Суспільна сутність державного управління

Вихідною категорією адміністративно-управлінської теорії є «управ­ління». Що ж таке управління? У чому полягає сутність цього явища? Якою є і має бути роль управління у суспільних процесах? Як свідчить історія управлінської думки, ці питання завжди перебували у центрі уваги мислителів минулого. Без перебільшення можна сказати, що ця категорія протягом усієї історії людської цивілізації постійно розвивалася, наповню­валася новим змістом.

Управління є складним і універсальним суспільним феноменом, необ­хідною функцією суспільного життя. Наука трактує управління як функцію організованих систем, що забезпечує збереження їх структури, підтрим­ку режиму діяльності, досягнення поставленої мети.

Метою управління є організація спільної діяльності людей, їх окре­мих груп та організацій, забезпечення координації взаємодії між ними, а його суттю - здійснення керуючого впливу на відповідні об'єкти.

Необхідність здійснювати управління з'являється там, де потрібно об'єднати і скоординувати зусилля двох і більше людей. Саме тоді, коли в первісному суспільстві з'явилися перші елементи суспільної організації і суспільної праці (наприклад, необхідність полювання чи спільного захисту від ворога), з'явилася особлива функція управління, яка виникає в результаті певних суспільних потреб і самої природи суспільної праці. Тому держава, яка на засадах громадянства об'єднує велику кількість людей, відчуває об'єктивну потребу у здійсненні діяльності з управління різнома­нітними питаннями, які виникають у процесі життя та становлять загаль­ний інтерес для всієї спільноти: сприяння розвитку економіки, забезпе­чення збору податків та обороноздатності країни, розвитку науки, освіти, культури, надання соціальної допомоги тощо.

Потужний імпульс філософському осмисленню державного управ­ління дав розвиток античної демократії, яка зародилась у Давній Греції. Пізніше управлінська думка пережила період застою. Однак у XVII-XVIII століттях активізація суспільного життя в Європі та Північній Амери­ці, розвиток демократичних інститутів дали новий поштовх для розвитку теорії управління. В XIX ст. управлінські теорії і концепції отримують по­дальший розвиток і вдосконалення.

Щодо розуміння такого явища, як управління, існує багато точок зору. Згідно з тією, яка йде від Платона та Арістотеля, управління як частина політичного процесу ототожнюється із суспільним способом існування. Тобто, жити у суспільстві означає жити за певними правилами, а мистецт­во управління суспільством виступає як усезагальна форма соціальних зв'язків. Сама ж соціальність ґрунтується на розумінні суспільства як кон­гломерату атомізованих індивідів, а їх відносини - як свідомо встановлені договірні відносини на засадах державності.

Ще один підхід марксистський. Згідно з ним, суспільство формується у процесі спільної діяльності людей. А тому соціальність створюється не державним об'єднанням, а спільною участю людей у праці. Звідси, первісні форми життя - відсутність політичного суспільства, оскільки воно було со­ціально однорідним. Після утворення різноманітних соціальних груп зі свої­ми специфічними цілями приватні інтереси відокремлюються від спільного інтересу, починають протистояти йому. Поляризованість такого суспільства набуває проблемного характеру, вирішення якого вимагає особливого виду людської діяльності - політико-адміністративного управління як конкретного виду щодо здійснення державної влади.

Зважаючи на низький рівень життя людей того часу, розвиток суспіль­ного суб'єкта та соціальних відносин зумовлює переважання позаекономіч­них, примусових методів управління, спрямованих на здійснення загаль­ного інтересу, досягнення спільної вигоди. Таким чином, фізичний примус, насилля стали початковою формою здійснення управління у відносинах «панування - підкорення». Водночас уже в рабовласницькому суспільстві виникає власне «державне управління» - управління спільними справа­ми, задоволення часткових (групових) інтересів. Отже, управління як вид суспільної діяльності виникло в результаті необхідності узгодження, під­порядкування приватних, часткових (групових) інтересів більш загальному інтересу - спільному. А інтерес є визначальною, вихідною основою влади і управління.

Незважаючи на соціальну диференціацію, розмаїття інтересів та упо­добань, у суспільстві завжди існує те, що вигідне всім: забезпечення порядку і безпеки, дотримання правил взаємодії, прийнятне й можливе за певних умов вирішення соціальних суперечностей, здобуття знань про навколишній світ, удосконалення умов життя людини тощо.

Отже, спільний, загальний інтерес, який є найвищим і найважливі­шим, порівняно з приватним та груповим, вимагав утворення механізму його забезпечення. Якщо спочатку здійснення загальних справ було спі­льною турботою і не виділялось у якусь окрему галузь суспільної практи­ки, а за його здійснення відповідали всі члени роду, то внаслідок соціаль­ної диференціації, розшарування первісного суспільства на соціально значущі спільноти відбувається зосередження людей на суто власних, часткових інтересах. Проте це не означає втрати загального інтересу, його реалізація набуває дещо іншої форми - форми влади. У родопле­мінній спільноті функції суспільного управління зосереджуються в руках племінної верхівки. Поступово формується спеціальний апарат управлін­ня як один із чинників відчуження індивідів від участі у вирішенні спільних справ.

Розвиток машинного виробництва і товарного обміну, зростання соці­альних протиріч спричинили послаблення безпосереднього панування господаря над виробником, подальшу регламентацію політичних стосунків нормами права замість вирішення проблем силовими методами. В умовах антагоністичних інтересів класів, верств і соціальних груп суспільство ма­ло життєву потребу в інституції, яка здатна забезпечити необхідний міні­мум їх консолідації. Таким утворенням й стає держава - основне знаряд­дя політичної влади у класовому суспільстві, покликане улагоджувати різновекторні інтереси протилежних класів, соціальних прошарків, груп.

У сучасному світі єдиною інституцією, за якою визнається беззасте­режне право запровадження законів, нормативно-правових актів, обов'яз­кових для всіх громадян, стає держава. Без держави та її діяльності сус­пільство як система і організована спільнота функціонувати не може.

Отже, ключовим поняттям для державного управління та основою політико-адміністративної науки є знання про державу - центральний та основний інститут політичної організації суспільства. Поняття «держава» виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існу­вала в IX—VI ст. до н. е.), а термін «держава» вперше вжив італійський філософ Н. Макіавеллі у своїй праці (трактаті) «Іль прінчіпе» («Монарх») 1532 p., аналізуючи «державну рацію» («regione di stato»). Вислів «держа­ва» - «stato», «I'etat», «staat», «state» - набув подальшого розповсюджен­ня і став загальновизнаним у світовій практиці.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй ці­лісності та стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи [196, с. 260]. Саме держава є основним знаряддям влади, носій суверенітету, верховної політичної влади [267, с 481].

Держава - це засіб суб'єктивного вирішення об'єктивних суперечнос­тей, які розв'язуються, як правило, насильницькими методами і переваж­но в інтересах того соціального суб'єкта - економічно організованого та інтелектуально пануючого класу, представники якого володіють держав­ною владою. З'явившись ще в рабовласницькому суспільстві, держава постійно змінювала свою форму, проте й сьогодні її суть залишається незмінною: вона завжди була механізмом здійснення політичної влади, забезпечення потреб політичної еліти, соціальних груп і громадян. У су­спільстві держава виконує низку функцій, які здійснює спеціально сфор­мований державний апарат.

Ще античними мислителями (Платон, Арістотель) осмислювались ос­новні ознаки держави:

- наявність так званої «публічної влади» (з апаратом управління і примусу);

- територіальний принцип організації населення;

- податки з населення для утримання публічної влади.

Головним питанням політичного буття суспільства (держави) вважа­лося питання про владу: організаційні засади влади, динаміка і ефектив­ність її функціонування тощо (згадаймо «Державу» Платона).

Отже, як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму, держава відрізняється від інших суспільних інститутів такими ознаками:

· наявність публічної влади, що здійснюється певною групою людей (державні службовці), зайнятою виключно управлінням суспільством як цілісною системою;

· монополія на владу щодо всього населення, тобто незбіг публічної влади з владою народу;

· право здійснювати внутрішню та зовнішню політику від імені всієї нації;

· суверенне право видання законів, обов'язкових для всіх груп насе­лення і кожного громадянина;

· організація влади за певним територіальним принципом - адмініст­ративно-територіальним поділом;

· монопольне право збору податків, формування національного бю­джету.

Державність є загальною формою вираження інтересів суспільства через державну публічну владу та її матеріальні ресурси. Держава являє собою механізм управління, апарат організації, що володіє засобами за­охочення, примусу, контролю і насильства.

Державно-політична і філософська думка завжди надавала значної ваги питанням теоретичного обґрунтування проблем походження, сутно­сті, головних ознак та функцій держави. Були спроби побудови ідеальних моделей державного устрою, поради володареві (правителю) щодо орга­нізації державного управління й ведення державних справ, утопічні й реа­лістичні прогнози державного будівництва тощо. Арістотель - представник патріархальної теорії походження держави, вважав, що держава - це результат історичного розвитку сім'ї, коли виникає «спілкування», зв'язок між сім'ями і родами «задля благого життя та самоцінного існування» [14]. Представники теологічної теорії (ідеологи релігій, Фома Аквінський) об­ґрунтовували її зумовленість Божою волею, божественними законами. Н. Макіавеллі в основу державного будівництва поклав матеріальний ін­терес (приватну власність) особистості. Договірна теорія (Гоббс, Руссо, Кант) вбачає джерело виникнення держави в суспільному договорі. Ге­гель, у свою чергу, наголошував, що держава є виразником усезагальнених інтересів, усезагальненої волі [54]. Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями людсь­кої психіки, зокрема потребою людей у підпорядкуванні. К. Каутський вперше в історії філософської думки висловив припущення про можли­вість формування держави як надкласового інституту. Цю ідею підтримав Ю. Хабермас. X. Джоне відстоював концепцію держави загального благо­денства, що забезпечує оптимальну регуляцію людських стосунків та при­ватного господарювання. У Маркса знаходимо не лише визначення дер­жави як організованого насильства одного класу над іншим, а й міркування щодо виконання державою спільних справ, таких, приміром, як будівницт­во шляхів сполучення, забезпечення порядку, захист кордонів тощо.

Сучасні уявлення про правову державу базуються на романо-германських та англосаксонських традиціях, а їх теоретичним підґрунтям вважаються вчення англійського філософа Д. Локка та німецького філо­софа І. Канта. Термін «правова держава» вперше з'явився на початку XIX ст. у німецькій літературі, а подальший розвиток ця концепція отри­мала в середині цього ж століття. У XX ст. правова держава отримує до­даткові визначення, виступаючи як «соціальна правова демократична держава».

У сучасній літературі існує понад 140 визначень держави і різноманітні її типології. Однак усі вони зводяться до двох підходів розуміння сутності держави. Перший розглядає державу як систему владних відносин, а ін­ший - більш широкий, вбачає в ній політичний режим. Вдалим, на нашу думку, є таке визначення:

Держава - це соціально-політичний механізм, що виникає в кла­совому суспільстві з метою організації і впорядкування соціально неоднорідного суспільства, вирішення конфліктних ситуацій, забез­печення відповідного рівня соціальної стабільності системи, її ціліс­ності та безпеки.

Якщо визнати, що держава є носієм загальної функції - публічної влади, яка є необхідною для дотримання цілісності суспільства, забезпе­чення його існування, то апарат державного управління - механізм здійс­нення цієї функції. Саме з метою виконання загальної функції пов'язують виникнення держави та запровадження спеціалізованої людської діяльно­сті - соціального управління. Держава у цьому випадку уявляється як політична організація, наділена повноваженнями правочинного здійснен­ня загальної волі переважної більшості громадян. Тобто, держава як політико-правовий інститут виступає засобом реалізації мети суспільного роз­витку. Таким чином, суспільство вище від держави, оскільки остання є лише органом суспільства, яке через суспільні організації виробляє кате­горичні імперативи для держави як керуючої системи, які, в свою чергу, й визначають мету та засоби функціонування системи державного управ­ління [46, с 295]. Головне призначення держави полягає в тому, щоб ке­рувати суспільними справами. Будь-яка держава, як організація політич­ної влади в суспільстві, як соціальний і політичний інститут, проявляє себе у «зовнішніх» стосунках саме через практичне здійснення цієї влади. Дер­жавна влада втілюється в діяльності державних органів, які у своїй сукуп­ності утворюють механізм держави.

Центральним поняттям держави є влада, яка означає відносини за­лежності між людьми, в яких одні можуть здійснювати свою волю, нав'я­зувати її оточуючим [110]. Проблеми влади хвилювали ще древніх мисли­телів. Відносини влади були предметом уваги таких філософів і політич­них теоретиків Середньовіччя і Нового часу, як Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, і. Кант та ін. Суттєвий внесок у розробку теорії влади внесли М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Г. Моргентау, Н. Пулантцас, Т. Парсонса.

За своєю суттю влада - явище соціальне. Вона являє собою форму соціальних відносин, що характеризується можливістю впливати на харак­тер і спрямування діяльності та поведінки людей через економічні, ідеоло­гічні та організаційно-правові механізми, а також за допомогою авторитету, традицій, насилля [112, с. 29]. Відоме визначення влади належить М. Ве­беру, який зазначав: «Влада означає будь-яку можливість проводити всередині певних соціальних відносин власну волю навіть усупереч супротиву, незалежно від того, на чому така можливість ґрунтується» [44]. Г. Моргентау визначає владу як здійснюваний людиною контроль над свідомістю та діями інших людей. Н. Пулантцас вважає владу як спроможність соціального класу реалізовувати свої специфічні об'єк­тивні інтереси. Для Т. Парсонса влада - це система ресурсів, за допо­могою яких досягаються спільні цілі, це здатність виконувати певні функ­ції на користь соціальної системи, взятої в її цілісності. Цілком прийнят­ним є визначення влади як реальної можливості здійснювати свою волю в соціальному житті, нав'язуючи її, якщо необхідно, іншим людям [196, с. 139]. Сутністю влади є відносини керівництва, панування і підпорядку­вання.

Отже, влада може існувати і на основі примусу, підкорення, насильст­ва тощо. Виникаючи разом із появою суспільства, там, де є людські відно­сини, вона супроводжує всю його історію, будучи невід'ємною складовою існування людських спільнот. Такою є об'єктивна соціальна природа цього явища, загальновизнаного в науковій літературі.

Влада - це здатність і можливість для окремих людей, груп, верств, класів здійснювати визначальний вплив на діяльність інших людей, людських спільнот за допомогою політичних, економічних та моральних засобів.

Соціальний аспект влади проявляється в тому, що вона виступає ор­ганізуючим центром цілеспрямованої діяльності людей, колективів та су­спільства в цілому. З'явившись у результаті розвитку суспільства, держава виступає стосовно нього політичною управлінською системою, а управ­лінський вплив, здійснюваний нею, набуває політико-правового характеру, зумовленого державною владою. Пануюча воля, що виражається у формі загальноприйнятих соціальних норм (правил поведінки), виконує регулю­ючу, а відповідно, і організуючу роль у житті суспільства [175, с 144]. Влада проявляється через управління, а управління ґрунтується на владі. Вони - однаково необхідні явища соціального життя, що виступають ат­рибутом існування суспільства [223, с 263]. Як зазначає Г. Щокін, у відно­синах понять «влада» та «управління» простежується певна підпорядко­ваність і взаємозалежність: влада передбачає управління об'єктом, а управління - здійснення над ним влади. Іншими словами, поняття «вла­да» є первинним щодо поняття «управління», оскільки не кожен працівник управління (наприклад, спеціалісти, технічні виконавці, окремі функціона­льні керівники) володіє реальною владою, але кожен працівник, який на­ділений владними повноваженнями, виконує цілком визначені функції управління [279, с 139].

Соціальне управління не може здійснюватись ізольовано від діючої системи державного управління [46, с. 302]. Тому соціальна структура безпосередньо становить підвалини державного управ­ління, визначаючи його суб'єкти, інтереси, характер і спрямування управлінських процесів. Залежно від соціальної структури суспіль­ства формуються політичні сили, які впливають на здійснення дер­жавного управління.

Характеризуючи владу, слід відзначити її політичний аспект. У будь-якому суспільстві існують і пребувають у взаємодії кілька видів влади політична, економічна, духовна, сімейна тощо. Політична влада, як один із найважливіших виявів влади, визначається як реальна здатність певної соціальної групи (нації, класу, організації, іншої спільноти) чи особистості втілювати свою волю за допомогою політики та правових норм, здійсню­вати організований вплив на суспільство. Політична влада характеризу­ється такими ознаками:

· здатністю, готовністю суб'єкта влади виявити політичну волю;

· охопленням усього політичного простору взаємодією різних полі­тичних суб'єктів;

· наявністю політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність;

· осмисленням політичного інтересу і політичних потреб;

· забезпеченням соціального панування в суспільстві суб'єкта полі­тичної влади [223, с 264].

Отже, влада - це поєднання інтересу і волі, в якому воля виступає за­собом вираження інтересів. Вони реалізуються у формі влади через полі­тичне управління. Ґрунтуючись на цих міркуваннях, можна визначити зміст політичної влади - вольового вираження інтересів панівного класу або більшості народу в діяльності державних інституцій, посадових осіб. Влада, таким чином, перебирає на себе не тільки функції насильства, а й соціального управління у напрямку її перетворення з такої, що стоїть над суспільством, у владу, яка обслуговує суспільство, шляхом надання гро­мадянам управлінських послуг, здійснення відповідних функцій державно­го управління, що забезпечують реалізацію загальновизнаних суспільних інтересів. Використання влади як засобу реалізації спільних інтересів найхарактерніше простежується під час здійснення державної влади в процесі діяльності держави.

Однією з форм політичної влади є державна влада - державна орга­нізація політичного управління суспільством [110] Вона домінує у суспіль­стві і є основним об'єктом політичної боротьби, адже є вищою владою відносно інших видів влади у всіх громадських утвореннях як за обсягом, так і за засобами впливу [279, с. 314]. Державна влада здійснюється за допомогою встановлення законів, виконання функцій державного управ­ління та забезпечення дотримання чинних законів усіма членами суспіль­ства. У демократичному суспільстві вона повинна бути функціонально поділена на законодавчу, виконавчу та судову гілки на засадах системи стримувань та противаг.

Незважаючи на існування різних форм і видів влади, лише державна влада спроможна надати суспільству цілісності, сконсолідувати його в умовах плюралізму та діяльності політичних партій, громадських об'єд­нань, що виражають інтереси різноманітних соціальних груп.

Отже, державна влада - це інструмент забезпечення існування держави та досягнення її цілей через систему повноважень і засобів, що застосовуються від імені суспільства для захисту і реалізації спільного інтересу, забезпечення загальних і часткових потреб, реа­лізації функцій регулювання та вирішення конфліктів у суспільстві.

Вона наділена таким рівнем повноважень і норм, які дозволяють утво­реним нею суб'єктам здійснювати мобілізацію ресурсів, розподіляти поміж різними групами людей та індивідами суспільні цінності в межах досяг­нення загальних цілей та інтересів. Завданням будь-якої державної влади є забезпечення наявними засобами стабільності в суспільстві, збережен­ня суспільного спокою та удосконалення суспільних відносин.

Однак держава сама по собі не є першоджерелом владних повнова­жень. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, соціум. На­род здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Тобто держава - це громадяни з їхніми інтересами, прагненнями, об'єднаннями, самоорганізацією і самоуправлінням. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їхню діяльність. А головною функцією держави є впорядкування співжиття гро­мадян, координації діяльності всіх членів суспільства для того, щоб існу­вати і розвиватися. Для виконання своєї функції держава запроваджує державний апарат, без якого неможливе її існування.

Управлінню притаманні свої об'єкти і суб'єкти управління. Об'єктами управління можуть бути поведінка окремих людей та груп, суспільна пра­ця і виробництво, технічні засоби (верстати, машини, агрегати), тварини і рослини. Відповідно до цього (до об'єкта) управління прийнято поділити на три основних класи: управління технічними системами (керівництво технічними процесами, управління механізмами, агрегатами), управління біологічними системами (регулювання розмноженням та розвитком тва­рин і рослин) та управління соціальними системами (управління людьми, управління в суспільстві).

Нас цікавить передусім соціальне управління, яке відрізняється від двох попередніх видів вольовим впливом одних суб'єктів управлінського впливу на свідомість і волю інших, а його об'єктами є соціальна організа­ція суспільства з притаманними їй соціальною структурою й соціальними процесами.

Соціальне управління має своє суб'єктно-об'єктне поле, до якого мож­на віднести діяльність політико-громадських об'єднань, поведінку окремих людей та груп, суспільну працю та економічну діяльність тощо. Вони утворюють декілька видів управління, які органічно виходять з влади: по­літичне, судове, економічне, духовне, корпоративне, сімейне. Кожен з цих видів має свій власний окремий об'єкт управлінського впливу, специ­фічну правову базу, організаційний порядок функціонування, відповідаль­ність і т. ін. Соціальне управління розглядається науковцями як вищий вид управління, що передбачає активні діяльнісні зусилля соціальних суб'єктів (індивідуальних і колективних), які спрямовуються на упорядку­вання та організацію процесів спільної колективної діяльності людей, на приведення їх у запланований стан відповідно до об'єктивних законів [50, с 136].

Ключовим видом соціального управління є політичне управління, яке відрізняється від інших основних класів впливом одних суб'єктів управлінського впливу на свідомість і волю інших, а його об'єктами є полі­тична організація суспільства з притаманними їй політичною структурою та соціальними процесами. Політичне управління - це явище, яке харак­теризує внутрішню властивість суспільства, що випливає з його системної природи, суспільного характеру праці, процесу спілкування людей в про­цесі праці та в житті. Його зміст полягає у цілеспрямованому впливі на суспільство і його підсистеми, з метою його впорядкування, вдосконален­ня і розвитку.

Політичне управління - це процес узгодження інтересів і устано­вок держави з інтересами громадянського суспільства, різних соціа­льних верств, прошарків і груп, суспільних об'єднань і організацій на основі пізнання та використання об'єктивних потреб розвитку соціуму [50, с 138].

Політичне управління розуміють як реалізацію організаційних функцій, які створюють необхідні умови для досягнення в процесі спільної діяльно­сті людей поставленої мети. Система політичного управління є широкою і багатоплановою, що базується на існуванні та функціонуванні інститутів громадянського суспільства і держави - політичних партій, недержавних організацій, органів місцевого самоврядування та органів державної влади.

Для політичного управління характерна численність об'єктів, які утво­рюють такі основні види: партійне управління, де суб'єктом виступають політичні партії; законотворчість, де суб'єктом є законодавчий орган держави; державне управління, де суб'єктом виступає система органів виконавчої влади; муніципальне, де суб'єктом виступають територіальні громади; громадське управління, де суб'єктом є недержавний сектор (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Види управління

Тобто, без політичного управління неможливе системне функціону­вання суспільства, саме тому його важливою складовою є державне управління, яке співвідноситься з першим як часткове і загальне. Держав­не управління входить до політичного управління, тобто останнє є значно ширшим. Доказом цього є те, що політико-управлінські відносини вихо­дять за межі державного управління, торкаючись відносин підпорядкуван­ня в інших організаційних структурах громадянського суспільства, що включені до політичного процесу [50, с 105]. Якщо в цілому управління в суспільстві є загальною політичною функцією, що реалізується через вла­дно-організуючу діяльність з метою узгодженості суспільних інтересів для досягнення суспільно значимих завдань, то державне управління можна віднести до однієї з функцій держави, яка вносить у цю діяльність орга­нізуюче начало відповідно до визначених політичних орієнтирів, принци­пів, цілей, інтересів і врегульованих правовими нормами.

Отже, державне управління буде розглядатися нами як соціальне явище, передусім як складова політичного управління. (Інші види управ­ління мають свій окремий предмет дослідження, групу наук і фахівців, які їх вивчають, а тому нами розглядатися не будуть).

Державне управління - це політична функція, що реалізується через владно-організуючу діяльність, яка узгоджує спільну працю і побут людей з метою досягнення поставлених загальносуспільних цілей та завдань. Відпо­відно, державне управління виступає як політичне явище, адже воно є керів­ництвом кимось або чимось, атрибутом суспільного життя, якому притаманні ознаки суспільного життя, і проявляється там, де є спільна діяльність людей.

Будучи конкретно-історичною формою політичного управління, дер­жавне управління являє собою виконавчо-розпорядчу діяльність, основ­ними складовими якої є виконання законодавчих актів, організаційно-розпорядчі дії та надання державних (управлінських) послуг. їх реалізація досягається за допомогою використання необхідних владно-юридичних повноважень. Державне управління є також специфічним засобом спря­мовуючого впливу управлінської діяльності на процеси функціонування та розвитку держави.

Державне управління має підзаконний характер: він йде від законо­давчої влади з гарантованою обов'язковістю, нормативністю, що забезпе­чені примусовою силою держави. Політичне ж управління базується, окрім зазначеного фактора, ще й на недержавних організаційних чинниках, мо­рально-етичних нормах. Прикладом може слугувати громадське управлін­ня, яке розглядається як організований вплив об'єднань громадян, «тре­тього сектору» на реалізацію окремих функцій і завдань управління, їх участь в управлінні, роботі самоврядних органів.

Спільні суспільні цілі зумовлюють певний взаємозв'язок видів управлін­ня, що передбачає впорядкування, організацію політико-адміністративних, соціально-економічних, духовних процесів. Окрім того, цей взаємозв'язок обумовлений існуванням єдиного спільного суб'єкта управління -держави.

Отже, єдність державного і соціального управління визначається спі­льною метою забезпечення функціонування держави, але за посередниц­твом різних форм та методів. Головне полягає у встановленні взаємодії системи державного управління та соціального управління, відповідно до чого має забезпечуватися взаємозв'язок суб'єктів при реалізації функцій управління суспільством [46, с 302].

Методологічно правильним підходом до розуміння сутності дер­жавного управління є окреслення його як складової політичного управління і визначення як процесу реалізації державної виконавчої влади, яка є засобом функціонування будь-якої соціальної спільноти.