Глава 1 цивільне законодавство України

Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством

1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

1. У коментованій статті визначаються види суспільних відносин, врегульованих цивільним законодавством, а саме: майнові відносини, пов'язані з ними особисті немайнові відносини й особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, об'єктами яких є невідчужувані права і свободи людини, а також інші нематеріальні блага.

Серед зазначених відносин домінуюче положення займають майнові відносини, що функціонують у сфері економіки. їх основним об'єктом є майно, що виступає чи може виступати як товар у товарно-грошовому обороті. У зв'язку з переходом до ринкової економіки відбувається постійне збільшення майнових відносин, врегульованих цивільним законодавством, та нові категорії майна, зокрема земля, інші природні ресурси, багатоповерхові житлові будинки, інші житлові приміщення, що стали товаром.

Особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, найчастіше виникають з приводу права авторства, права на ім'я та інших особистих немайнових прав на здобутки науки, літератури і мистецтва, на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, особистих немайнових прав виконавців здобутків літератури і мистецтва. Об'єктами цих відносин є права, що не мають економічного змісту і не піддаються прямій грошовій оцінці. Але власники цих прав водночас мають майнові права, насамперед право на використання результатів інтелектуальної діяльності. У зв'язку з цим вони можуть мати матеріальні вигоди й одержувати доходи на основі паралельно створюваних майнових відносин.

Окремий різновид складають відносини захисту невідчужуваних прав і свобод людини й інших нематеріальних благ. Ці відносини безпосередньо не пов'язані з майновими, хоча при порушенні відповідних прав, свобод і благ поряд з іншими заходами може застосовуватися грошова компенсація заподіяної їхнім власникам моральної шкоди. ЦК ґрунтується на позиціях відкритого переліку прав, свобод та інших нематеріальних благ, які захищаються цивільним законодавством, що значно розширює сферу його застосування.

2. У коментованій статті також містяться ознаки майнових і немайнових відносин, врегульованих цивільним законодавством. Ці ознаки дають можливість індивідуалізувати і відповідно відмежувати зазначені відносини від майнових і немайнових, що підпадають під дію законодавства інших галузей права: трудового, сімейного, адміністративного, земельного, природо ресурсного та ін. До таких ознак належать рівність, вільне волевиявлення і майнова самостійність учасників відносин, врегульованих цивільним законодавством.

Під рівністю учасників цивільних правовідносин варто розуміти їх юридичну (але не економічну) рівність щодо один одного, що свідчить про наявність горизонтальних відносин між учасниками, які не перебувають у службовій або іншій юридичній супідрядності.

Свобода волевиявлення складається з волі фізичних і юридичних осіб на здійснення правомірних юридичних дій, у тому числі на свободу договору.

Під майновою самостійністю учасників слід розуміти визначений ступінь відокремленості наявного в них майна, що дозволяє в припустимих законом межах розпоряджатися ним і нести самостійну майнову відповідальність. Найчастіше майнова відокремленість полягає у наявності в учасників відносин права власності або іншого речового права на майно. Отже, цивільне законодавство регулює лише так звані зовнішні відносини між учасниками (суб'єктами) цивільного права. Майнові й інші відносини, що виникають між членами організацій усередині юридичних осіб, як правило, регулюються законодавством інших галузей права, за умови, що в законі або установчому договорі не міститься прямого відсилання до цивільного законодавства. Так, відносини між роботодавцями і працівниками з використання найманої праці в організаціях регулюються нормами трудового, а не цивільного законодавства. Внутрішні відносини, пов'язані за участю підприємців (акціонерів, партнерів, членів) у діяльності комерційних організацій, підпадають відповідно під норми ЦК, під дію цивільного законодавства.

3. Частина 2 коментованої статті закріплює положення, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

 

Стаття 2. Учасники цивільних відносин

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

1. Коментована стаття визначає, що учасниками (суб'єктами) цивільних правовідносин можуть бути фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства), юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави й інші суб'єкти публічного права.

Як випливає зі змісту цієї статті, ЦК розрізняє два види суб'єктів цивільних правовідносин: особи приватного права й особи публічного права. Особами приватного права є: 1) фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства; 2) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні та ін.

2. На відміну від фізичних і юридичних осіб, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави не іменуються «особами», хоч і визнаються учасниками цивільних правовідносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами публічного права, а участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише обумовлено визначеною ситуацією.

 

Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства

1. Загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

1. У статті закріплюються основні засади (принципи) цивільного законодавства, що ґрунтуються на положеннях Конституції України і виражають як сутність цивільно-правових відносин, так і особливості цивільного законодавства України в умовах переходу до ринку.

До таких основних принципів належать: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини, в цілому, відображає положення ст. 32 Конституції України і дістає подальший свій розвиток у главах 20-22 ЦК, присвячених особистим немайновим правам фізичної особи.

У змісті принципу неприпустимості свавільного втручання кого-небудь у сферу особистого життя людини ключовим є поняття особистої справи як діяльності фізичної особи (як приватної особи), заснованої на приватному інтересі в сфері застосування приватного, а не публічного права. Це може бути і підприємницька діяльність, і приватне життя громадянина, і взагалі все те, що перебуває за межами державної, політичної або іншої публічної діяльності, що переслідує суспільні інтереси. Особисте життя повинне бути захищене законом від свавільного втручання в нього з боку будь-якої особи і держави. Зрозуміло, ступінь закритості передбачається різний залежно від характеру приватної справи. Один ступінь захисту буде, наприклад, застосовуватися при збереженні недоторканності приватного життя, інший — при зайнятті, наприклад, роздрібною торгівлею на вулиці міста.

Принцип неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, є також конституційним. Він закріплюється в ст. 41 Конституції України. Його сутність — забезпечення власнику можливості спокійно здійснювати всі наявні в нього правомочності щодо належного йому майна з одночасним усуненням всіх інших осіб від неправомірного доступу до майна і якого-небудь втручання в його діяльність як власника, крім випадків, прямо передбачених у законі, наприклад при реквізиції (ст. 353 ЦК) і конфіскації (ст. 354 ЦК).

Поняття свободи договору, що міститься у коментованій статті, може бути розкрите як право фізичних і юридичних осіб вільно встановлювати свої права й обов'язки на основі договору і у визначенні будь-яких умов договору, які не суперечать законодавству. Додаткова характеристика свободи договору наведена в ст. 627 ЦК, яка встановлює, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. З поняттям свободи договору пов'язане і поняття диспозитивних норм, широко застосовуваних у цивільному законодавстві. На відміну від усіх інших основних засад (принципів), що належать до всього цивільного законодавства, принцип свободи договору, яким би важливим він не був, має більш локальне значення і застосовується лише в договірному праві.

Принцип свободи підприємницької діяльності відображає положення ст. 42 Конституції України.

Принцип судового захисту порушеного цивільного права й інтересу відображають і розвивають положення статей 55, 124 Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Щодо принципів справедливості, добросовісності і розумності, то «справедливість» — це відповідність поведінки суб'єктів пануючим у суспільстві морально-етичним і моральним нормам; «добросовісність» означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці; «розумність» — усвідомлення правомірності своєї поведінки.

2. Жодна із зазначених засад (принципів) цивільного законодавства не має абсолютного характеру. Усі вони підлеглі якимось виняткам юридичного, а здебільшого фактичного порядку. Головна цінність цих засад (принципів) полягає в тому, що у своїй сукупності вони формують цивільне законодавство як цілісне системне утворення демократичного типу, здатне найбільш ефективним способом регулювати майнові і немайнові відносини у суспільстві. Втім, у ряді випадків основні засади цивільного законодавства можуть бути безпосереднім джерелом при визначенні прав і обов'язків сторін у конкретних правовідносинах, наприклад при використанні аналогії права (ч. 2 ст. 8 ЦК).

 

Стаття 4. Акти цивільного законодавства України

1. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).

Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

1. У системі джерел цивільного права положення ст. 4 ЦК мають ключове значення. Вони визначають юридичну природу та ієрархію нормативних актів, що регулюють відносини, зазначені в ст. 1 ЦК.

У коментованій статті термін «законодавство» використовується для підсумованого позначення законів, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України та актів інших органів державної влади України.

У другій частині п. З коментованої статті у цивільне законодавство вводиться важлива новела. Зі змісту даної норми випливає верховенство ЦК щодо всіх інших законів у частині норм цивільного права, що включаються в них. Система цивільного законодавства не обмежується нормами ЦК. Норми цивільного права у досить великій кількості містяться в трудовому, сімейному, адміністративному, лісовому, водному законодавстві, законодавстві про надра і про охорону навколишнього середовища, у численних законах, що мають комплексний характер. У системі цивільного законодавства ЦК займає положення координуючого центра. Тому всі норми цивільного права, що містяться в інших законах, повинні йому відповідати. Якщо зазначені норми не відповідають цій вимозі, а їх прийняття диктується інтересами суспільства і держави, потрібно одночасно з прийняттям таких норм вносити відповідні зміни в ЦК.

2. В ієрархії актів, що містять норми цивільного права, друге за значенням місце після законів займають укази Президента України. Згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України на основі й у виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на всій території України.

Постанови KM України, що містять норми цивільного права, займають третє місце в ієрархії джерел цивільного права. їх призначення в сфері нормо-утворення полягає в забезпеченні реалізації законів і указів Президента України. Вони приймаються на підставі й у виконання ЦК та інших законів, указів Президента.

KM України згідно зі ст. 117 Конституції України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. KM України приймає значну кількість постанов і розпоряджень з широкого кола питань, пов'язаних з регулюванням майнових і особистих немайнових відносин, учасниками яких можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, наприклад постанова KM України «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 липня 2003 р. № 1088. Крім того, постановами KM України затверджуються досить важливі нормативні акти, наприклад «Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності», затверджене постановою KM України від 25 травня 1998 р. № 740.

3. У частині 4 ст. 4 ЦК йдеться про юридичні наслідки, які настають, якщо постанови KM України суперечать цивільному законодавству. У цьому випадку в цивільних правовідносинах сторони, так само як і суди й інші правоохоронні органи, повинні керуватися ЦК або відповідним законом. Постанови KM України, що суперечать законодавству, не беруться до уваги.

Зазначена суперечність може виявлятися в двох варіантах.

Перший варіант припускає пряме порушення ЦК, що передбачає в цілому ряді статей можливість зміни правових норм, що містяться в ньому, лише на підставі закону. Так, згідно з ч. 2 ст. 27 ЦК обмеження в правоздатності фізичних осіб може бути зроблене у випадках, встановлених тільки Конституцією України.

Другий варіант, що стосується суперечностей постанов KM України ЦК та іншим законам, може мати не настільки очевидний характер. Такого роду ситуація трапляється тоді, коли безпосередньо ЦК не застерігає, яким нормативним актом має вводитися те чи інше правове регулювання. У цьому випадку варто керуватися загальними засадами і змістом цивільного законодавства.

4. Норми цивільного права можуть міститися також в актах, що видаються міністерствами й іншими центральними органами виконавчої влади (державними комітетами, іншими державними органами). Це так звані відомчі нормативні акти, що продовжують зберігати стійкі позиції в загальній системі джерел цивільного права й у зв'язку з дією нового ЦК, наприклад наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству «Про затвердження Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян» від 15 вересня 1992 р. № 56.

Органи виконавчої влади можуть приймати акти, що містять норми цивільного права, лише у випадках і в межах, передбачених Конституцією України, ЦК і законами України.

 

Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

1. Вирішити питання про дію цивільного законодавства у часі означає встановити момент набуття ним чинності і момент припинення його дії.

Відповідно до ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Нормативно-правові акти ВР України і Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Нормативно-правові акти KM України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти KM України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Офіційними друкованими виданнями згідно з Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. № 503/97 є: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядовий кур'єр».

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом згідно зі ст. 57 Конституції України, є нечинними.

2. У статті 5 ЦК встановлюються два нормативні положення, що стосуються дії цивільного законодавства в часі. Одне поширюється на ті правовідносини, що виникають знову, інше — на правовідносини, які тривають після набуття новим законом чинності.

Як загальне правило, новий закон застосовується лише до відносин, що виникли після введення його в дію, і відповідно зворотної сили не має.

Як виняток, чинність закону може поширюватись і на відносини, що виникли до введення його в дію, але тільки тоді, коли це прямо передбачено законом. Можливі два варіанти поширення нового закону на відносини, що виникли до введення його в дію: повне і часткове.

У першому випадку чинність закону цілком поширюється на відносини, які до введення його в дію регулювались іншим законодавством. Така ситуація допускається, коли новий закон пом'якшує чи скасовує цивільну відповідальність особи.

Другий випадок, пов'язаний з частковим застосуванням закону до відносин, що виникли до введення його в дію, передбачений у ч. 2 коментованої статті. Він стосується застосування нового закону до прав і обов'язків, що виникли після введення його в дію. До прав і обов'язків, що виникли до введення в чинність нового закону, у тому числі тих з них, що з якихось причин виявилися нездійсненими (невиконаними) на момент набуття чинності новим законом, застосовується раніше діюче законодавство.

 

Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

1. Коментована стаття насамперед передбачає можливість сторін укласти договір як передбачений, так і не передбачений актами цивільного законодавства. Ця норма за змістом близька до більш загального правила, закріпленого в ст. 11 ЦК, яка передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Якщо договір передбачений чинним цивільним законодавством, але деякі умови цього договору не врегульовані цим актом, сторони мають право врегулювати їх у договорі.

Зазначені положення спрямовані на подолання прогалин у законодавстві і є одним із проявів загального принципу цивільного права - свободи договору.

2. Свобода договору може проявлятись і в тому, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тобто зміст договору формується за власним розсудом сторін. Винятком із цього правила є те, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. У даному випадку йдеться про імперативні норми, передбачені цивільним законодавством.

Вищезазначені правила стосуються не лише договорів, а й односторонніх правочинів.

 

Стаття 7. Звичай

1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

2. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

1. У систему джерел цивільного права вводяться звичаї, у тому числі звичаї ділового обороту, які застосовуються в сфері підприємницької діяльності. Сфера підприємницької діяльності не пов'язується з якою-небудь сферою економічного життя суспільства або територією. Звичаї можуть бути галузевими, міжгалузевими, міжнародними, загальнонаціональними, регіональними, локальними та ін. Важливо, що за своїм призначенням і природою вони належать до групи джерел цивільного права, застосовуваних у сфері цивільно-підприємницького обороту. Звичай — це джерело зобов'язального, а не речового права.

В абзаці 2 ч. 1 коментованої статті наведено поняття звичаю як правила поведінки, тобто правової норми, не передбаченої цивільним законодавством. При вичленовуванні правил поведінки, що належать до звичаїв, посилання лише на відсутність законодавства, як про це говориться в нормі, недостатнє. Звичаєм ділового обороту може вважатися правило поведінки, не передбачене також іншими офіційними актами, прийнятими державою в сфері її нормотворчої діяльності (указами Президента України, постановами KM України, відомчими нормативними актами).

Правило поведінки, яке розглядається як звичай, повинне бути стійким у відповідній сфері діяльності. Крім того, як здається, зазначене правило повинне бути і загальновизнаним. Тобто варто говорити про сформоване і широко застосовуване правило поведінки в якій-небудь області діяльності.

За формою вираження воно може бути усним чи письмовим, зафіксованим у якому-небудь документі. Звичаями ділового обороту є «Міжнародні правила тлумачення торгових термінів» («Інкотермс»), видавані Міжнародною торговельною палатою, збірники звичаїв торгових портів тощо.

2. Звичаї, як зазначено в ч. 2 коментованої статті, мають підлегле становище не лише щодо законодавства (інших нормативних актів, прийнятих державою), але і щодо договору. Сторони вправі включати в договір умови, що суперечать звичаям ділового обороту. Так само вони можуть трансформувати звичаї ділового обороту в умови договору, і в цьому випадку звичаї втрачають силу джерел цивільного права.

Звичаї торгового обороту можуть застосовуватись як норми, що визначають умови зобов'язальних правовідносин (див. статті 526, 529, 531,532 ЦК), так і використовуватися при тлумаченні умов договору (ст. 213 ЦК).

 

Стаття 8. Аналогія

1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

1. Для застосування положень цієї статті потрібно дотримання двох необхідних умов. По-перше, відносини, про які йдеться в статті, мають перебувати в межах правового простору, що регулюється цивільним законодавством. По-друге, ці відносини не врегульовані конкретними правовими нормами, що містяться в законах, інших нормативних актах чи звичаях ділового обороту. Іншими словами, щодо цих відносин є прогалина у джерелах цивільного права. Посилання в ч. 1 цієї статті на договір здається неправомірним, оскільки угода сторін, тобто договір як такий, не належить до числа джерел цивільного права. Більше того, саме договір найчастіше є об'єктом застосування аналогії закону і права. Аналогія закону має пріоритет перед аналогією права.

2. Під аналогією закону розуміється застосування до певних відносин закону, що регулює такі відносини. Застосовуватися повинен лише закон, а не будь-який інший нормативний акт, у тому числі указ Президента України або постанова KM України. До числа таких належать, наприклад, відносини, що виникають з врегульованого законом однотипного договору (договору підрядного типу; пов'язаного з користуванням майном та ін.).

3. Під аналогією права розуміється застосування до певних відносин загальних засад і змісту цивільного законодавства з урахуванням вимог справедливості, добросовісності і розумності, якими мають керуватися суб'єкти цих відносин. Аналогія права застосовується при неможливості використання аналогії закону.

Загальні основи і значеннєве призначення цивільного законодавства закріплені в статтях 1 і З ЦК. Крім того, при застосуванні аналогії права правоохоронні органи мають користуватися й іншими загальними положеннями, що містяться в ЦК.

 

Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин

1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

2. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

ЦК за своїм змістом є кодексом приватного права, тому він займає центральне місце у правовому регулюванні приватно-правових відносин.

Виходячи з цього положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Треба зауважити, що застосування ЦК в цих випадках здійснюється субсидіарно.

До сфери регулювання ЦК потрапляють також відносини у сфері підприємництва. Загальним правилом є те, що підприємницькі відносини, які прямо не врегульовані ЦК, регулюються іншими законодавчими актами (таким актом, зокрема, є Господарський кодекс України). Провідними при цьому є положення ЦК, а норми ГК застосовуються у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або не досить повно врегульовані ЦК.

 

Стаття 10. Міжнародні договори

1. Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

2. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

1. Положення цієї статті про співвідношення цивільного законодавства і міжнародних договорів в основній своїй частині відтворює текст ч. 1 ст. 9 Конституції України.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є складовою частиною національної правової системи України. При цьому вони, зрозуміло, не втрачають свого міжнародно-правового статусу і продовжують залишатися в рамках загального міжнародного права.

2. Включення міжнародних договорів у правову систему України та в її підсистему цивільне право може здійснюватися подвійним способом: прийняття закону, що трансформує положення міжнародних договорів у норми вітчизняного права, і мовчазне визнання законодавцем існування цих договорів у системі національного права.

У першому випадку, який широко застосовується в цивільному законодавстві України, навіть немає необхідності посилатися на конкретні джерела міжнародного права. У такому порядку, наприклад, були введені в ЦК положення ст. З про загальні засади цивільного законодавства і ст. 270 про види особистих немайнових прав. Відповідно будь-яких особливих проблем у співвідношенні цивільного законодавства і норм міжнародного права на практиці не виникає.

У другому випадку в правовій системі України зазначені міжнародні договори діють в автономному режимі, що створює для правоохоронних органів певні труднощі з погляду їх ідентифікації.

У частині 2 коментованої статті закріплюється пріоритет у застосуванні правил міжнародного договору перед нормами цивільного законодавства та інших нормативних актів, якщо останні суперечать міжнародному договору.