Глава 1. 3. Україна під владою литви і польщі

У XIV ст. історичні події розвивались у несприятливому для України напрямі: Галичина потрапила до складу Польської держави, а Волинь і Наддніпрянщина перейшли під владу Великого князівства Литовського.

Литовське панування внесло ґрунтовні зміни в устрій України. Вся влада у ньому була сконцентрована в руках великого князя, який корис­тувався майже необмеженою владою (він володів законодавчою, вико­навчою, військовою і судовою владами). Молоді князі не були його співрегентами, а тільки радниками І виконавцями волі князя. Це дало змогу Лит­ві оминути ту небезпеку, що стала причиною занепаду Києва: вона не розпалася на окремі князівства, а залишилася єдиною державою. Вели­кий князь управляв усіма військовими силами, оголошував війну і мир, розглядав судові справи, здійснював дипломатичні зносини і розпоряджав­ся матеріальними засобами держави. Він також був верховним власником землі на умовах помісного землеволодіння. Його власні маєтності не були чітко розділеними з державними.

При великому князеві функціонувала рада (пани-рада, господарська рада), яка складалася з найвпливовіших васалів князя. Згодом до неї ста­ли входити впливові державні особи (достойники), а також католицькі ієрархи. Будучи дорадчим органом при князеві, рада значно обмежувала владні повноваження князя, який залежав від військової та фінансової допомоги членів цієї ради. У ситуації, коли великий князь був одночасно і королем польським, рада взагалі ставала вищим державним органом держави.

Наприкінці XV ст. у Великому князівстві Литовському з'являється ще один вищий орган влади представницького типу - сейм. У цьому органі парламентського типу головну роль відігравала шляхта, яка прагнула до­сягти рівня польської шляхетської демократії. У загальних («вільних») сеймах, де, як правило, обговорювалися фінансові питання, брали участь великий князь, члени ради, вище духовенство і по два шляхтичі від повіту, обрані на повітових шляхетських сеймиках. Поступове зростання політичної ролі сейму проходило паралельно з оформленням шляхетського стану.

Центральна адміністрація Великого князівства Литовського формува­лася поступово протягом XV століття. Найвищу державну посаду обіймав маршалок земський, який головував на засіданнях ради у відсутності князя. Він відповідав за проведення церемоній засідань панів-ради, при­йомів послів іноземних держав тощо. Його заступником був маршалок двірський, посада котрого походить від колишнього придворного урядовця великого князя. Державна канцелярія підпорядковувалася канцлеру, який мав заступника - підканцлера. Фінансами держави та князя відав земсь­кий підскарбій та його заступник - двірський підскарбій. Військове коман­дування здійснювали гетьман земський та гетьман двірський. При геть­манах були земські їв двірські хорунжі, які оберігали і носили хоругви.

У цілому можна сказати, що великий князь поділяв верховну владу з княжим родом, потім панами-радою, згодом - із сеймом. Під польським впливом у другій половині XV ст. у Литві запроваджується адміністратив­ний поділ на воєводства і повіти, що згодом перейшов і в Україну. На чолі воєводства стояв воєвода, котрого призначав великий князь на необме­жений строк. Його помічником був каштелян.

Провінційні землі мали своє самоуправління, яке обмежувалося гос­подарськими справами, опікою над церквою та іншими місцевими питан­нями, не підриваючи компетенції центральної влади. За такої системи державного управління велика роль належала місцевим урядовцям, намі­сникам, воєводам, старостам.

Цю централізовану систему управління Литва запровадила і в Україні. Верховна влада з рук українських князів перейшла до литовських наміс­ників, здебільшого синів та родичів великого князя з династії Гедиміновичів, які здійснювали державне управління від імені князя. Українська титу­лована знать становила численний і неоднорідний прошарок боярства з магнатами і панами у верхівці, які володіли спадщинними землями («вот­чинами») та імунітетними правами. Втративши становище державних во­лодарів, до цієї групи влилися і княжата. Всі вони стали васалами вели­кого князя Литовського і брали участь у військових кампаніях зі своїми озброєними загонами.

Незважаючи на те, що Литовська держава не була державою україн­ською, все ж литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Відсутність достатньої кількості урядовців для управління своїми величезними володіннями змушувала литовців залучати місцеву українську знать до управління. Останні обіймали високі адміністративні посади в центральних державних установах і урядах. Українські князі і пани належали до великокняжої ради, маючи таким чином вплив на всі державні справи. Вони посідали навіть посади міністрів і гетьманів, тобто мали рівноправне становище з корінними литовцями. Руська (українська. білоруська) мова стала офіційною мовою уряду, а православна церква займала привілейоване становище. Ось чому українська аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі, будучи гли­боко прив'язаною до неї, патріотично служачи їй та дбаючи про її розквіт та могутність.

Отже, двохсотлітній період (із середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 p.), який довелося прожити у Великому князівстві Литовсь­кому, мав позитивне значення в розвитку українського державотво­рення. Адже фактично влада в українських землях належала місце­вій знаті, яка займала майже всі вищі посади - намісників, воєвод, каштелянів, старост як у центральних органах управління, так і на місцевому рівні.

Міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв'язку з селом, в XIV-XV ст. відокремилися від останнього і стали самостійними організмами. Причиною виділення міст був ріст населення, яке займалося виключно ремеслами і торгівлею. Для забезпечення свободи дій німецькі колоністи, кількість яких в українських містах у ХІІІ ст. різко зросла, запро­ваджували норми магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським [34, с 82-83]. Основними юридичними кодексами, що використовувалися міськими судовими установами України, були твори польських юристів XVI ст. Павла Щербича «Право міське магдебурзьке» і Бартоша Троїцького «Порядок судів міських». Магдебурзьке право - це один із видів прав вільних міських общин у середньовіччі. Міста отриму­вали самоврядування, податковий та судовий імунітет (незалежність), право власності на землю (зазначену у привілеї), пільги ремісникам і тор­гівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від деяких повинно­стей на користь держави. Протягом XIV-XVI ст. магдебурзьке право отри­мало близько 400 міст і містечок Галичини, зокрема Коломия - у 1370 p., Судова Вишня - у 1375 p., Перемишль і Теребовля - у 1389 p., Самбір -у 1390 p., Дрогобич - у 1422 p., Галич - у 1437 р. [97], а також Волині: Кременець (1431), Луцьк (1432), Житомир (1444) [34, с 83].

Отримавши магдебурзьке право, місто з усією своєю територією ви­ходило з-під управління й суду королівських чи великокнязівських наміс­ників, одержуючи самоврядування з власним управлінням і судом. Уся влада в місті належала магістрату (у малих містах управляла ратуша) під керівництвом війта, який спочатку призначався князем, а потім оби­рався, та його помічників (бургомістрів). Магістрат складався з двох ко­легій - лави (лавники, засідателі), яку обирало міське населення (відала 'судовими справами), та ради (райці, ратмани, радники), яка займалась адміністративно-господарськими справами. Від цього пішли назви урядов­ців магістрату - лавники і райці.

Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Магістратською канцелярією відав міський писар. Місця в магістратах посідала найзаможніша верхівка міста. Ремісники й торгівці вели боротьбу з міською верхівкою за право участі в міському са­моврядуванні. Унаслідок тривалої боротьби виник новий контрольний ор­ган - «Колегія сорока мужів» (від лат. Quadraginta viri - квадрагінтавірат -40 мужів). Цей орган виконував в основному фінансово-господарські функ­ції в місті. Очолював колегію регент, який входив до складу магістрату.

Місто сплачувало в державну казну визначену державою суму гро­шей. Частина натуральних повинностей міщан ліквідовувалася, встанов­лювалися єдині податки з ремесел і торгівлі.

Магдебурзьке право надавалося передусім іноземним громадам: польським, німецьким, вірменським, що підсилювало соціальний гніт наці­онально-релігійним. Були міста (наприклад, Львів, Кам'янець-Поділь-ський), в яких існувало по три міських общини (польська, українська, вір­менська) і кожна - зі своїм самоврядуванням. Тодішнє економічне стано­вище міщан було надзвичайно складним та обмеженим різними заборо­нами, що сковували міських жителів у замкнутих мурах свого міста. Крім того, над православними жителями тяжів католицизм, який сповідували поляки та німці.

Міста за належністю поділялися на державні і приватні, а за юридич­ним статусом - на привілейовані і непривілейовані. Відповідно до цього здійснювалось управління містом. Міста зберегли український характер, а великі міста, такі, як Київ, Луцьк, отримали привілеї, які забезпечували їм розвиток ремесел і торгівлі. Міський патриціат (міські багатирі) склада­лися з місцевих людей. Магдебурзьке право, яке отримали чимало укра­їнських міст, сприяло розвитку місцевого самоврядування.

Окремі прояви європеїзації торкнулися й тогочасних сіл. Сільське міс­цеве самоврядування також ґрунтувалося на німецькому праві, але у де­що спрощеній формі. Найменшою адміністративною одиницею в повіті було село. Сільські уряди були виборними і самоврядними. Очолював громаду отаман, або старшина, який здійснював управління разом із громадською радою. Отаман і рада обиралися щороку на зборах громади. Представником від сільської громади в сільській владі був війт, який, по суті, виступав посередником між селом і польським чи німецьким паном. Окремі галицькі села управлялися на основі волоського права, яке діяло у сусідніх Угорщині та Молдавії.

Різниця між німецькою та волоською моделлю самоврядування поля­гала у тому, що згідно з останньою - селами управляли українські пани, оскільки волоське право виключало якісь конфесійні обмеження, на відмі­ну від німецького, що ґрунтувалося на католицизмі [14, с 58].

Литовський статут, кодекс Великого князівства спиралися на законо­давчу традицію Київської держави. Урядування в органах державного управління і судочинстві велося «руською» мовою, цією мовою складено всі без винятку документи, акти, урядові книги. Канцелярії створили свій окремий, місцевий стиль, своєрідну мову діловодства того часу.

У Великому князівстві Литовському існували адміністративно-тери­торіальні одиниці, які займали особливе місце в структурі адміністратив­но-правового підпорядкування держави. Це, насамперед, Запорозька Січ, яка виникла на дніпровському острові Хортиця в середині XVI ст. Саме тут зароджувався визвольний козацький рух, який привів до відновлення української державності.

Ці надбання часів Великого князівства Литовського стали для укра­їнського народу політичним капіталом на пізніші часи. Розвиток політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державного життя, які Наддніпрянщина прожила у складі Литовської держави.

З Люблінською унією 1569 року закінчується перехідна литовсько-руська доба в історії України - перехідна між княжим періодом і майбут­ньою козацькою добою.

Політичне об'єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту (букв. республіка) не залишало надій на відновлення української держав­ності. Адже, як свідчила доля Східної Галичини, котра першою по­трапила під польське панування, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти.

У складі Польського королівства опинилися всі українські землі, за ви­нятком Північної Буковини (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Чернігівщини та Сіверщини (Московське царство) Вони складали основну частину Речі Посполитої, яка перетворилась у найбільшу держа­ву в Європі Із загальної кількості населення (7,5 млн. чол..) українці стано­вили майже 2 млн, тобто 28 відсотків

Після 1569 р були ліквідовані залишки адміністративної системи дав­ніх руських князівств, що зберігалися у Великому князівстві Литовському Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств Гали­цьке (Руське), Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське та Белзьке На чолі воєводств стояли воєводи, на чолі повітів - старости і каштеля­ни (коменданти) фортець Власне, змін в інших адміністративних одини­цях не відбулося, оскільки польські порядки ще раніше були впроваджені у Великому князівстві Литовському

Політична єдність Польщі та Литви грунтувалась, як і більшість подіб­них союзів, на компромісах Зокрема, була досягнута єдність щодо дер­жавної влади у федеративній польсько-литовській державі мав бути спіль­ний монарх, який обирався на єдиних виборах (елекци) та коронувався одночасно королем польським і великим князем литовським, запроваджу­вався спільний законодавчий орган - сейм, до якого входили магнати, шляхта та верхівка католицького духовенства, проводилась єдина зовніш­ня політика, вводилася спільна монета і податки Окремими залишалися лише державний герб і печатка, адміністрація і місцеве управління, зако­нодавство, фінанси та військо

Одночасно було утворено подвійну виконавчу владу - окремі уряди зі своїми міністрами 3 метою уникнення польського чи литовського сепа­ратизму виконавчих влад утворювався єдиний контрольний орган у спіль­ному сеймі У волостях і повітах існували волосні і повітові сеймики в яких шляхта обирала своїх представників до спільного сейму Речі Поспо­литої та до Трибуналу й судових і фінансових урядів у своєму повіті

Українська шляхта за Волинським привілеєм зрівнювалась у правах з польською і могла обіймати всі посади, до сенаторської включно Пред­ставники волинської влади (духовної і світської) мали виключне право на участь у виконавчій владі на Волині (це було зроблено як поступка для відомих шляхетських родів - князів Чорторийських, Острозьких, Корець-ких, Вишневецьких) Брацлавщина була прилучена до Волинського приві­лею, Київщина отримала окремий привілей, ідентичний за змістом з Во­линським У результаті українська знать, формально нічого не втрачаючи, отримала доступ до влади у великій централізованій державі, прилучаю­чись до багатої європейської культури

З іншої сторони, український народ, про якого не було особливої згадки у статтях, став об'єктом широкої польської полонізації Польські магнати Замойські, Тарнавсью, Потоцькі, Конецпольські, Калиновсью, Жолкевсью та інші займали величезні українські території, творячи справжні польські ко­лони, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків - цілі провінції Ці «короленята» були необмеженими володарями своїх областей, займаючи найвищі посади в органах державного управління - воєвод, каштелянів (сановник, котрий засідав у сенаті), старостів, безжально експлуатуючи природні багатства України Дрібні землевласники були проти них безси­лими, адже всі скарги до влади чи судові процеси не давали жодного ре­зультату, оскільки магнати тримали в своїх руках усю виконавчу владу Польська шляхта вороже ставилася до всього чужого поступово польська мова, католицизм поширилися на зразок Галичини Все це викликало поси­лення соціального та національного гноблення та несло в собі передумови майбутньої визвольної боротьби українського народу проти полонізації

З уведенням магдебурзького права поліпшилося становище міщан але з нього скористалися, насамперед польські колоністи Самоврядування українського міщанства обмежувалося тоді як управління містами віддава­лося польському міщанству, українцям діставався лише невеликий квартал для помешкання Українське населення було обмежене у міських правах його не допускали до цехів, не дозволяли вести торгівлю, будувати церкви тощо Але найбільше потерпіло від унії українське селянство, яке втратило право на землю та зазнало обмеження своїх прав

Таким чином, українські землі з XIV до середини XVII ст пройшли кілька якісно відмінних етапів свого розвитку від подолання феодальної роздробленості при відсутності своєї держави через автономність і роз­виток місцевих владних органів управління до повного підпорядкування польській державній структурі управління, від консолідації народності, через злет національної свідомості і духовної культури до боротьби за збереження українського народу як етнічної єдності в умовах ополячення і покатоличення, від окремих козацьких ватаг на Подніпров'ї до могутньої Запорозької Січі, яка взяла на себе роль захисника українських земель від татарсько-турецької агресії та очолила визвольні зусилля народу за наці­ональне визволення і створення власної держави [91]