Правозастосувальнии акт: Поняття, властивості, види

Акт застосування правових норм — це формально обов'язкове волевиявлення компетентних державних органів або уповноважених на це громадських об'єднань, яке підтверджує, встановлює, змінює або припиняє юридичні права й обов'язки персоніфікованих суб'єктів у конкретній життєвій ситуації¹.

Виділяють наступні юридичні властивості правозастосувальних актів: 1) можуть прийматися будь-якими органами держави; 2) є формально обов'язковими щодо персонально визначених суб'єктів; 3) вміщують індивідуальні приписи (веління), розраховані на регулювання лише окремого. конкретного випадку

'. Рабінович М.П. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів. — Бородянка, 1993. — С. 90.

(відношення), тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією; 4) можуть мати письмову, усну _або конклюдентну (тобто у вигляді фізичних волевиявляючих дій) форми зовнішнього прояву; 5) не можуть мати зворотної дії в часі.

Це акти разової дії. На відміну від нормативно-правових актів життя правозастосувальних актів вичерпується, як правило, одноразовим застосуванням, хоча породжені ними правові стани можуть продовжуватися досить довго (наприклад, факт реєстрації шлюбу та продовжувані правові сімейно-шлюбні відносини). Прикладом індивідуально-правових актів є наказ керівника підприємства (відомства) про прийом на роботу або звільнення з роботи працівника або службовця, вирок або рішення суду тощо.

Правозастосувальні акти — необхідний засіб для переведення загальнообов'язкових нормативних приписів у сфері конкретних життєвих ситуацій та стосовно конкретних осіб. Закріплене в Конституції право на житло перетворюється у конкретне право, переходить із потенційного права у реальне тільки в результаті прийняття індивідуального (правозастосувального)

акта-рішення житлово-комунальних органів про виділення квартири та видачі на неї ордера. Виконання індивідуально-правових актів обов'язково повинно виконуватися тими особами, яким вони адресовані. Саме це виконання гарантується державою.

Приймаються Правозастосувальні акти практично всіма, в тому числі і законодавчими органами.

Правозастосувальні акти різноманітні за органами, що їх приймають, за характером вирішуваних юридичних справ та інших обставин, але в основному їм всГм властива чотирьохелементна структура:

1) вступна частина (назва документу та органу, що його прийняв, предмет справи, термін прийняття і т. д.).

2) констатуюча (описова) частина (виклад, суть справи);

3) мотивуюча частина (аналіз) доказів, їх оцінка, юридична класифікація та її обгрунтування);

4) резолюційна частина (висновки правозастосу-вального органу щодо справи, яка вирішується)¹.

Класичним прикладом описання структури акта є вирок або рішення суду.

Для окремих правозастос\ вальних актів характерна спрощена процедура їх прийняття та структура. Так, відповідно до статті діючого законодавства «Про ад­міністративні правопорушення» працівники міліції обкла­дають штрафом на місці порушення без складання прото­колів та постанови про застосування адміністративного стягнення. Підсумком такої процедури є і спрощений пра-возастосувальний акт — квитанція встановленого зразка.

Правозастосувальні акти поділяються на види:

1) за суб'єктами прийняття — акти глави держави (президента): акти органів державної влади, управління, суду, контрольно-наглядових органів; акти уповноважених органів громадських об'єднань;

2) за галузевою приналежністю застосувальної нор­ми—цивільно-правові, адміністра гивно-правові; криміналь­но-правові та інші акти;

3) за юридичною формою — постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подан­ня, висновки тощо;

4) за соціальною функцією у правовому регулю­ванні, охороні.

Таким чином, акти застосування норм права є важ­ливим засобом реалізації приписів правових норм.

'. Див: Бабаєв В. К. Теория современноіо советского права. — Н.Нов­город, 1991. — С. 108.

§ 5 ПРОГАЛИНА У ПРАВІ. ШАЛОГІЯ ЗАКОНУ І * АНАЛОГІЯ ПРАВА

Ні одне законодавство не може врахувати різно­манітність суспільних відносин, які вимагають правового регулювання. Тому на практиці правозастосувальної діяльності виникають ситуації, коли необхідно вирішувати конкретні справи, а правової норми, яка б регулювала ці конкретні відносини, немає. В наявності маємо прогалину у праві.

Прогалина у праві — цс відсутність конкретного нормативного розпорядження щодо обставин, які знаходять­ся у сфері правового регулювання і вимагають юридичного впливу.

Необхідно підкреслити, їло прогалини у праві — це поняття, в основі якого лежить неповнота юридичної бази використання права. Випадки повного неврегулюван-ня тих чи інших відносин також можна умовно назвати прогалиною у праві.

Коло суспільних відносин, які утворюють сферу правового регулювання, встановлюється законодавцем двома шляхами.

По-перше, кожна юридична норма регулює окре­мий вид суспільних відносин, ошаки якого описані в її гіпотезі. Таким чином, кожна норма мас свою «ділянку» в загальній сфері правового регулювання. Сукупність подібних «ділянок», якщо мати на увазі всі без винятку норми будь-якої галузі, і складають загальну сферу пра­вового регулювання тієї чи іншої галузі.

По-друге, коло відносин, які визнаються правовими, законодавець закріплює за галузями права за допомогою спеціалізованих норм. Такі норми призначені для встано­влення кола відносин, яке входить у сферу правового ре­гулювання. Так, ст. 2 ЦК України має заголовок «Відносини, що регулюються цивільним кодексом України». В Кодексі про шлюб та сім'ю України записа­но: «Цей Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають в

сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї; відносини, які виникають у зв'язку з усино­вленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на ви­ховання; порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану». Аналогічним спо­собом фіксується коло правових відносин і в інших галу­зях права.

Разом з тим для правозастосовувача недостатньо визначити правовий характер випадку, який розглядаєть­ся. Йому необхідно знати, які його правові наслідки. Цю інформацію він може отримати лише з конкретних норм, в диспозиціях яких сформульовані в загальному вигляді права і обов'язки сторін. Якщо таких норм немає, то ми знову знаходимо прогалину у законодавстві.

Наявність прогалин у праві небажана, вона свідчить про відповідні недоліки провової системи. Проте вони об'єктивно можливі, а в деяких випадках неминучі. Прогалини у праві виникають з таких причин:

1) в силу того, що законодавець не зміг охопити формулюванням нормативного акта всіх життєвих ситуа­цій, які вимагають правового реї улювання;

2) внаслідок недоліків юридичної техніки;

3) внаслідок постійного розвитку суспільних відно­син.

Єдиним способом подолання прогалин у праві є прийняття відповідним уповноваженим органом норми, якої немає, або групи норм права. Проте швидке подо­лання таким способом прогалин не завжди можливе, оскільки це пов'язано з процесом нормотворчості. Однак органи, які застосовують норми права, не можуть відмо­витися від вирішення конкретної справи з причини непов­ноти законодавства. Для того, щоб уникнути цього, у праві існує інститут аналогії, який означає подібність жит­тєвих ситуацій і правових норм. Він передбачає два опе­ративних методи подолання прогалин:

1) аналогія закону;

2) аналогія права.

У літературі Існує дві позиції стосовно питання, хто має право застосовувати аналогію. Одні стверджують, що тільки суд, а інші — що й інші державні органи. В першу чергу це залежить від того, як це питання ви­рішується законодавством. В постанові Пленуму Верхов­ного Суду України «Про судове рішення» від 29 грудня 1971 р., № 15 зі змінами, внесеними постановами Плену­му від 24 квітня 1981 р., № 4 та від 25 грудня 1992 р., № ІЗ вказується, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законо­давства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню щодо даних правовідносин, а за їх відсут­ності — на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України¹. Це означає, що суд може застосовувати анало­гію закону і права. Усунення прогалин в праві шляхом аналогії є казуальним і не є правовим прецедентом.

Аналогія закону — вирішення конкретної справи на основі норми права, яка розрахована на регулювання подібних суспільних відносин, близьких за значенням і ха­рактером. Тут поширюється дія норми на відносини, подібні предмети правового регулювання. Використання аналогії закону передбачає застосування окремої, конкрет­ної норми нормативно-правового акта. В даному випадку не можна ототожнювати аналогію закону і застосування нормативного акта, оскільки нормативний акт поєднує ба­гато норм права. Ці норми можуть мати різний зміст, регулювати різні правовідносини і виключають аналогію. З таких же причин неможливе застосування за аналогією закону цілого комплексу норм, які входять у правовий інститут.

Особливим варіантом застосування за аналогією є субсидіарне застосування права. Це застосування правових норм одного інституту або галузей права до відносин, які

' • Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. —'к., 1995. — С. 411.

регулюються іншим інститутом або іншою галуззю. Вони здебільшого передбачені законом

Є випадки субсидіарного застосування, які законом не передбачені. Вони засновані на системності права, обумовлені розподілом його на галузі та інститути, зв'язками між ними. Наприклад, сімейне право раніше було підгалуззю цивільного права. Теоретичною основою субсидіарного застосування є система суспільних відносин, заснована на зв'язку між ними. Необхідність такого застосування виникає тоді, коли для тієї чи іншої норми права з'являється додатковий об"єкт (предмет) регулюван­ня.

Отже, субсидіарне застосування — це аналогія за­кону, але вже більш високого рівня.

Аналогія права — вирішення конкретної справи, виходячи із принципів в цілому, галузі чи інституту даної галузі права. Мова перш за все йде про такі принципи права, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом та інші.. Подібні принципи закріплюються в Конституції України і інших законах.

Аналогія закону і аналогія права — виняткові за­соби у праві, і вони вимагають дотримання низки відповідних умов, які забезпечують правильне їх застосу­вання. Тому для того, щоб використовувати аналогію права, необхідно:

по-перше, встановити, що дана життєва' ситуація має юридичний характер і вимагає правового вирішення;

по-друге, переконатися, що у законодавстві відсутня конкретна правова норма, покликана регулювати подібні випадки;

по-третє, відшукати в Іаконодавстві норму, яка регулює подібний випадок, і на її основі вирішити справу (аналогія закону), а при відсутності такої опертися на за­гальний принцип права і на його основі вирішити справу (аналогія права);

по-четверте, в рішенні щодо справи дати мотивова­не пояснення причин застосування до даного випадку аналогії закону чи аналогії права. Властиво цим забезпе-

чується можливість перевірити правильність вирішення справи.

Таким чином, застосування права за аналогією — це це самовільне вирішення справи. Прийняття рішення здійснюється відповідно до державної волі, яка виражена у правовій системі в цілому або в окремих нормах права, які регулюють подібні відносини Шляхом аналогії право-застосовний орган прогалину у праві не усуває, а лише переборює. Прогалина може буї й усунена тільки компе­тентним нормотворчим органом.

Інститут аналогії має обмежене застосування у праві. Застосування аналогії недопустиме в кримінаїьному та адміністративному праві, оскільки діє непорушний принцип — «немає правопорушення без вказівки на це в законі», що служить гарантією захисту особи. В інших галузях правя аналогія допускається, а в таких, як цивільне і цивільно-процесуальнс право, вона прямо за­кріплена.