Державне управління та самоврядування в Австрійській імперії

У XIX ст. до Австрійської імперії входили 11 народів та ряд невеликих етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи. Монарх зосе­реджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Поширю­ючи свою владу на нових підданих, династія Габсбургов кардинально не мі­няла традиційних форм управління новоприєднаних територій. Це поясню­валося не тільки бажаннями Габсбургів уникнути опору, а й тим, що державі бракувало сильного централізованого державного апарату, необхідного для уніфікації державного управління на зразок російського. Відтак, аж до середи­ни XVIII ст. імперія була децентралізованим державним утворенням, яке час від часу охоплювали кризи як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія розпочинає адміністративну реформу, спрямовану на зміцнення центральних і місцевих органів дер­жавного управління. Долаючи опір місцевого дворянства, вона здійснює ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створює канцелярії місцевої влади. Значно зростає апарат управління, утворюєть­ся військове відомство.

Син Марії Терезії цісар Йосиф Іі продовжив реформаторську діяль­ність матері. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правлін­ня, він вирішив присвятити свою діяльність впровадженню ідей освіченого абсолютизму. Своєю метою імператор ставить полегшити долю селян, оживити занепалу економіку, підвищити ефективність державного управ­ління і вдосконалити освіту. Керуючись абсолютистськими принципами, він намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали, на його думку, державне управління та проведення ре­форм. Згадані зміни мали величезне значення для українців, оскільки проводилися в час приєднання у 1772 р. до Австрійської імперії західно­українських земель. За Конвенцією про частковий поділ Польщі до Австрії відійшло Руське воєводство з містами Львів, Перемишль, Галич, Броди, Жовква та інші, більша частина Белзького воєводства з містами Белз, Буськ, Сокаль, Стоянів та інші, незначна частина Волинського воєводства, південна частина Краківського воєводства.

Новоприєднані землі отримали офіційну назву Королівство Галичини і Волині (Володимири) - скорочена назва Галичина. «Королівство» було поділено на чотири воєводства: Краківське, Сандомирське, Руське і По­дільське. Воєводства складалися із 24 дистриктів. У 1774 р. до Австрії відійшла Буковина, з якої у 1787 р. утворено окремий округ. Воєводський поділ, проіснувавши три роки, у результаті реорганізації адміністративно­го устрою у 1775 р. був замінений на окружний. Край був поділений на такі округи: Львівський, Сандомирський, Бєлецький, Пильзенський, Величків-ський та м. Львів. Округи складалися з 19 дистриктів. За Третім поділом Польщі 1795 p., Австрія отримала дуже великі території, зокрема міста Прага, Мацевиче, Люблін, Холм, Сандомир. Нова територія отримала на­зву Нова Західна Галичина, що поділялася на 13 округів.

Цісар Йосиф II був особливо заінтересований у західноукраїнських зем­лях, прагнучи провести адміністративні перетворення. На першому етапі Відень мав щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему державного управління, в якій панувала шляхта, та замінити її дисциплінованими державними службовцями, підпорядкованими цент­ральним органам; по-друге, поліпшити становище простого населення. Адміністративну реформу в Галичині було проведено швидко та ефектив­но. До 1786 р. польське законодавство замінено австрійським, а шляхет­ські асамблеї розпущено. У 1782 р. кількість округів збільшено до 18, а дистрикти взагалі ліквідовано.

Для управління Галичиною у Відні в 1774 р. створено Галицьку надвір­ну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Провінцію очолював губернатор, якого призначав сам імператор виключ­но з австрійців. Адміністративним центром провінції був Львів, де знахо­дилась адміністрація губернатора та суд провінції. Регіонами керували урядники, призначені центральним урядом. Виконавчим органом була німецькомовна канцелярія.

З метою підготовки освічених державних службовців і священиків Йо­сиф II у 1784 р. на місці єзуїтської колегії відкриває Львівський універси­тет. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, медичний і богословський. Це - перший вищий навчальний заклад такого типу на українській землі.

Цісарський патент 1817 р. надав Галичині так звану Станову Конституцію зі своїм власним Становим Сеймом, який складався із 100-143 членів. До нього належали чотири стани: стан духовенства, стан магнатів, лицарський стан і королівські міста (Львів). Але реальна влада зосереджувалась у руках цісарських чиновників, оскільки компетенція Сейму була обмеженою та зво­дилася лише до можливості звернень із петиціями до імператора, а регла­мент його скликання не був чітко встановленим. Головою Станового Сейму був цісарський намісник. Останнє засідання Сейму відбулось у 1845 р. (че­рез повстання у 1846 році польської шляхти в західній частині Галичини).

При Сеймі утворювався Крайовий виділ, до складу якого входили по два асесори кожного стану і один представник міста Львова. Його функціями було: збір податків, різноманітні бюджетні виплати тощо.

У 1849 р. замість губернського правління в Галичині запроваджено намісництва на чолі з намісником, а в Буковині - крайове управління, очолюване крайовим президентом. Ці адміністративні одиниці, у свою чергу, складалися з повітів, які поділялися на аміни. Повітову адміністра­цію очолював староста, гмінну - війт.

Різниця між цими видами правління полягала в тому, що в губернсь­кому зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник і крайовий пре­зидент були єдиноначальними посадовими особами, підпорядкованими лише вищестоящим органам.

Закарпаття в складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Закарпат­ські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської (центр м. Чоп), Берез&кої (центр м. Берегово), Угочанської (центр Севлюш) та Мармароської (центр м. Хуст), владу в яких здійснювали наджупани і піджупани. В жупах скли­калися дворянські збори, у комітетах керували начальники місцевих управлінь, які підпорядковувалися тільки жупному керівництву.

До 1848 р. самоврядування в Австрії було відсутнім і тільки окремі мі­ста мали свої власні статути. Влада на місцях зосереджувалась у руках ставлеників корони та місцевого дворянства.

Революція 1848 p., що охопила більшу частину Європи, внесла корінні зміни у майбутній устрій Австрійської імперії. «Весна народів» започатку­вала не лише політичні та соціально-економічні реформи, але й процеси національного відродження, що завдало нищівного удару консервативній багатонаціональній імперії.

З вибухом революції у Львові 2 травня 1848 року сформувалася Голо­вна Руська Рада - перша українська політична організація. Одночасно в кордонах церковних деканатів було утворено 50 місцевих і 13 регіональ­них філій Ради та видано перший український тижневик «Зоря Галицька». Головна Руська Рада звернулась із маніфестом до народу, висуваючи ідею єдності українців на всіх етнічних територіях, і в цьому була велика роль початку відродження Галичини як національної твердині українства. З ініціативи секретаря Головної Руської Ради о. Михайла Малиновського 9 червня було висунуто офіційну петицію до цісаря Австрії з вимогою створення на українських землях окремого автономного краю імперії, «щоби часть Галичини, заселена русинами (українцями), творила для себе провінцію з осідком крайової політичної управи у Львові... і щоби часть краю, заселена мазурами (поляками), була відділена від руської провінції» [53, с. 172]. Ідея національного розмежування Галичини на дві окремі автономні провінції: Східну (українську) з центром у Львові й Захід­ну (польську) з центром у Тарнові чи Кракові знайшла потужну підтримку в українського населення і гострий супротив польської сторони, яка сприй­мала таке розмежування як черговий поділ Речі Посполитої.

Але цю пропозицію, підтриману цісарем Фердінандом, польська верхів­ка в Галичині, на боці якої виявилася віденська бюрократія, заблокувала.

У результаті Галичина так і залишилася неподіленою австрійською адмі­ністративною провінцією, у якій влада перебувала в руках поляків.

Хоча національне відродження галицьких українців виявило великі по­тенційні сили народу, йому не вистачило політичних провідників, що не­зламно повели б народ до здобуття своїх суверенних домагань. Незва­жаючи на невикористану нагоду самовиразитись як суверенна нація, українці отримали деякі досягнення - скасування панщини та утворення представницьких органів: крайових і повітових сеймів. Вони обиралися на основі «Громадського закону для Галичини» 1866 p., що функціонував майже у незмінному вигляді аж до 1933 року. Окрім суто виборчих питань він регламентував обов'язки сільських громадських «урядів», принципи ведення громадського маєтку, організації служби правопорядку, оплати податків, дорожніх робіт, діяльності школи, соціального забезпечення тощо.

Децентралізаційні перетворення в Австрійській імперії 60-х років XIX ст. передбачали створення крайових представницьких органів. Згідно з лютне­вим патентом 1861 р. імператора Франца-Йосифа І створювалися крайові сейми Галичини і Буковини. Вони формувалися за класовим принципом на основі куріальної виборчої системи.

Галицький крайовий сейм, що обирався строком на 6 років, складав­ся із 150 послів: 141 вибраного і 9 вірилістів (7 єпископів і ректорів Львів­ського та Краківського університетів) [58]. У національному відношенні депутати сейму були переважно поляками - українці становили всього 27,2 відсотка. Сейм мав свій виконавчий орган - Крайовий Виділ (Lande-sausschuss), що складався із восьми урядовців. Виділ, у якому було два українці, відав справами у сфері освіти, науки, медицини, соціальної до­помоги, культури тощо.

За угодою 1866 р. між Австрією та Угорщиною, Австрійська держава перетворилася в дуалістичну (двоїсту) Австро-Угорську імперію. Прийнят­тя грудневої конституції 1867 року, яка на півстоліття визначила політич­ний статус держави як конституційної монархії, відкрило нові можливості для українського населення у піднесенні політичної активності. До Держав­ної Ради (двопалатного парламенту) у 1907 р. українці змогли провести 27 депутатів, була надана широка компетенція крайовим сеймам. В імпе­рії впроваджувався демократичний централізм. Новий устрій відкрив певні можливості для активізації громадської діяльності, яка супроводжувалася гострою конкуренцією з поляками. Ігноруючи інтереси українського насе­лення, Галичина була віддана Віднем у повне управління польської верхів­ки, в руках якої перебував майже весь управлінський апарат. Польська аристократія, в обмін на підтримку австрійської державної політики, отри­мала від династії Габсбургів необмежену владу у Галичині - право безконт­рольно розпоряджатись усіма ресурсами краю. Польська шляхта поста­вила собі за мету створити у Галичині базу для майбутньої польської держави. Після відкликання у 1848 р. з поста губернатора німця Ф. Стадіона, до 1916 р. лише поляки отримали право обіймати посаду намісника краю. У центральному уряді міністром у справах Галичини призначався теж лише поляк. З 1869 р. польська мова стала офіційною в суді, управ­лінні та освіті провінції. Все це сприяло зростанню польських впливів у краї, погіршивши соціально-економічне та політичне становище українців. Для прикладу, у Відні на посадах у центральних органах державної влади 1907 р. було таке співвідношення: в міністерстві фінансів - 21 поляк і один українець, у міністерстві внутрішніх справ вісім поляків та один українець, у міністерстві сільського господарства шість поляків - жодного українця, у міністерстві справедливості - 24 поляки і три українці, усіх суддів (5 ран­гів): 686 поляків і 215 українців.

В адміністрації намісника у Львові не було жодного українського уря­довця. Всі вищі посади в державі були недоступними для українців Поль­ська адміністрація в Галичині, бажаючи скомпрометувати український по­літичний рух, добивається нечуваних обмежень щодо українців. У резуль­таті виборів 1879 р. було обрано лише трьох українських послів до парламенту, а решта мандатів дісталася полякам.

Поляки використали цей період для утвердження своїх позицій у всіх ланках крайової автономії. Натомість українці не змогли реалізувати на практиці гарантовані конституцією права. Виборчі кампанії продемонстру­вали неготовність старої генерації українських політиків, які очолювали політичний провід, діяти за законами нового часу. Така ситуація тривала в Галичині до початку Першої світової війни.

Отже, суспільно-політичний устрій в Західній Україні у другій половині XIX - поч. XX століть розвивався під впливом утвердження і розвитку тут капіталізму. З'являлися нові елементи і в державному управлінні, посилю­валися буржуазні тенденції в розвитку права. Однак державно-адмініст­ративний механізм зберігав цілий ряд феодальних пережитків. Австро-Угорська монархія повністю ігнорувала прагнення українського народу до національного самовизначення і самостійності, результатом чого була об­меженість участі українців у системі державного управління краю.