Українська гетьманська держава

Помилки Центральної Ради, наступ більшовиків у кінцевому підсумку спричинили її падіння. 29 квітня 1918 р. у Києві на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-землевласників, який зібрав 6432 делегати від 8 українських губерній, було вирішено встановити монархічну форму державного прав­ління і проголосити Гетьманат з відновленням приватної власності. Деле­гати з'їзду одноголосно обрали гетьманом України почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського. Перший республі­канський етап української державності закінчився, на зміну йому прийшов другий - монархічний.

Гетьман зіткнувся з великими труднощами, що залишилися у спадок від соціалістичної Центральної Ради, яка так і не спромоглася створити дієздатний державний механізм. Серед перших рішень Гетьманату було встановлення Української Держави замість Української Народної Рес­публіки, проголошеної Центральною Радою. Оприлюднені «Грамота до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України про гетьманську владу» стали правовими основами діяль­ності гетьманської держави. Згідно з цими актами скасовувалися почи­нання Центральної Ради і встановлювався режим особистої влади Гетьмана. Йому належало виняткове право видавати закони, призначати і звільняти голову виконавчої влади - Отамана Ради Міністрів та затвер­дження складу уряду. Гетьман здійснював зовнішню політику, управляв військовими справами, був верховним суддею країни.

До позитиву можна віднести прагнення Української Держави до впо­рядкування законодавчого процесу і законності як форм державного управління. З цією метою у «Законі про тимчасовий державний устрій України» вписано спеціальний розділ «Про закони». У ньому передбачено процедуру законодавчого процесу і верховенство закону в державному житті. Всі накази та розпорядження гетьмана вступали в законну силу ли­ше після відповідного підтвердження головою уряду або відповідним міні­стром (контрасигнації).

Голова уряду (Отаман Ради Міністрів) та міністри відповідали перед Гетьманом за загальний стан державного управління, за свою діяльність, особисті розпорядження. Члени уряду були наділені значними владними повноваженнями. Так, для оперативного вирішення важливих державних питань міністрам надавалося право не тільки тлумачення законів, а й ви­дання підзаконних актів (розпоряджень) після попереднього їх схвалення Радою Міністрів. їх повноваження передбачали розробку законодавчих актів у відповідній сфері державного управління. Це було зумовлено праг­ненням якнайшвидшого створення правового поля для забезпечення життєдіяльності держави у нелегких тогочасних умовах. Закон, що отри­мав підтримку уряду, мав бути скріплений підписом Гетьмана.

Необхідно відзначити створення нового спеціального органу - Фінан­сової Ради - для ведення справ державного кредиту і фінансової політики. Рада Міністрів визначалася як орган законодавчої ініціативи та «вищого державного управління». Було створено 13 міністерств, у структурі Ради Міністрів для управління справами функціонувала Державна Генеральна Канцелярія, яку очолював Генеральний Секретар, та службу державного контролю. Зокрема, діяли міністерства як галузевого, так і функціонально­го спрямування: внутрішніх справ, військових справ, закордонних справ, фінансів, юстиції, промисловості й торгу, шляхів, народного здоров'я та опікування, земельних справ, народної освіти та мистецтва, праці, харчо­вих справ, сповідань. Велику роль у державотворчому процесі відігравала Державна Генеральна Канцелярія, головними функціями якої були забез­печення законотворчої діяльності держави та здійснення політики з пи­тань державної служби. Крім Генерального Секретаря, до цього органу державної влади входили його товариші, юридична рада, департамент законодавчих справ, включаючи архів та бібліотеку, загальний департа­мент, секретаріат Ради Міністрів, окремий відділ кодифікації законів, дер­жавна друкарня.

Забезпеченням та проведенням державної політики в сфері держав­ної служби займався загальний департамент. Основними напрямами його роботи були: оформлення та оголошення наказів про призначення на посади, ведення формулярних списків державних службовців централь­них та місцевих державних установ, ведення реєстру всіх державних та місцевих органів з обов'язковим розписом компетенцій та повноважень, затверджених у статутах.

Обговоренням законопроектів у першому читанні та поточних урядо­вих питань за законом від 18 травня 1918 року займалася новостворена Мала рада міністрів, до якої входили товариші міністрів і особи, які їх за­ступали. Головою цього органу призначався один із міністрів або їх това­ришів за призначенням Ради Міністрів. Міністри були наділені правом іні­ціативи розгляду тих чи інших питань, вони у будь-який час могли брати участь у засіданнях Малої ради й користуватися правом вирішального голосу.

Аналіз повноважень гетьмана дає підстави вважати їх такими, що поєднують в собі елементи законодавчої та виконавчої влади. Крім цьо­го, і Генеральний Суд призначався гетьманом. Пояснити встановлення такої авторитарної влади можна бажанням Гетьманату якнайшвидше покінчити з безладдям, хаосом та навести елементарний порядок у державі. Саме така процедура здійснення владних повноважень запро­ваджувалася тимчасово на період до обрання парламенту - Сойму. З іншого боку, запроваджена практика «скріплення» правових актів чле­нами уряду, яку можна вважати своєрідним делегуванням вищих управ­лінських повноважень та відповідальності з боку глави держави, під­тверджує наявність елементів демократичності у здійсненні влади в Українській державі.

Прагнення створити законодавче забезпечення наступності вищої державної влади та нормативно визначити відповідний порядок й про­цедури простежуються у документі - «Тимчасовому законі про верхов­не управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебу­вання поза межами держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України».

Як очікувалося, українські політики, більшість з яких були соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставалися до гетьмансь­кої держави. Тому майже всі відомі українські діячі відмовилися від за­прошення взяти участь у формуванні уряду. Це змусило гетьмана зверну­тися до політиків, не пов'язаних з українським рухом, тим самим даючи підстави для звинувачень опозиції у «неукраїнськості» уряду. Лише відо­мий український історик Дмитро Дорошенко погодився зайняти посаду міністра закордонних справ у новому кабінеті, очолюваному Федором Лизогубом - нащадком старого козацького роду. Всі інші посади міністрів зайняли висококваліфіковані професійні чиновники - переважно росіяни чи зрусифіковані українці.

Досить швидко це дало свої результати: за якихось декілька місяців в Україні запрацював дійовий адміністративний апарат, який почав наводи­ти порядок у суспільному житті. На місцях службовці Центральної Ради заміщалися досвідченими управлінцями - старостами, які призначалися із земельних власників, народних діячів, військових. Багато з них виконува­ли управлінську роботу ще у царські часи.

Гетьманський уряд узявся до розробки низки законів, без яких не мог­ла існувати держава. Упродовж п'яти місяців було ухвалено близько трьохсот законів, які унормовували життя громадян України. З-поміж ін­ших важливих законодавчих актів на особливу увагу заслуговує закон щодо встановлення Сенату Української держави, який мав бути Найви­щим Судом України. Він складався з трьох генеральних судів: адміністра­тивного, цивільного і карного.

Переформовано військові частини для створення боєздатної армії, зроблено спробу відновлення українського козацтва - резерву збройних сил. Почала діяти поліція і державна безпека, функції яких виконувала Державна варта.

Заслуговують на увагу зовнішньополітичні успіхи Української держави завдяки міністру закордонних справ Д. Дорошенку. У стислі терміни впер­ше в історії нашого державотворення на правовій основі був створений центральний апарат зовнішньополітичного відомства, а 14 червня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила Закон «Про посольства і місії Української держа­ви», який створив організаційно-правову базу для формування мережі дипломатичних установ країни. Якщо Центральна Рада мала офіційні ди­пломатичні стосунки лише з чотирма державами, то Українська держава у 1918 р. була визнана тридцятьма державами та обмінялася посольствами з дванадцятьма країнами, у тому числі з Російською Федерацією. На ос­нові Закону «Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном» було відкрито консульства у Петрограді та Москві з уповно­важеними у Калузі, Ржеві, Рязані, Тамбові, Ярославлі, консульські агент­ства у Мінську, Гельсингфорсі, Новочеркаську, Тифлісі, Батумі, П'яти­горську, Самарі, Омську, Ташкенті, Новомиколаївську та ще двадцять - у місцях компактного проживання українців у Центрально-Чорноземній об­ласті, Поволжі, Сибіру, Уралі, Далекому Сході, Кавказі, Туркестане Серед­ній Азії [24].

Було ратифіковано Брестський мирний договір, укладено ряд дого­ворів та союзів з Грузією, Доном, Кубанню. Гетьманському уряду вдало­ся здійснити необхідні дипломатичні та політичні дії для приєднання Криму до України на правах автономного краю. Однак висадка на півос­трів десанту Антанти та підрозділів Добровольчої армії Денікіна пере­шкодила здійсненню цих державотворчих намірів. До України було при­єднано українські землі Мінської, Могилівської, Курської, Воронезької губерній.

Вдалі кроки зроблено у формуванні власної банківської мережі та встановленні української грошової системи. Відновився залізничний рух, для чого були налагоджені занедбані залізниці і мости, відремонтовано локомотиви.

Унаслідок судової реформи та ухвалення нових законів поліпшилася діяльність судів Але особливо вражаючими були досягнення уряду в гуманітарній сфері випущено кілька мільйонів примірників україномов­них підручників, у більшості шкіл запроваджено українську мову навчан­ня Для державних службовців та вчителів Генеральна Канцелярія нака­зала влаштувати курси українознавства Міністерства оборони, шляхів, пошт і телеграфів видали накази про переведення всього діловодства на українську мову Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі в сільських районах У Києві та Кам'янці-Подільсь-кому відкрилися два нових університети, засновано національний архів та бібліотеку Кульмінацією державотворчої діяльності гетьманської держави стало створення 24 листопада 1918 р Української Академії наук Так за якихось декілька місяців Українська Держава досягла таких успіхів у царині культури, про які мріяли багато поколінь української ін­телігенції

Однак поряд із названими здобутками, існували й фатальні для Геть­манату політичні прорахунки Всі вони виходили, насамперед, із кола со­юзників гетьмана По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України По-друге, однобічна орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію поступово відштовхнула від нього селянство, робітництво, національну інтелігенцію По-третє, багато хто вважав, що Скоропадський занадто прихильний до росіян, які займали більшість урядових портфелів та адмі­ністративно-управлінських посад Зважаючи на все це, гетьманській владі не вдалося досягти необхідного компромісу між різними соціальними гру­пами тогочасної держави А кардинальна зміна зовнішньополітичного кур­су держави, яка оформилася грамотою П Скоропадського від 14 листо­пада 1918 р про федеративне об'єднання з небільшовицькою Росією та зміна складу уряду, з відставкою нечисленних проукраінських урядовців, остаточно підштовхнула всі антигетьманські сили до активізації своїх дій За цих умов наростала антигетьманська боротьба, формувалася потужна опозиція, яка влітку оформилася в Український Національний Союз Зго­дом було створено опозиційний уряд - Директорію у складі п'ятьох осіб (В Винниченко, С Петлюра, Ф Швець, А Макаренко, О Андрієвський) [52, с 91]

Отже, державотворчий досвід Української держави гетьмана Павла Скоропадського становить значний інтерес для сучасної України. Говорячи про цілий ряд прорахунків гетьманського уряду, все ж слід наголосити на позитивних зрушеннях у створенні дійо­вих механізмів функціонування державної влади, відзначити успіхи у культурно-освітній сфері, міжнародному утвердженні держави. Цей досвід заслуговує не тільки на увагу, а й на детальне вивчення та запозичення всього корисного для сучасної практики українсь­кого державотворення.