Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

3. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодав­ ства, правочином або рішенням суду.

Існування надійного та функціонального механізму правового регулюван­ня і захисту цивільних прав неможливе без урахування фактору часу. Виник­нення, зміну або припинення правовідносин, обов'язок вчинити дії чи мож­ливість вдатися до засобів захисту порушеного права закон неодмінно пов'язує з певними моментами або періодами часу.

Щодо визначення правової природи строків у науковій літературі немає єдиної точки зору. Деякі правознавці вважають, що строки належать до ка­тегорії юридичних подій, оскільки їх настання або сплив мають об'єктив­ний характер та не залежать від волі суб'єктів правовідносин. Інші дослідники цієї теми схиляються до необхідності визнання за строками ок­ремого статусу у загальній системі юридичних фактів, вважаючи, що з точ­ки зору цивільного права строки є поєднанням об'єктивного (перебіг часу) та суб'єктивного (можливість впливу волі людей на перебіг певного стро­ку) чинників. Найбільш обґрунтованою та такою, що відповідає ідеї ст. 251 цього Кодексу, вважається позиція тих авторів, які пропонують розглядати цивільно-правові строки як часову форму існування та розвитку цивільних прав і обов'язків, не включаючи їх взагалі в систему юридичних фактів. Дійсно, якщо з точки зору теорії юридичний факт завжди є самодостатнь­ою правовою категорією, то строк у цивільному праві сам по собі не існує, будучи лише юридичним відображенням часового буття певних дій або подій.

340

Стаття 251

На відміну від ЦК 1963 p., п'ята глава якого була присвячена регулюванню дії лише позовної давності, відповідні норми чинного ЦК містять досить де­тальні правила обчислення не лише строків захисту, а й строків, які застосову­ються у регулятивних правовідносинах (строки здійснення та виконання суб'єктивних прав і обов'язків). Стаття 251 ЦК вперше в історії вітчизняної цивілістики дає законодавче визначення таким поняттям, як «строк» і «термін», розглядаючи їх при цьому окремо. У закріпленій цією статтею термінології строк визначається як певний проміжок (період) часу, а терміном визнається момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

В праві існує ціла низка підстав, за якими може бути проведена класифі­кація цивільно-правових строків і термінів. Одна з таких класифікацій строків за джерелом їх встановлення законодавчо закріплена в ч. З ст. 251 ЦК, яка пе­редбачає поділ цивільно-правових строків і термінів на законодавчі, договірні та судові.

Законодавчими строками визнаються строки, зафіксовані в законах або інших нормативних актах. Наприклад, до таких строків належить строк позов­ної давності або передбачений ч. 2 ст. 47 ЦК п'ятирічний строк, протягом яко­го спадкоємці оголошеної померлою особи не вправі відчужувати нерухоме майно, яке перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

На відміну від законодавчих строків, договірні строки встановлюються са­мими учасниками цивільних правовідносин, а не органом, який здійснює пра­вове регулювання. Прикладом такого строку є обумовлений сторонами дого­вору позики строк повернення позиченого майна.

До судових строків належать строки, встановлені рішенням суду загальної юрисдикції, господарського або третейського суду. Порівняно із законодавчи­ми та договірними строками строки і терміни, які встановлюються рішенням суду, застосовуються в цивільному праві нечасто. Як правило, застосування судового строку має місце в тих правовідносинах, учасники яких перебувають в стані конфлікту.

У правовій теорії поширеним є поділ строків за обсягом самостійності учас­ників правовідносин, який, між іншим, має і практичне значення. Згідно з цією класифікацією визначають імперативні строки, які встановлюються законом і не можуть бути змінені угодою сторін, та диспозитивні, які хоч і встановлюються нормою позитивного права, однак можуть бути змінені учасниками правовідно­син. Інколи в науковій літературі пропонується в межах цієї класифікації окремо виділяти також імперативно-диспозитивні строки. Особливість цього виду стро­ків полягає в тому, що законодавець визначає максимальний або мінімальний строк для вчинення певних дій, надаючи учасникам таких правовідносин мож­ливість цей строк лише зменшувати або збільшувати. Прикладом такого заходу законодавчої техніки є ч. 2 ст. 680 ЦК, яка встановлює дворічний (а для об'єктів нерухомості — трирічний) строк виявлення недоліків і пред'явлення вимоги у зв'язку з недоліками придбаного товару, одночасно передбачаючи можливість збільшення цього стороку сторонами договору. Іншим прикладом імперативно-диспозитивного строку є строк позовної давності.

Важливим з точки зору теорії і практики цивільного права є поділ строків на строки здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків та строки за­хисту цивільних прав.

341

Книга перша. Загальні положення. Розділ V

Строки здійснення суб'єктивних прав, у свою чергу, поділяються на:

строки існування суб'єктивного права, призначення яких полягає в забез­печенні необхідної визначеності та впорядкованості правовідносин. Треба за­уважити, що в абсолютних цивільних правовідносинах діє принцип безстро­ковості права, тому зазначені строки, як правило, застосовуються щодо тих прав, які мають характер відносних (ст. 846 ЦК);

присічні (преклюзивні) строки, які надають уповноваженій особі чітко визначений час для реалізації свого права. Нездійснення права в цей строк призводить до автоматичного припинення даного права. Основна відмінність цих строків від строків існування цивільного права полягає в тому, що преклю­зивні строки стосуються лише тих цивільних прав, які могли б існувати і в по­дальшому за умови їх належного здійснення уповноваженим суб'єктом. Яск­равим прикладом присічного стороку є закріплений ч. 4 ст. 559 ЦК шес­тимісячний строк, протягом якого кредитор вправі пред'явити до поручителя вимоги щодо виконання порушеного основного зобов'язання. У противному випадку закріплене договором поруки право вимоги кредитора припиняється;

гарантійні строки, які встановлюють певний період у часі, протягом якого продавець або підрядник зобов'язується своїми силами усунути всі виявлені недоліки переданого товару чи виконаних робіт або замінити неякісну річ (ч. 1 ст. 859, ч. 2 ст. 675 ЦК). Мета встановлення гарантійних строків полягає в то­му, щоб забезпечити набувачеві або замовнику можливість виправлення тих недоліків, які можуть бути виявлені лише в процесі експлуатації або зберіган­ня товару.

Строки захисту суб'єктивних прав також мають види та поділяються на:

претензійні, протягом яких уповноважена особа вправі (а іноді — зобов'яза­на) звернутися безпосередньо до зобов'язаного суб'єкта з вимогою певної по­ведінки з боку останнього. Як правило, пред'явлення претензії не є обов'язком суб'єкта правовідносин, однак в окремих випадках закон передбачає обов'яз­кове звернення з претензією до боржника в порядку досудового врегулювання спору (ч. 1 ст. 925 ЦК);

строки позовної давності (див. коментар до ст. 256 ЦК).

Стаття 252. Визначення строку та терміну