Політико-адміністративні функції

Особлива сфера діяльності держави - вирішення завдань політико-адміністративного характеру. її діяльність у вказаному напрямі реалізу­ється у формі державного управління шляхом здійснення політико-адміністративних функцій, зокрема, таких:

· оборона країни: утримання армії, мобілізаційна робота, участь військ у міжнародних миротворчих операціях;

· національна безпека;

· охорона кордонів та митниця;

· зовнішня політика: зовнішні зносини, представництво країни за кордоном, захист прав співвітчизників за межами країни, зовнішня еконо­мічна політика;

· забезпечення правопорядку: охорона прав і свобод громадян, боротьба зі злочинністю, охорона власності та фізичних осіб, попере­дження правопорушень;

· політика в інформаційній сфері.

В умовах сьогодення необхідною умовою підтримання політичної та соціальної стабільності у будь-якій державі є наявність не тільки ефектив­ної економіки, а й здатність нейтралізувати можливі загрози, протидіяти спробам зовнішнього тиску, забезпечувати достатню захищеність своїм громадянам [69, с. 329]. Конституція України встановлює, що захист суве­ренітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, спра­вою всього українського народу [104, с. 7]. Прагнучи до мирного співісну­вання з усіма країнами світу, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від будь-якого агресора. Функції забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України відповідно до Основного Закону (стаття 17) покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави. До системи суб'єктів гарантування національної безпеки належать:

а) орган законодавчої влади і органи державного управління загальної компетенції - Верховна Рада, Кабінет Міністрів, місцеві державні адмініс­трації;

б) правоохоронні органи - прокуратура, суди загальної юрисдикції, Конституційний Суд, адвокатура;

в) органи державного управління спеціальної компетенції - Міністерс­тво внутрішніх справ, Служба безпеки, Міністерство оборони, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Міністерство юстиції, спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ, Мініс­терство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту на­селення від наслідків Чорнобильської катастрофи та інші;

г) громадські структури товариство сприяння обороні України, пункти охорони громадського порядку, приватні фірми, що виконують функції в окремих сферах життєдіяльності країни, тощо [69, с 340-341].

Президент України очолює Раду національної безпеки і оборони України (стаття 106 Конституції), яка координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у цій сфері.

Таким чином, держава є основним суб'єктом забезпечення національ­ної безпеки. У здійсненні цієї функції вона виходить з того, що достатня безпека особи і суспільства неможлива без дійового захисту державних інтересів. Практика демократичних держав свідчить, що ступінь захище­ності особи і суспільства перебуває у прямій залежності від рівня безпеки держави [99, с. 465].

Основними функціями системи гарантування національної безпеки в усіх сферах її діяльності є: а) створення й підтримання у постійній готов­ності сил та засобів гарантування безпеки; б) управління діяльністю сис­теми гарантування національної безпеки; в) здійснення планової та опе­ративної діяльності щодо гарантування національної безпеки; г) участь у міжнародних системах безпеки [69, с 334].

У системі національної безпеки важлива роль відводиться обороні України від зовнішньої збройної агресії. Мета оборони - створення всіх необхідних умов для запобігання воєнному нападу та для збройної відсічі можливої агресії проти України. Вона базується на готовності армії, еко­номіки, населення, території до оборони і будується згідно з воєнною докт­риною держави [99, с. 448]. Конституція України (стаття 17) встановлює, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України, які забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітря­ного простору держави та підводного простору в межах територіального моря України [207]. Безпосереднє керівництво цим військовим формуван­ням здійснює Міністерство оборони України - центральний орган вико­навчої влади і військового управління, який реалізує державну політику у сфері оборони держави та військового будівництва. Сьогодні це військове відомство реалізує Державну програму реформування та розвитку Зброй­них Сил України на період до 2005 року. її мета - оптимізація структури національного війська, що передбачає зменшення його чисельності, вдос­коналення управлінських структур, утворення міжвидових компонентів за функціональним призначенням - передових сил оборони (стратегічні не­ядерні сили стримування, сили швидкого реагування, війська прикриття), створення єдиної автоматизованої системи управління Збройними Силами.

Важливим завданням сьогодні є також переоснащення Збройних Сил новітніми зразками озброєння та військової техніки. Для створення сучас­ної боєздатної Української армії в перспективі передбачається її перехід на професійні засади функціонування. Отже, актуальними завданнями державного управління у воєнній сфері є: захист незалежності і територі­альної цілісності держави, забезпечення мирних умов її розвитку на осно­ві зміцнення Збройних Сил на засадах оборонної доктрини, посилення уваги до потреб військовослужбовців, армії та флоту загалом [119].

Важливі функції щодо забезпечення національної безпеки надані Державному комітету у справах охорони державного кордону України. Цей орган виконавчої влади реалізує державну політику з питань охорони кордонів, бере участь у розробці й реалізації загальних принципів право­вого оформлення і охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, вдосконаленні системи заходів щодо забез­печення їх недоторканності, здійснює функції центрального органу управ­ління Прикордонними військами України. Головним завданням прикор­донних військ є забезпечення недоторканності державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах держави, а також охорона економічної зони України Пріоритетним напрямом у роботі українських прикордонників є боротьба з нелегальною міграцією

Сьогодні у зв'язку зі зміною воєнно-політичної обстановки в Європі та світі необхідно запроваджувати принципово нові підходи до охорони кор­донів України. Зокрема, слід відійти від так званої жорсткої моделі, коли вартові кордону були прив'язані до рубежів, місць несення служби, та по­ступово перейти до тактики патрулювання районів і секторів на імовірних напрямках діяльності злочинних угруповань. Необхідно посилити охорону північно-східних рубежів держави, звідки йдуть основні потоки нелегаль­ної міграції, контрабанди, наркотичних речовин.

Важливим напрямом забезпечення національної безпеки є зовнішня політика держави. Стаття 18 Конституції України наголошує, що зовніш­ньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її націона­льних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідно­го співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загально­визнаними принципами і нормами міжнародного права. Втілюючи свою зовнішньополітичну концепцію, Україна успішно реалізує свої можливості, поступово інтегруючись у світове співтовариство. Наша держава здійснює гнучку та збалансовану зовнішню політику в напрямах розвитку двосто­ронніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському спів­робітництві, співпраці в рамках СНД, членства в ООН та інших міжнарод­них структурах. Вона визнана стратегічним та особливим партнером ЄС і НАТО, бере участь в інтеграційних європейських процесах. Нині Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу (має 80 дип­ломатичних установ у 60 країнах світу), уклала і виконує понад 2000 між­народно-правових документів. Україна бере участь у діяльності понад 100 міжнародних організацій, є ініціатором об'єднання держав ГУУАМ, одним з ініціаторів Організації Чорноморського економічного співробіт­ництва, контрибутором безпеки в Південно-Східній Європі, Придністров'ї та на Кавказі [72].

Загальне керівництво зовнішньополітичною діяльністю здійснює Пре­зидент України, а центральним органом виконавчої влади у цій сфері є Міністерство закордонних справ України (МЗС України). Воно забезпечує проведення зовнішньої політики держави та здійснює координацію діяль­ності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України.

Головним завданням зовнішньополітичного відомства сьогодні є участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки шляхом підтри­мання взаємовигідного співробітництва з міжнародним співтовариством, тобто створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, захисту прав та інтересів громадян у рамках чинного законодавства та відповідно до норм міжнародного права. Для цього діяльність зовнішньо­політичної служби повинна значно розширитись і реформуватися, що до­зволить Україні утвердити статус авторитетного, передбачуваного, послі­довного й активного учасника міжнародних відносин, стати впливовим чинником забезпечення політико-економічної стабільності в Європі.

Серед численних функцій держави важливе місце займає правоохо­ронна діяльність, спрямована на забезпечення законності та правопо­рядку в суспільстві, боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушення­ми, охорону та захист прав і свобод громадян, юридичних осіб. Правоохо­ронною діяльністю в Україні займаються спеціальні органи, до яких слід віднести: Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Службу безпеки України, прокуратуру, адвокатуру та інші державні та громадські організації.

Служба безпеки України (СБУ) - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку країни.

Завданням СБУ є захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів країни та її громадян. Разом із захистом дер­жавних інтересів від зазіхань ззовні Служба безпеки захищає їх і від зло­чинних організацій, груп та окремих осіб всередині країни. Особливо важли­вою є сьогодні роль СБУ в боротьбі з незаконною економічною діяльністю, зі злочинами в сфері науки і техніки. Виходячи з миролюбного статусу України, Служба безпеки зобов'язана попереджувати, виявляти і розкри­вати терористичну діяльність, прояви розпалювання національної ворож­нечі, пропаганди війни, расової чи релігійної неприязні. Боротьба з органі­зованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють серйозну загрозу життєво важливим інтересам України,- також сфера діяльності СБУ.

Головними завданнями підрозділів СБУ на сучасному етапі є: роз­криття та припинення небезпечних для економіки держави механізмів злочинної діяльності; глибокий аналіз і прогнозування розвитку процесів у всіх сферах державного життя; відпрацювання з іншими органами загаль­нодержавних заходів, спрямованих на недопущення заподіяння шкоди національній безпеці держави.

Потреба у діяльності такої служби, яка не лише вирішує питання, пов'язані із загрозами державного суверенітету, а й спеціальними засобами сприяє його забезпеченню, викликана об'єктивними потребами держави на сучасному етапі державотворення. СБУ здійснює функції згідно з юридично встановленою компетенцією, не зачіпаючи при цьому компетенцію інших державних органів, що забезпечують національну безпеку України.

Важлива роль у правоохоронній діяльності належить органам внутрі­шніх справ. їх центральний орган - Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) реалізує державну політику в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, організовує і координує діяльність органів внутрішніх справ по боротьбі зі зло­чинністю, охороні громадського порядку і забезпеченню громадської безпе­ки [99, с 507]. МВС України складається з кількох систем органів внутрішніх справ - міліція, державний пожежний нагляд, державна автомобільна ін­спекція, управління державної охорони і деяких інших. Провідна роль у процесі охорони і забезпеченні правопорядку в державі належить міліції. У складі МВС функціонують Внутрішні війська. Завданням цього збройного формування є участь у патрульно-постовій службі та операціях по боротьбі зі злочинністю, охорона особливо важливих державних об'єктів.

В умовах демократії органи внутрішніх справ потребують невідкладно­го реформування, оптимізації структури, зміни стилю роботи. Найперше це стосується ліквідації численних командирських структур і підрозділів забезпечення та збільшення відсотку тих, хто реально бере участь в оперативно-розшуковій роботі, безпосередній боротьбі зі злочинністю; поліп­шення професійної підготовки співробітників правоохоронних органів і командирської підготовки; підвищення вимог до їх особистих якостей, ви­сування на нові посади з урахуванням досягнутих результатів, запрова­дження нових критеріїв оцінки роботи; поліпшення забезпечення право­охоронців засобами захисту. Важливим кроком є ротація кадрів органів внутрішніх справ, яка сприяє оздоровленню атмосфери в колективах, по­зитивно впливає на стан посилення боротьби зі злочинністю.

Для оптимізації роботи міліції на місцевому рівні органи місцевого са­моврядування можуть утворювати місцеві міліцейські підрозділи.

Під державним управлінням у галузі юстиції розуміється виконавчо-розпорядча діяльність суб'єктів державного управління, що полягає в ор­ганізаційному забезпеченні функціонування судів, державного нотаріату, органів реєстрації актів громадянського стану, судово-експертних установ та організацій адвокатів [99, с 497]. Центральним органом виконавчої влади у цій сфері є Міністерство юстиції України (Мін'юст), яке бере без­посередню участь у виробленні та реалізації державної політики у сфері захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Сьогодні Міністерству юстиції належить провідна роль у нормотворчій діяльності, воно - головний розробник проектів найважливіших актів законодавства та координатор законопроектних робіт.

На Міністерство та його органи на місцях покладається обов'язок при­ведення нормативних актів, виданих органами влади, що торкаються прав і свобод громадян, у відповідність з чинним законодавством. Важливі функції органів юстиції - організація правового всеобучу населення, реєст­рація політичних партій, інших громадських об'єднань та контроль за до­держанням ними своїх статутів. Діяльність Міністерства юстиції України, як і міністерств європейських країн, побудована не за галузевим, а за функціональним принципом. Забезпечення організаційної діяльності за­гальних судів здійснюється Державною судовою адміністрацією України центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Важливим завданням Міністерства юстиції та його органів на місцях має бути формування правової культури українського суспільства та роз­виток правової освіти громадян. Адже, як не прикро визнавати, люди ще не навчилися належним чином відстоювати і захищати свої законні права і свободи. Винятково важливе значення у розвитку правової держави і громадянського суспільства має прискорення судово-правової реформи.

Таким чином, завданням державного управління у сфері юстиції є за­безпечення правової основи організації діяльності держави, охорона прав, свобод та інтересів громадян, інших суб'єктів права.

Важлива функція державного управління - реалізація державної по­літики в галузі інформаційного простору України. У розвинутих демокра­тичних суспільствах засобам масової інформації належить провідна роль у підтримці демократії, функціонуванні громадянського суспільства. Віль­на преса покликана виконувати такі суттєві функції: діяти як незалежний постачальник об'єктивної інформації та ідей, які мають суспільне значен­ня, сприяти розвитку фундаментальних соціальних і політичних цінностей, які становлять основу здорової демократичної системи, здійснювати моні­торинг діяльності органів влади.

Згідно зі статтею 15 Конституції в Україні цензура заборонена. Разом з тим уряд регламентує діяльність засобів масової інформації, що прита­манно практиці більшості західних демократій. Це виражається у протидії монополізації електронних і друкованих засобів масової інформації, видав­ничої справи, наданні частот в ефірі для теле- і радіостанцій, державній реєстрації пресових видань, контролі за дотриманням їх діяльності в рам­ках закону, протидії пропаганді культу насильства, пияцтва та розпусти. Держава створює належні умови для функціонування суб'єктів видавничої діяльності різних форм власності, організовує вітчизняну базу для виготов­лення паперу.

З метою запобігання негативному впливу з боку ЗМІ та реалізації державної інформаційної політики в Україні функціонує ціла система дер­жавних інститутів та органів. Це насамперед: Державний комітет телеба­чення і радіомовлення України, Державне інформаційне агентство України, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. Основними засадами їхньої діяльності має стати впровадження в суспільне життя національної інформаційної політики у сфері ЗМІ, під якою розуміється комплекс регулюючих норм, що передбачає встановлення відповідних директивних принципів, без яких неможливе досягнення громадської зла­годи [274]. Головною метою державної інформаційної політики має стати інформаційна підтримка соціально-економічного розвитку нашої країни, побудова такого інформаційного простору, з яким би нас прийняли в сві­товому інформаційному співтоваристві [74].

На жаль, у цій важливій сфері існує цілий ряд невирішених проблем. В українському суспільстві нині відсутній такий інформаційний клімат, що мав би відповідати національним інтересам держави. Серед основних причин цього - втрата контролю за використанням радіочастотного ре­сурсу України, цілеспрямована експансія на національний ринок інфор­маційних послуг зарубіжних виробників інформаційної продукції, уповіль­нений розвиток новітніх інформаційних технологій, виразний дисбаланс поінформованості населення у столиці та регіонах, ігнорування посадо­вими особами органів державної влади, керівниками ЗМІ норм законодав­ства України в інформаційній сфері. Постановою Верховної Ради України «Про підсумки парламентських слухань «Проблеми інформаційної діяль­ності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної без­пеки України» стан справ та тенденцій у цій сфері визначається як кризо­вий і свідчить про значні відхилення від демократичного розвитку. Зокрема, мають місце факти тиску на пресу, практика використання найвпливовіших ЗМІ для дезорганізації населення щодо ситуації в країні, нав'язування політичних оцінок, маніпулювання громадською думкою тощо. Такий стан в інформаційній сфері можна пояснити недосконалістю норм чинного за­конодавства і судової практики, невисоким загальним рівнем політичної культури суспільства та складними економічними умовами.

З метою поліпшення ситуації в інформаційній сфері слід інтенсивно розвивати мережу вітчизняних ЗМІ, підтримувати національного виробни­ка інтелектуального продукту, зберігати свою автентичність у світовому інформаційному просторі, удосконалювати судову практику при розгляді спірних проблем в цій сфері.

Отже, політико-адміністративні функції можна поділити на внут­рішньо-та зовнішньополітичні. Перші спрямовані на зміцнення відпо­відних суспільних відносин, державного устрою, визначають основні принципи функціонування державного механізму та є основним полі­тичним засобом утримання та зміцнення державної влади, другі за­безпечують стабільність міжнародного становища держави, захист інтересів громадян, збереження територіальної цілісності України.

Проте варто зазначити, що зовнішня політика будь-якої держави під­порядкована її внутрішньополітичним цілям. Тому й успіх у зовнішній полі­тиці країни залежить від вирішення внутрішньополітичних проблем, най­перше, від спроможності державних структур забезпечувати політичну й макроекономічну стабільність у державі, сприяти розвитку країни та під­вищенню життєвого рівня її громадян.

Отже, непорушність конституційного устрою, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, утвердження демо­кратії та моральних підвалин суспільства, зміцнення позицій України у світі, послідовне відстоювання національних інтересів, розвиток рівноправних і взаємовигідних партнерських відносин з іншими державами є важливими напрямами діяльності органів виконавчої влади на сучасному етапі розви­тку нашої країни. Слід урахувати, що політичні та економічні завдання держави та засоби їх вирішення взаємопов'язані таким чином, що вони визначають та доповнюють один одного.

Економічні функції

Важливою формою забезпечення реалізації економічної політики держави є здійснення державного управління народногосподарським комплексом. Його зміст, як і зміст управління в будь-якій сфері, розкрива­ється через зміст і характер функцій, що реалізуються в процесі такої дія­льності. Економічні функції державного управління уособлюють у собі го­сподарсько-організаційну функцію держави, спрямовану на керований об'єкт - національне господарство країни. Самі ж функції закріплюються в положеннях та інших документах, що визначають правовий статус відпо­відних органів виконавчої влади.

В умовах розвиненого ринку роль держави в сфері економіки має свою специфіку. З одного боку, порівняно з адміністративно-плановою економікою радянського періоду, державне управління в умовах ринку у цій сфері звужується. З іншого, порівняно з періодом нижчої стадії розвит­ку капіталізму, воно не тільки не зменшується, а навпаки, значно розши­рюється і поглиблюється. Адже вільний (нерегульований) ринок неспро­можний забезпечити ефективне вирішення всіх загальнонаціональних політичних і соціально-економічних проблем, не завжди відповідає потре­бам суспільства в цілому. Крім того, він при всіх його перевагах не вирі­шує багатьох проблем. Тобто, має місце так званий ефект «неспроможно­сті ринку» (market failure). Тому важливим є втручання в ринкову економіку держави, яка бере на себе вирішення ряду економічних проблем. Це зу­мовлює здійснення державою таких функцій: зменшення великої диферен­ціації в доходах різних соціальних груп населення; перерозподіл ресурсів між різними сферами суспільної діяльності з урахуванням витрат і вигод та для підтримки оптимальних для даної країни міжгалузевих пропорцій; забезпечення макроекономічної стабілізації шляхом використання фіс­кальної та монетарної політики; організації виробництва товарів суспіль­ного споживання [71, с 46].

У науковій літературі описано такі головні функції органів виконавчої влади в сфері економіки:

Алокативна роль - виправлення викривлень у розподілі ресурсів (умови неспроможності ринку).

Розподільча (перерозподільча) роль - турбота передусім про спра­ведливість (економічна теорія добробуту).

Регуляторна роль - введення в дію законів та інших видів регулю­вання для ефективного функціонування ринкової економіки.

Стабілізаційна роль - макроекономічні функції уряду щодо контро­лю за інфляцією, безробіттям та економічним зростанням [70, с 64].

Ще один підхід визначає такі функції державного управління:

· визначення стратегії соціально-економічного розвитку країни;

· регулювання правових аспектів функціонування ринкової економіки;

· вплив на діяльність суб'єктів господарювання та інтенсивність інвестиційних потоків через систему економічних регуляторів (державний бюджет, податки, кредитна політика, грошова, цінова політика тощо);

· здійснення науково обґрунтованої структурної політики з метою ін­тенсифікації виробництва, підвищення його конкурентоспроможності на світових ринках;

· коригування соціальних параметрів суспільства безпосередньо че­рез важелі соціальних гарантій, пільг, фінансування послуг, системи соці­ального страхування та інше [32, с. 18].

Тобто, держава виступає ключовим фактором створення економічного клімату, сприятливого для підприємницької діяльності. Але її роль має бути відмінною від тієї, яку владні структури виконували в умовах команд­но-адміністративної системи. Держава, не втручаючись безпосередньо у підприємницьку діяльність, повинна управляти ринком і підтримувати його, стримувати негативні тенденції за допомогою правових чинників, систему оподаткування тощо.

Держава покликана виконувати функції поєднання приватних і су­спільних інтересів окремих індивідів, господарств, соціальних груп, зокрема, забезпечення ефективності функціонування ринкової еко­номіки, справедливого розподілу доходів та сприяти макроеконо-мічному зростанню і стабільності економіки.

Адже саме уряд несе головну відповідальність за ефективність робо­ти всіх, без винятку, галузей економіки, незалежно від того, на яких заса­дах вони функціонують (ринкових, директивних чи змішаних).

Про виконання цієї глобальної економічної функції свідчить зростаюча роль держави як підприємця, інвестора, продавця, покупця, кредитора, боржника, організатора, центральної регулюючої сили тощо. В єдності та взаємодії вони формують велику економічну основу сучасної держави.

Г. Райт розглядає роль уряду в економічних системах з точки зору кі­лькох моделей: класичної теорії, активістського підходу, соціалістичного підходу [70, с 35-42].

Класична теорія, що ґрунтується на ідеях Адама Сміта, зводиться до мінімального втручання уряду. Наукові праці економіста Мілтона Фрідмана, політичні дії Маргарет Тетчер та Рональда Рейгана роблять наголос на обмеженому державному втручанні та державній власності на певний вид економічної діяльності. Тому, на їхню думку, управління сучасною економікою має здійснюватися не за допомогою державного втручання, а за допомогою регулювання кількості грошової маси в обігу - монетарист-ської моделі.

Активістський підхід, сформований у працях Джона Кейнса, полягає у розширенні ролі урядів за межі суто економічної політики у соціальну сферу. Кеинсіанська модель державного втручання в економіку виникла з необхідності реагування уряду на умови «великої депресії» 30-х років, коли традиційний підхід у стилі «laissez-faire» (невтручання) виявився не­придатним для виходу із глибин всесвітньої економічної кризи. Кейнсіанські ідеї того часу стали єдиною життєздатною альтернативою для капіта­лістичної системи І панували аж до 80-х років.

Третій підхід - соціалістичний - виходив із повної державної власності на підприємства, коли всі економічні рішення ухвалює держава та відсут­ня будь-яка конкуренція.

Варто згадати й українську інноваційну теорію М. Туган-Барановського, яка сьогодні з успіхом використовується в багатьох розвинених краї­нах світу. Суть теорії полягає у формуванні ринкової моделі, яка спира­ється, найперше, на власні сили, власну науку, власну економічну думку.

Моделі, описані вище, показують різні існуючі підходи для розуміння ролі органів виконавчої влади у сфері економіки, що можуть застосовува­тися на тому чи іншому етапі розвитку держав. Тим більше, це питання актуальне для України, яка перебуває на трансформаційному, перехідно­му етапі, коли на основі всеосяжної модернізації економіки і суспільства відбувається демонтаж віджилих, застарілих, історично збанкрутілих сус­пільно-економічних форм і закладаються підвалини сучасних постіндустріальних структур XX! століття. Перед нашою державою стоїть завдання створення власної цілісної економічної системи. Адже раніше економіка України була зорієнтована на обслуговування єдиного народногосподар­ського комплексу СРСР.

Отже, сьогодні вкрай важливо вирішити проблему ролі й місця держа­ви в управлінні економікою. Взагалі, це не просте питання, адже кардина­льні зміни в системі економічних відносин в Україні докорінно вплинули на роль держави у сфері економічного регулювання. Цілком очевидним є лише те, що держава зобов'язана брати на себе виконання тих функцій, які не може виконати ринок. Таких функцій досить багато, а тому скласти їх повний перелік досить складно.

Американські вчені-економісти Пол Самюелсон та Вільям Нордгауз виділяють три економічні функції держави - забезпечення ефективності функціонування економіки, справедливості розподілу доходу та сприян­ня макроекономічному зростанню і стабільності економіки [226, с. 79-84]. Можна сказати, що головна функція органів виконавчої влади у сфері економіки - забезпечення ефективності роботи всіх, без винятку, галузей економіки, незалежно від того, на яких засадах вони функціонують: на суто ринкових, директивних чи змішаних. Суть державного управління сектором економіки повинна зводитися до сприяння розвитку науково-технічного прогресу, планово-індикативного регулювання темпів і пропор­цій розвитку економіки в цілому та її складових сфер і галузей. З цією ме­тою держава визначає шляхи пріоритетним економічним процесам, енер­гійно в них втручається, спрямовує їх течію обраним курсом.

Відповідно, можна зробити такий перелік економічних функцій держав­ного управління:

· забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової економіки;

· загальна координація економічної політики;

· захист та заохочення конкуренції;

· регулювання грошового обігу та діяльності комерційних банків;

· контроль за оплатою праці;

· контроль за рівнем інфляції та зайнятості.

Ураховуючи те, що Україна сьогодні вирішує завдання подвійного пе­реходу: від тоталітарної системи до демократії та від зацентралізованої економіки до ринкової, необхідно оптимізувати управління в економічній сфері через державний вплив, контроль органів управління щодо дотри­мання законності.

Необхідно відзначити, що за останні роки відбулася корінна зміна економічних функцій держави, спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-командної системи управління національним госпо­дарством до нових ринкових відносин. При цьому, як зазначає А. Галь­чинський, слід ураховувати, що сформовані під час реформ ринкові ме­ханізми поки що занадто слабкі. Вони нездатні в автономному режимі (без активного втручання держави) забезпечити зміну на краще існуючої економічної ситуації, вирішення складних завдань післякризового розвит­ку [52, с. 180]. Тому необхідно оптимально поєднати державні регулято­ри з новими ринковими відносинами з метою стимулювання та зміцнен­ня останніх.

Ринкова трансформація економіки України не може відбутися без її докорінної системної перебудови й переосмислення принципів функціо­нування господарського механізму. Як слушно зауважує ґ. Мостовий: «До останнього часу мали місце спроби несуттєвого удосконалення його окремих елементів: організаційних структур та функцій управління, систе­ми доведення планових завдань, стимулювання й оплати праці, ціноутво­рення тощо» [163, с 145] Натомість слід послідовно проводити реформу­вання всієї системи відносин в економіці, структурну перебудову всього народногосподарського комплексу, деформованого за радянських часів, на основі визначеної моделі управління економікою, адекватної новому перехідному періоду. В цих умовах пріоритетне значення надається про­веденню адміністративної реформи, удосконаленню структури, чисельно­сті та якості державного управління всіх рівнів, його пристосуванню до потреб економічних реформ. Загальні теоретичні засади реформування полягають у тому, що нова управлінська система має на меті не лише запроваджувати ринкові механізми, але й сприяти подоланню кризового стану й стабілізації економіки, пом'якшенню негативних соціально-еконо­мічних факторів. Адміністративна реформа передбачає оптимізацію струк­тури органів виконавчої влади, зміну їх субординації та скорочення управ­лінського апарату.

Для України як у науково-теоретичному, так і в практичному плані по­вчальним може стати досвід постсоціалістичних країн Східної Європи, які вже пройшли етап формування передумов ринкової економіки. З іншого боку, слід ураховувати й досвід високо розвинутих країн, які нагромадили великий досвід подолання економічних криз. Адже, незважаючи на певні відмінності концептуальних положень, етапності, механізмів практичної реалізації заходів реформ у цих країнах, у головному - врахуванні впливу економічних законів та орієнтації на піднесення виробництва - вони є спі­льними [163, с. 146]. Тому для України еталоном повинна бути модель європейського розвитку, яка є найближчою і зрозумілою.

Отже, як свідчить світова практика, оздоровлення та підйом економіки неможливі без зростання ролі держави, її інститутів, особливо в періоди соціально-економічних перетворень, ускладнення виробничих і науково-технічних завдань. Тому безпідставними є твердження, що з впроваджен­ням в Україні ринкової економіки держава повинна передати свої еконо­мічні функції ринковим механізмам. З іншого боку, лише радикальна ре­форма структур виконавчої влади (не лише у кількісному, а насамперед на якісному рівні) дозволить ліквідувати як невиправдане адміністратив­не втручання у розвиток бізнесу, так і адміністративні перепони, що стримують активізацію підприємництва. На переконання сучасних до­слідників цієї проблеми, отримати позитивний результат можна лише за умов дотримання наступних принципів при проведенні адміністративної реформи:

· перехід від галузевого до функціонального принципу організації си­стеми управління економікою;

· утвердження в Україні механізмів ефективної співпраці та збалан­сування взаємних прав і відповідальності всіх гілок влади;

· різкого скорочення різного типу служб та інспекцій;

· прозорість системи державного управління, її побудова за міжна­родними стандартами щодо існування бюрократичного апарату;

· формування системи освіти і підвищення кваліфікації держслужбовців, що відповідає потребам управління в ринкових умовах [32, с 20].

Нова адміністративна система України повинна відповідати вимогам дерегуляції економічного життя країни. Урядовим структурам необхідно перейти від «ручного управління» економікою до втілення довгострокових програм розвитку промисловості, від контролю над підприємництвом та прямого фінансування - до регулювання та перерозподілу ресурсів в еко­номіці. їхнім першочерговим завданням є створення сприятливого регуля­торного і конкурентного середовища, запровадження однакових «правил гри» для всіх суб'єктів ринку, нагляд за дотриманням законності. Тому лише комплексний підхід до трансформаційних процесів - паралельне проведення адміністративної та регуляторної реформи дасть змогу здійс­нити структурну переорієнтацію економіки України інноваційним шляхом розвитку. Тільки так наша країна зможе ввійти до світового співтовариства на умовах рівноправного партнерства.

Соціальні функції

Демократична соціальна правова держава є за своєю сутністю уніка­льним інструментом соціалізації всіх ланок суспільного розвитку, реаліза­ції принципу справедливості, надійного захисту свободи та вільного роз­витку особистості [121]. Тому становлення в Україні нової суспільно-економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов'язано з реформуванням існуючої соціальної політики, соціального управління та формування нової системи соціальних цінностей.