Глава 21. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Стаття 281. Право на життя

1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.

Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних та соціальних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти восьми тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством.

7. Повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та перенесення зародка в її організм.

1. Відповідно до Конституції України (ст. 3) життя людини є вищою соціальною цінністю. У цивільному законодавстві за життям визнається правова природа особистого немайнового блага. При цьому, на нашу думку, життя є найважливішим серед особистих немайнових благ, оскільки за його відсутності всі права особи втрачають свій сенс.

Під поняттям «життя людини» слід розуміти природне (біологічне і психічне) існування та соціальне функціонування людського організму як єдиного цілого. Право на життя, як особисте немайнове право, є невід'ємним.

2. Загальні засади права на життя дістають своє закріплення в низці нормативно-правових актів, зокрема, це ст. З «Загальної декларації прав людини», ст. 2 «Конвенції про захист прав і основних свобод людини» (далі — Євроконвенції), ст. 6 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права», ст. 1 «Протоколу № 6 до Євроконвенції, який стосується скасування смертної кари» (28 квітня 1983 р.), ст. 2 «Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини» (26 травня 1995 р.), ст. 27 Конституції України, а також і в коментованій статті. Внаслідок цього галузеву природу права на життя потрібно визначати залежно від того, якою галуззю права регулюються відносини, зміст яких складає зазначене право. І тому з огляду на зміст даного права, який закріплений у коментованій статті, можна дійти висновку, що його слід розглядати як одне з суб'єктивних цивільних прав, що має природу особистого немайнового. При цьому, слід зазначити, що право на життя не може здійснюватись необмежено, оскільки у випадках, що прямо передбачені в законі, воно може бути обмежено, аж до його припинення, наприклад, у випадку необхідної оборони (ст. 1169 ЦК).

3. Важливе значення у визначенні правової природи відіграє момент виникнення права на життя. Як одне з особистих немайнових прав, право на життя повинно виникати з моменту народження. Однак останнім часом досить часто висувається теза про те, що право на життя виникає у зачатої, проте ще не народженої дитини. Ця позиція ґрунтується переважно на певних біологічних та християнсько-релігійних розуміннях поняття життя. Певні передумови для такого висновку надає також і аналіз чинного законодавства. Так, наприклад, абзац 2 ч. 2 ст. 25 ЦК зазначає, що в окремих випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Однак ця можливість щодо охорони інтересів зачатої дитини поширюється лише на інтереси як відповідну правову категорію, а не права, до яких належить особисте немайнове право на життя. Окрім того, можливість охорони цих інтересів повинна бути прямо встановлена у законі, чого щодо нашого випадку не передбачено. У статті 6 Закону України «Про охорону дитинства» зазначається, що «кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я». Саме через це слід вважати, що право на життя як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи виникає у фізичної особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК). Ще одним опосередкованим підтвердженням нашої думки може бути відсутність в законодавстві кримінальної відповідальності за проведення абортів, які, при сприйнятті концепції наділення зародку правом на життя, повинні були б прирівнюватися до вбивства.

Чинне законодавство не дає чіткого визначення поняття «народження» як моменту, з якого в особи виникає право на життя. Однак практика свідчить, що народження фіксується відповідними медичними органами в момент відділення живонародженої та життєздатної дитини від організму матері. Саме з цього моменту фізична особа, яка народилася, «перебирає» на себе всю сукупність прав та обов'язків, які включаються до її правоздатності, в тому числі право на життя. Мертвонароджена дитина не набуває всієї сукупності цивільних прав та обов'язків, у тому числі право на життя.

4. Моментом припинення права на життя є момент смерті фізичної особи. Розрізняють смерть юридичну та фактичну. Під поняттям юридичної смерті розуміють оголошення фізичної особи померлою в порядку ст. 46 ЦК. Однак ця смерть швидше є юридичною презумпцією смерті, ніж її фактичною констатацією. Тому у разі появи фізичної особи, яка оголошена померлою, застосовуються відповідні наслідки відновлювального характеру.

По-іншому питання вирішується, коли настає фактична смерть. Однак і в цьому випадку слід поділяти фактичну смерть на клінічну та біологічну. Клінічною смертю визнається механічна зупинка діяльності серцевого м'язу. При цьому у випадку клінічної смерті існує можливість відновлення життєдіяльності організму, але в суворо обмежений період, за умови здійснення відповідних медичних маніпуляцій (реанімацій). У випадку біологічної смерті до уваги береться смерть клітин головного мозку, що вже є явищем незворотнім, тобто жодні медичні маніпуляції не можуть привести до відновлення життєдіяльності людини. Для визначення моменту смерті до уваги береться біологічна смерть. На відміну від «народження», законодавець дає тлумачення поняття «смерті». Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» моментом смерті слід вважати момент, коли встановлена смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.

Коли йдеться про смерть, то потрібно мати на увазі, що фізична особа має право виключно на природну (біологічну) смерть. У зв'язку з цим законодавець вводить абсолютну заборону на евтаназію. При цьому забороні підлягає як активна евтаназія, тобто задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (ч. 4 коментованої статті), так і пасивна, тобто навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань (ст. 52 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

5. Характеризуючи зміст права на життя, потрібно зауважити, що закон не визначає конкретних активних повноважень суб'єкта — володільця цього права. Натомість він вирізняє цілу низку прав, які є гарантіями здійснення права на життя.

Насамперед визначається, що фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. До таких засобів, наприклад, належать способи самозахисту (необхідна оборона, крайня необхідність тощо), які застосовуються, як правило, у випадку реальності та невідворотності даної загрози. Крім того, можна застосовувати й інші способи захисту, які передбачені в главі З ЦК.

Ще однією гарантією права на життя є можливість проведення медичних, наукових та інших дослідів лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Однак застосування зазначених дослідів чи експериментів на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає досліду чи експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Також слід врахувати, що в ст. 45 «Основ законодавства України про охорону здоров'я» забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.

6. Тісно пов'язаними з правом на життя, внаслідок чого дістають своє закріплення у коментованій статті, є низка репродуктивних прав фізичної особи. Аналізуючи репродуктивні права, які закріплені в коментованій статті, слід зауважити, що переважно вони стосуються можливостей репродуктивного відтворення та є забезпечувальною гарантією здійснення права на життя.

Однією з перших гарантій є можливість проведення стерилізації тільки за бажанням або добровільною згодою повнолітньої фізичної особи. Видається, що така згода повинна ґрунтуватися на повній, об'єктивній, своєчасній та доступній для сприйняття інформації про незворотність результатів стерилізації. До того ж стерилізація особи може проводитися виключно в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями (наприклад психічні розлади, спадкова патологія, моногенні хвороби, повторний кесарський розтин при наявності дітей тощо). Стерилізація недієздатної фізичної особи провадиться лише за згодою її опікуна за наявності відповідних показань та з додержанням вимог, встановлених законом.

Ще однією гарантією є можливість штучно переривати вагітність, яка не перевищує 12 тижнів, лише за бажанням жінки. Штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів провадиться лише за згодою на медичне втручання об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта. І лише у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворої жінки є наявною, згода хворої або її законних представників на медичне втручання не потрібна. При цьому крім згоди жінки на переривання вагітності від 12 до 28 тижнів потрібна наявність обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними (наприклад наявність у жінки туберкульозу, вірусного гепатиту, сифілісу, злоякісних новоутворень, хвороб ендокринної системи тощо) та соціальними (наявність трьох і більше дітей, розлучення чи смерть чоловіка під час вагітності, вагітність внаслідок зґвалтування тощо) показаннями.

Певною гарантією права на репродуктивне відтворення є також можливість застосування штучного запліднення та імплантації ембріона, які здійснюються на прохання дієздатної жінки, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Порядок проведення зазначених дій регламентується чинним законодавством та здійснюється шляхом застосування затверджених методів інсемінації жінок спермою чоловіка (донора) та екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.

 

Стаття 282. Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю

1. Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.

1. Коментована стаття закріплює пріоритетність життя та здоров'я людини як вищих соціальних благ (ст. З Конституції України). Фактична неможливість відновлення цих благ у випадку їх порушення (знищення) зумовлює необхідність встановити посилення гарантій їх захисту, якими можна було б попередити порушення життя та здоров'я. Так, правові засади посиленої охорони цих благ закріплені в Конституції України, в ч. З ст. 27 якої зазначено, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Ця конституційна норма трансформувалась у ЦК в особисте немайнове право, за яким фізична особа наділена можливістю вимагати усунення небезпеки, що створена внаслідок підприємницької та іншої діяльності, і загрожує життю та здоров'ю.

2. Змістом цього особистого немайнового права є сукупність повноважень, за якими особа має право вимагати усунення небезпеки, що загрожує її життю та здоров'ю. І оскільки перелік активних дій, які особа вправі вчиняти задля усунення цієї небезпеки не передбачений, слід допустити, що особа має можливість застосовувати всі не заборонені законом діяння, які можуть ефективно захистити зазначені особисті немайнові блага, в тому числі ті способи, передбачені ст. 55 Конституції України, главою З ЦК тощо.

Важливим для тлумачення цієї статті є визначення поняття «небезпека». Під небезпекою слід розуміти наявність стану загрози кому-небудь або чому-небудь. Мається на увазі саме такий стан, який передбачає можливість загрози життю та здоров'ю шляхом наявності високої вірогідності завдання шкоди цим благам.

Особливістю цього права є також і те, що воно може бути реалізоване у випадку, коли життю і здоров'ю загрожує небезпека, а не тоді, коли ці особисті немайнові блага вже є порушеними. Зокрема, ця загроза повинна виникати внаслідок підприємницької або іншої діяльності.

Оскільки життя та здоров'я є вищими соціальними цінностями, їх захист може провадитись усіма не забороненими законом способами, незалежно від того, внаслідок чого була створена така загроза.

3. У випадку коли особи, які здійснюють відповідну підприємницьку чи іншу діяльність, не усунули небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю фізичної особи, то ця особа відповідно до ст. 1164 ЦК має право вимагати: 1) вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози; 2) відшкодування завданої шкоди; 3) припинення діяльності, яка створює загрозу.

 

Стаття 283. Право на охорону здоров'я

1. Фізична особа має право на охорону її здоров'я.

2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.

1. Здоров'я людини на рівні з її життям та іншими особистими немайновими благами визнається вищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Під поняттям «здоров'я» слід розуміти стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів (ст. З «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Такий підхід відповідає загальній тенденції європейського законодавства і, зокрема, положенням «Статуту (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров'я». Основоположним елементом при визначенні немайнового блага «здоров'я» слід визнати наявний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників. При цьому слід зауважити, що здоров'я як особисте немайнове благо має свій вияв не лише в організмі, тобто тілі людини, айв психічних процесах, стан яких також впливає на людський організм. Тому потрібно говорити не лише про соматичне здоров'я, а й про специфічну складову цього блага — психічне здоров'я і відповідно про специфічну низку повноважень, що пов'язані з цим.

2. Коментована стаття закріплює за кожною людиною природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя. Конкретизація цього положення міститься у ст. 6 «Основ законодавства України про охорону здоров'я».

3. Фізичною особою — носієм права на охорону здоров'я є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. При цьому іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, користуються такими самими правами в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України. А для іноземців та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, права в галузі охорони здоров'я визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами (ст. 11 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Щодо громадян України, які перебувають за кордоном, то чинне законодавство гарантує їм право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна (ч. З ст. 6 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

4. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. При цьому основу державної політики охорони здоров'я формує ВР України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Певною компетенцією в галузі охорони здоров'я наділені також і міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ), компетенція якого визначається положенням. У межах передбачених законодавством повноважень державну політику реалізовують також місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

5. Право на охорону здоров'я забезпечується також і певними конституційними гарантіями, до яких слід відносити заборону скорочення існуючої мережі державних і комунальних медичних закладів та сприяння розвитку лікувальних закладів усіх форм власності (ч. З ст. 49 Конституції України), встановлення обов'язку держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно-епідемічне благополуччя (ч. 4 ст. 49 Конституції України) та ін. Також право на охорону здоров'я забезпечується статтями 121-145 КК тощо.

 

Стаття 284. Право на медичну допомогу

1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

1. Коментована стаття закріплює одне з фундаментальних особистих немайнових прав фізичної особи, що тісно пов'язане з правом на охорону здоров'я (ст. 285 ЦК), — право на медичну допомогу.

ЦК, визначаючи право на медичну допомогу, не визначає самого поняття «медична допомога». Постановою KM України «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги» від 11 липня 2002 р. № 955 визначається, що медична допомога — це вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право відповідно до законодавства.

Зазначена постанова виділяє такі види безоплатної медичної допомоги: швидка та невідкладна, яка здійснюється на догоспітальному етапі станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна — у разі гострого захворювання та у невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до трьох років); долікарська медична допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

Зазначене в Конституції положення про безоплатну медичну допомогу не виключає також і можливості надання фізичним особам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги. При цьому перелік таких платних послуг повинен встановлюватися законом та не може вторгатися у межі безоплатної медичної допомоги.

2. Право на медичну допомогу належить всім без виключення фізичним особам. Однак при цьому фізична особа, яка досягла 14 років та звернулася за наданням медичної допомоги, має такі права: на вибір лікаря та його заміну; на вибір лікувального закладу; на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря.

Право на вибір лікаря означає, що особа має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги (ст. 38 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»), а також право на заміну лікаря (ст. 34 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Це право є суттєвою гарантією права на надання медичної допомоги, оскільки може не лише реально забезпечити високий рівень надання особі медичної допомоги, а й виявити тих лікарів, які не мають належного рівня підготовки. Однак право на вибір та заміну лікаря може бути обмежене у випадку, коли це неможливо зробити внаслідок завантаженості лікаря. У такому випадку заміна призначається керівником закладу охорони здоров'я чи його структурного підрозділу. Ще одним обмеженням цього права є випадок, коли лікар відмовляється від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення (ч. 1 ст. 34 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

Право на вибір лікувального закладу прямо не зазначене у коментованій статті, але чітко випливає з ч. 2 ст. 38 «Основ законодавства України про охорону здоров'я». Сутність цього права полягає в тому, що кожен пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування. При цьому таке право охоплює можливість надання особі права вибору лікувального закладу як у межах України, так і за кордоном, за умов і в порядку, що передбачений ст. 36 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»,

Право на вибір методів лікування може здійснюватися фізичною особою лише в межах, що рекомендовані лікарем. І оскільки основним обов'язком лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта, він несе повну відповідальність за методику його лікування. При цьому у медичній практиці лікарі зобов'язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені МОЗ. В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо малолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, — за згодою їх законних представників, лікар може застосовувати нові, науково обґрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби. Щодо осіб віком від 14 до 18 років чи визнаних судом обмежено дієздатними застосування таких методів та засобів проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта. Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають потребам на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта. Якщо пацієнт не погоджується на запропоновану лікарем методику лікування, то він може або відмовитися від лікування взагалі, або вимагати заміни лікаря.

3. Реалізація права на надання медичної допомоги визначається особою, яка наділена цим особистим немайновим правом. Тому медична допомога надається фізичній особі, яка досягла 14 років, за її згодою. Що стосується фізичних осіб, які не досягли 14 років, а також тих, які визнані судом недієздатними, то медична допомога їм надається за згодою їх законних представників. При цьому для отримання згоди на надання медичної допомоги фізична особа повинна бути повністю проінформована лікарем у доступній формі про стан свого здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Однак повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Що стосується осіб, які не досягли віку повноліття або визнані судом недієздатними чи не усвідомлюють значення своїх дій та не можуть керувати ними, то відмовитися від їх лікування мають право їх законні представники. Проте якщо відсутність згоди повнолітньої фізичної особи чи інших осіб може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний пояснити це фізичній особі чи її законним представникам. Якщо і після цього зазначені особи відмовляються від лікування, то лікар має право взяти від них письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків (ст. 43 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

Вільне розпорядження своїм здоров'ям має місце далеко не в усіх випадках. Тому законодавець встановлює певні обмеження щодо вільної відмови від лікування. Так, наприклад, у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди такої фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника. Порядок надання медичної допомоги у невідкладних випадках регламентується ст. 37 «Основ законодавства України про охорону здоров'я».

4. Специфічною складовою в структурі права на медичну допомогу є право на надання психіатричної допомоги. Цей вид медичної допомоги надається відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу», яким визначаються правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, встановлюються обов'язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та

правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов'язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Законодавець під поняттям «психіатрична допомога» розуміє комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених чинним законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

5. Право на медичну допомогу забезпечується також і цілою низкою інших галузевих нормативно-правових актів, зокрема ст. 37 «Основ законодавства України про охорону здоров'я», статтями 139, 140 КК тощо.

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я

1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

1. Коментована стаття закріплює важливу гарантію фізичної особи щодо реалізації права на охорону здоров'я, сутність якої полягає в можливості отримати достовірну та повну інформацію про стан свого здоров'я. Поняттям «достовірна інформація» охоплюються відомості, які є достовірними, тобто викладені правдиво, точно та не є спотвореними. У свою чергу, інформація про стан здоров'я фізичної особи повинна бути повною, тобто у вичерпному обсязі висвітлювати абсолютно всі відомості про стан здоров'я фізичної особи, незалежно від того, який характер вони мають. Проте, крім зазначених ознак, слід виділити ще й те, що інформація про стан здоров'я фізичної особи повинна бути викладена у доступній формі, тобто при отриманні цієї інформації фізична особа має право вимагати пояснення їй специфічних термінів і категорій.

Правом на інформацію про стан свого здоров'я наділена фізична особа. Проте можливість реалізації цього права залежить від обсягу дієздатності цієї особи. Так, наприклад, повнолітня та повністю дієздатна фізична особа має право самостійно реалізовувати це особисте немайнове право, тоді як малолітні, неповнолітні, обмежено дієздатні та недієздатні можуть реалізовувати це право через своїх законних представників (батьків (усиновителів), опікунів та піклувальників). Якщо фізична особа не усвідомлює значення своїх дій та не може керувати ними, наприклад внаслідок несвідомості, правом на інформацію про стан її здоров'я наділяються члени її сім'ї чи законні представники фізичної особи залежно від її інтересів (ч. З ст. 39 «Основ законодавства України про охорону здоров'я», ч. 1 ст. 26 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

3. Закон конкретно не визначає способи, якими особа може реалізувати право на інформацію про стан свого здоров'я. Слід дійти висновку, що особа може реалізовувати це право будь-якими не забороненими законом способами. До них, зокрема, можна віднести можливість отримати інформацію про стан свого здоров'я як безпосередньо від лікаря, так і шляхом самостійного ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, наприклад історією хвороби, медичною карткою тощо. Основним є те, щоб особа, яка наділена цим правом, отримала необхідну їй інформацію про стан її здоров'я та змогла адекватно сприйняти її зміст.

4. Право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи не може реалізовуватись абсолютно, тому законодавець встановлює деякі обмеження щодо реалізації цього права. До таких обставин слід віднести випадки, коли інформація про хворобу фізичної особи може: 1) погіршити стан її здоров'я; 2) погіршити стан здоров'я фізичних осіб, які мають право отримати інформацію про стан здоров'я своїх дітей та підопічних; 3) зашкодити процесові лікування.

Тому у вказаних випадках медичні працівники можуть обмежити можливість фізичної особи щодо отримання інформації про стан її здоров'я такими способами: 1) медичний працівник може дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи (так звана «свята брехня»); 2) медичний працівник може обмежити можливість ознайомлення фізичної особи чи інших уповноважених осіб з окремими медичними документами.

5. Близьким до права на інформацію про стан здоров'я фізичної особи є також закріплене у коментованій статті право на інформацію про причини смерті фізичної особи. Це право виникає тільки у членів сім'ї фізичної особи чи інших осіб, які спеціально уповноважені на це померлою фізичною особою.

Зміст цього права полягає в тому, що зазначені особи мають право: бути присутніми при дослідженні причин смерті фізичної особи; ознайомитись із висновками щодо причин смерті фізичної особи; оскаржити висновки про причини смерті фізичної особи до суду.

6. Право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи гарантується також ст. 141 КК та іншими нормативно-правовими актами.

 

Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я

1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.

4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

1. Коментована стаття закріплює ще одне інформативне право фізичної особи, яке стосується її здоров'я. Однак його відмінність від права на інформацію про стан здоров'я фізичної особи полягає в тому, що, реалізуючи право на таємницю про стан свого здоров'я, фізична особа наділяється можливістю вимагати від всіх і кожного не поширювати інформацію про стан її здоров'я.

Гарантією цього права є встановлення режиму таємниці на даний вид інформації. Сутність права на таємницю про стан здоров'я фізичної особи полягає в її можливості самостійно визначати коло осіб, які можуть отримати інформацію про стан її здоров'я, а також вимагати від осіб, які отримали цю інформацію у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків або з інших джерел, не розголошувати її. Відповідно всі зазначені права на таємницю тягнуть за собою кореспондуючий обов'язок цих осіб не поширювати зазначену інформацію.

Право на таємницю про стан здоров'я, крім можливості вимагати не розповсюджувати отриману інформацію про стан здоров'я фізичної особи, містить ще й такі складові:

право на таємницю про факт звернення за медичною допомогою;

право на таємницю про встановлений діагноз;

право на таємницю про відомості, які отримані при медичному обстеженні.

2. Реалізація права на таємницю про стан здоров'я фізичної особи забезпечена цілою низкою гарантій, які виявляються у покладенні на інших осіб спеціаль<