Державний лад Російської імперії (поч. XX ст.-1917 р.)

Початок XX ст. характеризувався вступом Росії у монополістичну ста­дію розвитку капіталізму. Однак, на відміну від інших високорозвинутих країн світу, в російській економіці продовжували зберігатися докапіталіс­тичні відносини. Значні наслідки на соціально-економічні та політичні про­цеси справила економічна криза 1901-1903 років. У країні зростають ма­сові виступи трудящих, активізується рух студентства, інтелігенції та бур­жуазії, національно-визвольний рух, у тому числі в Україні.

Зважаючи на загострення соціально-політичної ситуації, влада зму­шена була йти на деяку лібералізацію політичних і соціально-економічних відносин. Маніфестом від 17 жовтня 1905 року в Росії вперше проголошу­ється обрання законодавчого органу - Державної Думи. Вона стала ниж­ньою палатою російського парламенту, а верхньою палатою - реорганізо­вана Державна Рада. Була також розроблена нова редакція Основних державних законів, які набули значення конституції держави. Вона закрі­пила неможливий раніше для самодержавного ладу Росії принцип поділу влади, норми про права підданих. Хоча насправді виконавча влада й на­далі була сконцентрована в руках імператора та царської бюрократії.

Зіткнувшись із численною політичною опозицією в першій Державній Думі, у якій було створено українську парламентську громаду з 45 послів, котрі обстоювали ідею автономної України, імператорська влада всіма засобами, навіть зміною виборчого законодавства, старалася забезпечи­ти проурядову більшість у новому складі парламенту. Перші дві спроби сформувати слухняний царю та уряду законодавчий орган були невдали­ми, тому перша Дума проіснувала лише 72 дні, а друга - 103 дні. А про­ведені в цей період реформи мали вимушений, а звідси - непослідовний та суперечливий характер.

Історики назвали режим, що існував у Росії до початку червня 1907 року часу розпуску другої Думи,- «конституційним самодержавст­вом». Цей термін означав, що самодержавство, яке зберігало свої позиції, особливо в сфері виконавчої влади, було замасковане парламентськими нормами і конституційними ілюзіями.

Ситуація змінилася у сприятливому для царату напрямі після виборів до третьої Державної Думи. Внаслідок зміни Закону про Думу у 1907 р. більшість у ній належала чорносотенцям - виразникам інтересів кріпосників-поміщиків і шовіністам за своїми політичними поглядами. У четвертій Думі, що обиралася за ще більш недемократичними законами (селяни взагалі не були представлені у законодавчому органі), українська парла­ментська фракція взагалі була відсутньою. Російському самодержавству таким чином вдалося зберегти свою монополію на владу і зупинити рево­люційну хвилю 1905-1907 років. Однак воно було вже неспроможне за­спокоїти народне невдоволення і попередити нове піднесення революцій­ного руху в державі.

Нові виступи, що розпочалися в 1912 p., були призупинені початком Першої світової війни. Під час війни значно зростає роль держави у всіх сферах суспільного та економічного життя. Цей останній період існування самодержавства в Російській імперії проходив в умовах державно-монополістичного капіталізму. Він характеризувався прискореними про­цесами зрощування фінансового капіталу з державним апаратом. Буржу­азія, очікуючи надприбутки від військових замовлень, намагалася зайняти найвищі державні посади. В цей період законодавчі і розпорядчі повнова­ження були максимально зосереджені в руках уряду. Особливо зросла роль голови уряду, військового міністра, міністра фінансів, внутрішніх справ. 24 липня 1914 року Раді міністрів були надані надзвичайні повноваження: право самостійного вирішення важливих державних справ від імені імператора, затвердження найважливіших державних рішень та ін­ше. Таке поєднання великого капіталу і необмеженої влади спричинило небачене до цього хабарництво і корупцію в державному апараті, що остаточно скомпрометувало владу імператора в очах народу.

Неспроможність ефективно управляти країною та вести воєнні дії змусили самодержавство і царську бюрократію передати частину управ­лінських повноважень органам самоврядування, зокрема земствам, а та­кож більш широко спиратися на буржуазію. Для цього були створені все­російські земський і міський союзи, які в 1915 р. об'єдналися в Головний комітет Всеросійського земського і міського союзів («Земгор»).

У цей же час розпочалося формування воєнно-промислових коміте­тів - виразників інтересів монополістичної буржуазії. Така активність останніх змусила уряд вдатися до формування державно-монополістич­них органів - Особливих нарад, що створювалися за галузевим військово-промисловим принципом. Головною серед них була Особлива нарада з оборони під керівництвом військового міністра. До неї входили голови і члени Державної Ради і Державної Думи, вищі царські чиновники, пред­ставники впливової буржуазії. Ці органи державної влади отримали великі повноваження: право здійснювати нагляд за заводами і фабриками, роз­поділяти державні замовлення і контролювати хід їх виконання тощо.

Проте всі ці заходи владних інституцій Російської імперії вже не змог­ли врятувати режим, який вичерпав свій потенціал у нових історичних умовах. На основі аналізу ходу та результатів змін у державному ладі по­чатку XX століття можна зробити висновок про те, що існуюча державно-політична система вже не підлягала будь-яким реформам, а лише її по­вний демонтаж відповідав прагненням переважної більшості населення імперії, що й підтвердилося подальшим ходом історії.