Глава 29. Захист права власності 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Глава 29. Захист права власності



Стаття 386. Засади захисту права власності

1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

1. Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, право вирішує декілька завдань. По-перше, право забезпечує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягається шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, право забезпечує відновлення порушених відносин власності, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Отже, під захистом права власності розуміється низка передбачених законодавством заходів, які застосовуються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин власності.

Відповідно до вказаних завдань права охорону та захист відносин власності забезпечують різні галузі права України, в тому числі: державне, адміністративне, кримінальне, цивільне та інші галузі права України, які перебувають у тісній взаємодії. Предметом правового регулювання цивільного права України є регулювання майнових відносин (ст. 1 ЦК). Оскільки майнові відносини є перш за все відносинами власності, то їх захист є одним з найважливіших завдань цивільного права.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі загальних засад, серед яких можна зазначити:

рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого ґрунтується на ринкових засадах та наявності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, крім ЦК, передбачена ст. 13 Конституції України та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом;

наявність у власника права вимагати усунення будь-яких порушень його права, вимагати усунення будь-яких перешкод з боку інших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернення до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

наявність у власника права на отримання відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (див. статті 22, 23 ЦК та коментар до них);

наявність у власника права на судовий захист свого права власності;

наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою правового акта, який порушує право власності;

поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на іншому речовому праві, праві довічного успадкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором.

Предметом захисту цивільного права є цивільні права та інтереси, які не суперечать загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК). Поняття захисту права власності та інших речових прав є складовою більш широкого поняття захисту цивільних прав та інтересів.

2. Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуванням передбачених цивільним законодавством заходів захисту. Під останніми слід розуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист, відновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав та інтересів.

Заходи, за допомогою яких цивільне право забезпечує захист відносин власності, за юридичною природою є неоднорідними і поділяються на кілька груп. Як правило, заходи, що забезпечують захист відносин власності, поділяються на речово-правові та зобов'язально-правові.

Речово-правові заходи спрямовані безпосередньо на захист права власності (та обмежених речових прав) як абсолютного права. Вони захищають право власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально визначеним та існує у натурі за умови, що порушення права власності не пов'язане з невиконанням зобов'язань, які існували між власником та особою, що порушила його право. До речово-правових заходів традиційно належать позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) (див. ст. 387 ЦК), позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негатор-ний позов), позов про визнання права власності. Зазначені позови є абсолютними, оскільки спрямовані на захист абсолютного права власника та можуть бути заявлені до будь-якої особи, яка порушила або не визнає права власника.

Ці заходи протиставляються зобов'язально-правовим заходам захисту відносин власності, які на відміну від речово-правових застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними відносинами. Отже, за умови наявності між власником та правопорушником зобов'язальних відносин, що виникли з підстав, зазначених у ст. 11 ЦК, речово-правові заходи захисту відносин власності застосовані бути не можуть. Прикладом зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності є позов про витребування майна від особи (наприклад зберігач, орендар, перевізник), якій воно було передано за договором та яка не виконала зобов'язання щодо його повернення, у встановлений договором строк, заходи захисту власності в деліктних зобов'язаннях, повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна та ін. Ці заходи захисту права власності мають відносний характер, оскільки враховують конкретні зобов'язальні правовідносини між сторонами, та можуть мати своїм об'єктом будь-яке майно. Оскільки зазначені групи заходів захисту не охоплюють всіх заходів захисту права власності, тому можна визначити ще одну групу заходів захисту, об'єднавши в ній інші заходи захисту, наприклад заходи захисту прав власників від втручання державних органів, позови про визнання правочину недійсним та ін.

 

Стаття 387. Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння

1. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

1. Витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного (від лат. vim dicere — оголошувати про застосування сили) позову. За допомогою цього позиву власник захищає не тільки свої права на володіння та користування майном, а також і право на розпорядження ним, оскільки перебування майна у чужому незаконному володінні певним чином обмежує і право власника на розпорядження майном. Віндикаційний позов є речово-правовим позовом, що може бути пред'явлений лише у разі відсутності між позивачем та відповідачем зобов'язальних правовідносин. У зв'язку з цим у випадках, коли підставою для позову про витребування у натурі майна є невиконання відповідачем обов'язку щодо його повернення, наприклад за договором найму (оренди), схову та ін., такий позов не є віндикаційним.

Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. У разі загибелі індивідуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутності об'єкта позову. Питання про можливість повернення індивідуально визначеного майна, яке зазнало переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру таких змін (наприклад, неможливо пред'явити віндикаційний позов про повернення будівлі, яка капітально перебудована та юридично стала новим об'єктом нерухомості). Останнє пов'язане з тим, що предметом віндикаційного позову не є заміна індивідуально визначеного майна на інше такого самого роду та якості. Якщо річ внаслідок переробки змінила своє початкове господарське призначення та стала новою річчю, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає, а власник має право лише на відшкодування вартості речі (ст. 332 ЦК).

2. Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна (фізичні і юридичні особи, а також інші суб'єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК), або особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє ним на підставах, встановлених законом чи договором, наприклад володіє на підставі інших обмежених речових прав (так званий «титульний володілець», який на момент пред'явлення позову не володіє цим майном).

Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном незаконно сама, чи придбала його у особи, яка не мала права його відчужувати), тобто заволоділа ним без відповідної правової підстави. Незаконність володіння майном відповідачем повинна бути доведена позивачем у суді, оскільки законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлене рішенням суду (ст. 397 ЦК, ст. 49 Закону України «Про власність»). Треба мати на увазі, що віндикаційний позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якій на момент розгляду справи в суді його немає, не може бути задоволений. Останнє, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної майну під час перебування останнього у її незаконному володінні.

3. За загальним правилом предметом позову в судовому процесі є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд повинен винести рішення. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про витребування майна з чужого незаконного володіння. Матеріально-правова вимога позивача у віндикаційному позові повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки. Зазначені позивачем у позовній заяві підстави повинні підтверджувати право власності (інше суб'єктивне право титульного володільця) позивача на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном (безтитульний статус його володіння). Зрозуміло, що на підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно останній повинен надати суду відповідні докази (наприклад право-встановлювальний документ на нерухомість, свідоцтво про право на спадщину, договір та ін.).

4. Законом встановлена трирічна позовна давність щодо вимог витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 50 Закону України «Про власність»), яка відповідає загальному строку позовної давності, зазначеному у ст. 257 ЦК. Однак відмова у позові про витребування майна у зв'язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права власності на це майно у його набувача. Останній може набути його лише у випадках, визначених законом (див. статті 330, 332, 344 ЦК).

 

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

1. Можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від того, є набувач майна добросовісним чи недобросовісним та від того, чи придбане (набуте) майно набувачем відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, придбаваючи майно, знав або міг знати, що особа, яка здійснила відчуження майна, не мала на це права, визнається недобросовісним набувачем (наприклад, особа придбала майно, у неповнолітнього або вночі на вулиці у випадкової особи, або придбала рухоме майно у особи, яка не мала права його відчужувати, якщо в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна була інформація про обтяження цього рухомого майна та ін.).

2. У недобросовісного набувача майно може бути витребуване у будь-якому разі. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить від того, чи набуто ним майно відплатно або безвідплатно.

Майно, набуте безвідплатно (наприклад за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване в усіх випадках.

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовісним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким саме чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза неї. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набувача, в тому числі добросовісного, що відплатно придбав його, якщо майно:

було загублено власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння;

було вкрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння іншим шляхом не за їхньої волі.

Ця норма закону не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею володільця, а вказівку на загублення майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади, наведені законом. При цьому майно може бути витребуване у будь-якого набувача не тільки у випадку, коли власник сам позбувся володіння майном, а й коли воно вибуло з володіння особи, якій власник надав його у володіння, не з її волі (наприклад майно було загублене перевізником або вкрадено в орендаря). Водночас, якщо майно вибуло з володіння власника за його волею (наприклад передано іншій особі у зберігання) і в подальшому відплатно продано зберігачем добросовісному набувачу, витребування від останнього майна не допускається. Останнє не позбавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійснила незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків.

3. Закон містить і деякі винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає віндикації майно, що було продане набувачу у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких в Україні визначається Законом України «Про виконавче провадження». Отже, добросовісний набувач, який відплатно придбав майно у вказаному порядку, не може бути позбавлений цього майна незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власника або особи, якій воно було передано власником у володіння. Однак якщо в подальшому рішення суду буде скасовано, а продаж майна визнано незаконним, віндикаційний позов власника може бути задоволений, оскільки набувач буде хоч і добросовісним, але незаконним володільцем майна.

 

Стаття 389. Витребування грошей та цінних паперів

1. Гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

З метою забезпечення стійкого функціонування грошового обігу та фондового ринку закон обмежує віндикацію у добросовісного набувача грошей, а також цінних паперів на пред'явника. На відміну від цього іменні та ордерні цінні папери можуть бути витребувані від добросовісного набувача відповідно до положень ст. 388 ЦК. Отже, за загальним правилом добросовісність набувача грошей, а також цінних паперів на пред'явника є підставою для відмови позивачу в їх віндикації. При цьому неможливість витребування грошей та цінних паперів на пред'явника від добросовісного набувача не ставиться законом у залежність від того, яким чином останній набув їх, відплатно чи безвідплатно, або від того, чи вибули вони з володіння власника за його волею або поза неї (наприклад загублені, вкрадені та ін.).

 

Стаття 390. Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння

1. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.

2. Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

1. Питання про розрахунки при витребуванні майна з чужого незаконного володіння постає лише у разі повернення майна власникові з чужого иезаконного володіння. Якщо майно не може бути витребуване у добросовісного набувача у випадках, визначених законом (статті 388,389 ЦК), то й розрахунки між ним і власником не здійснюються.

Згідно з коментованою статтею власник має право вимагати від недобросовісного набувача не тільки повернення майна, а і передання усіх доходів (грошових та натуральних) від майна, які останній одержав або міг одержати за весь час володіння ним. Щодо добросовісного набувача, то власник в разі повернення (віндикації) майна може вимагати передання усіх доходів від нього, які добросовісний набувач одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався або міг дізнатися про незаконність володіння, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна (якщо справу порушено господарським судом, таким моментом буде момент отримання ухвали господарського суду про порушення провадження у справі).

2. Як добросовісний, так і недобросовісний набувач (володілець) майна, що повертається власникові, вправі вимагати від останнього відшкодування здійснених ним необхідних витрат на утримання, збереження майна з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. До поняття «необхідні витрати» (див. роз'яснення Президії ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» від 2 квітня 1994 р. № 02-5/225) слід відносити тільки ті витрати, що необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності. Отже, інші витрати, тобто такі, що не є «необхідними», відшкодуванню не підлягають. Згадане право володільця майна може бути реалізоване ним шляхом подання зустрічного позову.

Щодо здійснених набувачем поліпшень майна, то лише добросовісний набувач має право на залишення їх за собою, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач має право на відшкодування здійснених на поліпшення витрат у сумі, на яку збільшилась їх вартість. Під зазначеними поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, що мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна (наприклад здійснення поточного ремонту нерухомої будівлі). Щодо недобросовісного набувача, то беручи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого поліпшення, яке може бути відділене без пошкодження майна, недобросовісний набувач може залишити собі. Невіддільні від майна поліпшення мають перейти до власника майна безоплатно.

 

Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння

1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

1. За нормами коментованої статті та ст. 48 Закону України «Про власність» власник має право на захист права власності від порушень, хоча б вони і не були пов'язані з позбавленням володіння. Захист права власності від таких порушень здійснюється за допомогою негаторного позову. Негаторним (від лат. actio negatoria — той, що заперечує) є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння. Отже, негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпоряджання ним. Для подання такого позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування та розпоряджання майном були результатом винних дій відповідача чи спричиняли позивачу збитки. Достатньо, щоб такі дії хоча б і не позбавляли власника володіння майном, але об'єктивно порушували його права і були протиправними. Як і віндикаційний позов, негаторний позов є речово-правовим і може застосовуватися лише у випадку відсутності між позивачем і відповідачем зобов'язальних відносин та бути поданим щодо індивідуально визначеного майна. Об'єктом негаторного позову є усунення триваючого правопорушення, яке збереглося до моменту пред'явлення позову до суду.

2. Позивачем у негаторному позові є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно (титульний володільць). До останніх належать як суб'єкти речових прав (наприклад підприємство, організація, установа, яка не є власником майна, але володіє ним, на праві повного господарського відання), що позбавлені можливості користуватися та розпоряджатися майном, так і суб'єкти зобов'язальних прав, що пов'язані з володінням (наприклад орендар, охоронець, перевізник). У разі порушення третьою особою права користування і розпоряджання майном і власник, і володілець цього майна набувають права на пред'явлення негаторного позову. У цьому випадку при вирішенні питання про те, хто з них може бути позивачем за негаторним позовом, слід виходити з обсягу правомочності обох названих осіб. Отже, якщо право володіння належить не власникові, то позов вправі подавати володілець майна, а власник може звернутися з таким позовом лише після припинення у володільця згаданого права на володіння.

Відповідачем у негаторному позові є особа, яка власними протиправними діями перешкоджає позивачу користуватися або розпоряджатися майном.

3. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення з боку відповідача будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання майном.

Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпоряджання майном, вчинення відповідачем дій, які перешкоджають позивачу використовувати належні йому права, позадоговірний характер наявних між сторонами правовідносин. Якщо на момент подання позову правопорушення, що є об'єктом негаторного позову, припинилося, то підстав для задоволення позову у суду немає.

Прикладами негаторного позову є: позов власника до відповідача, який без належних правових підстав використовує нерухому будівлю власника для зберігання свого майна; позов власника про виселення фізичних осіб з неправомірно зайнятих ними жилих приміщень; позов власника гаража до власника сусіднього гаража, який розмістив біля воріт його гаража будівельні матеріали, які перешкоджають виїзду його машини, та інші.

4. Стаття 386 ЦК, на відміну від норм ЦК 1963 p., надає позивачу, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, право звернення до суду з вимогою про заборону відповідачеві вчинення дій, які можуть порушити право позивача або вимагати вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Отже, позивач має право не лише вимагати усунення перешкод у здійсненні прав, що вже існують, а й вимагати попередження їх можливого порушення в майбутньому, якщо є підстави очікувати їх настання.

5. Умовою задоволення негаторного позову позивача є встановлення судом факту протиправного дій відповідача, однак задоволення позивних вимог позивача не залежить від наявності вини відповідача. Захист прав і охоронюва-них законом інтересів позивача за негаторним позовом надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Якщо негаторний позов задоволено, у резолютивній частині рішення суд визначає дії, які повинен вчинити відповідач для усунення порушень прав позивача, і строк виконання цих дій. Якщо відповідач доведе суду, що його дії стосовно прав позивача є правомірними, або якщо правовідносини між позивачем та відповідачем є договірними, негаторний позов задоволенню не підлягає.

6. Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Тому негаторний позов може бути пред'явлений позивачем, доки існує саме правопорушення.

 

Стаття 392. Визнання права власності

1. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

1. Позовом про визнання права власності є позадоговірний позов власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також в разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності.

Потреба в цьому заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.

Метою використання вказаного позову є усунення невизначеності відносин власності щодо індивідуально визначеного майна, власником якого є позивач, або отримання документа, що засвідчує його право власності та був раніше ним втрачений. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені не до відповідача, а до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на відповідне майно.

2. Об'єктом позову про визнання права власності є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна.

Позивачем у позові про визнання права власності є власник індивідуально визначеного майна, право якого оспорюється або не визнається іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних відносинах, або власник, який втратив документ, що засвідчує його право власності на майно.

Відповідачем у позові про визнання права власності є особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його. Відповідачами за позовами про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту, що подаються відповідно до ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» особою, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, є стягувач і боржник (див. п. 16 постанови ПВСУ «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26 грудня 2003 р. № 14, п. 4 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» від 28 березня 2002 р. № 04-5/365). Якщо факти оспорювання чи невизнання права власності на майно з боку інших осіб відсутні, але відсутність документа, що засвідчує право власності на майно, заважає власнику володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, відповідач у позові про визнання права власності взагалі відсутній.

Предметом цього позову є вимога позивача про визнання його права власності на майно.

Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно та ст. 16 ЦК, яка визначає визнання права як способу захисту цивільних прав та інтересів.

3. Умовою задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів, що підтверджують його право власності на майно. ЦК, визначивши, що власник здійснює право власності своїм майном на свій розсуд, водночас не визначає конкретних доказів, якими останній повинен підтверджувати своє суб'єктивне право. Такими доказами згідно з нормами процесуального законодавства України (наприклад, ст. 32 ГПК, ст. 27 ЦПК) є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність обставин, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Насам перед підтверджувати наявність у позивача права власності на майно в суді можуть правовстановлювальні документи. Перелік таких документів щодо нерухомого майна наведено у додатку 1 до п. 2.1 «Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно» в редакції наказу Мін'юсту від 28 січня 2003 р. № 6/5 та п. 6.2 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Коли предметом позову є встановлення права власності на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, право власності на таке майно може підтверджуватися різноманітними доказами, що передбачені відповідними нормами процесуального права, в тому числі правопідтверджувальними документами (наприклад договір, касовий чек, рахунок, акт, розписка, податкова накладна, гарантійний талон, показання свідків та ін.).

Не є доказом права власності юридичної особи на майно факт його перебування на її балансі, оскільки останній є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату і тому не визначає підстав перебування майна у власності (володінні) юридичної особи (див. роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»).

Треба зазначити, що вимоги про визнання права власності не є для позивача самоціллю. Досить часто позов про визнання права власності є лише попередньою дією для подальшого застосування власником інших заходів захисту права власності на своє майно, в тому числі речово-правових. Такі вимоги, як пов'язані між собою, можуть бути об'єднані позивачем в одній позовній заяві (див. ст. 144 ЦПК та п. 9 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серпня 1976 р. № 6).

 

Стаття 393. Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

1. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

2. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

1. Згідно з коментованою статтею та ст. 57 Закону України «Про власність» правовий акт органу державної влади, органу АРК або органу місцевого самоврядування, що не відповідає законові і порушує права власника, може бути за позовом власника майна визнаний судом незаконним та бути скасований. Згідно з цим та з урахуванням норм ст. 21 ЦК власник, права якого порушені, може оскаржити в позовному порядку як правові акти індивідуальної дії, так і нормативно-правові акти. Позивачем за вказаним позовом може бути і титульний володілець, права якого порушені прийняттям відповідного правового акта. Підставами для визнання судом правового акта є його невідповідність законові, тобто цей акт повинен суперечити закону та/або бути прийнятим неуповноваженим органом. Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття правового акта, у тому числі щодо його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта, якщо інше не передбачено законодавством (див. роз'яснення Президії ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000 р. № 02-5/35). Обов'язковою умовою визнання правового акта недійсним є також порушення у зв'язку з його прийняттям прав власника-позивача. Якщо за результатами розгляду позову факту такого порушення не буде встановлено, у суду немає правових підстав для задоволення позовних вимог позивача. Суд, встановивши невідповідність правового акта органу державної влади, органу АРК або органу місцевого самоврядування закону, визнає його незаконним та скасовує, внаслідок чого порушене право власника підлягає відновленню.

Правовий акт визнається судом недійсним з моменту його видання або набрання чинності законом, якому цей акт суперечить, тобто на майбутнє. Закон визначає, що власник майна, права якого були порушені правовим актом, що був визнаний судом незаконним та скасований, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до прийняття цього правового акта. Якщо відновлення попереднього становища неможливе, власник має право вимагати від органу, який видав правовий акт, відшкодування майнової та моральної шкоди (див. статті 22, 23 ЦК та коментар до них).

2. На вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право, власності або інше речове право, не поширюється позовна давність (див. п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК). Пред'являючи позов, позивач може на підставі норм ст. 58 ГПК та ст. 144 ЦПК об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання недійсним правового акта органу державної влади, органу АРК або органу місцевого самоврядування і про відновлення того становища, що існувало до видання цього акта, або про відшкодування заподіяної його виданням шкоди (див. також роз'яснення ВАСУ «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289).

 

Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв'язку із зниженням їх цінності

1. Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв'язку із зниженням цінності цих об'єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-20; просмотров: 241; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.107.255 (0.084 с.)