Стаття 215. Недійсність правочину

і. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами пер-шою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2.     Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом
(нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним
судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бу­ти визнаний судом дійсним.

3.     Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна
із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підста­
вах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом
недійсним (оспорюваний правочин).

1. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних та юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам закону. Отже, недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, настання яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, на­стання яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отри­маного майна, виникнення обов'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду).

2. Загальною підставою визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, які встановлені ст. 203 ЦК. Зазначені норми ЦК визначають ли­ше загальні умови недійсності правочину, але за наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними норма­ми. Треба зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений право­чин. Однак визнання правочину недійсним не потребує від сторін його реаль-

* Ного виконання, оскільки воно не має значення для визнання правочину ійсним. Це викликане тим, що за загальним правилом правочин вважається

299

Книга перша, оагальш іішюксяіи. і uw * •

недійсним з моменту його вчинення. Однак якщо права та обов'язки за право-чином, визнаним недійсним, передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст. 236 ЦК, див. також коментар до ст. 216 ЦК). Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині (див. ст. 217 ЦК та коментар до неї). Беручи до уваги, що дійсність пра-вочину залежить від елементів, які його складають, та беручи за критерій пору­шення вимог до дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання пра-вочину недійсним можна визначити:

дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину потрібної пра-восуб'єктності);

дефекти форми правочину, які стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами письмової форми правочину, що вста­новлена законом, спричиняє недійсність правочину лише у випадках, перед­бачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми пра­вочину або його державної реєстрації за загальним правилом тягне його недійсність);

дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, наприклад фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок);

дефекти волі (правочини, що вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та правочини, в яких внутрішня воля особи сформувалося невірно).

Залежно від характеру порушення вимог закону при вчиненні правочинів та правових наслідків вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та оспорювані.

3. Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, на­приклад правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК), односто­ронній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги законодав­ства про нотаріальне посвідчення (статті 219, 220 ЦК), правочин, вчинений осо­бою, над якою встановлена опіка, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК), правочин, укладений керівниками банку після призначення тимчасового адміністратора (ст. 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність») та ін. У випадках, встановлених законом, нікчемними є і правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановле­на законом (наприклад договір дарування майнового права та договір даруван­ня з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 ЦК), договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК), кредитний договір (ст. 1055 ЦК), правочини щодо забезпечення зобов'язань (ст. 547 ЦК). Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто сторони такого правочину ма­ють право не виконувати його, оскільки він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності. Водночас у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК), нікчемний пра­вочин може бути визнаний судом дійсним (наприклад, якщо сторони при укла­денні договору домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверд­жується письмовими доказами і відбулося повне або часткове виконання дого­вору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення).

4. Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є оспо­рюваний правочин, тобто правочин недійсність якого прямо не випливає із за-

 

але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на аставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає право відповідним особам заперечувати його в судовому порядку. При­кладами заперечного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою осо­бою за межами її дієздатності (ст. 222 ЦК), правочин, вчинений фізичною особою, яка обмежена в дієздатності, за межами її дієздатності (ст. 223 ЦК), правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала зна­чення своїх дій та/або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), правочин юридич­ної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК), пра­вочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК) та ін.

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

і. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочи­ну, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшко­дувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшко­дуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосуван­ня або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

1. У випадку коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або част­ково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскіль­ки вш пов'язаний з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок йо­го виконання. Згідно із законом недійсний правочин не зумовлює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм ЦК дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину, які можна поділити на: основні — двосторон­ня реституція (від лат. restituere — відновлювати, відшкодовувати) та додат­кові — відшкодування збитків та моральної шкоди.

* irf ^востоР°нньою реституцією є повернення сторін правочину у той майно-*™ стан, в якому вони перебували до його вчинення, отже, у разі недійсності

 

300

301

 

Книга перша. Загальні положення. Розділ IV

правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого по­вернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (наприклад, у ви­падку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець — повернути покупцеві отримані за майно кошти). Прикладом наслідків недійсності право­чину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, статті 221, 222, 226 ЦК), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК). Треба зазначити, що для застосування двосторонньої реституції не має значен­ня, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК 1963 р. та ГК, чинний ЦК не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:

односторонньої реституції, яка передбачає повернення лише однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона на ко­ристь держави;

заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності право­чинів, що були укладені з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, за наявності умислу обох сторін та передбачала, у разі виконання правочину, стягнення всього отриманого сторонами за правочином на користь держави, а в разі виконання правочину однією стороною — стягнення на користь держа­ви всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшко­дування одержаного.

2. Крім двосторонньої реституції ЦК передбачає як додаткові наслідки недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з коментованою статтею, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і мо­ральної шкоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Напри­клад, у деяких випадках закон покладає на винну сторону обов'язок відшкоду­вати збитки у подвійному розмірі (див. статті 230, 231 ЦК).

3. Правові наслідки недійсності правочинів, які встановлені законом, мо­жуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, однак винятком із цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені сторонами. Вимога про застосування наслідків недійсності щодо останніх може бути пред'явлена взагалі будь-якою заінтересованою особою. Крім того, застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину за власною ініціативою може суд.

Для застосування наслідків нікчемності правочину застосовується позовна давність у десять років (ч. 4 ст. 258 ЦК).

302

Стати 21/, 21

ття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недіиснос інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що праве чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Закон визначає, що недійсність окремої частини правочину не ма наслідком недійсність решти його частин і правочину в цілому, якщо можи припустити, що правочин був би вчинений і без включення до ньог недійсної частини. Отже, якщо визнана недійсною частина правочин належить до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідкі для інших його частин та правочину в цілому. У деяких випадках закон пр* мо встановлює вказівки на недійсність тих чи інших умов правочинів, ш приклад, умова договору банківського вкладу про відмову вкладника ві одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (ст. 1060 ЦК). Однак, якш частина правочину, що визнана недійсною, містить істотну умову, без яке правочин в цілому не відповідає вимогам закону, або після виключення правочину окремої його частини, що визнана недійсною, він не зберігає здії jjoeri задовольняти інтереси сторін чи досягнути цілі, яка була визначена ш ми при його вчиненні, правочин може бути визнаний недійсним в цілому.

Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1.   Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановл*
на законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлені)
законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорюваї ня окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобам аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуваті ся на свідченнях свідків.

2.   Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у ра
недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна
сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шлі
хом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнані
судом дійсним.

1. Порушення суб'єктами цивільних правовідносин форми правочину, вст; новленої законом (ч. 4 ст. 203 ЦК), не в усіх випадках спричиняє його недійі ність. Недійсність правочину, який має вчинятися в письмовій формі, має б; ти прямо зазначена в законі. Коментована стаття поширюється на одності Ронні правочини, договори, які мають вчинятися в простій письмовій форл-^випадках, передбачених ст. 208 ЦК, а також правочини, щодо яких сторон обрали обов'язковою письмову форму (ч. 1 ст. 205 ЦК). Під недодержання Письмової форми правочину слід розуміти порушення особами вим< Ј?v207 ЦК щодо письмової форми правочину. Потрібно мати на увазі, що у ра ення правочину шляхом фіксування його змісту у кількох документа

303

Книга перша, загальні hujiuaciuu. * _UUM....

у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, такий правочин не може вва­жатись укладеним не в письмовій формі. Недотриманням письмової форми правочину, вчинюваного юридичною особою, вважається також відсутність печатки юридичної особи. Недотриманням письмової форми щодо право-чинів, воля сторін в яких виражається за допомогою електронного засобу зв'язку, слід вважати порушення вимог щодо створення електронного доку­мента, передбачених Законом України «Про електронні документи та еле­ктронний документообіг», зокрема відсутність електронного підпису, яким згідно зі ст. 6 вказаного Закону завершується створення електронного доку­мента. Правовий статус електронного цифрового підпису та відносини, що ви­никають при використанні електронного цифрового підпису, регулюються За­коном України «Про електронний цифровий підпис».

Відсутність письмової форми правочину має наслідком неможливість сторін посилатися в суді на свідчення свідків як доказ існування чи відсут­ності між сторонами відносин, породжених правочином, який є предметом спору, а також на умови такого правочину. Виключення з цього правила вста­новлюються ч. 1 ст. 866 ЦК, згідно з якою відсутність у замовника, за догово­ром побутового підряду, квитанції або іншого документа, що підтверджує ук­ладення договору, не позбавляє його права залучати свідків для підтверджен­ня факту укладення договору або його умов; ч. 2 ст. 937 ЦК, згідно з якою прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків; ч. З ст. 949 ЦК, відповідно до якої свідченням свідків може підтверджуватися тотожність речі, прийнятої на зберігання і яка повертається поклажодавцеві. Підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичаль­ником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановле­но договором позики, також може ґрунтуватися на свідченнях свідків, але за умови, коли форма договору позики мала бути письмовою, і у випадку, якщо договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовле­ності представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої об­ставини (ст. 1051 ЦК).

Заперечення факту вчинення правочину потрібно розуміти не лише як можливість надання тільки тих доказів, які свідчать про відсутність правочи­ну, а й тих, які підтверджують його наявність. Такими доказами можуть бути письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та ін. До письмових доказів нале­жать всякого роду документи, акти, листування службового або особистого ха­рактеру, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 46 ЦПК). Стаття 27 Закону України «Про інформацію» визнає докумен­том не будь-яку матеріальну форму одержання, зберігання, використання і по­ширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фо­топлівці або на іншому носієві, а тільки передбачену законом. Крім письмових доказів про заперечення факту вчинення правочину можуть свідчити також

засоби аудіо- та відеозапису.

Коментована стаття не вказує на те, до якого виду (нікчемні чи оспорювані) недійсних правочинів належать правочини, вчинені з порушенням вимог зако­ну щодо письмової форми і щодо яких закон встановлює наслідком їх недійсність. Отже, в кожному випадку слід керуватися нормами, які регулю­ють конкретний вид цивільно-правових відносин між сторонами. Але

304

іШнійсність як наслідок недотримання письмової форми правочину має бути тгоямо передбачена законом, а не підзаконними нормативними актами. ЦК встановлює, що внаслідок недодержання вимог щодо письмової форми є нікчемними такі правочини: про забезпечення виконання зобов'язання (ч. 2 ст 547); договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ч. 2 ст. 719); договір страхування (ч. 2 ст. 981), кредитний договір (ч. 2 ст. 1055); договір банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059); договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуаль­ної власності (ч. 2 ст. 1107); договір комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118); за­повіту (ч. 1 ст. 1257).

2. Вчинення будь-якої дії за правочином, який повинен бути укладений, під загрозою його недійсності, згідно із законом у письмовій формі, не достатньо для можливості визнання такого правочину дійсним. Обов'язковими умовами для можливості визнання такого правочину дійсним закон встановлює такі: вчинення дії на виконання такого правочину однією із сторін; підтвердження вчинення такої дії іншою стороною шляхом прийняття виконання. За відсут­ності хоча б однієї з цих умов суд не може визнати договір дійсним.

Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину

1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення од­ностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

1.       Нікчемними згідно з цією статтею вважаються односторонні правочини
(ч. З ст. 202 ЦК), щодо яких порушені вимоги закону про їх нотаріальне
посвідчення. Нотаріальне посвідчення односторонніх правочинів є обов'язковим
при видачі довіреності на вчинення правочинів, для яких згідно із законом перед­
бачена нотаріальна форма (ч. 1 ст. 245 ЦК); для довіреностей, що видаються у по­
рядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК). Також нікчемними слід вважати довіре­
ності, які не посвідчені особами, вказаними в ч. З ст. 245 ЦК, оскільки такі дові­
реності хоч і не є нотаріальними, але згідно з абзацом 4 ч. З ст. 245 ЦК прирівню­
ються до нотаріально посвідчених. Довіреності на одержання заробітної плати,
стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (пошто­
вих переказів, посилок тощо) не є нікчемними на підставі коментованої статті за
відсутності їх посвідчення особами, вказаними в ч. 4 ст. 245 ЦК, оскільки їх по­
свідчення останніми не прирівнюється законом до нотаріального.

Крім довіреностей згідно з коментованою статтею також є нікчемними внаслідок недотримання нотаріальної форми: відмова одного з подружжя від спільного заповіту (ч. З ст. 1243 ЦК); заповіт (ч. З ст. 1247 ЦК) та в інших ви­падках.

2.       Необхідність виділення як окремої норми недійсності односторонніх
правочинів внаслідок недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчен-