Правові наслідки недодержання сторонами при в чиненні прав о чину вимог закону 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Правові наслідки недодержання сторонами при в чиненні прав о чину вимог закону



Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

1. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних та юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам закону. Отже, недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, настання яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, настання яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду).

2. Загальною підставою визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, які встановлені ст. 203 ЦК. Зазначені норми ЦК визначають лише загальні умови недійсності правочину, але за наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Треба зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин. Однак визнання правочину недійсним не потребує від сторін його реального виконання, оскільки воно не має значення для визнання правочину дійсним. Це викликане тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення. Однак якщо права та обов'язки за право-чином, визнаним недійсним, передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст. 236 ЦК, див. також коментар до ст. 216 ЦК). Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині (див. ст. 217 ЦК та коментар до неї). Беручи до уваги, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та беручи за критерій порушення вимог до дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити:

дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину потрібної правосуб'єктності);

дефекти форми правочину, які стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами письмової форми правочину, що встановлена законом, спричиняє недійсність правочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми правочину або його державної реєстрації за загальним правилом тягне його недійсність);

дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, наприклад фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок);

дефекти волі (правочини, що вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та правочини, в яких внутрішня воля особи сформувалося невірно).

Залежно від характеру порушення вимог закону при вчиненні правочинів та правових наслідків вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та оспорювані.

3. Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, наприклад правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК), односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення (статті 219, 220 ЦК), правочин, вчинений особою, над якою встановлена опіка, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК), правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК), правочин, укладений керівниками банку після призначення тимчасового адміністратора (ст. 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність») та ін. У випадках, встановлених законом, нікчемними є і правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом (наприклад договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 ЦК), договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК), кредитний договір (ст. 1055 ЦК), правочини щодо забезпечення зобов'язань (ст. 547 ЦК). Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто сторони такого правочину мають право не виконувати його, оскільки він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності. Водночас у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК), нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (наприклад, якщо сторони при укладенні договору домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення).

4. Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є оспорюваний правочин, тобто правочин недійсність якого прямо не випливає із закону, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає право відповідним особам заперечувати його в судовому порядку. Прикладами заперечного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її дієздатності (ст. 222 ЦК), правочин, вчинений фізичною особою, яка обмежена в дієздатності, за межами її дієздатності (ст. 223 ЦК), правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК), правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК) та ін.

 

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

1. У випадку коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки він пов'язаний з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не зумовлює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм ЦК дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину, які можна поділити на: основні — двостороння реституція (від лат. restituere — відновлювати, відшкодовувати) та додаткові — відшкодування збитків та моральної шкоди.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, отже, у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець — повернути покупцеві отримані за майно кошти). Прикладом наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, статті 221, 222, 226 ЦК), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК). Треба зазначити, що для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК 1963 р. та ГК, чинний ЦК не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:

односторонньої реституції, яка передбачає повернення лише однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона на користь держави;

заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності правочинів, що були укладені з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, за наявності умислу обох сторін та передбачала, у разі виконання правочину, стягнення всього отриманого сторонами за правочином на користь держави, а в разі виконання правочину однією стороною — стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

2. Крім двосторонньої реституції ЦК передбачає як додаткові наслідки недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з коментованою статтею, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Наприклад, у деяких випадках закон покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати збитки у подвійному розмірі (див. статті 230, 231 ЦК).

3. Правові наслідки недійсності правочинів, які встановлені законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, однак винятком із цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені сторонами. Вимога про застосування наслідків недійсності щодо останніх може бути пред'явлена взагалі будь-якою заінтересованою особою. Крім того, застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину за власною ініціативою може суд.

Для застосування наслідків нікчемності правочину застосовується позовна давність у десять років (ч. 4 ст. 258 ЦК).

 

Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що праве чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Закон визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Отже, якщо визнана недійсною частина правочин належить до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для інших його частин та правочину в цілому. У деяких випадках закон прямо встановлює вказівки на недійсність тих чи інших умов правочинів, ш приклад, умова договору банківського вкладу про відмову вкладника від одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (ст. 1060 ЦК). Однак, якщо частина правочину, що визнана недійсною, містить істотну умову, без яке правочин в цілому не відповідає вимогам закону, або після виключення правочину окремої його частини, що визнана недійсною, він не зберігає здатності задовольняти інтереси сторін чи досягнути цілі, яка була визначена ш ми при його вчиненні, правочин може бути визнаний недійсним в цілому.

Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобам аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнані судом дійсним.

1. Порушення суб'єктами цивільних правовідносин форми правочину, встановленої законом (ч. 4 ст. 203 ЦК), не в усіх випадках спричиняє його недійсність. Недійсність правочину, який має вчинятися в письмовій формі, має бути прямо зазначена в законі. Коментована стаття поширюється на односторонні правочини, договори, які мають вчинятися в простій письмовій формі, випадках, передбачених ст. 208 ЦК, а також правочини, щодо яких сторони обрали обов'язковою письмову форму (ч. 1 ст. 205 ЦК). Під недодержання письмової форми правочину слід розуміти порушення особами вимог ЦК щодо письмової форми правочину. Потрібно мати на увазі, що у разі вчинення правочину шляхом фіксування його змісту у кількох документа у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, такий правочин не може вважатись укладеним не в письмовій формі. Недотриманням письмової форми правочину, вчинюваного юридичною особою, вважається також відсутність печатки юридичної особи. Недотриманням письмової форми щодо право-чинів, воля сторін в яких виражається за допомогою електронного засобу зв'язку, слід вважати порушення вимог щодо створення електронного документа, передбачених Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг», зокрема відсутність електронного підпису, яким згідно зі ст. 6 вказаного Закону завершується створення електронного документа. Правовий статус електронного цифрового підпису та відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису, регулюються Законом України «Про електронний цифровий підпис».

Відсутність письмової форми правочину має наслідком неможливість сторін посилатися в суді на свідчення свідків як доказ існування чи відсутності між сторонами відносин, породжених правочином, який є предметом спору, а також на умови такого правочину. Виключення з цього правила встановлюються ч. 1 ст. 866 ЦК, згідно з якою відсутність у замовника, за договором побутового підряду, квитанції або іншого документа, що підтверджує укладення договору, не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов; ч. 2 ст. 937 ЦК, згідно з якою прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків; ч. З ст. 949 ЦК, відповідно до якої свідченням свідків може підтверджуватися тотожність речі, прийнятої на зберігання і яка повертається поклажодавцеві. Підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором позики, також може ґрунтуватися на свідченнях свідків, але за умови, коли форма договору позики мала бути письмовою, і у випадку, якщо договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (ст. 1051 ЦК).

Заперечення факту вчинення правочину потрібно розуміти не лише як можливість надання тільки тих доказів, які свідчать про відсутність правочину, а й тих, які підтверджують його наявність. Такими доказами можуть бути письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та ін. До письмових доказів належать всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 46 ЦПК). Стаття 27 Закону України «Про інформацію» визнає документом не будь-яку матеріальну форму одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві, а тільки передбачену законом. Крім письмових доказів про заперечення факту вчинення правочину можуть свідчити також засоби аудіо- та відеозапису.

Коментована стаття не вказує на те, до якого виду (нікчемні чи оспорювані) недійсних правочинів належать правочини, вчинені з порушенням вимог закону щодо письмової форми і щодо яких закон встановлює наслідком їх недійсність. Отже, в кожному випадку слід керуватися нормами, які регулюють конкретний вид цивільно-правових відносин між сторонами. Але недіійсність як наслідок недотримання письмової форми правочину має бути прямо передбачена законом, а не підзаконними нормативними актами. ЦК встановлює, що внаслідок недодержання вимог щодо письмової форми є нікчемними такі правочини: про забезпечення виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 547); договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ч. 2 ст. 719); договір страхування (ч. 2 ст. 981), кредитний договір (ч. 2 ст. 1055); договір банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059); договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1107); договір комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118); заповіту (ч. 1 ст. 1257).

2. Вчинення будь-якої дії за правочином, який повинен бути укладений, під загрозою його недійсності, згідно із законом у письмовій формі, не достатньо для можливості визнання такого правочину дійсним. Обов'язковими умовами для можливості визнання такого правочину дійсним закон встановлює такі: вчинення дії на виконання такого правочину однією із сторін; підтвердження вчинення такої дії іншою стороною шляхом прийняття виконання. За відсутності хоча б однієї з цих умов суд не може визнати договір дійсним.

 

Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину

1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

1. Нікчемними згідно з цією статтею вважаються односторонні правочини (ч. З ст. 202 ЦК), щодо яких порушені вимоги закону про їх нотаріальне посвідчення. Нотаріальне посвідчення односторонніх правочинів є обов'язковим при видачі довіреності на вчинення правочинів, для яких згідно із законом передбачена нотаріальна форма (ч. 1 ст. 245 ЦК); для довіреностей, що видаються у порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК). Також нікчемними слід вважати довіреності, які не посвідчені особами, вказаними в ч. З ст. 245 ЦК, оскільки такі довіреності хоч і не є нотаріальними, але згідно з абзацом 4 ч. З ст. 245 ЦК прирівнюються до нотаріально посвідчених. Довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) не є нікчемними на підставі коментованої статті за відсутності їх посвідчення особами, вказаними в ч. 4 ст. 245 ЦК, оскільки їх посвідчення останніми не прирівнюється законом до нотаріального.

Крім довіреностей згідно з коментованою статтею також є нікчемними внаслідок недотримання нотаріальної форми: відмова одного з подружжя від спільного заповіту (ч. З ст. 1243 ЦК); заповіт (ч. З ст. 1247 ЦК) та в інших випадках.

2. Необхідність виділення як окремої норми недійсності односторонніх правочинів внаслідок недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення викликана тим, що законом встановлені відмінні від недотримання нотаріальної форми договорів (ст. 220 ЦК) підстави для можливості визнання правочинів дійсними. Для визнання одностороннього правочину, щодо якого недотримана нотаріальна форма, дійсним потрібна наявність одночасно двох умов: цей правочин має відповідати справжній волі особи, яка його вчинила (ч. З ст. 203 ЦК), нотаріальному посвідченню правочину повинна перешкоджати обставина, яка не залежала від волі особи. Хоча в коментованій статті, на відміну від ч. 2 ст. 220 ЦК, не зазначено, що в разі визнання одностороннього правочину дійсним наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається, це правило має застосовуватися за аналогією закону (ч. 1 ст. 8 ЦК).

 

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

1. Коментована стаття поширюється лише на випадки недодержання письмової нотаріальної форми щодо договорів (дво- та багатосторонніх правочинів). Договори, щодо яких сторонами не додержана встановлена згідно з вимогою закону нотаріальна форма, є нікчемними. Нікчемними є договори, які мають вчинятися в нотаріальній формі згідно із законом. Інші договори, щодо яких сторони домовилися про надання їм нотаріальної форми (ч. І ст. 209 ЦК), не вважаються згідно з коментованою статтею нікчемними, оскільки надання їм нотаріальної форми ґрунтується не на законі, а на домовленості сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК).

2. Суд може визнати дійсним договір, укладений з порушенням нотаріальної форми. Така можливість передбачена законом як одна з форм захисту інтересів добросовісного учасника цивільних правовідносин. Суд може застосувати норми закону про визнання договору дійсним при одночасній наявності таких умов: домовленість сторін щодо всіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК), оскільки за відсутності цих умов договір вважається неукладеним, а не нікчемним; повне або часткове виконання договору (при цьому не має значення те, що інша сторона відмовляється від прийняття виконання); ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення такого договору (для визнання договору дійсним не обов'язково, щоб від нотаріального посвідчення договору ухилялася сторона, яка отримала часткове чи повне його виконання. Ухилятися від нотаріального посвідчення частково виконаного договору може й сторона, яка його виконала, якщо наслідки визнання договору нікчем ним будуть для неї вигідніші, ніж виконання іншою стороною своїх обов'язків). Якщо суд визнає договір дійсним, то наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається.

 

Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.

На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою настають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.

1. Малолітньою вважається особа, яка не досягла 14 років. Малолітня особа має право вчиняти правочини, передбачені ч. 1 ст. 31 ЦК. Інші правочини Щодо майна малолітньої особи вчиняють її батьки. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо Цей правочин виходить за межі дрібного побутового (ч. 2 ст. 177 СК). Закон не забороняє малолітній дитині самостійно (без згоди батьків, усиновлювачів, опікуна) вчиняти правочини, які виходять за межі цивільної дієздатності дитини, оскільки при вчиненні такого правочину не застосовуються наслідки недійсності такого правочину, якщо правочин буде в подальшому схвалений батьками (усиновлювачами) або опікуном. Якщо дитина проживає з одним із батьків, достатньо тільки згоди останнього на вчинення правочину. У такому випадку визнання правочину недійсним на підставі ч. 2 ст. 177 СК є неправомірним. Дозвіл батьків (усиновлювачів, опікуна) на укладення правочину, який виходить за межі цивільної дієздатності малолітньої особи, вважається наданим за відсутності претензій другої сторони, протягом одного місяця з дня, коли вони дізналися про його вчинення.

Згідно з коментованою статтею правочини, вказані в ч. 1 ст. 71 ЦК, вважаються нікчемними, якщо відсутня згода опікуна малолітньої особи. У випадках, коли опікун висловив свою згоду на вчинення правочинів, передбачених ч. 1 ст. 71 ЦК, але не отримав для цього дозволу органів опіки і піклування, як того вимагає ця сама стаття, правовою підставою нікчемності цих правочинів є ч. 1 ст. 224 ЦК.

2. Відсутністю схвалення правочину слід вважати лише заявлення іншій стороні претензій щодо правочину батьками (усиновлювачами) або опікуном малолітньої особи. За наявності протягом одного місяця після того як батьки (усиновлювачі, опікун) дізналися про вчинення малолітньою особою правочину претензій до другої сторони, правочин вважається нікчемним. Пред'явлення претензій після встановленого законом місячного строку для заявления претензій іншій стороні не спричиняє визнання правочину нікчемним. Це пояснюється тим, що після закінчення вказаного місячного терміну (за відсутності претензій) правочин вважається схваленим, відповідно, у його сторін виникають права та обов'язки за цим правочином, відмова від яких за загальним правилом не допускається (оскільки в даному випадку воля сторони до вчинення правочину виражається її мовчанням).

Отже, претензія батьків (піклувальнів), опікуна, яка заявлена після закінчення місячного строку, не робить нікчемним правочин, вчинений малолітньою особою.

Претензії другій стороні щодо вчиненого малолітньою особою правочину можуть викладатись як в усній, так і письмовій формі. І в першому, і в другому випадках особи, які пред'являли претензії, повинні довести факт їх пред'явлення протягом обумовленого в законі строку (ст. 30 ЦПК).

Загальне правило про нікчемність правочину, щодо якого відсутнє схвалення батьків (піклувальників), опікуна, має виняток. Якщо судом буде встановлено, що правочин вчинений на користь малолітньої особи, суд може визнати такий правочин дійсним. Правочин може вважатись укладеним на користь малодітної особи у випадку, коли малолітня особа отримала від іншої сторони зустрічне задоволення в розмірі принаймні не меншому ніж відчужене нею. Крім цього, на нашу думку, отримане малолітньою за такою угодою має бути необхідним чи призначатися для особистих потреб особисто їй або може бути використане на її користь без вчинення значних додаткових витрат, або, як вказує ч. 1 ст. 178 СК, на виховання та утримання інших дітей і на невідкладні потреби сім'ї.

3. Наслідками нікчемності правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо друга сторона є повністю дієздатною, є обов'язок останньої повернути все те, що вона отримала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Відповідальність повністю дієздатної особи щодо відшкодування збитків, завданих укладенням з малолітньою особою правочину, виникає за умови, що вона знала або могла знати про вік другої сторони, тобто про те, що малолітня особа не досягла 14-річного віку. У випадку, коли повнолітня особа не знала і не могла знати про те, що інша сторона є малолітньою, але могла знати про її неповнолітність, на нашу думку, відповідальність дієздатної особи у вигляді відшкодування збитків має настати тільки в тому випадку, коли правочин, вчинений малолітньою особою, виходить за межі цивільної дієздатності неповнолітньої особи (ст. 222 ЦК). Під збитками розуміються втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ч. 2 ст. 22 ЦК).

Обов'язок батьків (усиновлювачів) або опікуна малолітньої особи повернути дієздатній стороні все одержане за цим правочином у натурі не вважається відповідальністю. При неможливості повернути одержане в натурі вказані особи зобов'язані відшкодувати вартість одержаного малолітньою особою за цінами, які існують на момент відшкодування. На нашу думку, мається на увазі добровільне відшкодування, оскільки при наявності спору максимально віддаленим строком, на який можливо встановити ціни втраченого майна, може бути день набуття чинності рішенням. Тому при розгляді спору про розмір відшкодування в суді відшкодування вартості має здійснюватися за аналогією закону згідно з ч. З ст. 623 ЦК, тобто беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Це пояснюється тим, що в резолютивній частині рішення суду обов'язково зазначаються розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде та ін. (п. 7 постанови ПВСУ «Про судове рішення» від 29 грудня 1976 р. № 11). При виконанні рішення суду до Державної виконавчої служби подаються виконавчі документи, які згідно з п. 4 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» мають містити резолютивну частину рішення, тобто мати й вказівку на розмір грошових сум, що підлягають стягненню. Тому і при наявності спору між сторонами щодо відшкодування вартості майна, яке неможливо повернути в натурі, вартість останнього має відшкодовуватися за цінами, які існують на момент набуття чинності рішенням.

5. Дещо інші наслідки встановлені для нікчемного правочину, якщо обидві його сторони є малолітніми особами. У такому разі за загальним правилом кожна зі сторін зобов'язана повернути в натурі другій стороні все, що одержала за цим правочином. При неможливості повернення майна відшкодування його вартості проводиться тільки за певних умов, до яких закон відносить винність поведінки батьків (усиновлювачів) чи опікуна та причинний зв'язок між такою поведінкою і втратою майна чи вчиненням правочину. За таких обставин закон допускає можливість повернення отриманого чи відшкодування вартості отриманого тільки однією стороною, якщо винність дій іншої сторони у втраті майна чи вчиненні правочину не буде встановлена.

6. Наслідки вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою встановлені ч. 3 ст. 222 цього Кодексу.

Коментована стаття не встановлює наслідків вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності у випадках, коли інша сторона є юридичною особою. В останньому випадку слід керуватися загальними правовими наслідками недійсності правочину, встановленими частинами 1 та 2 ст. 216 ЦК.

 

Стаття 222. Правові наслідки вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

1. Неповнолітньою особою згідно з ч. 1 ст. 32 ЦК вважається фізична особа у віці від 14 до 18 років. Ці особи мають право вчиняти правочини, передбачені ч. 1 ст. 31 та ч. 1 ст. 32 ЦК. Всі інші правочини вчиняються неповнолітньою особою за згодою батьків (ст. 32 ЦК). Для вчинення правочину, що виходить за межі цивільної дієздатності неповнолітньої особи, згода батьків може бути виражена як до, так і після вчинення правочину. Для вчинення правочину не повнолітньою особою щодо транспортних засобів або нерухомого майна згода батьків має бути виражена до вчинення правочину (частини 2-4 ст. 32 ЦК). В інших випадках правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, вважається схваленим батьками (усиновлювачами), піклувальником, якщо останні, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії щодо цього правочину іншій стороні (про відсутність схвалення правочину див. коментар до ч. 2 ст. 221 ЦК).

При визначенні обсягу цивільної правоздатності особи віком від 14 до 18 років слід враховувати те, що повної дієздатності особа може набути (див. коментар до ст. 34 ЦК) або повну цивільну дієздатність їй може бути надано (див. коментар до ст. 35 ЦК) і до досягнення 18-річного віку. У випадку набуття чи надання повної цивільної дієздатності особою, яка не досягла 18-річного віку, згода батьків (усиновлювачів) чи піклувальника на вчинення нею право-чинів не потрібна.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-20; просмотров: 500; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.197.64.207 (0.074 с.)