, не допускати свавільного тлумачен­ня і застосування, наявності прогалин. Проте це лише

один аспект проблеми. Підкреслюючи панування закону, слід пам'ятати, що закон і право ідентичні поняття. Політична практика показує, що, наприклад, при то­талітарних режимах, деспотичних формах правління самі закони виступають виразником свавілля.

В законодавстві повинно бути закріплено гуманне, справедливе рішення (ця вимога законності визначає та­кож термін "правозаконність"). Тільки при наявності за­конодавства, яке адекватне об'єк гивній природі суспільних відносин, основним правовим принципам, ідеям свободи, гуманізму і справедливості, забезпечується режим закон­ності.

2. Верховенство закону. Закон — акт вищих органів державної влади, який безпосередньо виражає волю наро­ду, інтереси громадянського суспільства. Тому законність пов'язується перш за все з пануванням законів.

Найвищу юридичну силу має конституція — основний закон держави. Тому в змісті законності як один з важ­ливих компонентів виділяється конституційна законність.

Верховенство закону проявляється у верховенстві не тільки законодавчого змісту, але й форми. Це означає, що нормативні акти повинні прийматися у суворо встановле­ному законом порядку і формі. Тільки тоді вони більш повно будуть втілювати волю народу, інтереси суспіль­ства, основні ідеї і принципи права, забезпечувати режим дійсної законності.

3. Рівність усіх перед законом. Перед законом усі по­винні бути рівні. У всіх повинні бути рівні обов'язки до­держання правових приписів, в рівних умовах усі повинні бути наділені рівними правами і не мати переваг, усі права повинні бути однаково захищені. Цей принцип проповідував ще Ціцерон, який стверджував, що "під дію закону повинні підлягати усі"¹.

4.Бездоганне додержання (виконання) правових актів усіма суб'єктами права. У цій вимозі диктується не­обхідність реалізації державно-владних приписів

'. ЦІщерон. Диалогп о государстве., о законах. - М., 1966. - С. 139.

(зобов'язань і заборон), їх обов'язковість для усіх суб'єктів права.