Поняття і види форм (джерел) права

В понятті права необхідно виділити не тільки вольовий, але й специфічно-юридичний зміст, а також внутрішню форму його існування і зовнішню форму вияву. Форми (джерела) права як поняття характеризують зв'язок права з державою, оскільки саме державна воля опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами.

Якщо змістом права є сукупність правил поведінки (норм), а його внутрішньою формою виступають способи утворення кожної окремої норми права і об'єднання усіх норм права в єдину систему, то зовнішня форма, або джерело права, є сукупність способів формування державної волі. При цьому не слід зводити право до форми його вираження або відривати його від цих форм.

Поняття джерела права припускає його аналіз з точки зору зовнішньої форми вираження як способу зведення в закон волі відповідних політичних сил, які керують владою, виражають інтереси соціальних груп, прошарків всього народу або його частини.

Матеріальні умови життя суспільства, які визначають характер державної влади і виступають правоутворюючою силою, дають поняття джерела права в матеріальному розумінні слова. Форма не буде цінною, якщо не буде мати змісту, тому матеріальні умови життя суспільства обумовлюють волю через відповідну правотворчу діяльність, результатом якої є те чи інше джерело права.

Джерело права можна розглядати і як джерело пізнання, під яким розуміємо історичні документи, які дійшли до нашого часу: берестяні грамоти древнього Новгорода, виступи провідних юристів, тексти нормативно-правових актів, судових або адміністративних прецедентів і т. п.

Нас в першу чергу буде цікавити джерело права у формально-юридичному розумінні, під яким розуміємо юридичний прецедент, нормативно-правовий акт, правовий звичай, нормативний договір.

В юридичній літературі відзначається, що форма права характеризується певними особливостями: вона повинна нормативне закріплювати волю громадян, обумовлюватись існуючим соціально-економічним базисом, забезпечувати політичну владу, виражати інтереси народу, утверджувати пріоритетне значення законів як найбільш демократичної форми вияву інтересів, демократичної процедури підготовки і проходження нормативних актів в правотворчому органі.

Першою історичною формою (джерелом) права є правовий звичай, під яким розуміємо санкціоноване державою правило поведінки, яке утвердилось в суспільстві як простий звичай в результаті повторення впродовж тривалого часу і яке стало традицією, тобто правило, яке передавалось від покоління до покоління до того часу, поки не попало в орбіту державних інтересів. Не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої соціальної групи або суспільства в цілому.

Місце звичаю в системі джерел права в різні епохи було різним. Він займав домінуюче становище у процесі становлення правових систем, а в сучасних умовах — це форма права, яка зустрічається досить рідко. Навіть в Англії, де традиції дуже часто мають загальнообов'язкове значення, звичаї діють лише в обмеженій сфері суспільних відносин. Вони є в торговому праві і окремих інститутах кримінального права (наприклад, участь присяжних у певних юридичних справах).

Відомі пам'ятки права (закони XII таблиць, закони Драконта, «Руська Правда» та ін.) — це пам'ятки звичаєвого права, створені на базі ранніх звичаїв суспільства, яке формувалось.

Під юридичним прецедентом розуміємо письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, яке стало нормою, еталоном, зразком (правилом поведінки) при розгляді всіх подібних справ в майбутньому. Дане первинне рішення є обов'язковим для всіх, іншими словами, воно отримує державну підтримку.

Таким чином, державою визначається рішення, яке стосується конкретної, індивідуальної справи в якості загальної норми. Правила, які є в судових рішеннях, згідно з англійським правом використовуються і в майбутньому^ інакше буде порушено стабільність загального права, поставлено під загрозу необхідність його існування. Загальне право в Англії в основному складається із судових рішень. Там склалась система правил дії прецедента:

а) рішення, винесене палатою лордів, є обов'язковим не тільки для неї, але і всіх інших судів;

б) рішення прийняті апеляційним судом, обов'язкові для всіх інших, крім палати лордів;

в) рішення, прийняті Вищим судом правосуддя, обов'язкові для нижчих судів. Конституційний суд в Німеччині користується правом нормотворчої діяльності, в тому числі і шляхом встановлення прецедентів. Характерною особливістю прецедентної форми права є те, що всі подальші рішення можуть вносити окремі зміни в раніше сформований прецедент, які в свою чергу також стають нормою права.

У сучасних умовах недосконалості правотворчої діяльності, інколи значного відставання від суспільних відносин існуючих форм незалежної і самостійної судової влади, прецеденти судового тлумачення, на наш погляд, повинні зайняти належне їм місце. Особливо це повинно стосуватися роботи Конституційного Суду України,

г

рішення якого мають значення ие тільки для судової, але й для законодавчої і виконавчої влад.

Нормативний акт є домінуючим джерелом права у всіх правових системах світу. Він має ряд переваг.

1. Нормативний акт може бути оперативно виданий і змінений в будь-якій своїй частині, що дозволяє відносно швидко реагувати на соціальні процеси в суспільстві.

2. Нормативні акти, як правило, відповідним чи­ном систематизовані, що дозволяє легко віднайти потрібний документ для застосування і реалізації.

3. Нормативні акти дозволяють точно фіксувати зміст правових норм, що сприяє проведенню єдиної політики, не допускати довільного тлумачення і застосу­вання норм.

4. Нормативні акти підтримуються і охороняються державою.

Всі джерела права можуть бути класифіковані на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, поста­нови, інструкції, договори) і інші джерела права ненорма­тивного характеру (правові звичаї, судові прецеденти і рішення). В даному випадку нормативність виступає кри­терієм розмежування юридичних актів і означає лише те, що юридичні документи вміщують норми права, загальні правила поведінки, які встановлені державою.

Нормативне - правові акти:

а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з відповідними правотворчими повноваженнями і значним об'ємом інших функцій, які реалізуються шляхом видання юридичних актів;

б) мають відповідну ієрархію (за умови провідної ролі конституції), оскільки ця система базується на основі різної юридичної сили актів, в результаті чого джерела права нижчих інстанцій знаходяться в залежності стосовно відповідних джерел вищих інстанцій і не можуть їм протиставлятися;

в) конкретизовані за предметом правового регулювання, суб'єктами виконання і реалізації права, вказівки на яких вміщені в джерелах.

Як бачимо, в будь-якій сучасній державі джерела права (і перш за все закони, статути парламенту) впорядковані, разом з тим вони навряд чи складають сувору систему, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї і прецеденти. Передовсім, це сукупність нормативних і інших юридичних актів, які встановлюють відповідний режим.

Отже, нормативний акт — це офіційний документ, створений компетентними органами, який вміщує загально­обов'язкові норми.

§2. ПРАВОТВОРЧІСТЬ

Правотворчість — один з важливих напрямків ро­боти держави. Це специфічна, інтелектуальна діяльність, що вимагає особливих знань і вмінь і пов'язана з створенням, зміною існуючих в державі правових норм. За результатами правотворчої роботи — якістю законів і інших нормативних актів — роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних актів — постійне завдання законодавця. Власне цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов'язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих правових рішень, адже будь-яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян. Можна привести немало фактів з вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери потерпіли

від непродуманих, науково не обгрунтованих і грубих правових рішень. Наприклад, «Закон про економічну самостійність України» був радше символічною даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова практика також має приклади помилок законодавчих органів. Достатньо навести факт законодавчої заборони в СІЛА виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало ріст контрабанди, мафії і злочинності в цілому.

Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні лише для тих, хто її здійснює, — депутатам парламенту, членам уряду і т. д. Проте це не так, оскільки створення правових норм — обов'язок державних органів всіх рівнів — від вищих до місцевих. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.

Здійснюючи владні повноваження, держава використовує різні прийоми і методи керівництва — оперативне управління, правосуддя, нагляд і контроль, проте ці напрямки діяльності держави не породжують норм права, хоча і здійснюються на його основі.

Слід мати на увазі, що правотворчість — це особлива функція держави, правова форма, правова «оболонка» державної діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він завершує процес прийняття закону про державний бюджет.

Таким чином, «акт правотворчості» має два значення. Це діяльність компетентних органів держави щодо видання норм права, а також результат даної діяльності, який виражений у вигляді юридичного документу, закону тощо.

Одна з важливих характеристик правотворчості полягає в тому, що це державна діяльність, тобто діяльність, як правило, державних органів. Вони приймають, видають норми права, які є обов'язковими для тих, кому вони адресовані. Проте інколи право

створюється за дорученням держави громадськими організаціями (у вітчизняній правовій системі), безпосередньо внаслідок прямої правотворчості народу чи суду (в англосаксонській правовій системі).

Зміст і значення правотворчості полягає в тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав інтересам і цілям народу та законодавця, сприяв прогресу суспільства. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні і суб'єктивні умови для прийняття закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Держава веде свою законотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативного правового акту є суспільнозначуща праблема, гостра соціальна ситуація, невирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво законодавця в тому і полягає, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний «виклик», «зняти» гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 р., який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927 р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччина не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верств турецького суспільства).

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Власне наука володіє таким пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного розвитку і юридичні засоби їх вирішення.

Зрозуміло і те, що рівень розвитку тієї чи іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для СІЛА актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чистоту навколишнього середовища, то для України головним є захист прав людини і громадянина, боротьба з мафією і злочинністю.