Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.



1. Коментована стаття відносить до нематеріальних благ як об'єктів цивільних правовідносин особисті немайнові блага. Під поняттям «особисті немайнові блага» слід розуміти блага, які нерозривно пов'язані з суб'єктом -носієм цих благ (тобто є особистими), а також полишені економіко-грошово-го змісту (тобто є немайновими). До особистих немайнових благ законодавець відносить: здоров'я, життя, честь, гідність і ділову репутацію, ім'я (наймену­вання), авторство, свободу літературної, художньої, наукової і технічної твор­чості. Зазначений перелік благ не є вичерпним, тому об'єктами цивільних пра­вовідносин можуть визнаватись і інші особисті немайнові блага. Сутність відповідних особистих немайнових благ буде розкриватися детальніше при коментуванні відповідних особистих немайнових прав.


1 Важливим аспектом щодо визначення правової природи вказаних благ є та- Цсоэк і встановлення того впливу, яке здійснює на них право. Беззаперечно, ці рлага існують незалежно від того, врегульовані вони правом чи ні. Однак виз­нання цих благ на рівні закону робить їх юридично значимими та відповідно Іохоронюваними. Тому законодавець правильно зазначає, що ці блага охороня-Ііоться цивільним законодавством. При цьому така охорона може здійснюва-Ітись як шляхом закріплення за цим благом відповідного особистого немайно-^ вого права, так і без такого закріплення.

Недопустимим є змішування понять «особисті немайнові блага» та «осо-,: бисті немайнові права», яке проводиться в літературі окремими авторами. } Вважаємо, що особисте немайнове право є змістом відповідних правовідно-■ син, а особисте немайнове благо є об'єктом, тобто тим, на що спрямовані ці І відносини. Тобто особисте немайнове благо є ядром відповідного права, і на І його забезпечення повинно бути спрямоване відповідне право.

2. З огляду на визначення суспільної пріоритетності людини та її внут­рішнього світу окремі з особистих немайнових благ, наприклад життя, здо- і ров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, належать до вищих соціальних І цінностей (ст. З Конституції України). Це означає, що право повинно бути? спрямоване насамперед на пріоритетне забезпечення саме цих особистих не-I майнових благ.


280


Стаття 202


         
   

 


Розділ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО

Глава 16 ПРАВОЧИНИ

§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинен­ня цивільних прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути пред­ставлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб ли­ше у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосо­вуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього пра­вочину.

1. Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настан­ням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних пра­вовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Поняття «правочин» є суто українським терміном, який раніше ви-

Ion


■користовувався в українському законодавстві 1920-30-х pp. та є повністю то-■тожним терміну «угода», що використовувався в ЦК 1963 p. щт Правочин є вольовим актом і цим відрізняється від подій, що відбуваються Врезалежно від волі людини (наприклад землетрус, повінь). Як дія цілеспрямо-Врана, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий В характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів - юри- Щ дичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад знахідка, щ виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи щ можуть, наприклад, укласти договір, який хоча б і не був передбачений актами ж цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК), за-1 вдяки чому він буде підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. В На відміну від цього юридичний вчинок не може бути такою підставою за Щ відсутністю прямої вказівки на це в акті цивільного законодавства. К 2. Правочин є правомірною вольовою дією. Правова ціль, заради якої учас- Щ ники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), на-Ш приклад набуття права власності на майно або права користування ним тощо. Правова ціль правочину повинна бути досяжною та законною. Правочини, Ц ціль яких не відповідає цим вимогам, є недійсними (наприклад правочин, що W порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). У свою чергу, правові наслідки, що :_ виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Ос-* танній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (напри- клад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім слід розуміти спонукальну причину, та соціально-економічну або іншу, ніж правова ціль, заради якої вчиняється правочин. Отже, мотиви лише спонука­ють учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при | цьому на відміну від підстави правочину правового значення. Так, наприклад, при укладенні фізичною особою договору купівлі-продажу товару не має пра­вового значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користу-; вання; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для пе-редання як внеску до статутного капіталу господарського товариства або вкла­ду у просте товариство; для передачі в дарунок іншій особі тощо.

3. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосто­ронні (договори). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони (наприклад заповіт, прийняття чи відмова від прийняття спадщини, публічна обіцянка винагороди, довіреність, простий вексель). З одностороннього пра­вочину права виникають, як правило, у інших осіб, наприклад право представ­ника представляти особу, яка уповноважила його на це довіреністю. Щодо обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, яка його вчинила, наприклад обов'язок здійснити платіж особи, яка видала простий вексель. Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з ци­ми особами. Згідно зі ст. 203 ЦК до правовідносин, які виникли з односто­ронніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи багатосторонні правочини називаються договорами. Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчи-


Книга перша. Загальні положення. Розділ IV


нення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. Якщо для вчинення правочину потрібні по­годжені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад договір про спільну діяльність, засновницький договір).

4. Крім поділу за кількістю сторін правочини поділяються на: оплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та без­умовні, фідуціарні.

Оплатним є правочин, в якому дії однієї сторони відповідає набуття цією стороною права на отримання зустрічного майнового задоволення (право от­римати гроші, майно), наприклад договір купівлі-продажу, міни, страхування. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання права на зустрічне задо­волення майнового характеру від іншої сторони, такий правочин є безоплат­ним (наприклад договір позички, дарування). Оплатність та безоплатність правочинів визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як оплатними, так і безоплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад договір доручення, позики, зберігання).

Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consen­sus — правочин) та реальні (від лат. res — реч). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма йо­го істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад договір купівлі-продажу, поставки, підряду, спільної діяльності). Для вчинен­ня реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва­жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад договір позики, банківського вкладу, ренти). Деякі правочини залежно від волі сторін можуть бути як реальними, так і консенсуальними (наприклад договір зберігання, да­рування, позички, факторингу).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поді­ляються на каузальні (від лат. causa — підстава) та абстрактні (від лат. abstra-ho — виділяю). Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави, є каузальними, а правочини, для дійсності яких підстава не має зна­чення, є абстрактними. Дійсність каузального правочину залежить від його підстави, яка вбачається з нього. Наприклад, правовою ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів або інших речей, виз-наченних родовими ознаками. Більшість правочинів є каузальними (напри­клад договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузальних правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його дер­жатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від

284


І обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому (див. ст. 212 ЦК та І' коментар до неї). Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.

Окремим видом правочинів є фідуціарні (від лат. fiducia — довіра) право­чини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особ­ливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, ос­танні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішьоекономічні, разпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

 

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

 

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може су­перечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непра­цездатних дітей.

1. Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності
правочину. До зазначених умов треба віднести: законність змісту правочину;
наявність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздат­
ності; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність
внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону;
спрямованість правочину; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи не­
працездатних дітей.

Правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства.

2. Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати не­
обхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які ма­
ють повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34,
35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них не­
повнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких
визначений законом (ст. 32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійсню­
ватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклу­
вальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх закон­
ними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі ма-

v лолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч. 1 ст. 31 ЦК.

Ш:                                                285


fvHifra перша, «загальні iiujiuachiui. jtuoai -" *»


Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побу­тові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклуваль­ника (ст. 37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (статті 41, 67 ЦК).

Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють від­повідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених зако­ном, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст. 92 ЦК).

3. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення пра-вочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст право­чину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. concludere — робити висновок). При прямому воле­виявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення право­чину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настан­ня певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у мет­ро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосо­вуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчиня­тися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (на­приклад, ч. 2 ст. 642 ЦК). У випадках, визначених договором або законом, ви­раження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї). У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом (див. ст. 213 ЦК та коментар до неї).

4. Для чинності правочину він має бути вчинений у формі, встановленій зако­ном. Під формою правочину слід розуміти спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до вимог закону правочин може вчинятися сто­ронами усно чи письмово (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї).

Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права ко­ристування майном, виникнення повноважень представництва та ін.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечи­ти інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей, оскільки батьки (усиновлювачі) є їх законними представниками. Тобто, якщо у дітей є належне їм майно, батьки (усиновлювачі) управляють ним без спе-

286


©ГО на те повноваження. Управляючи майном дітей, батьки та особи, які іінюють, не можуть укладати без дозволу органів опіки і піклування до-©рн, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, д ом овлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дітей порукою, видавати письмові зобов'язання (див. ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»). Неналежне виконання батьками та особами, що їх замінюють, своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'яз­ку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ст. 177 СК).

Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1.    Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена
законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин є правомірною вольовою дією. Така позиція є переважною в юри­дичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фак­том, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та шгауть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо тільки його недійсність прямо НАШіановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочи-нрмгнедійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемний правочин, а правочином, що може бути визнанний судом недійсним, є оспорюваний право­чин (див. ч. 2 ст. 215 ЦК та коментар до неї).

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

-о • *• Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають

право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

1. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення, яку сторони мають право обирати самостійно, якщо інше не вста­новлено законом. Відповідно до норм ЦК воля сторін на вчинення правочину оже бути виражена усно, в письмовій формі (простій чи нотаріальній), шляхом вчинення конклюдентних дій, мовчанням.

^ -Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова фор-нагтяВаЖаЄ-ТЬСЯ вчиненим> якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до

З н В1дповідних правових наслідків. РВДом ітВНІСТЬ вимог законУ ЩОДО письмової форми правочинів викликана ЯЙЩокг?1141111' серед.яких можна зазначити: 1) потребу забезпечення зберіган-JtMta)iH№-IrfВН0СТІ та хаРактеРУ намірів сторін прийняти на себе певні зо-га. і) сприяння розумінню сторонами наслідків вчинення правочину;

287


3) забезпечення стабільності документа, тобто того, що він не буде часом змінений; 4) створення можливості для відтворення документа, включаючи зняття з нього копій, щоб кожна із сторін мала його экземпляр, що містить ідентичні дані; 5) створення можливості для посвідчення справжності даних документа завдяки підпису сторін та наявності печатки; 6) забезпечення лег­кості зберігання документа в певній матеріальній формі; 7) полегшення контролю і перевірки звітності та оподаткування тощо.

4. У випадках, встановлених договором або законом, вираження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Так, при майновому найму вираження волі наймодавця шляхом мовчання протягом місяця після закінчення строку дого­вору та вчинення наймачем конклюдентних дій (продовження користування майном після закінчення строку договору найму) зумовлюють поновлення до­говору найму на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК), схожі правові наслідки має мовчання і в договорі управління майном, за яким у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення обо зміну договору після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах (ч. 2 ст. 1036 ЦК).

Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно

і. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторо­нами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають но­ таріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також право­ чинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підста­ ву сплати та суму одержаних грошових коштів.

3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, мо­ жуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить дого­ вору або закону.

Усно, тобто шляхом словесного виразу волі, можуть бути вчинені правочи­ни, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, наприклад купівля фізичною особою речі в магазині, що супроводжується одночасною сплатою ціни речі та її передачею покупцю. У такому самому порядку вчиня­ються усні угоди за участю юридичних осіб, закон лише зобов'язує продавця у випадках їх вчинення видати юридичній особі, що сплатила товар, документ (наприклад товарний чек), який підтверджує підставу та суму одержаних про­давцем грошових коштів. Законом можуть бути встановлені й інші випадки, в яких правочин може бути вчинений усно. Наприклад, ч. 2 ст. 1107 ЦК перед­бачає, що законом можуть бути встановлені випадки, в яких договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можуть укла­датись усно. Не можуть бути вчинені в усній формі правочини, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочини для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (на­приклад довіреність, договір застави, комерційної концесії, страхування, кре­дитний договір). За домовленістю сторін усно можуть вчинятися правочини


, виконання договору, укладеного письмово (наприклад укладення комісіонером на виконання договору комісії або повіреним на виконання до­говору доручення договорів з третіми особами в усній формі). Однак уклада­тися в усній формі такі правочини можуть лише за таких умов: укладення у письмовій формі правочину, на виконання якого укладаються такі договори (наприклад договір доручення або комісії); відсутність у законі норм, які забо­роняли б укладення такого договору в усній формі; відсутність заборони його укладення в усній формі в договорі, на виконання якого він укладається.

Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину

1.     Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо
його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, теле­
грамах, якими обмінялися сторони.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2019-05-20; просмотров: 1454; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.232.179.191 (0.051 с.)