У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти восьми тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванад­ цяти тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встанов­ люється законодавством.

7. Повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне
запліднення та перенесення зародка в її організм.

1. Відповідно до Конституції України (ст. 3) життя людини є вищою соціальною цінністю. У цивільному законодавстві за життям визнається пра­вова природа особистого немайнового блага. При цьому, на нашу думку, життя є найважливішим серед особистих немайнових благ, оскільки за його відсут­ності всі права особи втрачають свій сенс.

Під поняттям «життя людини» слід розуміти природне (біологічне і психічне) існування та соціальне функціонування людського організму як єди­ного цілого. Право на життя, як особисте немайнове право, є невід'ємним.

2. Загальні засади права на життя дістають своє закріплення в низці норма­тивно-правових актів, зокрема, це ст. З «Загальної декларації прав людини», ст. 2 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини» (далі — Єврокон-венції), ст. 6 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права», ст. 1 «Протоколу № 6 до Євроконвенції, який стосується скасування смертної кари» (28 квітня 1983 р.), ст. 2 «Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини» (26 травня 1995 р.), ст. 27 Конституції України, а також і в коментованій статті. Внаслідок цього галузеву природу права на життя потрібно визначати залежно від того, якою галуззю права регу­люються відносини, зміст яких складає зазначене право. І тому з огляду на зміст даного права, який закріплений у коментованій статті, можна дійти вис­новку, що його слід розглядати як одне з суб'єктивних цивільних прав, що має природу особистого немайнового. При цьому, слід зазначити, що право на життя не може здійснюватись необмежено, оскільки у випадках, що прямо передбачені в законі, воно може бути обмежено, аж до його припинення, наприклад, у випадку необхідної оборони (ст. 1169 ЦК).

3. Важливе значення у визначенні правової природи відіграє момент виник­нення права на життя. Як одне з особистих немайнових прав, право на життя по­винно виникати з моменту народження. Однак останнім часом досить часто вису­вається теза про те, що право на життя виникає у зачатої, проте ще не народженої дитини. Ця позиція ґрунтується переважно на певних біологічних та християнсь­ко-релігійних розуміннях поняття життя. Певні передумови для такого висновку надає також і аналіз чинного законодавства. Так, наприклад, абзац 2 ч. 2 ст. 25 ЦК зазначає, що в окремих випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Однак ця можливість щодо охорони інте­ресів зачатої дитини поширюється лише на інтереси як відповідну правову кате­горію, а не права, до яких належить особисте немайнове право на життя. Окрім того, можливість охорони цих інтересів повинна бути прямо встановлена у законі, чого щодо нашого випадку не передбачено. У статті 6 Закону України «Про охо­рону дитинства» зазначається, що «кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої ор­ганізації охорони здоров'я». Саме через це слід вважати, що право на життя як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи виникає у фізичної особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК). Ще одним опосередкованим підтвердженням нашої думки може бути відсутність в законодавстві криміналь­ної відповідальності за проведення абортів, які, при сприйнятті концепції наділення зародку правом на життя, повинні були б прирівнюватися до вбивства.

Чинне законодавство не дає чіткого визначення поняття «народження» як моменту, з якого в особи виникає право на життя. Однак практика свідчить, що народження фіксується відповідними медичними органами в момент відділен­ня живонародженої та життєздатної дитини від організму матері. Саме з цього моменту фізична особа, яка народилася, «перебирає» на себе всю сукупність прав та обов'язків, які включаються до її правоздатності, в тому числі право на життя. Мертвонароджена дитина не набуває всієї сукупності цивільних прав та обов'язків, у тому числі право на життя.

4. Моментом припинення права на життя є момент смерті фізичної особи.
Розрізняють смерть юридичну та фактичну. Під поняттям юридичної смерті
розуміють оголошення фізичної особи померлою в порядку ст. 46 ЦК. Однак
ця смерть швидше є юридичною презумпцією смерті, ніж її фактичною конста­
тацією. Тому у разі появи фізичної особи, яка оголошена померлою, застосову­
ються відповідні наслідки відновлювального характеру.

По-іншому питання вирішується, коли настає фактична смерть. Однак і в цьо­му випадку слід поділяти фактичну смерть на клінічну та біологічну. Клінічною смертю визнається механічна зупинка діяльності серцевого м'язу. При цьому у випадку клінічної смерті існує можливість відновлення життєдіяльності ор­ганізму, але в суворо обмежений період, за умови здійснення відповідних медич­них маніпуляцій (реанімацій). У випадку біологічної смерті до уваги береться смерть клітин головного мозку, що вже є явищем незворотнім, тобто жодні ме­дичні маніпуляції не можуть привести до відновлення життєдіяльності людини. Для визначення моменту смерті до уваги береться біологічна смерть. На відміну від «народження», законодавець дає тлумачення поняття «смерті». Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших ана­томічних матеріалів людини» моментом смерті слід вважати момент, коли вста­новлена смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.

Коли йдеться про смерть, то потрібно мати на увазі, що фізична особа має право виключно на природну (біологічну) смерть. У зв'язку з цим законода­вець вводить абсолютну заборону на еутаназію. При цьому забороні підлягає як активна еутаназія, тобто задоволення прохання фізичної особи про припи­нення її життя (ч. 4 коментованої статті), так і пасивна, тобто навмисне приско­рення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань (ст. 52 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

5. Характеризуючи зміст права на життя, потрібно зауважити, що закон не виз­
начає конкретних активних повноважень суб'єкта — володільця цього права. На­
томість він вирізняє цілу низку прав, які є гарантіями здійснення права на життя.

Насамперед визначається, що фізична особа має право захищати своє жит­тя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправ­них посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. До таких за­собів, наприклад, належать способи самозахисту (необхідна оборона, крайня необхідність тощо), які застосовуються, як правило, у випадку реальності та невідворотності даної загрози. Крім того, можна застосовувати й інші способи захисту, які передбачені в главі З ЦК.

Ще однією гарантією права на життя є можливість проведення медичних, наукових та інших дослідів лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Однак застосування зазначених дослідів чи експери­ментів на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх науко­вої обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосування експеримен­ту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає досліду чи експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Також слід врахувати, що в ст. 45 «Основ законодавства України про охорону здоров'я» забороняється прове­дення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військово­полонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.

6. Тісно пов'язаними з правом на життя, внаслідок чого дістають своє закріплення у коментованій статті, є низка репродуктивних прав фізичної осо­би. Аналізуючи репродуктивні права, які закріплені в коментованій статті, слід зауважити, що переважно вони стосуються можливостей репродуктивного відтворення та є забезпечувальною гарантією здійснення права на життя.

Однією з перших гарантій є можливість проведення стерилізації тільки за бажанням або добровільною згодою повнолітньої фізичної особи. Видається, що така згода повинна ґрунтуватися на повній, об'єктивній, своєчасній та до­ступній для сприйняття інформації про незворотність результатів стерилізації. До того ж стерилізація особи може проводитися виключно в акредитованих за­кладах охорони здоров'я за медичними показаннями (наприклад психічні роз­лади, спадкова патологія, моногенні хвороби, повторний кесарський розтин при наявності дітей тощо). Стерилізація недієздатної фізичної особи прова­диться лише за згодою її опікуна за наявності відповідних показань та з додер­жанням вимог, встановлених законом.

Ще однією гарантією є можливість штучно переривати вагітність, яка не пе­ревищує 12 тижнів, лише за бажанням жінки. Штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів провадиться лише за згодою на медичне втручання об'єк­тивно інформованого дієздатного пацієнта. І лише у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворої жінки є наявною, згода хворої або її закон­них представників на медичне втручання не потрібна. При цьому крім згоди жінки на переривання вагітності від 12 до 28 тижнів потрібна наявність обста­вин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за ме­дичними (наприклад наявність у жінки туберкульозу, вірусного гепатиту, сифілісу, злоякісних новоутворень, хвороб ендокринної системи тощо) та соціальними (наявність трьох і більше дітей, розлучення чи смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування тощо) показаннями.

Певною гарантією права на репродуктивне відтворення є також можливість застосування штучного запліднення та імплантації ембріона, які здійснюються на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Порядок проведення зазначених дій регламентується чинним законодавством та здійснюється шляхом застосування затверджених методів інсемінації жінок спермою чоловіка (донора) та екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.

Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю

1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здо­ ров'ю.

 

1. Коментована стаття закріплює пріоритетність життя та здоров'я людини як вищих соціальних благ (ст. З Конституції України). Фактична неможли­вість відновлення цих благ у випадку їх порушення (знищення) зумовлює не­обхідність встановити посилення гарантій їх захисту, якими можна було б по­передити порушення життя та здоров'я. Так, правові засади посиленої охорони

цих благ закріплені в Конституції України, в ч. З ст. 27 якої зазначено, що ко­жен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Ця конституційна норма трансформувалась у ЦК в особисте немайнове право, за яким фізична особа наділена можливістю вима­гати усунення небезпеки, що створена внаслідок підприємницької та іншої діяльності, і загрожує життю та здоров'ю.

2. Змістом цього особистого немайнового права є сукупність повноважень,
за якими особа має право вимагати усунення небезпеки, що загрожує її життю
та здоров'ю. І оскільки перелік активних дій, які особа вправі вчиняти задля
усунення цієї небезпеки не передбачений, слід допустити, що особа має мож­
ливість застосовувати всі не заборонені законом діяння, які можуть ефективно
захистити зазначені особисті немайнові блага, в тому числі ті способи, перед­
бачені ст. 55 Конституції України, главою З ЦК тощо.

Важливим для тлумачення цієї статті є визначення поняття «небезпека». Під небезпекою слід розуміти наявність стану загрози кому-небудь або чому-небудь. Мається на увазі саме такий стан, який передбачає можливість загрози життю та здоров'ю шляхом наявності високої вірогідності завдання шкоди цим благам.

Особливістю цього права є також і те, що воно може бути реалізоване у ви­падку, коли життю і здоров'ю загрожує небезпека, а не тоді, коли ці особисті немайнові блага вже є порушеними. Зокрема, ця загроза повинна виникати внаслідок підприємницької або іншої діяльності.

Оскільки життя та здоров'я є вищими соціальними цінностями, їх захист може провадитись усіма не забороненими законом способами, незалежно від того, внаслідок чого була створена така загроза.

3. У випадку коли особи, які здійснюють відповідну підприємницьку чи
іншу діяльність, не усунули небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю фізич­
ної особи, то ця особа відповідно до ст. 1164 ЦК має право вимагати: 1) вжит­
тя невідкладних заходів щодо усунення загрози; 2) відшкодування завданої
шкоди; 3) припинення діяльності, яка створює загрозу.

Стаття 283. Право на охорону здоров'я