Інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Закон вимагає вчинення виключно у простій письмовій формі: 1) право­чинів, сторонами яких є юридичні особи, незалежно від їх форми власності чи організаційно-правової форми; 2) правочинів, вчинених між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, зазначених ч. 1 ст. 206 ЦК, тобто тих, що можуть бути повністю виконані сторонами у момент їх вчинен­ня; 3) правочинів фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК. Під сумою в цьому випадку слід ро­зуміти ціну майна, що передається, або зустрічного надання. Беручи до уваги, що у цивільних правовідносинах застосовується неоподатковуваний мінімум доходів громадян у розмірі 17 гривень (див. п. 22.5 ст. 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»), правочини між фізичними особами на су­му, що перевищує 340 гривень, повинні бути укладені в письмовій формі; 4) інші правочини, незалежно від їх сторін та суми, щодо яких законом вима­гається письмова форма (наприклад договір застави, страхування, довіреність, заповіт, договір поруки, гарантія, зовнішньоекономічний договір). За домо­вленістю сторін у простій письмовій формі можуть вчинятися будь-які право­чини, хоч би закон і не вимагав письмової форми для таких правочинів. Недо­тримання сторонами вимог закону щодо письмової форми правочину може тягнути за собою недійсність правочину у випадках, встановлених законом (ч. 1 ст. 218 ЦК), наприклад нікчемність правочину щодо забезпечення вико­нання зобов'язань (ч. 2 ст. 547 ЦК), договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК) або договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК).

И|атгя 209. Нотаріальне посвідчення правочину

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим стат­ тею 203 цього Кодексу.

4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її уча­ стю може бути нотаріально посвідчений.

1. Правочини, вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення ли­ше у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Зокрема, вимо­ги щодо обов'язкового нотаріального посвідчення правочину встановлені зако­ном для: заповіту (ст. 1247 ЦК), довіреності на вчинення правочинів, що потре­бують нотаріальної форми (ст. 245 ЦК), договору довічного утримання (догля­ду) (ст. 745 ЦК), договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майно­вого комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна («х 657 ЦК), договору застави нерухомого майна (ст. 577 ЦК), договору ренти (ст. 732 ЦК), договору управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК), договору позички транспортного засобу за участю фізичної особи (ст. 828 ЦК), догово­ру найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеної строком на один рік і більше (ст. 793 ЦК) та інших правочинів.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений, хоча б закон і не вимагав нотаріального посвідчення цього правочину. Нотаріальне посвідчення правочинів здійс­нюється нотаріусами (державними та приватними) або іншими посадовими особами, які відповідно до Закону України «Про нотаріат» мають право на вчинення нотаріальних дій, шляхом вчинення на документі, в якому викладе­но, текст правочину, посвідчувального напису. До вказаних посадових осіб належать: у населених пунктах, де немає нотаріусів, — уповноважені на це по­садові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; за межами України — посадові особи консульських установ Ук­раїни, а у випадках, передбачених чинним законодавством, і дипломатичних представництв України. Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють но­таріальні дії, посвідчуючи правочин, перевіряють, чи відповідає зміст Посвідчуваного ними правочину вимогам закону (див. ст. 203 ЦК та коментар До неї) і дійсним намірам сторін. Правочини, що посвідчуються нотаріально, вчиняються на спеціальних бланках.

2. Недодержання нотаріальної форми правочину, що підлягає згідно із за­коном обов'язковому нотаріальному посвідченню, має наслідком його недійсність. Із цього правила закон містить окремі виключення. Так, у разі не­додержання вимоги закону щодо нотаріального посвідчення одностороннього ^иРавочину суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, Щ° дан відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному

9Q0

Книга перша. Загальні положення. Розділ IV

посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ст. 219 ЦК).

В іншому випадку, коли має місце недодержання вимоги закону про но­таріальне посвідчення договору, якщо сторони домовилися щодо усіх його істотних умов, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його но­таріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним за позовом сторони, яка здійснила його виконання (див. ст. 220 ЦК та коментар до неї). У цьому випадку подальше нотаріальне посвідчення договору не потре­бується, оскільки нотаріальне посвідчення замінюється судовим рішенням. Однак, якщо правочин містить протиправні умови, відповідний позов не мо­же бути задоволенний (див. п. 4 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 р. № 3, п. 7 роз'яс­нення ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. № 02-5/111).

Стаття 210. Державна реєстрація правочину

1.    Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановле­
них законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної
реєстрації.

2.     Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок
реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються
законом.

Дійсність деяких правочинів законодавство пов'язує з фактом їх державної реєстрації, тобто до її здійснення правочин не є вчиненим. Правочини підля­гають державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Прикла­дами правочинів, що потребують державної реєстрації, є: державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна, — купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст. 732 ЦК), договорів управління нерухомим май­ном (ст. 1031 ЦК), договорів довічного утримання (догляду), за якими набува­чеві у власність передається нерухоме майно (ст. 745 ЦК), договорів оренди земельної ділянки (ст. 125 ЗК) або державна реєстрація договорів комерційної концесії (ст. 1118 ЦК).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами України. У деяких випадках учасники правочину повинні здійснити не тільки державну реєстрацію правочину, а й державну реєстрацію права, що випливає з цього правочину, наприклад права власності на нерухомість (див. ст. 182 ЦК та коментар до неї). Державну реєст­рацію правочинів слід відрізняти від їх недержавної реєстрації, яка здійснюється в деяких випадках на вимогу закону. Так, наприклад, правочини, укладені на товарній біржі, підлягають реєстрації на біржі, оскільки згідно із законом вони є вчиненими з моменту їх реєстрації на біржі (ст. 15 Закону Ук­раїни «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р. № 1956-ХІІ). Державну

■йграцію правочинів також слід відрізняти від реєстрації окремих видів ІІ^Шна, наприклад автотранспорту або його обтяжень, нездійснення якої не

впливає на дійсність правочину, за яким таке майно було придбане його влас-^ вівсом або обтяжене.

її

Стаття 211. Місце вчинення правочину

і. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1)     місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі
сторони;

2)      місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встанов­
люється відповідно до статті 647 цього Кодексу.

Місце вчинення правочину має юридичне значення. Так, наприклад, згідно з нормами міжнародного приватного права від місця вчинення правочину мо-ж$ залежати право, яким визначається форма зовнішньоекономічного догово­ру; матеріальне право, регулююче зобов'язання за зовнішньоекономічним до­говором; визначення матеріального права, за яким визначається форма, строк щ£ довіреності, правові наслідки її припинення та ін. Місце вчинення правочи­ну також має значення для застосування до правочину актів органів місцевого (самоврядування або місцевих звичаїв, наприклад звичаїв ділового обороту. Останнє може мати значення і для тлумачення змісту правочину.;■<,-; Закон встановлює, що місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, що його вчинила. Беручи до уваги, що вира-ц«ення волі сторони може мати різні форми: усну, письмову (просту чи но­таріальну), пряму чи запобіжну, визначення місця вчинення одностороннього правочину може мати свої особливості. Так, наприклад, легко встановити нісне вчинення нотаріально засвідченої довіреності або заповіту, оскільки нормативно-правові акти, що регулюють вчинення нотаріальних дій в Україні Щ порядок посвідчення цих правочинів посадовими особами, посвідчення яких прирівнюється до нотаріального, вимагають від нотаріусів та інших поса­дових осіб зазначення в довіреності та заповіті місця їх вчинення. На відміну від цього складною справою може бути встановлення місця вчинення право­вику, що був вчинений у простій письмовій формі, якщо в самому правочині таке місце не зазначено, а тим більше у правочинах, вчинених в усній формі. Тому, визначаючи місце вчинення дво- та багатосторонніх правочинів, закон встановлює, що місце вчинення договорів визначається відповідно де ст. 647 ЦК. Згідно з цим договір вважається укладеним у місці проживання Чйзичної особи (див. ст. 29 ЦК та коментар до неї) або за місцезнаходженням Юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір (див. ст. 93 ЦК тг коментар до неї), якщо інше не встановлено договором.

}■.

 

294

295

книга перша,.загальні положення. і*оздш IV

Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки

пов'язуються з настанням певної обставини

1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (ска-сувальна обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

1.       Умовним є правочин, щодо якого правові наслідки пов'язуються з на­
станням певної обставини (наприклад події, явища, дії третьої особи), яка мо­
же настати або не настати у майбутньому. Обставина, що може бути передба­
чена сторонами як умова, може бути вільно обрана сторонами, але не повин­
на суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам
суспільства.

Закон відносить до умовних правочини, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною. Отже, особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). За таким правочином на момент його вчинення права та обов'язки не виникають, а їх настання відбувається при відкладальній обставині або виникають та змінюються при настанні відкладальної обставини, наприклад укладення договору найму (оренди) житла, за яким виникнення прав та обов'язків настає при вступі фізичної особи (наймача) у шлюб.

Особи, які вчиняють правочин, мають право також обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасу-вальна обставина). За таким правочином, як правило, права та обов'язки на­стають при його вчиненні і існують до настання скасувальної обставини. На­приклад, фізична особа (наймодавець) за договором найму житла надає най­мачеві житло за умови, що права та обов'язки за цим договором припиняють­ся у випадку приїзду до наймодавця на постійне проживання його родича.

Вищевказані обставини характеризуються такими ознаками: настання об­ставин повинно бути об'єктивно можливим; воно не повинно бути неминучим; сторони не повинні знати, настане така обставина чи ні; обставина може наста­ти у майбутньому (однак вона може існувати і на час вчинення правочину за умови, що сторони не знали цього); обставина не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

2.       Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це
вигідно, обставина вважається такою, що настала. У свою чергу, якщо настанню
обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вва­
жається такою, що не настала. Зазначені наслідки не настають, якщо настання
чи ненастання обставин викликано добросовісними діями однієї з сторін, на­
приклад фізична особа уклала договір купівлі-продажу автомобіля за умови,

Стаття zid

юодавець протягом обумовленого сторонами строку зможе придбати собі ИйгіГавтомобіль відповідного виробника, моделі та року випуску. Покупець, Йпсооиставши свої можливості, допоміг продавцю придбати такий автомобіль. Скільки недобросовісності в діях сторони, що була зацікавлена в цьому не бу­ло відкладальна обставина в такому випадку вважається такою, що настала.

Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4.    Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, не­
має можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до
уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена
практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша по­
ведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істот­
не значення.

Правочин є вольовою дією особи, що спрямована на набуття, зміну або при­пинення цивільних прав та обов'язків. У випадках, якщо волевиявлення сто­рони (сторін) правочину не дозволяє однозначно встановити їх намір (наміри), справжню волю, виражену при вчиненні правочину, останній може бути витлумачений стороною (сторонами) або судом, в порядку, визначеному коментованою статтею. Отже, законом визначені суб'єкти тлумачення право­чину та його правила. Суб'єктами тлумачення правочину є сторона (сторони), відповідно в односторонньому та дво- чи багатосторонньому правочині, які як суб'єкти волевиявлення краще ніж будь-хто знають свої справжні наміри, які вони хотіли висловити у змісті правочину. Суб'єктом тлумачення правочину також є суд, який на вимогу однієї або обох сторін правочину може постано­вити рішення про тлумачення змісту правочину. Потреба в останньому вини­кає у випадках, коли сторона (сторони) має різне уявлення щодо свого воле­виявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін).

Правила тлумачення правочинів, визначені коментованою статтею, засто­совуються при тлумаченні правочину як стороною (сторонами), так і судом. Тлумачення дво- чи багатосторонніх правочинів регулююється також ст. 637 ЦК.

 

296

297

———- —»»•—■£■■ ■ ш ■ ■ • -ц^ттшшттг + яглмж aiwaiVHIVlUUl ■ А l ^ W, t ^* V * Л»

Стаття 214. Відмова від правочину

1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчи­нено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього. Закон надає право особі, яка вчинила правочин, відмовитися від нього, якщо інше не вста­новлено законом. Наприклад, особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може у будь-який час скасувати її, на відміну від цього відмовитися від безвідкличної довіреності, що була видана особою на певний час, до його спливу не можна (ст. 249 ЦК). Отже, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього на свій розсуд за умови, що такою відмовою не порушено права іншої особи (див. ст. 13 ЦК та коментар до неї). Якщо права іншої особи такою відмовою порушені, вони підлягають захисту (див. статті 15-23 ЦК та коментар до них). Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній правочин (договори), також мають право відмовитися від нього у повному обсязі або частково за наявності взаємної згоди сторін, а також у випадках, передбачених законом, наприклад одностороння відмова від договору, якщо право на таку відмову встановлена законом або договором (ч. З ст. 651 ЦК). Прикладами односторонної відмови є: 1) право покупця відмовитися від договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати проданий товар (ч. 1 ст. 665 ЦК); 2) право наймодавця відмовитися від договору найму, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 1 ст. 782 ЦК); 3) право платника безстрокової ренти відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК). Договір, від якого у повному обсязі або частково відмовилися сторони (сторона), є зміненим або розірваним (див. ст. 651 ЦК та коментар до неї). Сторони мають право відмовитися від правочину навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані. Відмова від правочину повинна бути вчинена у тій самій формі, в якій правочин було вчинено (наприклад, відмова від правочину, вчиненого у простій письмовій формі, повинна бути вчинена у простій письмовій формі, а відмова від правочину, вчиненого у письмовій нотаріальній формі, повинна бути вчинена у письмовій нотаріальній формі). Відмова від договору може бути вчинена і в іншій формі, ніж та, в якій він був укладений, якщо це встановлено договором або законом чи випливає із звичаїв ділового обороту (див. ст. 654 ЦК та коментар до неї). Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом чи домовленістю сторін, наприклад: 1) згідно із законом замовник при відмові від договору побутового підряду зобов'язаний сплатити підрядникові частину встанов-

298

деної ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про відмову від договору, та відшкодувавши йому витрати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять до частини ціни роботи, яка підлягає сплаті (ч. 2 ст. 867 ЦК); 2) при відмові однієї з сторін від договору морського перевезення, внаслідок настання будь-якої з обставин, зазначених у ст. 156 КТМ, відправник зобов'язаний відшкодувати перевізнику всі витрати, яких він зазнав, щодо вантажу, у тому числі витрати, пов'язані з розвантаженням, а також фрахт пропорційно фактичній дальності пере­везення вантажу (ст. 157 КТМ).

§ 2, ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

НЕДОДЕРЖАННЯ СТОРОНАМИ

ПРИ В ЧИНЕННІ ПРАВ О ЧИНУ ВИМОГ ЗАКОНУ