Україна в роки Другої світової війни (1939-1945)

Для України початком Другої світової війни можна вважати 15 березня 1939 року, коли після проголошення 14 березня незалежності Карпатсь­кої України угорські війська перейшли кордон з метою повалення нової української держави, очолюваної президентом Августином Волошином. На той час держава мала 552 тисячі жителів, з них 70 відсотків - українці. Організація самозахисту «Карпатська Січ», що налічувала 10-12 тисяч вояків, не змогла вчинити гідний опір добре оснащеній 100-тисячній угор­ській армії [55]. Заклики до Німеччини та Франції нічого не дали, європей­ські держави вже віддали Східну Європу Гітлеру в надії на втихомирення його апетиту Після запеклих боїв хортистська Угорщина окупувала тери­торію Карпато-украінської держави Слід зазначити, що збройний спротив невеличкої Карпатської України тривав довше, як спротив Голландії [31, с 17] Ця війна коштувала угорцям 5 тисяч загиблих солдат Опір «Кар­патської Січі» показав, що український народ готовий до боротьби навіть за умови значної переваги ворога

Дозволивши Угорщині окупувати Карпатську Україну, Птлер дав чітко зрозуміти, що він не збирається займатися розв'язанням українського пи­тання Така позиція Німеччини цілком влаштовувала й Москву 3 квітня Гітлер віддав таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу на початку вересня У ніч з 23 на 24 серпня після кількагодинних переговорів у Кремлі Молотов і Ріббентроп у присутності Сталіна підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною строком на 10 років Обидві сторони брали на себе зобов'язання утримуватися від агресивних дій стосовно одна одної [96] Разом із договором був підписаний таємний протокол У ньому є, зокрема, положення, що стосується українських земель - біль­шість тодішньої території Західної України згідно з умовами протоколу мала відійти до Радянського Союзу

Компроміс між СРСР і Німеччиною, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України Будучи неспроможною вести війну на два фронти, фа­шистське керівництво тимчасово не лише публічно зреклося своїх антирадянських завойовницьких планів, а й фактично відмовлялося від вико­ристання «української карти» в інтересах своєї зовнішньої політики

Заручившись підтримкою свого східного партнера, вранці 1 вересня 1939 р частини вермахту перейшли кордон і розпочали воєнні дії проти Польщі 17 вересня радянські війська розпочали свій «визвольний похід» у Західну Україну та Західну Білорусію, при цьому СРСР офіційно не ого­лошував війни Польщі

27 вересня німецько-польська війна фактично завершилась Як і пе­редбачали її організатори, Друга Річ Посполита перестала існувати Ста­лін офіційно привітав Птлера з блискучою перемогою, а неофіційно подя­кував за бездоганне дотримання умов угоди 28 вересня 1939 р було укладено радянсько-німецький договір про дружбу і кордони На карті, підписаній Сталіним і Ріббентропом як додатку до тексту договору, було нанесено лінію кордону, яка включала в межі СРСР переважну більшість території Західної України Кордон пройшов по так званій «лінії Керзона», визначеній Верховною радою Антанти в 1919 році При цьому, етнічний чинник не брався до уваги, адже до Німеччини відійшли давні українські землі Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина В результаті анексії західних земель України і Білоруси Радянський Союз отримав додаткову зону безпеки, яку він почав інтенсивно зміцнювати

Керівництво СРСР у спішному порядку розпочало юридичне оформ­лення нового державно-політичного і територіального статусу Західної України Вже 22 жовтня 1939 відбулися вибори до Народних Зборів Захід­ної України, які мали вирішити питання включення західноукраїнських зе­мель до складу Радянського Союзу Згідно з офіційними даними у вибо­рах узяло участь 4 мільйони 433 тисячі 997 осіб, або 92,83 відсотка всіх виборців За кандидатів, заздалегідь підібраних органами влади, було подано 4 мільйони 32 тисячі 154 голоси (90, 93 відсотка) [90] 26 жовтня 1939 р у Великому театрі Львова зібралися Народні Збори Західної України, тобто своєрідний «парламент», якому належало проголосити на західноукраїнських землях радянську владу та просити Москву прийняти ці землі до складу СРСР Наступного дня Народні Збори прийняли Декла­рацію про возз'єднання Західної України з УРСР та оголосили про націо­налізацію банків та великої промисловості, конфіскацію земель у поміщи­ків, церкви та великих державних урядовців Відповідно до прийнятих за­конів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 р і Верховної Ради УРСР від 15 листопада Західна Україна стала складовою частиною Ра­дянської України, і відповідно - Радянського Союзу

Отже, розвиток подій показав усю складність і суперечливість проце­сів вересня 1939 року 3 одного боку, з'єднання українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності Фор­мально і фактично був зроблений крок на шляху об'єднання насильно роз'єднаних українських земель Тому факт об'єднання Наддніпрянської і Наддністрянської України в одній, навіть квазщержавній структурі був із задоволенням сприйнятий більшістю українців, які давно чекали цього історичного моменту

З іншого - такі глобальні перетворення відбувалися практично без уча­сті українського населення Оцінюючи процес возз'єднання двох частин України восени 1939 р, Олександр Довженко, безпосередній учасник тих подій, слушно зазначав, що «народ український фактично був тут ні при чім», «доля народу була вирішена без нього самого» Такий хід подій був обумовлений тієї обставиною, що доля України в той час вирішувалася двома наймогутнішими державами континенту - нацистською Німеччиною та більшовицьким Радянським Союзом, виходячи лише з їхніх геополітичних інтересів, без урахування інтересів українського народу Знайдений між ними компроміс - ліквідація Польської держави - і визначив подальшу до­лю Західної України, яка, будучи окупованою в 1919 р Польщею, в 1939 р була анексована СРСР Український народ став об'єктом змови двох дикта­торських режимів, для яких його національні інтереси служили лише зруч­ною завісою їх далекосяжних імперських розрахунків

Ведучи торг із Птлером за території у Східній Європі, Сталін мав на меті свої політичні плани Західна Україна цікавила його передусім як нове володіння імперії і «зона безпеки» на п західних рубежах Водночас ста­лінський режим прагнув якомога швидше покласти край національно-визвольному рухові Галичини та Волині, що були йому так ненависні Гасла возз'єднання українських земель були використані при цьому як прикриття таких злочинних намірів. Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації апробованими на Східній Україні методами. Була ліквідована стара сис­тема управління й впроваджувалася нова - радянська. Поляки-чиновники були звільнені, а на їх місце прибували нові службовці: або «перевірені місцеві партійці», або направлені з Радянського Союзу працівники партій­ного, державного чи господарського апарату, нерідко малоосвічені вико­навці, які не мали відповідної освіти, досвіду, кваліфікації, часто не знали української мови, місцевих звичаїв. Красномовними, наприклад, є такі дані: в 1939 р. серед місцевих міських та районних секретарів партійних коміте­тів 71,4% не мали навіть середньої освіти [26].

Поряд з позитивними змінами, особливо у сфері освіти, культури, на Західну Україну була перенесена й репресивна практика, вдосконалена в УРСР. У краї розгорнувся жорстокий терор, було ліквідовано політичні, соціально-економічні та інші інституції, створені у попередні роки. Згодом режим, знявши маску демократичності, розпочав широкомасштабні ре­пресії, найбільш поширеним різновидом яких стала депортація населення. Для її організації в західні області УРСР було направлено 4278 оператив­них працівників НКВС, залучено 3330 працівників міліції, державного апа­рату, військовослужбовців Червоної Армії і 2032 сільських активісти. Для укомплектування органів НКВС новоутворених областей і повітів протягом першої декади листопада 1939 р. надіслано 400 осіб - випускників Ленін­градського, Саратовського, Смоленського, Рязанського, Новочеркаського та інших училищ НКВС [26]. Як свідчать документи, з осені 1939 до осені 1940 pp. репресовано за політичними ознаками і депортовано без суду і слідства майже 10 відсотків населення Західної України [93, с 55].

Усе це зумовило суперечливу радянську політику в Західній Україні. З одного боку, створювалися нові українські школи, вузи, лікарні, заклади культури, а паралельно насаджувалася система то­тального контролю за населенням, розпочалися масові депортації населення на Північ і в райони Сибіру, арешти і розстріли. Радянські методи управління, принесені на Західну Україну, викликали появу досі небачених явищ - марнотратства, приписок, низької ефектив­ності виробництва і крадіжок.

У червні 1940 р. уряд СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Таким чином, до УРСР було приєднано понад 8,8 млн мешканців Західної Ук­раїни, Північної Буковини, та Південної Бессарабії, а територія республіки розширилася до 565 тис. кв. км [ЗО, с. 323]. На нових землях було утворе­но Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську, Терно­пільську, Чернівецьку та Акерманську (пізніше - ізмаїльську) області. У серпні 1940 р. була перетворена у союзну республіку і вийшла зі складу України Молдавська АРСР.

Необхідно наголосити, що включення споконвічних західноукраїнських земель до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої істо­ричної ваги, актом історичної справедливості. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави, що стало важли­вим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Разом з тим, суто механічне з'єднання земель, яке слугувало ширмою для експансіоні­стських планів Радянського Союзу, без існування власної держави не мо­гло розв'язати української національної проблеми.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Початко­вий етап війни був украй несприятливий і трагічний для Радянського Сою­зу, гітлерівські війська швидко просувалися на Схід. Прагнучи утримати країну під контролем, радянське керівництво запровадило в ряді районів воєнний стан, згідно з яким військові власті одержали надзвичайні повно­важення. Майже всі справи, в тому числі й ті, що не стосувалися питань оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися до воєнних трибуналів. Порядок і організацію в тилу влада прагнула забез­печити за допомогою сили і жорсткого терору, що відповідало традиціям тоталітарного режиму.

30 червня 1941 р. був створений Державний комітет оборони (ДКО), який зосередив усю повноту влади в СРСР. Відповідно до його директив протягом перших трьох місяців війни з України до лав Червоної Армії було мобілізовано 2,5 млн чоловік, понад 2 млн працювало на будівництві обо­ронних споруд.

Розуміючи, що окупація України стане неминучою, Комітет розпочав масову евакуацію важливих заводів, кваліфікованої робочої сили та вчених-спеціалістів у східні райони РРФСР та республіки Середньої Азії. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа. Евакуація промислових підприємств і населення значно посилила здатність Радянського Союзу продовжувати війну.

30 червня 1941 р. усупереч волі німецьких окупантів, у плани яких не входило відновлення самостійних держав на Сході, у Львові ОУН під ке­рівництвом Степана Бандери проголосила Акт відновлення Української Держави і тимчасове державне управління на чолі з головою уряду Яро­славом Стецьком. Після відмови відкликання Акта нацистська влада ув'язнила в концентраційні табори верхівку ОУН, заборонивши самочинну організацію українського державного правління і власної адміністрації на місцях. Уже 5 липня фашисти заарештували Бандеру і кинули до концта­бору Заксенгаузен, де він перебував до кінця 1944 року. Така доля спітка­ла Стецька та 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Уже в сер­пні були роззброєні і фактично припинили своє існування батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», сформовані перед початком війни з українців. У такий спосіб німці намагались задушити на окупованих землях України будь-які прояви національного свідомого життя. Після цього український націоналістичний рух перейшов до підпільних дій проти німецьких загарбників. Налякані широкою антифашистською підпільною діяльністю ОУН, уже у вересні 1941 р. гітлерівці почали масові репресії проти членів цієї організації [87].

Як зазначив професор В. Косик, захопивши Україну, німецькі окупанти передусім широко використали радянські методи управління, що прояви­лось у таких напрямах:

· цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками;

· збереження колгоспів і державної промисловості для максимальної експлуатації населення, експропріації сільськогосподарської та промис­лової продукції;

· формування концентраційних таборів для ізоляції та знищенні ак­тивних і потенційних ворогів системи;

· депортація працездатного населення як резерву робочої сили на підприємства і будови Німеччини;

· подібно до 1932-1933 pp. використання організованого голоду як ін­струменту етноциду в Україні [37].

Україна була поділена на декілька частин, які підпорядковувалися різ­ним державам і різним адміністративним органам. У такий спосіб Гітлер повністю знехтував національну цілісність України, розглядаючи її не як етнічну чи національну одиницю, а лише як країну необмежених економіч­них ресурсів в інтересах Райху. Найбільша українська територія під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне, була передана до рук жорс­токого адміністратора Еріка Коха. Райхскомісаріат поділявся на шість ге­неральних округів - Дніпропетровськ, Крим, Миколаїв, Київ, Житомир, Во-линь-Поділля, які не були тотожними з обласним поділом. Вони, у свою чергу, були поділені на 114 територій. На чолі кожного генерального округу стояв генеральний комісар, якого призначав Гітлер. Територіями керували гебіткомісари, які призначалися міністром окупованих територій Сходу -Розенбергом. Той факт, що Райхскомісаріат підпорядковувся німецькому міністерству для східних окупованих областей, свідчив про те, що Україна мала статус внутрішньої території Німеччини (Райхскомісаріати в Нор­вегії та Голландії підпорядковувалися міністерству закордонних справ) [31, с 26].

Галичина була від'єднана від решти України та включена на правах окремого дистрикту (округу) до складу генерал-губернаторства, яке охоп­лювало польські землі з центром у Кракові. Буковина й частина Південно-Західної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії під назвою Трансністрія. Наближені до лінії фронту східні області (Донецька, Харківська, Сумська і Чернігівська) були передані під юрисдик­цію безпосередньо німецького військового командування. Що ж до Закар­патської України, то вона ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини сателіта Німеччини.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на коло­ніальну країну, аграрно-сировинний придаток Райху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Передбачалося за 30 років знищити, переселити або германізувати 31 млн. чоловік. За цей час мали зникнути 65 відсотків українців [50, с 6]. Відповідно до плану сюди прибу­ла велика кількість чиновників німецької цивільної адміністрації з метою забезпечити цілковитий німецький контроль. Проте, оскільки Україна була однією з останніх завойованих Німеччиною країн, сюди прибули гірші, малоосвічені представники німецького чиновництва (колишні перукарі, ковбасники, ремісники і комерсанти), які мало що розуміли в питаннях державного управління чи політики. Вони грубо і несправедливо поводи­лись із місцевим населенням, поступово перетворюючи його на переко­наних і розлючених ворогів Німеччини. Непорушним принципом нацистсь­ких властей було те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначалися німці. Українцям дозволяло­ся займати лише найнижчі адміністративні посади - такі, як сільський ста­роста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

Політика фашистів в Україні була безжалісною й необачною. Крім жо­рсткої економічної експлуатації, в результаті якої українська земля стала головним постачальником продуктів (з шести мільйонів тонн зерна, рекві­зованих райхом з СРСР у період між 1941-1944 pp., п'ять мільйонів на­дійшли з України) [39, с 213], нацисти вирішили використати українське населення як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. За ко­роткий час такої окупаційної політики, що ґрунтувалася на теорії расової вищості арійської нації, українці стали вороже ставитися до фашистських загарбників, усе виразніше стверджувалася їх національна ідентичність.

У таких умовах на Волині та Поліссі почали створюватися самооб­оронні боївки, що стали на захист українського населення від загарбників. У ході подальших подій на їхній основі виникла Українська Повстанська Армія (УПА), основним завданням якої була оборона місцевого населен­ня. Для цього майже кожний відділ УПА був зв'язаний з певною терито­рією - основу її організаційної побудови становив принцип територіальності [57].

Остаточно національний рух Опору оформився у військові формуван­ня у жовтні 1942 p., коли постала УПА, у лавах якої, за підрахунками істо­рика М. Коваля, за весь період існування перебувало не менш як 400 тис. чоловік [50, с 5]. Сила УПА була в тому, що вона мала широку підтримку місцевого населення. Таке поєднання народу і армії давало можливість контролювати величезні території - своєрідні «повстанські республіки», вільні від будь-якого контролю німецької адміністрації, на яких УПА була повноправним господарем. На цих територіях запроваджувалось укра­їнське державне управління з метою вирішення проблем місцевого насе­лення.

Українська Повстанська Армія - явище феноменальне в історії націо­нально-визвольних воєн усіх часів і народів. За своєю жертовністю, масо­вістю, високою організованістю і героїзмом вона не має собі рівних серед такого роду військових формувань у світі. Це підтверджують слова гене­рала Шарля де Голя; «Якби я мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт не топтав би французької землі» [3].

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання німців з території Украї­ни, який тривав до осені 1944 року. Українське населення з радістю зу­стрічало радянські війська, вбачаючи в них визволителів від кривавого фашистського гніту. Але досить швидко сподівання на краще стали розві­юватися. Відчуваючи слабкість своєї позиції в Україні, Сталін особливу увагу на завершальному етапі війни зосередив на відновленні всіх струк­тур тоталітарної системи. Одночасно ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У добирали кадри на всі керівні посади у центральних відомствах, армії, тилових ра­йонах республіки. Партійно-державне керівництво УРСР очолював Ми­кита Хрущов, який обіймав одночасно посади першого секретаря ЦК КП(б)У і голови Уряду України.

Відновлюючи контроль над усіма сферами життя України, керівництво СРСР використовувало випробувані раніше пропагандистські засоби. Бу­ло створено українські комісаріати закордонних справ та оборони. Разом з іншими радянськими республіками УРСР отримала право (проте не ре­альну можливість) на дипломатичні зносини з іноземними державами. Як і очікувалося, ці заходи були суто декларативними, адже власної армії Українська РСР не мала, незабаром припинив своє символічне та фіктив­не існування наркомат оборони, а дипломатичних стосунків так і не було встановлено з жодною країною.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйну­вань, Україна зробила гідний внесок у перемогу над фашистською Німеч­чиною та її союзниками, ставши як складова Радянського Союзу однією з переможниць у війні.