Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Глава 15. Нематеріальні благаСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Стаття 199. Результати інтелектуальної, творчої діяльності 1. Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги четвертої цього Кодексу та інших законів. 1. Правовою основою віднесення результатів інтелектуальної, творчої діяльності до об'єктів правовідносин взагалі є ст. 41 Конституції України, в якій зазначається, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Однак, будучи закріпленими нормами цивільного права, результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності набувають правового режиму об'єктів цивільних правовідносин. Юридична природа цих об'єктів визначається законодавцем як нематеріальні блага. Аналізуючи положення коментованої статті, слід зазначити, що вона виокремлює такі об'єкти: результати інтелектуальної діяльності, наприклад винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції тощо; є результати творчої діяльності, наприклад твори літератури, науки, мистецтва, об'єкти суміжних прав тощо; інші об'єкти права інтелектуальної власності, наприклад фірмове найменування, знаки для товарів, робіт і послуг, географічні зазначення тощо. 2. Окрім коментованої статті правове регулювання відносин щодо результатів інтелектуальної, творчої діяльності здійснюється ЦК, зокрема книгою четвертою. Однак окремі питання закріплені і в інших законодавчих актах, а саме: закони України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.; «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХП в редакції від 1 червня 2000 р.; «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХІГ, «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р. № 621/97-ВР; «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р. № 3116-ХІІ; «Про племінну справу у тваринництві» від 15 грудня 1993 р. 3691-ХІІ в редакції від 21 грудня 1999 р.; «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. № 3689-ХП; «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 p. № 752-XIV та інші нормативно-правові акти. На міжнародному рівні питання нормативного регулювання правового режиму об'єктів інтелектуальної власності закріплюється в «Бернській конвенції про охорону літературних та художніх творів» (24 липня 1971 p.), «Всесвітньою конвенцією про авторське право 1952 року», «Євразійською патентною конвенцією» (9 вересня 1994 p.), «Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 року» тощо.
Стаття 200. Інформація 1. Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. 2. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. 3. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом. 1. Специфічність даного об'єкта цивільних правовідносин зумовлюється насамперед тим місцем, яке відводиться інформації серед інших особистих немайнових благ у сучасний період, коли науково-технічний прогрес, який характеризується бурхливим розвитком інформаційних технологій, диктує нові форми та зміст інформації. Під поняттям «інформація» законодавець визначає документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Аналізуючи дане визначення, потрібно виділити в ньому три основні аспекти: 1) інформацією є відомості про події і явища; 2) ці явища повинні мати місце в минулому чи на сьогодні у суспільстві, державі та навколишньому середовищі; 3) інформація повинна бути документована чи публічно оголошена. 2. Велике значення для визначення правового режиму мають види інформації, оскільки віднесення інформації до того чи іншого виду суттєвим чином впливає на її правовий режим. Тому законодавець у ст. 18 Закону України «Про інформацію» виділяє такі види інформації: статистична інформація, тобто офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя; адміністративна інформація (дані), тобто офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, що належать до їх компетенції; масова інформація, тобто публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, тобто офіційно документована інформація, створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування; ^Правова інформація, тобто сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо; інформація про особу, тобто сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, наприклад відомості про національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адресу, дату і місце народження; інформація довідково-енциклопедичного характеру, тобто систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище; соціологічна інформація, тобто документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів. Окремо законодавець у ст. 1 Закону України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р. № 3322-ХП виділяє також і науково-технічну інформацію як документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності. 3. Окремі види інформації наділені специфічними ознаками, що суттєво впливає на їх правовий режим. Так, суттєвими особливостями наділена інформація про особу (персональні дані). Наприклад, забороняється збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Тобто особа має право, залежно від своїх інтересів та мети, давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому, як свідчить рішення Конституційного Суду України по справі Г. К. Устименка, особа самостійно визначає, які персональні дані належать до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Ще одним видом інформації, на яку поширюється спеціальний правовий режим, є інформація, яка складає державну таємницю. Під поняттям «державна таємниця» слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості У сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. № 3855-ХИ). Особливість даного виду інформації полягає в тому, що законодавець не допускає збирання цієї інформації. Іншим специфічним різновидом інформації є конфіденційна інформація юридичної особи. Поняття «конфіденційна інформація юридичної особи» законодавцем не визначається. Тому загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що конфіденційною інформацією охоплюються відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. 30 Закону України «Про інформацію»). До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою на власні кошти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці. Особливість правового режиму такої інформації, як і інформації, яка складає державну таємницю, полягає в тому, що вона не підлягає вільному збиранню. Слід зауважити, що в прямо передбачених законом випадках така заборона на збирання інформації, що становить державну таємницю чи конфіденційну інформацію юридичних осіб, може бути і знята, наприклад, якщо приховування цієї конфіденційної інформації становить загрозу життю і здоров'ю людей. Певною забороною на ознайомлення з інформацією наділені також окремі види медичної інформації, тобто відомості про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі про наявність ризику для життя і здоров'я. Ця інформація може бути обмежена в поширенні, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (статті 285,286 ЦК, ст. 39 «Основ законодавства про охорону здоров'я»). Окремими нормативно-правовими актами може встановлюватися спеціальний правовий режим також щодо інших видів інформації.
Стаття 201. Особисті немайнові блага 1. Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. 2. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. 1. Коментована стаття відносить до нематеріальних благ як об'єктів цивільних правовідносин особисті немайнові блага. Під поняттям «особисті немайнові блага» слід розуміти блага, які нерозривно пов'язані з суб'єктом-носієм цих благ (тобто є особистими), а також полишені економіко-грошового змісту (тобто є немайновими). До особистих немайнових благ законодавець відносить: здоров'я, життя, честь, гідність і ділову репутацію, ім'я (найменування), авторство, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Зазначений перелік благ не є вичерпним, тому об'єктами цивільних правовідносин можуть визнаватись і інші особисті немайнові блага. Сутність відповідних особистих немайнових благ буде розкриватися детальніше при коментуванні відповідних особистих немайнових прав. Важливим аспектом щодо визначення правової природи вказаних благ є встановлення того впливу, яке здійснює на них право. Беззаперечно, ці блага існують незалежно від того, врегульовані вони правом чи ні. Однак визнання цих благ на рівні закону робить їх юридично значимими та відповідно охоронюваними. Тому законодавець правильно зазначає, що ці блага охороняються цивільним законодавством. При цьому така охорона може здійснюватись як шляхом закріплення за цим благом відповідного особистого немайнового права, так і без такого закріплення. Недопустимим є змішування понять «особисті немайнові блага» та «особисті немайнові права», яке проводиться в літературі окремими авторами. Вважаємо, що особисте немайнове право є змістом відповідних правовідносин, а особисте немайнове благо є об'єктом, тобто тим, на що спрямовані ці відносини. Тобто особисте немайнове благо є ядром відповідного права, і на І його забезпечення повинно бути спрямоване відповідне право. 2. З огляду на визначення суспільної пріоритетності людини та її внутрішнього світу окремі з особистих немайнових благ, наприклад життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, належать до вищих соціальних цінностей (ст. З Конституції України). Це означає, що право повинно бути спрямоване насамперед на пріоритетне забезпечення саме цих особистих немайнових благ.
Розділ IV ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО Глава 16 ПРАВОЧИНИ § 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВОЧИНИ Стаття 202. Поняття та види правочинів 1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). 3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. 4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. 5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. 1. Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Поняття «правочин» є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві 1920-30-х pp. та є повністю тотожним терміну «угода», що використовувався в ЦК 1963 p. Правочин є вольовим актом і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад землетрус, повінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів - юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад знахідка, щ виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи щ можуть, наприклад, укласти договір, який хоча б і не був передбачений актами ж цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК), завдяки чому він буде підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. В На відміну від цього юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутністю прямої вказівки на це в акті цивільного законодавства. 2. Правочин є правомірною вольовою дією. Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад набуття права власності на майно або права користування ним тощо. Правова ціль правочину повинна бути досяжною та законною. Правочини, ціль яких не відповідає цим вимогам, є недійсними (наприклад правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім слід розуміти спонукальну причину, та соціально-економічну або іншу, ніж правова ціль, заради якої вчиняється правочин. Отже, мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому на відміну від підстави правочину правового значення. Так, наприклад, при укладенні фізичною особою договору купівлі-продажу товару не має правового значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу господарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в дарунок іншій особі тощо. 3. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони (наприклад заповіт, прийняття чи відмова від прийняття спадщини, публічна обіцянка винагороди, довіреність, простий вексель). З одностороннього правочину права виникають, як правило, у інших осіб, наприклад право представника представляти особу, яка уповноважила його на це довіреністю. Щодо обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, яка його вчинила, наприклад обов'язок здійснити платіж особи, яка видала простий вексель. Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно зі ст. 203 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи багатосторонні правочини називаються договорами. Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. Якщо для вчинення правочину потрібні погоджені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад договір про спільну діяльність, засновницький договір). 4. Крім поділу за кількістю сторін правочини поділяються на: оплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні. Оплатним є правочин, в якому дії однієї сторони відповідає набуття цією стороною права на отримання зустрічного майнового задоволення (право отримати гроші, майно), наприклад договір купівлі-продажу, міни, страхування. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання права на зустрічне задоволення майнового характеру від іншої сторони, такий правочин є безоплатним (наприклад договір позички, дарування). Оплатність та безоплатність правочинів визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як оплатними, так і безоплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад договір доручення, позики, зберігання). Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus — правочин) та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма його істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад договір купівлі-продажу, поставки, підряду, спільної діяльності). Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад договір позики, банківського вкладу, ренти). Деякі правочини залежно від волі сторін можуть бути як реальними, так і консенсуальними (наприклад договір зберігання, дарування, позички, факторингу). Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні (від лат. causa — підстава) та абстрактні (від лат. abstraho — виділяю). Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави, є каузальними, а правочини, для дійсності яких підстава не має значення, є абстрактними. Дійсність каузального правочину залежить від його підстави, яка вбачається з нього. Наприклад, правовою ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками. Більшість правочинів є каузальними (наприклад договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузальних правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому (див. ст. 212 ЦК та коментар до неї). Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними. Окремим видом правочинів є фідуціарні (від лат. fiducia — довіра) правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, останні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішьоекономічні, разпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.
Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 1. Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину. До зазначених умов треба віднести: законність змісту правочину; наявність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства. 2. Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст. 32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх законними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч. 1 ст. 31 ЦК. Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклувальника (ст. 37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (статті 41, 67 ЦК). Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст. 92 ЦК). 3. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення правочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. concludere — робити висновок). При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у метро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосовуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчинятися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (наприклад, ч. 2 ст. 642 ЦК). У випадках, визначених договором або законом, вираження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї). У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом (див. ст. 213 ЦК та коментар до неї). 4. Для чинності правочину він має бути вчинений у формі, встановленій законом. Під формою правочину слід розуміти спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до вимог закону правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї). Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права користування майном, виникнення повноважень представництва та ін. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей, оскільки батьки (усиновлювачі) є їх законними представниками. Тобто, якщо у дітей є належне їм майно, батьки (усиновлювачі) управляють ним без спеціального на те повноваження. Управляючи майном дітей, батьки та особи, які їх замінюють, не можуть укладати без дозволу органів опіки і піклування правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, домовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дітей порукою, видавати письмові зобов'язання (див. ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»). Неналежне виконання батьками та особами, що їх замінюють, своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ст. 177 СК).
Стаття 204. Презумпція правомірності правочину 1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин є правомірною вольовою дією. Така позиція є переважною в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемний правочин, а правочином, що може бути визнанний судом недійсним, є оспорюваний правочин (див. ч. 2 ст. 215 ЦК та коментар до неї).
Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення 1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. 2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. 3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. 1. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення, яку сторони мають право обирати самостійно, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до норм ЦК воля сторін на вчинення правочину може бути виражена усно, в письмовій формі (простій чи нотаріальній), шляхом вчинення конклюдентних дій, мовчанням. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до відповідних правових наслідків. Наявність вимог закону щодо письмової форми правочинів викликана рядом обставин, серед яких можна зазначити: 1) потребу забезпечення наявності та характеру намірів сторін прийняти на себе певні зобов’язання; 2) сприяння розумінню сторонами наслідків вчинення правочину; 3) забезпечення стабільності документа, тобто того, що він не буде часом змінений; 4) створення можливості для відтворення документа, включаючи зняття з нього копій, щоб кожна із сторін мала його екземпляр, що містить ідентичні дані; 5) створення можливості для посвідчення справжності даних документа завдяки підпису сторін та наявності печатки; 6) забезпечення легкості зберігання документа в певній матеріальній формі; 7) полегшення контролю і перевірки звітності та оподаткування тощо. 4. У випадках, встановлених договором або законом, вираження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Так, при майновому найму вираження волі наймодавця шляхом мовчання протягом місяця після закінчення строку договору та вчинення наймачем конклюдентних дій (продовження користування майном після закінчення строку договору найму) зумовлюють поновлення договору найму на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК), схожі правові наслідки має мовчання і в договорі управління майном, за яким у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах (ч. 2 ст. 1036 ЦК).
Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно 1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. 2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. 3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону. Усно, тобто шляхом словесного виразу волі, можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, наприклад купівля фізичною особою речі в магазині, що супроводжується одночасною сплатою ціни речі та її передачею покупцю. У такому самому порядку вчиняються усні угоди за участю юридичних осіб, закон лише зобов'язує продавця у випадках їх вчинення видати юридичній особі, що сплатила товар, документ (наприклад товарний чек), який підтверджує підставу та суму одержаних продавцем грошових коштів. Законом можуть бути встановлені й інші випадки, в яких правочин може бути вчинений усно. Наприклад, ч. 2 ст. 1107 ЦК передбачає, що законом можуть бути встановлені випадки, в яких договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можуть укладатись усно. Не можуть бути вчинені в усній формі правочини, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочини для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад довіреність, договір застави, комерційної концесії, страхування, кредитний договір). За домовленістю сторін усно можуть вчинятися правочини, виконання договору, укладеного письмово (наприклад укладення комісіонером на виконання договору комісії або повіреним на виконання договору доручення договорів з третіми особами в усній формі). Однак укладатися в усній формі такі правочини можуть лише за таких умов: укладення у письмовій формі правочину, на виконання якого укладаються такі договори (наприклад договір доручення або комісії); відсутність у законі норм, які забороняли б укладення такого договору в усній формі; відсутність заборони його укладення в усній формі в договорі, на виконання якого він укладається.
Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину 1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. 2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. 3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. 4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє. 1. Проста письмова форма правочину п<
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-09-20; просмотров: 407; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.143.17.175 (0.014 с.) |