Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

В умовах необхідності забезпечення стабільності майнових відносин у суспільстві та конкретизації прав і обов'язків їх учасників встановлення пев­них часових обмежень примусового захисту цивільного права або інтересу має надзвичайно велике значення. Саме таку функцію покликаний виконува­ти закріплений у главі 19 ЦК цивільно-правовий інститут строків давності. Оскільки основним засобом примусового захисту порушеного цивільного права є позов, вказані строки отримали назву строків «позовної давності».

Стаття 256 ЦК є законодавчою новелою, адже до прийняття чинного ЦК вітчизняне цивільне право не мало легального визначення позовної давності. Позитивним моментом цієї норми є і те, що на відміну від ст. 71 ЦК 1963 p., яка встановлювала строк для примусового захисту цивільних прав, у ст. 256 ЦК йдеться про законні інтереси суб'єктів цивільного права, які теж можуть бути порушені.

Отже, відповідно до змісту зазначеної норми позовною давністю є певний період часу, протягом якого уповноважена особа може удатися до заходів юрисдикційної форми захисту свого порушеного права або інтересу. Для пра­вильного розуміння цього визначення треба враховувати, що позовна давність є цивільно-правовим інститутом, який за своєю юридичною природою є тісно пов'язаним з цивільним процесом, тому в теорії і практиці прийнято розрізня­ти право на позов у матеріальному та процесуальному розумінні.

Так, якщо правом на позов у процесуальному значенні є не обмежена ча­сом можливість особи звернутися до суду загальної юрисдикції, господарсь­кого або третейського суду за захистом свого цивільного права, то право на позов у матеріальному розумінні означає право позивача (заявника) на задо­волення заявленої ним вимоги. Виникнення у суб'єкта цивільних правовідно­син права на позов у матеріальному розумінні можливе лише за наявності двох основних умов: 1) відповідне суб'єктивне право повинно дійсно належа­ти заявникові; 2) зазначене право має бути порушене іншою особою. Отже, правила позовної давності, закріплені главою 19 ЦК, стосуються права на по­зов у матеріальному розумінні (виключенням є ч. 2 ст. 267 ЦК).

 

Стаття 257. Загальна позовна давність

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Строки позовної давності поділяються на загальний та спеціальні. За­гальний строк позовної давності, закріплений ст. 257 ЦК 1963 p., як і строк, передбачений ст. 71 ЦК, становить три роки. За загальним правилом цей строк застосовується до захисту всіх цивільних прав незалежно від статусу уповноваженого суб'єкта та характеру спірних правовідносин. Виключення з цього правила можуть мати місце лише у випадках, прямо передбачених законом. При цьому треба мати на увазі, що відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила глави 19 застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК.

Стаття 258. Спеціальна позовна давність

і. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною по­ зовною давністю.

2.    Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

Про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах ма­ сової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відо­ мостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі по­ рушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової влас­ ності (стаття 362 цього Кодексу);

У зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);