Україна в часи застою та загострення кризи радянської системи (1965-1985)

Невтішне становище народного господарства в середині 60-х років ви­магало негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ. Пленум ЦК КПРС, що відбувся у вересні 1965 p., прийняв постанову «Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та по­силення економічного стимулювання промислового виробництва».

Пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-рес­публіканським міністерствам, побудованим за галузевим принципом. Це означало втрату контролю республіканських урядів над більшістю заводів і фабрик, що знаходилися на територіях союзних республік. Після реорга­нізації абсолютна більшість українських підприємств була підпорядкована центральним міністерствам і відомствам.

Отже, ліквідація раднаргоспів зміцнювала централістські тенденції у системі державного управління, посилювала державний монополізм, що стало додатковим чинником занепаду економіки Радянського Союзу. Си­туація ускладнювалася відсутністю політичних перетворень, демократи­зації суспільного життя. Навпаки, невдовзі розпочалася повзуча реакція, повернення до адміністрування, побоювання будь-яких новацій. Реформа 1965 р. засвідчила: економічне реформування неможливе без політично­го, без демократизації органів влади і управління, без реального держав­ного суверенітету республік [4].

Очевидність зриву міфу «про побудову комунізму» через низькі еко­номічні показники змусила партійно-державні структури вдатися до нової теоретичної концепції, яка б пояснила народним масам нинішній стан розвитку суспільства. Так, XXIV з'їздом КПРС був висунутий новий вислів «розвинутий соціалізм» - як нібито вищий тип людської цивілізації, досяг­нутий лише в СРСР. Для більшої доступності пояснювалося, що такий соціалізм - це не що інше, як передбачений самим В, Леніним «перехід­ний етап до комунізму», який волюнтарист М. Хрущов хотів перескочити.

Лише всебічне вдосконалення трансформує його в комунізм, побудова якого тепер відкладається на невизначений час. Як виявилося, цей пере­хід супроводжується ще й посиленням держави, всупереч ученню Маркса і Леніна про поступове «відмирання держави». У відповідності з даною ідеологемою значно зростала роль партії як «керівної та спрямовуючої сили суспільства». На всі більш-менш політичні посади, починаючи з сіль­ського рівня, рекомендувалися лише комуністи. Хоча згідно з чинним за­конодавством ради залишалися вищими органами державної влади, 60-80-ті роки позначені посиленням впливу саме партійних структур. Фак­тично партійні комітети дуже часто виступали як органи управління, що дублювали (і підміняли) радянські та господарські органи. Сама структура партійних органів допускала поєднання їх політичних і господарських функцій. Починаючи з нижчих ланок аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів відповід­них рад. І навпаки, їх керівники, будучи членами КПРС, постійно обиралися до складу керівних ланок парторганів. Партійні комітети, особливо облас­ні, республіканські, у першу чергу займались економічними проблемами.

За таких підходів вибори до рад мали другорядне значення, оскільки реальна влада зосереджувалася в руках партії. її лідери від першого сек­ретаря ЦК до секретаря райкому були фактичними господарями на своїх територіях. Саме вони, ігноруючи принципи народовладдя, зосередили у своїх руках усі важелі управління. Виконкоми рад перетворились у владу «нижчого» рангу, підпорядковану партійним органам у вирішенні всіх, на­віть простих питань. Райкоми партії давали прямі вказівки керівникам під­приємств, служб, головам райвиконкомів. Згодом така практика була уза­конена затвердженою Верховною Радою УРСР 20 квітня 1978 р. новою Конституцією республіки. До неї вперше у конституційній практиці було внесено положення про компартію як «керівну і спрямовуючу силу суспіль­ства, ядро її політичної системи». Саме вона визначає генеральну перс­пективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої та зовнішньої політики, «надає плановий, науково обґрунтований характер його боротьбі за пе­ремогу комунізму». Тепер усі, хто висловлювався проти визнання виключ­ної політичної ролі КПРС в УРСР, вступав у суперечність з Основним За­коном, з усією партійно-державною репресивною машиною.

Після обрання у 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ Володимира Щербицького вище керівництво УРСР перетворилось у провінційну ад­міністрацію, яка одностайно схвалювала й повністю підтримувала політи­ку союзного центру. Опинившись перед складними суспільними пробле­мами, партійно-державна верхівка почала знаходити їх вирішення в по­верненні до адміністративних методів управління, у зміцненні командної системи, у подальшому догматичному протиставленні плану і ринку. А це був шлях у безвихідь.

70-80-ті роки позначилися подальшим наступом центру на національні інтереси республік, посиленням централістських тенденцій у сфері державного управління. Швидко зростав бюрократичний апарат, а стан справ у народному господарстві погіршувався. У ці роки так званого «застою» період правління Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, управлінський апарат - цей бюрократичний Левіафан - досяг у Радянсь­кому Союзі гігантських масштабів - майже 100 союзних і 800 республікан­ських міністерств і відомств! Бюрократичний апарат почав відігравати гіпертрофовану роль, не зважаючи фактично ні на що і ні на кого, окрім своїх відомчих інтересів. Партійні та радянські органи виявилися неспро­можними дійово контролювати діяльність управлінських структур. Більше того, ці структури почали диктувати свою волю економіці, політиці, не не­сучи при цьому ні матеріальної, ні юридичної відповідальності. Номіналь­но планова економіка за багатьма параметрами тепер функціонує стихій­но, виявилася погано керованою чи зовсім некерованою. Байдужість, зниження соціальної активності мас, відчуженість трудящих від суспільної власності та управління - такою виявилася плата за бюрократично-во­люнтаристські методи керівництва того часу.

Централізована система планування і розподілу матеріальних ре­сурсів часто не спрацьовувала, що призводило до перебоїв у забезпе­ченні ресурсами, товарами та до інших стихійних бід бюрократичного ведення господарства. Результатом такої економічної політики було значне погіршення фінансового стану, тотальний дефіцит товарів, про­дуктів народного споживання і послуг, невілрішеною залишалася також житлова проблема.

З метою виправлення кризових явищ у сільському господарстві у тра­вні 1982 р. пленум ЦК КПРС висунув Продовольчу програму, реалізація якої мала протягом 8 років забезпечити населення країни основними ви­дами продовольчої продукції. Аналогічна програма, оголошена всенарод­ною справою, була запроваджена і в Україні. Відповідно були збільшені капіталовкладення у сільське господарство, але затратна колгоспно-рад­госпна система не змогла ефективно використати надані державою кош­ти. У цей період відбувається значний відтік сільського населення в міста, що призвело до дефіциту робочої сили в аграрному секторі, і, навпаки, надзвичайно швидко зростав управлінський апарат усіх рівнів - від керів­ників колгоспів до службовців центральних відомств. Для прикладу, на районному рівні апарат управління сільським господарством у структурі райвиконкомів у 60-х роках налічував у середньому 20 осіб. У середині 80-х, після чергової реорганізації, були створені районні агропромислові об'єднання (РАПО), у кожному з них працювало в середньому 60 осіб. Таке чиновницьке зростання в умовах застою у сільському виробництві свідчило про тотальне посилення бюрократичних тенденцій в управлінні аграрним сектором економіки. Численні управлінські структури все більше відривалися від села, з його реальними проблемами, керуючись у своїй діяльності насамперед власними інтересами. Система директивного управління органічно не сприймала будь-якої ініціативи низових ланок виробництва, самостійності з їх боку. В таких умовах широко розрекламо­вана Продовольча програма практично залишилася невиконаною.

У 70-80-ті роки Україна стала ареною безконтрольних дій союзних ві­домств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати в Україні - вирішували в Москві. Нехтуючи інтересами і потребами республіки та її народу, закріплювалася стара структура промислового виробництва, закладена ще у довоєнні роки, яка ґрунтувалася на наявних природних і людських ресурсах. Першочергова увага надавалася важким галузям машинобудування з цілковитим ігнору­ванням виробництва товарів народного споживання.

Нечуваних масштабів набуло невиправдане поглинання українських чорноземів. Штучні моря і водойми затопили близько 1 млн. гектарів чу­дових родючих земель. Заперечення (і протести) українських учених, ін­телігенції, місцевих жителів були повністю відкинуті центральними відом­ствами та їх безвідмовними виконавцями в республіці. Внаслідок кон­цепції т. зв. «малоперспективних» населених пунктів у 1972-1986 роках в Україні зникло 1502 села. Це призвело до запущення, руїни квітучих над­дніпрянських сіл з їх ошатними присадибними ділянками у самому серці України.

Протягом короткого часу без належного обґрунтування, розрахунків в Україні було споруджено або будувалося вісім атомних електростанцій. Така концентрація небезпечних об'єктів украй загострила екологічну ситу­ацію в республіці.

Військово-промисловий комплекс (ВПК), сформований в СРСР, був додатковим чинником централізації радянської економіки. ВПК не знав ні національних меж, ні республіканських кордонів, ні місцевих особливос­тей і мав тенденцію до необмеженого зростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам цивільних структур. Розростан­ня радянського військового сектора економіки, що «змагався» за першість зі США, до гіпертрофованих розмірів поставило інші сфери виробництва, особливо ті, що випускали товари народного споживання, у кризове ста­новище.

В умовах тотального дефіциту, всевладдя і безконтрольності номенк­латури посилювався несправедливий розподіл благ у суспільстві. Верхи, відгородившись високою стіною привілеїв від реального життя і пекучих проблем своїх громадян, утворили власну, закриту систему постачання продовольства і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекуляти­вних цін, систему спеціальних лікарень, клінік, санаторіїв, пансіонатів, бу­динків відпочинку, мисливських угідь, сімейних дач, будинків тощо. Вияви­вши повну неспроможність забезпечити до 1980 р. «комуністичний рай» всім, комуністична номенклатура швидкими темпами творила його для себе.

Отже, в 70-80-ті,роки народне господарство УРСР вступило в смугу глибокої кризи, в основі якої було прагнення партійно-державного керівництва будь-що зберегти у недоторканному вигляді стару систему дер­жавного управління, обмежитись лише «косметичними» змінами. Криза породжувала опозиційний, десидентський рух у суспільстві, який пропону­вав альтернативні шляхи подальшого суспільного розвитку та способи розв'язання проблем.

Тогочасній системі державного управління були притаманні такі риси:

· надмірна концентрація влади центру;

· поєднання функцій партійних і державних органів;

· зосередження господарсько-управлінських функцій в руках партій­но-політичного керівництва;

· гіпертрофована роль виконавчого апарату;

· надмірне одержавлення суспільного життя;

· обюрокрачений державних структур, фактичне усунення населення від реальної участі у вирішенні державних і суспільних справ;

· низький рівень соціальної активності й творчості мас;

· пристосування політичної системи не до організації суспільного життя в рамках законів, а передусім - до виконання вольових розпоря­джень та вказівок керівних осіб;

· неспроможність запобігти зростанню стагнаційних явищ у госпо­дарській та соціальній сферах [80].