Радянська модернізація України у 30-ті роки

Наприкінці 20-х років у партійно-державному керівництві СРСР пере­могли сили, що перебували на позиціях посилення диктатури та адмініст­рування в політичній та економічній сферах та готових до посилення кур­су радикальних перемін. Під керівництвом Йосипа Сталіна, який вийшов переможцем у запеклій боротьбі за владу, було скасовано неп і почато перехід до силових, адміністративно-командних методів управління еко­номікою та суспільними процесами. Радянський Союз поставив завдан­ням за якесь десятиліття «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні та перетворити СРСР у сучасну велику державу.

Розпочалося «розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту». Для цього передбачалося за небувало короткий час здійснити величезні економічні перетворення, передусім у важкій промисловості. Проект гран­діозних змін, ухвалений XV з'їздом ВКП(б) у грудні 1927 p., називався п'ятирічним планом. В його основі лежала форсована індустріалізація країни, згортання непу, пріоритет державного планування над ринком, проведення рішучих і швидких реформ. Старий госпрозрахунковий на­родногосподарський механізм, сформований в умовах непу, для реаліза­ції гігантських сталінських планів був непридатний. З початку п'ятирічки здійснювалася заміна трестівського госпрозрахунку господарським розра­хунком на рівні підприємств. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про реорга­нізацію управління промисловістю» саме підприємства, а не трести стали головними ланками управління. Разом з тим, вони були позбавлені еко­номічної самостійності, яку мали трести. Тому важка промисловість УСРР - основа індустріальної республіки - перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Республіканські наркомати керували лише місцевою промисловістю. Це значно зменшило і так незначні владні пов­новаження республіканського партійно-державного керівництва. Україна, як і всі інші радянські республіки, остаточно втратила економічну само­стійність.

У 30-ті роки в СРСР формується і закріплюється жорстка централізо­вана командна система управління з адміністративно-директивними ме­тодами управління, суворою регламентацією та посиленим зрощенням правлячої партії з державним апаратом. На відповідальні посади в орга­нах державної влади у переважній більшості призначалися комуністи, які мали проводити політику партії в життя. Наприклад, у 1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину; серед директорів підприємств - майже 70%, серед на­чальників цехів та їх заступників - 40% [ЗО, с. 289\. Утворений таким чи­ном партійно-державний апарат, який в СРСР отримав монополію на владу, зводив нанівець роль державних органів, що цілковито підпоряд­ковувалися правлячій комуністичній партії. У результаті утворилася адмі­ністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом суспільства. Така система охоплювала суб'єкт державно-політичних рішень (політичну владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (управлінський апарат) і об'єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальну групу, індивід). Слід зазначати, що незважа­ючи на періодичні чистки, в СРСР адміністративний апарат завжди був громіздким. Так, у 1928 р. в Україні у народному господарстві було зайня­то 242 тис. осіб, що працювали в апаратах органів державного і господар­ського управління, в органах управління кооперативних і громадських ор­ганізацій - тобто кожен 8-й з працюючих був апаратником [ЗО, с. 289-290].

У цілому за роки перших п'ятирічок у надзвичайно складних умовах тоталітарного режиму вдалося створити потужну індустріальну базу, що перетворила Україну з аграрно відсталої в економічно розвинуту країну Європи. Проте з утратою економічного та політичного суверенітету, керів­них функцій над промисловістю, якою розпоряджалися союзні відомства, населення республіки не відчуло поліпшення життя. Навпаки, було знову введено розподільні картки споживача, обмежено реальну заробітну пла­ту робітників і службовців, а заощаджені на трудящих кошти пішли на ін­дустріалізацію країни.

Подальші процеси централізації знайшли своє відображення в другій Конституції УСРР, яка була затверджена на XI Всеукраїнському з'їзді Рад 15 травня 1929 року. В ній були вилучені положення Конституції 1919 p., що давали права зносин УСРР з іноземними державами та встановлення основ організації збройних сил. Внесено зміни до адміністративно-тери­торіального устрою - замість округів була зафіксована нова система управління: центр-район-сільрада (міська, селищна). Згідно з постано­вою 1930 року «Про ліквідацію округів і перехід на двоступеневу систему управління» на території України було створено 484 райони і 18 міст, що підпорядковувалися безпосередньо центру. До складу УСРР увійшла Мол­давська Автономна Соціалістична Радянська Республіка. Життя дуже швидко показало неефективність районів як найвищої ланки адміністра­тивного поділу, тому вже на початку 1932 р. запроваджується трирівнева система управління: центр-облает-район. На території України було створено перші п'ять областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропет­ровську, Одеську, згодом ще дві: Донецьку та Чернігівську. Такий адміні­стративно-територіальний поділ УРСР був закріплений Конституцією СРСР 1936 року і Конституцією УРСР 1937 року.

Протягом наступних років йшло поступове укрупнення районної ланки та утворення нових міст, що безпосередньо підпорядковувалися облас­ним органам. У 1937 р. були утворені нові області - Полтавська, Жито­мирська, Кам'янець-Подільська, Миколаївська, в 1938 р. Донецька об­ласть була поділена на Сталінську і Ворошиловградську, у 1939 р. утво­рено Запорізьку, Сумську та Кіровоградську області.

Детальніше було розроблено положення про центральні органи влади з перевагою виконавчої влади, подальшу централізацію. Центральними органами влади УСРР, як і за попередньою Конституцією, залишалися Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, ВУЦВКта РНК. Якщо за Конституцією 1919 р. з'їзди скликалися двічі на рік, то тепер - один раз на два роки. Сесії ВУЦВК повинні були скликатися тричі на рік. Новацією була поява серед вищих органів влади Президії ВУЦВК, до компетенції якої входило видання декретів, постанов та розпоряджень і затвердження декретів, постанов Раднаркому УСРР. Президії надавалося право законодавчої ініціативи у вищих органах вла­ди СРСР, скасування будь-яких рішень РНК і наркоматів УСРР та окруж­них виконкомів.

Місцевими органами влади вважались окружні та районні з'їзди Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, які збиралися один раз на рік, та їх виконкоми, які теж утворювали президії. Проблема національної безпеки була покладена на Державне Політичне Управління (ДПУ) УСРР, на чолі якого стояв «уповноважений ОДП Союзу РСР». Тоб­то право розв'язувати всі важливі питання в Україні належало чиновникам із Москви.

Ще більш драматичними й радикальними були перетворення на селі. Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило спочатку не брати на себе величезний тягар, пов'язаний з доко­рінними реформами сільського господарства. Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли керівники ВКП(б), вимагала широкої колек­тивізації. Кризу хлібозаготівель 1927-1928 pp. Сталін вбачав у підступах проти радянської влади «класових ворогів», передусім зміцнілого в умовах непу селянства. Для забезпечення хлібом зростаючої робочої сили в містах і продажу його за кордон державі необхідне було дешеве зерно. Проте за­пропоновані державою ціни селяни вважали надто низькими й відмовляли­ся продавати збіжжя. Розлючений непокорою селянства - «головного воро­га радянської влади» - Сталін вирішує встановити над селом економічний та політичний контроль. Для цього він наказує без усякої попередньої підго­товки розпочати рішучу кампанію суцільної колективізації на селі.

Найбільш зручною формою викачування ресурсів у бюджет були кол­госпи, а тому керівництво ВКП(б) у 1929 р. ставить завдання протягом року завершити суцільну колективізацію. Резолюція пленуму ЦК ВКП(б) «Про сільське господарство України і про роботу на селі» відводить УСРР авангардну роль у цьому процесі. Вишколений в дусі бездумного вико­нання рішень Москви, партійно-державний апарат республіки на чолі з П. Постишевим і М. Хрущовим з надзвичайним завзяттям та власними ініціативами взявся за втілення рішень партії. Колективізація з її спустош­ливими наслідками стала однією з найжахливіших трагедій в історії Украї­ни: було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, разом із усіма членами сім'ї це становило близько 1,2-1,4 млн осіб. Понад поло­вину з них - приблизно 860 тис. чол. виселили на Північ і до Сибіру. Сталінський «великий перелом» (тобто прискорена індустріалізація та форсовано-примусова колективізація) викликав невдоволення і спротив найширших верств суспільства Документи і факти підтверджують, що відступ від оголошеної 1921 р нової економічної політики створив на селі ситуацію громадянської війни [89, с 38]

Створивши колгоспи, держава встановила над ними всеохоплюючий контроль Поставки державі не залишали селянам майже нічого, колгосп­ники покладалися, в основному, на свою присадибну ділянку Вони були перетворені на людей «нижчого гатунку» Введення 1932 р паспортної системи в містах фактично прикріплювало селян до землі, перетворивши їх у державних кріпаків, об'єктів середньовічної експлуатації

Однак цього сталінському режиму було недостатньо Для цілковитого підкорення українського селянства, знищення індивідуального селянсько­го господарства в 1932-1933 рр в Україні організовується штучний голод Москва відрядила в Україну 112 тис російських більшовиків, які мали слідкувати за хлібозаготівлею їх метою було послаблення біологічної си­ли українського народу і створення заляканої, підпорядкованої верстви населення Цей найжахливіший злочин Сталіна та його поплічників Моло­това Кагановича, Постишева що кваліфікується як інтернаціонально-культурний геноцид [71], був наслідком насильно впровадженої колгосп­ної системи, яку українське село відмовилося прийняти з самого початку колективізації Це був політичний голод - «обдумане творіння бюрокра­тичного розуму» [95] радянського комунізму Трагедія, що забрала, за різними підрахунками, від 7 до 9 мільйонів життів українців, остаточно зламала їх опір колгоспно-феодальній системі, суттєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних прав Тоталітарний режим свят­кував перемогу - у 1937 р колгоспи в Україні об'єднували 96,1% селянсь­ких господарств і 99,7% посівних площ Селянство поступово звикало до нової системи, яка до Другої світової війни налічувала майже ЗО тис кол­госпів і близько тисячі радгоспів

Одночасно зі зміною політичного, соціально-економічного курсу почав різко зростати наказово-адміністративний стиль політичного керівництва що спиралося на примус, страх, покарання Тоталітарний режим, що утвердився в СРСР у 30-х роках, ґрунтувався на насиллі та репресіях Уся середина 30-х років перетворилась у масовий психоз політичних процесів над шкідниками, агентами, шпигунами та іншими «ворогами народу» Ви­ходячи із заяви Сталіна на XVI з'їзді ВКП(б) про те, що чим більшого роз­маху набуватиме соціалістичне будівництво, тим більшою мірою зроста­тиме опір і протидія з боку ворожих сил, у ті роки було вичищено, як тоді називали, армію, освіту та навіть український радянський уряд і саму бі­льшовицьку партію «Ми будемо знищувати кожного ворога, хоч би він був і старим більшовиком, ми знищимо його сім'ю, кожного, хто своїми діями і думками замахується на єдність соціалістичної держави Знищува­ти будемо безжалісно» - це вислови тирана були закликом до дії караль­ної радянської машини Протягом 1937-1939 рр був фізично винищений практично весь керівний склад КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Вер­ховної Ради УРСР, апарати Центрального та обласних комітетів КП(б)У, значною мірою апарати Раднаркому УРСР, наркоматів республіки і керів­ники всіх облвиконкомів України, значна частина керівників обласних управлінь і райвиконкомів У 1937-1938 рр підряд загинули голови Рад­наркому УРСР П Любченко та М Бондаренко, жертвами терору стали всі заступники голови Раднаркому УРСР і народні комісари [40, с 385] За­арештовано X Раковського (розстріляно в 1941 р) У ході репресій були знищені такі видатні державні і політичні діячі радянської влади, як В За-тонський, Е Квірінг, В Чубар, Н Попов, П Постишев, С Косюр, К Сухо-млин, М Хитаєвич, С Кудрявцев, І Шелехес, С Саркісов, А Хвиля, І Клименко, В Порайко та багато інших 3 січня 1934 по травень 1938 рр партія втратила приблизно 167708 своїх членів, або 37 відсотків від за­гальної кількості партійців [39, с 192]

Трилітня репресивна кампанія практично повністю винищила весь склад адміністративно-управлінського корпусу республіки господарських керівників На місце знищеного кадрового потенціалу прийшли слабкіші та менш компетентні керівники, які не мали практичного досвіду роботи ви­ще від районної ланки Це вкрай негативно вплинуло на економічний та соціально-культурний розвиток республіки М Хрущов, який очолив парторганізацію України в січні 1938 р, відзначав «Керівництво було майже повністю знищене на всіх рівнях Нам довелося розпочинати з нуля» [6]

Так, поступове формування тоталітарного політичного режиму в умовах СРСР трансформувалося в сталінізм. Підтвердилися на практиці висновки Ш. Монтеск'є, що для великих імперій найбільш придатною формою правління є монархія з деспотичною владою. Й. Сталін перетворився на фактичного диктатора країни, якому в хо­ді масових репресій вдалося повністю підкорити керівництво УРСР, знищивши більшість адміністративного і партійного апарату.

Сталін був майстром поєднання драконівської політики та пропаган­дистських поступок Так, у 1934 р, коли йшла кампанія централізації, за рі­шенням XII з'їзду КП(б)У столицю України було перенесено з Харкова до традиційного центру Києва, у 1936 році напередодні «великої чистки» бу­ла затверджена нова, як називали, «сталінська Конституція СРСР» Вона декларувала права, притаманні демократичним державам, які насправді ніколи не виконувалися Конституція суттєво змінила політичну систему, ієрархію і повноваження вищих органів влади Найвищим органом держав­ної влади проголошувалася Верховна Рада СРСР, такого статусу позбави­лися З'їзд Рад СРСР, ЦВК СРСР і його Президія, РНК СРСР Кількість рес­публік зросла з 4 до 11, підтверджувалось їх право на вихід із Радянського Союзу Було проголошено тезу про перемогу соціалізму в Країні Рад

На основі союзної Конституції XIV Всеукраїнський з'їзд Рад ЗО січня 1937 року затвердив третю Конституцію республіки, яка тепер офіційно називалась Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР)

Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, до компетенції якої належали: затвердження народногосподарських планів і державного бюджету, керівництво всіма галузями народного господарства і соціально-культурного розвитку, встановлення відповідності до законо­давства СРСР місцевих податків, зборів і неподаткових доходів, законо­давство про працю, організація суду, надання прав громадянства УРСР тощо. У період між сесіями - Президія Верховної Ради, яка видавала накази, тлумачила закони республіки, контролювала роботу уряду, скасо­вувала рішення обласних Рад у разі їх невідповідності законам, скликала сесії Верховної Ради, могла проводити референдуми та ін.

Верховна Рада створювала уряд республіки - Раду Народних Комі­сарів (РНК) як вищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. РНК здійснювала керівництво комісарами республіки та іншими підпоряд­кованими їй інституціями, об'єднувала та спрямовувала діяльність упов­новажених загальносоюзних наркоматів, вживала заходів щодо виконання народногосподарських планів, державних і місцевих бюджетів, контролю­вала дії РНК Молдавської АРСР та обласних виконкомів.

На місцях функції державного управління повинні були виконувати обласні, міські, районні, сільські та селищні ради народних депута­тів та їх виконкоми. У 1934 р. за рішенням XVII з'їзду КПРС функціо­нальна система побудови всіх радянсько-господарських апаратів ліквідо­вувалася, перебудовуючись за виробничо-територіальною ознакою.

Що ж до самого типу політичного режиму, то суть його залишалася незмінною - відносна єдність законодавчої, виконавчої та судової влади з формальною перевагою законодавчої у формі рад народних депутатів. Реальна ж влада була цілковито зосереджена в руках більшовицької пар­тії в особі її диктатора. Конституція вперше визначала порядок утворення судових і прокурорських органів і головні принципи їхньої діяльності, що було ширмою в умовах безпрецедентного розгулу беззаконня та масових репресій. Це ж саме можна сказати і щодо статей, які проголошували найширші демократичні права і свободи людини. У Конституції 1937 р. вже з'явився натяк на монопольне становище більшовицької партії.

При виконанні положень Основного Закону проблема виникала, у зв'язку з існуванням непідсудних органів НКВС, позаконституційною діяль­ністю партії, яка монополізувала законодавчу діяльність, взяла на себе розпорядчі функції та функції державного контролю. Партія злилася з апаратом державного управління, перетворившись у деспотичну надструктуру з необмеженими повноваженнями, яка контролювала армію та орга­ни державної безпеки.

Злиття державного апарату з партійним, яке відбулося в СРСР, призвело до підміни керівних функцій держави управлінськими, ко­ли держава замість того, щоб керувати народногосподарськими процесами, починає управляти ними. Це й зрозуміло, бо при тоталі­тарній системі вона - колективний власник і колективний організатор, а тому мусить займатися не властивими їй функціями - управ­ляти економікою, аж до дрібних галузей та підприємств. Лише за тоталітаризму де ржава-партія стає патерналістською державою, державою-общиною.

У такому середовищі формується духовна, ідейна спільність суспіль­ства, людина-колективіст. Для тоталітарного суспільства характерне без­прав'я громадян, обвинувачувально-забороняючий характер законодав­ства, повний контроль влади над життям громадян. Сталінізм нівелював національні особливості народів, продовжуючи великодержавну русифі­каторську політику царизму. В 1939 р. були ліквідовані національні райо­ни, національні сільські та містечкові ради. Настав кінець українізації в республіці, а надалі цей процес почав розглядатись як буржуазно-націо­налістичний, з яким слід вести непримиренну боротьбу.

Особливістю СРСР того часу було те, що каральні органи підпорядко­вувались особисто Сталінові, перетворивши режим не на культ особи, а на тиранію особи. 6 червня 1941 р. Й. Сталін став Головою Ради Народ­них Комісарів, що означало сумісництво посад Генерального секретаря ЦК ВК(б)П та керівника виконавчої влади. Всі номенклатурні працівники партії пройшли у 1940 р. атестацію на присвоєння їм військових звань. Усе це перетворило номенклатуру партії ще й у військову організацію, а партійного вождя - у верховного правителя країни. «Комуністична пар­тія,- писав Сталін,- це своєрідний орден мечоносців усередині країни Рад, який спрямовує органи останньої, одухотворює їх діяльність». Такі ідеї вождя поставили партійні та силові державні структури над народом та органами державної влади.

Радянський Союз став жорстко централізованою унітарною держа­вою, а союзні республіки остаточно втратили залишки автономії. Союзний центр здійснював управління практично всіма сферами політичного, еко­номічного й соціального життя України, а демократичні статті Конституції УРСР в умовах однопартійної диктатури залишалися лише пропагандист­ськими деклараціями.