Глава 22. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Стаття 294. Право на ім'я

1. Фізична особа має право на ім'я.

2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

1. Ім'я фізичної особи як особисте немайнове благо (ч. 1 ст. 201 ЦК) водночас є найдавнішим способом її індивідуалізації в суспільстві. Значення цього особистого немайнового блага в цивільному обороті полягає в тому, що фізична особа набуває прав та створює для себе цивільні обов'язки, а також здійснює ці права та виконує цивільні обов'язки під своїм іменем (ч. 1 ст. 28 ЦК).

За структурою ім'я складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої належить особа.

Важливим при зазначенні імені фізичної особи є і скорочене написання імені, наприклад шляхом використання поряд з прізвищем фізичної особи її ініціалів.

Згідно із Законом України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. № 2494-ХИ дозволяється громадянам, які слідують національним традиціям і не мають звичаю фіксувати «по батькові», записувати у паспорті дитини лише її прізвище та ім'я. Якщо між батьками не досягнута згода щодо прізвища, імені та по батькові дитини, то цей спір може вирішуватись органом опіки та піклування або судом.

Слід зазначити, що фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Під поняттям транскрибованого слід розуміти такий запис імені особи, який читається і пишеться відповідно до національних традицій, наприклад Софі Лорен (а не Софія Лорен), Сергій Бєлий (а не Сергій Білий), Джон Грін (а не Іван Зелений) тощо.

2. Право на ім'я фізичної особи є особистим немайновим правом, яке, на нашу думку, включає в себе такі повноваження:

володіння, користування і розпоряджання своїм іменем;

вимагати від інших осіб звертатися до особи відповідно з її іменем;

використовувати псевдонім;

вимагати зупинити незаконне використання свого імені, а також будь-які інші порушення.

Повноваження на володіння власним іменем міститься в ч. 1 коментованої статті і включає в себе передбачену законом можливість фізичної особи бути носієм відповідного прізвища, ім'я та по батькові. Однак потрібно зауважити, що реалізація цього повноваження відбувається внаслідок реалізації батьками (усиновителями), опікунами, а в передбачених законом випадках також і органами опіки та піклування або ж судом іншого особистого немайнового права — права на присвоєння імені. Так, відповідно до ст. 144 СК батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану і одночасно присвоїти їй прізвище, ім'я та по батькові.

Питання щодо повноважень на користування своїм іменем та на його розпорядження шляхом зміни детально розглядається при коментуванні відповідно статей 295 та 296 ЦК.

Повноваження вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідно до її імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення, наприклад, шляхом перекручування імені є порушенням цього права. Потрібно звернути також увагу, що досить часто відбувається спотворення імені шляхом неправильної постановки наголосу, тому вважаємо, що фізична особа при записі її імені у відповідних документах має право вимагати вказати правильний наголос в її імені, чим превентувати можливість відповідних зловживань з боку інших осіб. З метою захисту права вимагати від інших осіб звертатись до особи відповідності до її імені законодавець вводить таку гарантію, що у разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Коли ж перекручення імені було здійснене у документі, то такий документ підлягає заміні, а якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

 

Стаття 295. Право на зміну імені

1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я.

По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені.

4. Прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути зміненені у разі її усиновлення відповідно до закону.

5. Прізвище фізичної особи може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

1. Право на зміну імені є одним з основних повноважень фізичної особи що до власного імені. Право на зміну прізвища, імені та по батькові відповідно до коментованої статті, а також СК, Указу Президента України «Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові» від 31 грудня 1991 р. № 23 та Положення «Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові» мають фізичні особи, яким виповнилось 16 років. Однак фізична особа, яка досягла 14 років, також наділяється правом у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я.

Підставами зміни імені фізичних осіб законодавець визначає такі випадки:

- державна реєстрація шлюбу (зміна свого прізвища на прізвище другого з подружжя або приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя (ст. 35 СК);

- реєстрація недійсного шлюбу. У цьому випадку фізична особа повинна повернути своє попереднє прізвище, оскільки вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави (ч. 5 ст. 40 СК);

- розірвання шлюбу, при якому кожен з подружжя може повернути своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК);

- переміна прізвища обома батьками, що спричиняє переміну прізвища дитини віком до 7 років, а у випадках, коли дитині більше 7 років, така переміна здійснюється за її згодою (частини 1, 2 ст. 148 СК);

- у випадку переміни прізвища одного з батьків питання про зміну прізвища дитини може бути вирішене за погодженням між батьками та за згодою дитини, яка досягла 7 років, а за відсутності погодження між батьками — органом опіки і піклування або судом (частини 3, 4 ст. 148 СК).

Фізична особа має право перемінити своє по батькові лише у випадку зміни її батьком свого імені. У разі зміни імені батьком по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою (ст. 149 СК).

Зміна прізвища, імені та по батькові дитини можлива також і у випадку усиновлення (ст. 231 СК). Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини. За заявою усиновлювачів ім'я дитини може бути змінено. Для такої зміни потрібна згода дитини, крім випадків, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Якщо усиновлювач один, то по батькові дитини змінюється у випадку, коли він записується батьком дитини. Якщо усинов-люється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи. У випадку визнання усиновлення недійсним в порядку ст. 236 СК чи його скасування в порядку ст. 238 СК дитина має право відновити своє прізвище, ім'я та по батькові, які вона мала до усиновлення (статті 237, 239 СК).

Зміни прізвища, імені, по батькові громадян України реєструються державним органом реєстрації актів цивільного стану (ст. 144 СК).

 

Стаття 296. Право на використання імені

1. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.

2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

4. Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення.

5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.

6. Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

Право на використання імені полягає у наданій фізичній особі можливості використовувати своє ім'я в усіх сферах суспільних відносин, у тому числі при вчиненні правочинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідченнях особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора тощо. При цьому використання імені може здійснюватись як безоплатно, так і за плату. Так, наприклад, коли ім'я стає прототипом торгової марки, то і використання його здійснюється на відповідних правових засадах («Довгань», «Смирнов», «Форд» тощо).

Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер. Коли такого дозволу немає, то використовувати ім'я фізичної особи в цих об'єктах авторського права не можна. Якщо використання імені фізичної особи здійснюється з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), то таке використання допускається без її згоди. Способом використання свого імені є можливість розголошувати його, а також заборонити розголошувати своє ім'я. Так, особа може розголошувати своє ім'я або сама безпосередньо, або надавати дозвіл розголошувати його іншим особам. Окрім цього, особа має також і право забороняти розголошення свого імені, що прямо слідує з рішення Конституційного Суду України у справі Г. К. Устименка. Особа може, не розголошуючи своє ім'я (анонімно), повідомляти правоохоронні органи про вчинений злочин, проходити медичний огляд на предмет захворювання різними хворобами і лікуватися від них, надавати інформацію в ЗМІ тощо. Проте це право, беззаперечно, має своє обмеження. Наприклад, особа не має права заборонити використання свого імені, якщо це загрожує національній чи громадській безпеці (оголошення про розшук особи, яка підозрюється у злочині) або пов'язане з виконанням особою публічних функцій (інформація про отримання хабара чи іншу незаконну поведінку особи, яка обрана на відповідну посаду). Проте ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути розголошене (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. Водночас ім'я потерпілого від правопорушення може бути розголошене (обнародуване) лише за його згодою.

Законодавець закріплює, що використання початкової літери особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права. Однак, на нашу думку, коли зазначається перша літера і до неї додаються інші ідентифікуючі ознаки, наприклад другий Президент України К. або екс-Прем'єр-міністр України Л., в такому випадку превенція законодавця щодо першої літери не повинна поширюватись.

 

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

1. Коментована стаття закріплює за фізичними особами право на повагу до його гідності та честі. Честь та гідність людини відповідно до ст. З Конституції України визнаються вищими соціальними цінностями.

Розглядаючи поняття «честь», слід зауважити, що воно є досить полісемантичним і включає принаймні дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну. Під об'єктивною стороною честі слід розуміти оціночну категорію, яка направлена від суспільства до особистості, і поки існує колектив (суспільство), його члени будуть підлягати певній оцінці з боку інших осіб. Джерелом такої оцінки є факти (інформація) про конкретні діяння особи та її поведінку в цілому, оскільки її внутрішній світ, який не має об'єктивованої форми вираження (слова, письмова форма, дії тощо), не може розцінюватись як джерело інформації. При цьому до уваги мають братися лише соціально значимі факти. Отримана інформація зіставляється у свідомості з інформацією про суспільні потреби, критерії добра та зла, справедливості, совісті, обов'язку, суспільного ідеалу, та на основі цього виникає оцінка про правильність чи неправильність (чесність чи нечесність) діянь чи поведінки індивіда в цілому. Суб'єктивна сторона честі нерозривно пов'язана та формується на підставі об'єктивної. Вона є самооцінкою особи своєї поведінки, своїх діянь на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів та переконань. Тому суб'єктивний аспект честі інколи називають «особистою честю». З огляду на вказане під честю слід розуміти особисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, та усвідомлення особою цієї оцінки. Треба зауважити, що регулюванню та охороні підлягають лише правовідносини, які виникають щодо зовнішньої (об'єктивної) сторони честі. Внутрішня (суб'єктивна) сторона честі правовому впливу не піддається, вона є недосяжною для стороннього втручання. Таке бачення відповідає і загальноєвропейським стандартам, наприклад ст. 17 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Поняття «гідність», як і честь, вміщує дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну. Під об'єктивною (соціальною) стороною гідності розуміється те, що як моральна цінність та суспільна значимість особистості вона визначається існуючим суспільним чи класовим відношенням та не залежить від людини. Тобто людина вже тільки внаслідок того, що вона є біологічною істотою, наділена певною об'єктивною гідністю. Ось чому інколи об'єктивний аспект гідності називається людською гідністю, або антропною гідністю безвідносно до індивідуальних якостей людини, соціального статусу, професійної належності тощо. Суб'єктивна (індивідуальна) сторона виявляється в усвідомленні та почутті особистої гідності, своєї гідності як людини, особистості, як представника тієї чи іншої спільності чи певної групи, що обумовлюється можливістю людини відображати не лише об'єктивний світ, а й себе в цьому світі, свою роль та місце в ньому. Саме суб'єктивна сторона гідності виконує мотивувальну функцію в поведінці людини, що розуміється деякими авторами як зовнішня сторона гідності, або індивідуальна (особиста) гідність. Під поняттям «гідність особи» слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. При цьому, що стосується цивільно-правового регулювання та захисту, то вони можливі лише стосовно правовідносин, які виникають щодо об'єктивної сторони гідності особи, в той час як суб'єктивна сторона для правового впливу є недосяжною і відновлюється лише внаслідок відновлення об'єктивної сторони. Таке розуміння прямо випливає із загальноєвропейських стандартів у галузі прав людини, зокрема ст. З «Конвенції про захист прав і основних свобод людини», преамбули «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» тощо.

Отже, ці поняття є досить близькими, взаємозалежними, однак не тотожними.

2. Право на повагу до гідності та честі складається з таких складових частин:

право на недоторканність гідності та честі;

право на захист гідності та честі у випадку порушення.

Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені ці особисті немайнові права. Здебільшого честь та гідність можуть порушуватися шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому неважливо, яким способом здійснюється поширення інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, міміки, жестів та інших усталених дій, за допомогою ЗМІ, електронних комунікацій тощо). Основним є те, щоб ця інформація стосувалася певної особи, була викладена недостовірно та порушувала її особисті немайнові права. Поняття цього правопорушення більш детально розглянуто при коментуванні ст. 277 ЦК. Поширення інформації є не єдиним способом порушення гідності та честі особи. До інших способів слід віднести вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад катування, жорстке, нелюдське або таке, що принижує людську гідність, поводження та покарання, примусові медичні досліди та експерименти, «дідовщина» тощо.

Право на захист гідності і честі здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275-280 ЦК. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.

 

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

1. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.

2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.

3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім'ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. Коментована стаття закріплює принцип шанобливого ставлення до людини, яка померла. Важливість такої норми полягає в тому, що вона за своєю суттю є нормою-принципом, яка сприяє ствердженню в Україні моральних засад суспільства та спрямована на забезпечення поваги до гідності людини.

2. Зазначена норма закріплює певні особисті немайнові обов'язки:

обов'язок шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла. При цьому під поняттям «тіло людини, що померла» слід розуміти труп людини, а також його частини (останки) чи прах;

обов'язок шанобливо ставитися до місця поховання людини. При цьому під місцем поховання слід розуміти кладовище, крематорій, колумбарій або іншу будівлю чи споруду, призначену для організації поховання померлих, визначені відповідно до Закону України «Про поховання та похоронну справу» від 10 липня 2003 р. № 1102-IV.

3. Обов'язок «шанобливо ставитися» може виявлятися не лише у забороні вчинення певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин та ін.), а також шляхом образливих висловлювань на адресу померлої особи, тобто всього, що може характеризуватися поняттям «глум».

Невиконання зазначених обов'язків породжує у членів сім'ї померлої особи, її близьких родичів право на відшкодування майнової та моральної шкоди в порядку, що передбачений чинним законодавством (статті 22, 23, 1166-1168 ЦК). Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно з частинами 1 та 2 коментованої статті обов'язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 КК.

 

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Коментована стаття закріплює особисте немайнове право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Під поняттям «ділова репутація» слід розуміти усталену оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), як правило, в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій та ін.), що відома

оточуючим, і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Зовнішня схожість понять «ділова репутація» та «честь» не є підставою для їх ототожнення, оскільки:

честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль у суспільстві, тоді як ділова репутація безпосередньо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші рольові обов'язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

честь може бути лише позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватися в проміжку від нуля до безкінечності, тоді як ділова репутація може бути як позитивна, так і негативна. Тому окремі особи, які, використовуючи своє право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, наприклад окремі політичні лідери, хіпі, панки, мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної ділової репутації шляхом спростування попередньо поширеної хоч і позитивної, однак недостовірної інформації;

честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація як особисте немайнове благо притаманна як фізичним, так і юридичним особам.

Передбачене коментованою статтею право на недоторканність ділової репутації означає:

повноваження вимагати недоторканності ділової репутації, яке полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене це особисте немайнове благо. Здебільшого право на недоторканність ділової репутації фізичної особи може порушуватися шляхом поширення недостовірної інформації, наприклад шляхом недобросовісної реклами, порушенням вимог про законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Як і у випадку недоторканності гідності та честі (ст. 297 ЦК), основною вимогою до цієї інформації є те, щоб вона стосувалася певної особи, була викладена недостовірно та порушувала право на ділову репутацію фізичної особи;

право на захист ділової репутації, яке полягає у можливості у разі порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту цього права. Захист здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275-280, 1166-1168 ЦК. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.

Стаття 300. Право на індивідуальність

1. Фізична особа має право на індивідуальність.

2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

1. Право на індивідуальність, яке закріплюється законодавцем у коментованій статті, є галузевим розвитком конституційного положення, за яким гарантується, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості,

якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України).

Під поняттям «індивідуальність», на нашу думку, слід розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов'язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можуть виражатись у:

1) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також сукупність усіх цих елементів);

2) голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мові (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити, сміх тощо);

3) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру);

4) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватися, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо);

5) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.

Сукупність усіх зазначених елементів може створювати певне цілісне сприйняття особи як певного індивідуума та охоплюватися загальним поняттям стиль (імідж), що доволі близько межує з поняттям ділової репутації.

2. За своїм змістом право на індивідуальність полягає в можливості фізичної особи:

1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага. Досить близьким до цього права є можливість зберігати свою національну, культурну, релігійну, мовну самобутність, яка гарантується ч. 2 коментованої статті та ст. 11 Конституції України;

2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 2 коментованої статті). Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватися за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність у спеціально відведених для цього місцях, а для працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовнішнього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов'язків шляхом встановлення загальнообов'язкової спеціальної форми одягу;

3) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. При цьому слід зауважити, що останнім часом створення та зміна індивідуальності особи піддається певній комерціалізації. Так, окремі особи, які посідають відповідне становище у публічній сфері задля успішності своєї діяльності, витрачають чималі кошти для формування чи зміни своєї індивідуальності. Усе це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції, нарощування волосяного покрову тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від паління чи інших шкідливих звичок, нанесення татуювань, корекція вимови тощо) особливостей фізичної особи;

4) вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність. До цього повноваження належать як можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цього права (наприклад, коли в лавах Збройних Сил забороняють носити довге волосся або у вищих навчальних закладах примушують носити краватки), так і коли вчиняють дії, якими порушується це право (наприклад, коли сатирики чи команди КВК вчиняють пародії на певних осіб). Захист цього права здійснюється на підставах і в порядку, що передбачені главою 3 та статтями 275-280, 1166-1168 ЦК.

 

Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю

1. Фізична особа має право на особисте життя.

2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

Передбачене цією статтею право гарантує фізичним особам право на особисте життя та його таємницю. Це право є відповідним розвитком положень ст. 32 Конституції України, ст. 12 «Загальної декларації прав людини», ст. 8 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини» та ст. 17 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права».

Під поняттям «особисте життя» слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнені від «тягаря суспільних інтересів». Вперше таке право з'явилося в англо-американській системі як право «прайвесі» (privacy), так зване право на приватність, зміст якого складало «право залишитися наодинці».

Право на особисте життя в розумінні коментованої статті складається з:

повноваження мати особисте життя, яке включає в себе можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;

повноваження визначати своє особисте життя. При цьому закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими особа могла б здійснити своє право на визначення особистого життя. Натомість законодавець надає фізичній особі — носію можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних інтересів та мети. Однак здійснення цього права не повинно порушувати загальні межі цивільних прав (ст. 13 ЦК);

повноваження на ознайомлення з обставинами особистого життя. Це означає, що особа самостійно визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особисте життя. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, таке особисте немайнове право може бути обмежене (більш детально див. коментар до ст. 302 ЦК);

повноваження зберігати у таємниці обставини свого особистого життя. Це означає, що фізична особа має можливість не розголошувати обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Можливість поширення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волю можливе лише на підставах та в порядку, що визначені законом, наприклад коли обставини особистого життя фізичної особи містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, або у випадку, передбаченому п. 2 ч. 1 ст. 302 ЦК;

повноваження вимагати захисту права на особисте життя, що здійснюється на підставах та в порядку, передбачених главою 3 та статтями 275-280, 1166-1168 ЦК.

Право на особисте життя охороняється також ст. 182 КК.

 

Стаття 302. Право на інформацію

1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.

3. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною.

Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.

1. Коментована стаття закріплює за фізичною особою право на інформацію.

Під поняттям «інформація» слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1 Закону України «Про інформацію»). Об'єктом цього права є всі види інформації, до яких відносять: статистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правову інформацію, інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію, а також науково-технічну інформацію (ст. 1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»). Більш детально див. коментар до ст. 200 ЦК.

2. Право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи означає можливість вільного та необхідного для реалізації нею своїх прав, свобод і законних інтересів здійснення завдань і функцій:

- збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами;

- використання інформації, тобто можливість задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодавством способом;

- поширення інформації, тобто можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати в установленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформацію;

- зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

3. Спеціальний режим встановлює коментована стаття для інформації про особу. Під поняттям «інформація про особу» законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»). Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються. Тобто залежно від своїх інтересів та мети особа має право давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому особа самостійно визначає, які її персональні дані належать до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. Окрім цього, фізична особа має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 Конституції України). У період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці самі особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.