Глава 30. Загальні положення про речові права на чуже майно

Стаття 395. Види речових прав на чуже майно

1. Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Вдосконалення відносин власності в Україні пов'язане зі створенням системи речових прав. Така система запропонована у чинному ЦК.

Слід зазначити, що структура системи речових прав майже не зазнала змін з часів Риму і зараз є однаковою для всієї континентальної системи права, хоча зміст речових прав, що її складають, безумовно, певною мірою відрізняється від римських положень. До вказаної структури, крім права власності і права володіння, входить досить велика і важлива категорія, яка має назву «права на чужі речі» і відома ще з часів римського права. Але цей правовий інститут залишається одним з найменш досліджених у сучасному цивільному законодавстві України.

Такий стан не є випадковим, тому що тільки існування децентралізованої економіки та її основи — приватної власності надає підставу для виникнення абсолютних прав на майно, що належать на праві власності інший особі. Проте тривале панування права державної власності звело нанівець категорію прав на чужі речі, і тільки розвиток суспільних відносин на підставі вільного волевиявлення суб'єктів у майновій сфері, їх рівності, майнової відокремленості, основу яких складає право власності, однакове за обсягом, змістом та захистом для всіх суб'єктів, проголошує необхідність існування категорії «права на чужі речі» у межах цілісної системи речових прав.

Потреба у виникненні права на чужі речі пов'язана з тим, що неможливо задовольнити різні потреби людей лише за допомогою права власності. Права на чужі речі — jura in re aliena, відомі з часів римського права, — є одним з істотних обмежень права власності. їх сутність полягає в тому, що суб'єкт даного права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею.

У римському праві були визначені такі види прав на чужі речі: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право. Слід зазначити, що сучасне європейське законодавство використовує римські положення і у сфері речового права.

У чому полягає мета встановлення прав на чужі речі? Незважаючи на певну негативну роль, яку відіграють вказані права в обмеженні права власності, порушуючи тим самим один з суттєвих принципів приватного права — принцип свободи власності, їх поширеність у законодавствах країн Європи свідчить про корисність та доцільність вказаних прав.

Іноді не обов'язково ставати власником, щоб задовольнити будь-які майнові потреби, тим більше, що володіння майном на праві власності не завжди є можливим чи просто вигідним.

Слід зазначити, що до розробки чинного ЦК існування в цивільному законодавстві України абсолютних майнових прав, відмінних від права власності, можна було уявити лише виходячи з теоретичного узагальнення, зробленого на підставі порівняльного аналізу нормативного матеріалу. Тому межі даного інституту були нечіткими, що, у свою чергу, робило неможливим розв'язання питань щодо виявлення загальних рис і відмінностей серед його видів, детального вивчення кожного з них, з'ясування принципових відзнак всього інституту в цілому і окремих підгруп, що його складають, відокремлення даного інституту в системі цивільних прав.

Представлена в ЦК система речових прав разом з нормами, що детально регламентують кожний з її видів, є пробним кроком у даному напрямі, який потребує певного теоретичного аналізу.

У коментованій статті зазначається, що речовими правами на чуже майно вважаються: право володіння, сервітут, суперфіцій, емфітевзис. Законом можуть бути передбачені інші права на чуже майно. Тобто законодавець не тільки чітко визначає види прав на чужі речі, зміст яких розкривають відповідні норми, а й залишає вільним місце для тих прав, що виникатимуть у процесі подальшого розвитку приватних відносин у нашому суспільстві. На перший погляд, такий підхід є дуже вдалим, але все ж таки він містить і певну проблему, оскільки проголошує надто вільне встановлення нових видів речових прав.

Слід зазначити, що всі законодавства континентальної (європейської) системи права беруть до основи принцип встановлення речових прав законом і надають у цивільних кодексах перелік лише тих прав, що розглядаються безпосередньо ними. У цьому полягає один із суттєвих принципів речового права — принцип встановлення речових прав законом.

Види речових прав та їх зміст, порядок виникнення та припинення встановлюються виключно законом, а не домовленістю сторін. Принцип встановлення речових прав законом поширюється перш за все на обмежені речові права (права на чужі речі), оскільки саме вони схожі на права зобов'язальні, і цей принцип проводить межу між ними.

Вказаний принцип ґрунтується на тому, що будь-яка правова система, якщо нею рецепійовані римські положення, має numerous clausus, тобто обмежене коло речових прав.

Таке становище зумовлено насамперед тим, що речові права — права абсолютні, тобто обов'язкові для всіх. Вони суттєво відрізняються від так званих «відносних» прав, розмаїття яких закон не обмежує, оскільки вони мають силу тільки для сторін, які уклали договір. Навпаки, надати можливість визначення обсягу і змісту речових прав приватним особам держава не може, оскільки абсолютний характер цих прав певним чином впливає на цивільний оборот в цілому і торкається інтересів третіх осіб.

Чинний ЦК передбачає такі види речових прав: право власності і речові права на чуже майно. Речовими правами на чуже майно визнаються: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Слід зауважити, що правова природа зазначеного в даному переліку права володіння є надто спірною, суперечливою і у зв'язку з цим потребує окремого правового дослідження. Право володіння не можна, на нашу думку, змішувати з категорією прав на чуже майно (речі).

Інші речові права завжди обмежені за змістом порівняно з більш широким правом власності. Власник є самостійнішим у цивільному обігу, він вільно розпоряджається своєю річчю і вилучає з неї корисні властивості. Зіставлення з правом власності вплинуло на поширення у цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених, або парціарних. Можна зробити висновок, що інші речові права мають менший обсяг повноважень, ніж право власності, у противному разі вони вважалися б власністю.

Чим більший обсяг речового права сторонньої особи, тим більше обмежується право власності. Найбільшою мірою це має місце при емфітевзисі та суперфіції. Вказані права називають також багатокомпонентними на відміну від фрагментарних, таких як сервітути — земельні та особисті.

Багатокомпонентні права залишають власнику лише ius recadentiae, невіддиференційоване на окремі повноваження, головне призначення якого повернути власність у попереднє становище. У зв'язку з таким «втручанням» в обсяг права власності цивільне законодавство передбачає виникнення цих прав лише за волею власника.

Незалежність змісту прав на чужі речі від змісту права власності, а також така суттєва ознака цих прав, як абсолютність вимагає чіткого визначення змісту кожного з них у законі. У зв'язку з цим у законі передбачаються не лише права та обов'язки суб'єктів інших речових прав, а й власника залежно від виду певного права. Основні моменти, на які законодавець звертає увагу при відмежуванні інших речових прав від права власності, можна звести до необхідності врахування таких критеріїв:

- характеристики меж втручання власника, що приймає вигляд його прав та обов'язків;

- чіткого визначення правомочностей невласника;

- визначення підстав виникнення та припинення інших речових прав;

- відповідальності за порушення з боку як власника, так і суб'єктів прав на чужі речі.

Отже, можна зробити висновок, що інші речові права виявляють свою абсолютність щодо власника тільки у певних межах, які залежать від їх видів.

 

Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Речові права на чуже майно, незважаючи на обмеженість правомочностей, які належать їх суб'єктам, належать до категорії абсолютнх прав. Такий підхід є цілком виправданим, оскільки для встановлення і вдосконалення інституту прав на чуже майно потрібно надати їх суб'єктам право на захист від кожного, хто намагається порушити певне право на чуже майно. Не передбачено щодо власника будь-яких привілеїв. Речові права на чуже майно захищаються від будь-яких правопорушень з боку третіх осіб, у тому числі і від власника. Законом передбачається застосування норм, які регламентують захист права власності, і для захисту речових прав на чуже майно (статті 386-394 ЦК).

Традиційними засобами захисту права власності та інших речових прав вважаються віндикаційний та негаторний позов (статті 388, 391 ЦК), позов про визнання права власності та інших речових прав (ст. 392 ЦК), позов про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності (ст. 393 ЦК).