Україна у період перебудови і розпаду Радянського Союзу (1985-1991)

Недосконалість і архаїзм політичної та економічної систем СРСР при­звели до глибокої кризи, яка особливо проявилась у 1982-1985 pp. Пар­тійне керівництво почало пошук шляхів виходу з такого стану. Була роз­роблена концепція оновлення - «якісного вдосконалення соціалізму», висунута квітневим (1985) Пленумом ЦК КПРС. Новий Генеральний сек­ретар комуністичної партії Михайло Горбачов виступив із пропозицією прискорити науково-технічний прогрес, а на основі цього - форсувати со­ціально-економічний розвиток країни. Термін «перебудова» в його допові­ді вживався лише в контексті вдосконалення управління господарським механізмом, але поступово наповнювався новим змістом, означаючи онов­лення всіх сфер життя, та міцно ввійшов у словниковий фонд багатьох мов світу. Ініціатори перетворень вважали, що варто лише надолужити відставання в науково-технічній сфері, дещо поліпшити управління на­родним господарством, зміцнити виконавську дисципліну, і швидкі темпи розвитку будуть забезпечені без кардинальних змін у політичному та еко­номічному житті, в рамках існуючого суспільного устрою.

З ініціативи партійних верхів розпочалось оновлення державного апа­рату, який очищався від корумпованих елементів і найконсервативніших представників застійних часів. Поступово входять у практику вибори пар­тійних керівників таємним голосуванням з кількох альтернативних канди­датур. Одночасно відбувається скорочення управлінського апарату, яке найбільше торкнулось управлінських структур у республіках. Результатом цієї кампанії, що здійснювалася у момент проголошеного Москвою курсу на піднесення самостійності союзних республік, передачу до їх компетен­ції найважливіших питань усіх сфер життя, стала ліквідація республікан­ських органів управління, які відали чорною металургією, вугільною та цементною промисловістю, геологією. Усе це робилося під гаслом скоро­чення і здешевлення апарату управління, послаблення контролю бюро­кратії над виробництвом з метою сприяння розширенню рамок самодіяль­ності підприємств в Україні.

Водночас союзні міністерства та відомства зміцнювали свої позиції, не­хтуючи при цьому потребами та інтересами республік. У СРСР управ­лінський апарат зростав щорічно на 300-500 тис. чол., досягнувши в кінці 80-х близько 18 млн службовців [5, с 109]. За період з 1975 по 1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і дер­жавних комітетів в УРСР збільшилася приблизно на 20 відсотків [67]. Усе це призводило до вузькопрофільності центральних органів державного управління, виконання ними невластивих функцій оперативного керівни­цтва підприємствами та установами, породжувало прийняття неефектив­них державно-управлінських рішень, збільшення кількості неузгоджених та непідготовлених нормативно-правових документів. Так, за вісім місяців 1986 р. міністерства та відомства республіки видали 666 тис. письмових розпоряджень, постанов та інших директив, що викликало обурення В. Щербицького, який на засіданні політбюро ЦК Компартії України заявив: «То­вариші, це вже межа, це ж фабрика по виданню декретів» [2, с 17].

Як наслідок, повзуча криза все глибше охоплювала господарський ор­ганізм держави. Ставало цілком очевидним, що забезпечити економіч­не зростання традиційними, тобто директивними, методами - неможливо. Черговою спробою оживити «командну економіку» став червневий (1987) Пленум ЦК КПРС, на якому було поставлене питання про радикальну економічну реформу. Пленум відзначив, що головне в цій реформі - пе­рехід від адміністративних методів управління до нового господарського механізму, який ґрунтується на наданні більш широких прав та певної свободи господарюючим суб'єктам на місцях, широкому використанні економічних методів і демократичних засад управління. Однак суть ре­форми базувалася на комуністичній доктрині із збереженням засад ко­мандної економіки. Про кардинальну зміну директивного управління рин­ковим механізмом не йшлося.

Проте й такому обережному реформуванню апарат почав чинити ви­тончений і потужний опір. Не маючи змоги відкрито відкинути реформи, консервативні представники апарату розпочали пошук компромісних варі­антів, які б дещо розв'язали ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але разом з тим зберегли командні позиції центральних міністерств і відомств. Така непослідовність і половинчастість реформ внесла дезорганізованість у командно-централізовану, напрацьовану десятиліттями і по-своєму ло­гічну, систему державного управління економікою.

Разом з тим, у результаті перебудови управління економікою в Україні було ліквідовано 103 республіканських органи управління, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим орга­нам влади, ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації се­редньої ланки. Управлінський апарат скоротився майже на 80 тис. чоловік з річним фондом зарплати 227 млн крб. [2, с. 20-21].

В аграрному секторі економіки була утворена додаткова управлінська структура Держагропром - своєрідна бюрократична надбудова над вироб­никами сільськогосподарської продукції. Деякі господарства, прагнучи вийти з-під жорсткої опіки районних агропромів, створювали більш про­гресивні форми управління. На кінець 1988 р. у 46 районах УРСР були створені об'єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені вироб­ничими партнерами, а управлінський апарат перетворився з керівного на виконавчий.

Гострота продовольчої проблеми у Радянському Союзі спонукала до активізації пошуку нових підходів у аграрній політиці. Березневий (1989) пленум ЦК КПРС визнав за можливе розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширен­ня різних форм оренди, створення кооперативних колективів. Однак кол­госпно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових госпо­дарських форм на селі і разом з партійними консервативними елемента­ми відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю. Без цього реальних позитивних зрушень у сільськогосподарському виробництві так і не відбулося.

Головним питанням економічної реформи стала можливість співісну­вання ринку і соціалізму. У травні 1990 р. опубліковано урядову програму, яка передбачала перехід до ринку при жорсткому державному контролі. Програма була підготовлена під керівництвом відомого радянського еко­номіста академіка Л. Абалкіна, але Верховна Рада СРСР її відкинула че­рез запропоноване підвищення цін. Було вирішено переробити запропо­новану програму з подальшим її винесенням на розгляд вищого законо­давчого органу восени 1990 року. Групою економістів під керівництвом академіка С Шаталіна паралельно була розроблена значно радикальніша програма переходу до ринку, що одержала назву «500 днів». Але знову, після двотижневого її обговорення у Верховній Раді СРСР, остаточного вибору так і не було зроблено. Натомість вирішено прийняти «Основні напрямки стабілізації народного господарства і переходу до ринкової еко­номіки».

Це було нежиттєздатне поєднання двох варіантів з помітним акцентом на старі директивні методи управління. Таким чином, радикальна економічна реформа в Радянському Союзі зупинилася перед могутньою команд­но-адміністративною системою, не змігши подолати її опір. Це призвело до стрімкого погіршення економічного становища в країні: наростала інф­ляція, поглибився дефіцит державного бюджету, вперше за повоєнні роки зменшився національний дохід. Економічна ситуація все більше виходила з-під контролю центральних відомств, партійних верхів. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до незворотного розвалу народного господар­ства. Кооперативний сектор, у якому на початок 1990 р. в Україні було зайнято всього 700 тис. чол., був не в змозі істотно вплинути на поліп­шення ситуації на ринку.

Постала необхідність глибокої і радикальної реформи системи управ­ління народним господарством, а її здійснення без кардинальних змін усієї політичної системи стало неможливим. «Політична реформа - це своє­рідний кисень, необхідний для життєдіяльності суспільного організму»,-заявив М. Горбачов на сесії Верховної Ради СРСР 29 листопада 1988 p., яка узаконила перший етап реформи політичної системи. Було вирішено ґрунтовно змінити структуру, порядок формування, зміст роботи вищих органів державної влади та управління. Головним завданням стало роз­межування функцій партійних і державних органів та відродження повно­владдя рад на всіх рівнях знизу доверху. Були прийняті відповідні закони, внесені зміни й доповнення до Конституції СРСР. Вищим органом держав­ної влади став З'їзд народних депутатів СРСР. Верховна Рада СРСР пе­ретворювалась у постійно діючий законодавчий, розпорядчий і контролю­ючий орган державної влади, який складається з двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. По суті, країна отримала перший в її історії законодавчий орган, що функціонував на постійній основі. Робилася та­кож спроба поділу функцій і відповідальності між законодавчою, вико­навчою та судовою владами, хоча із значним переважанням першої. Так, депутатами не могли бути міністри та інші посадові особи, підконт­рольні вищим радянським органам влади. Двома термінами обмежував­ся період перебування на посадах, які затверджувалися Верховною Ра­дою. Фактично, такі кроки мали забезпечити перехід влади на всіх рівнях від партапарату до конституційних органів - рад народних депутатів. Це був потужний удар по основах тоталітарної політичної системи Радянсь­кого Союзу.

Посилення відцентрових тенденцій, особливо після проголошення не­залежності в республіках Прибалтики, змусили центр удатися до зміцнен­ня виконавчої влади. У березні 1990 р. запроваджується посада Президен­та СРСР, на яку був обраний М. Горбачов, залишаючись при цьому ке­рівником КПРС.

В Україні навесні 1990 року пройшли перш] більш-менш демократичні вибори Верховної Ради УРСР. До законодавчого органу республіки впер­ше потрапили представники опозиції - політики, безмежно віддані ідеї незалежності України, готові відстоювати її у гострій парламентській боротьбі. Хоча більшість депутатського корпусу - 378 осіб, або 84 відсот­ки, належали до Комуністичної партії.

Важливим кроком на шляху до повної самостійності стало при­йняття 16 липня 1990 року Верховною Радою історичної ваги доку­мента - Декларації про державний суверенітет України. Суверенітет визначався як «верховенство, самостійність, повнота і неподіль­ність влади республіки в межах її території та незалежність і рівно­правність у зовнішніх зносинах» [19].

Це засадниче положення започаткувало кардинальну зміну відносин України із союзним центром і передбачало верховенство республікансь­ких законів на своїй території. Але, разом з тим, Декларації не було нада­но статусу конституційного акта, що вимагало прийняття окремих законів для реального наповнення її положень. Важливими кроками у цьому на­прямку було внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів УРСР на її території над союзними законами, а та­кож прийняття 3 серпня Закону «Про економічну самостійність Українсь­кої РСР». Прийняття цих документів засвідчило незворотне наростання децентралютських тенденцій в Радянському Союзі, швидке наближення його розпаду.

Проведений 17 березня 1991 р. загальносоюзний референдум щодо збереження СРСР «як оновленої федерації рівноправних суверенних ре­спублік» не дав бажаних для його ініціаторів результатів. Тому М. Горба­чов наполягає на підписанні нового союзного договору, яке було зірване спробою державного перевороту 19-21 серпня 1991 року. Антиконституційний заколот - остання потуга зберегти СРСР - був здійснений напере­додні підписання союзного договору 9 республік, призначеного на 20 серп­ня. Так званий Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до якого ввійшли найвищі керівники могутніх сил - КДБ, армії, міліції, центральних державних і господарських органів, очолюваний віце-президентом СРСР Г. Янаєвим, поставив за мету ліквідувати демократичні завоювання, від­новити всевладну тоталітарну комуністичну систему, унітарний характер Радянського Союзу. Умови нового союзного договору, що передбачали серйозні поступки республікам з боку центру, не влаштовували путчис­тів. Проте могутній виступ демократичних сил, особливо у Москві, де рішучі дії російського президента Б. Єльцина, на відміну від очікувальної позиції голови українського парламенту Л. Кравчука, викликали широкий народний супротив, та нерішучість заколотників, спричинили провал пе­ревороту.

На третій день заколоту 21 серпня путчисти визнали свою поразку. Реакція в країні була придушена, тоталітаризм повалений, унітарні союзні структури впали. Так безславно закінчилася понад семидесятирічна епоха величезної імперії під назвою СРСР. Республіки, що були фактично по­лишені на себе, почали брати владу в свої руки. Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного історичного моменту, але закономірно з огляду на багатовікову історію українського державотво­рення та постійне прагнення її народу до свободи і незалежності.

Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року прийня­ла історичний документ-Акт проголошення незалежності України («за» -346, «проти» - 1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 року. На політичній карті світу, в центрі Європи, з'явилася самостій­на Держава Україна - торжество історичної справедливості. Відповідно до Акта почалось утворення Збройних Сил, Національної гвардії незалежної України, відбувалося підпорядкування інших силових структур Києву. Дис­кредитована діями ДКНС, деморалізована розвалом союзного центру, Компартія почала стрімко згасати. ЗО серпня Президія Верховної Ради України, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, на законодавчому рівні припинила діяльність КПУ.

Всеукраїнський референдум, проведений 1 грудня 1991 року, майже одностайно підтвердив проголошення Незалежності України. 90,32% голосів виборців недвозначно ствердили непохитну волю українського народу мати власну державу.

У цей день був обраний і перший Президент України. Серед шести кандидатів (В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський) перемогу отримав Леонід Кравчук, за якого прого­лосувало 61,6 відсотків виборців. Всеукраїнський референдум не лише остаточно оформив існування на карті світу незалежної Української дер­жави, а й став визначальним фактором припинення існування Радянсько­го Союзу.

7-8 грудня у Біловезькій пущі біля Бреста Президент України Л. Крав­чук, Президент Російської Федерації Б. Єльцин і Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич констатували остаточний розпад Ра­дянського Союзу і підписали Декларацію про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті до неї приєдналися ще вісім суверенних республік колишнього Союзу - Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, а в 1993 p.- Грузія. «З утворенням СНД,- зазначалося в Декларації, Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». Засновники Співдружності чітко визначили, що кожна з республік, що вхо­дить у СНД, є цілком незалежною в своїй внутрішній і зовнішній політиці держава, а нове міждержавне утворення не передбачає існування центру, жодних вертикальних управлінських структур.

25 грудня 1991 p. M. Горбачов склав повноваження Президента СРСР.

Незалежність України стала фактом, визнаним усіма державами ко­лишнього СРСР, а згодом усією світовою спільнотою. Ця подія, без пере­більшення, набула всесвітньо-історичного значення.