Глава 26. Право спільної власності

Стаття 355. Поняття і види права спільної власності

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Залежно від кількості суб'єктів право власності може бути одноособовим і багатосуб'єктним. Останній вид права власності має назву право спільної власності.

Спільна власність виникає у разі, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. Підстави виникнення можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування в шлюбі, приватизація, створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Спільна власність відрізняється від права власності юридичних осіб, оскільки колектив, що об'єднується в організацію, виступає як єдиний суб'єкт права.

Характерною ознакою спільної власності є множинність суб'єкта та єдність об'єкта. Право кожного із співвласників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності, хоч і належить одразу декільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно.

Відносини співвласників поділяються на дві групи: 1) відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відносини); 2) відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини).

В умовах існування адміністративно-командної системи у цивільному законодавстві були встановлені певні обмеження щодо суб'єктного складу спільної власності.

Існування спільної власності громадян, з одного боку, та держави і організацій, з іншого, не дозволялося. Якщо вона виникала, то підлягала (як зазначено у ст. 117 ЦК 1963 p.) припиненню протягом одного року. Безумовно, ця норма не відповідала змінам, що відбувалися в сфері відносин власності на початку 90-х років, і посиленню ролі приватно-правових принципів у цивільному праві України.

У Законі України «Про власність» вперше були зняті обмеження щодо суб'єктного складу спільної власності. Відповідно до ст. З Закону допускається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб, держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю іноземних юридичних осіб і громадян. Існування змішаних форм власності суперечить нормам ЦК, оскільки вони не передбачають такої правової категорії, як форма власності, тим більш змішаної, а проголошують поділ права власності на види залежно від суб'єктного складу (статті 324-327 ЦК) та рівність суб'єктів права власності перед законом (п. 2 ст. 318 ЦК).

Законодавство встановлює два види спільної власності: спільну часткову і спільну сумісну власність. Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен з учасників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою і право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки визначаються у випадку її припинення (поділу, виділу) і передбачаються рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між учасниками або законом.

Спільна сумісна власність характеризується тим, що відносини між її учасниками мають особисто-довірчий характер. Як правило, спільна сумісна власність виникає між фізичними особами. Закон дозволяє виникнення спільної сумісної власності не тільки між фізичними особами, а й між юридичними особами, а також державою і територіальними громадами, якщо інше не встановлено законом (п. 2 ст. 368 ЦК). Як правило, спільна сумісна власність виникає між фізичними особами.

Відносини спільної сумісної власності виникають у випадках, встановлених законом: статті 60, 175 СК, ст. 8 Закону України «Про приватизацію майна державного житлового фонду», статті 19, 20 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», статті 86-89 ЗК.

Певні особливості передбачені законом щодо права спільної власності на землю (статті 86-89 ЗК). Суб'єктами спільної часткової власності можуть бути громадяни та юридичні особи, а якщо об'єктом є земельна ділянка територіальної громади — відповідно районні та обласні ради (пункти 2, З ст. 86 ЗК).Суб'єктами спільної сумісної власності на землю можуть бути лише громадяни (п. 1 ст. 89 ЗК).

Цивільне законодавство не встановлює переліку підстав виникнення спільної власності. Єдиною вимогою є відсутність законодавчих заборон щодо виникнення спільної власності.

Спільна часткова власність може виникати на підставі прямої вказівки закону, за згодою сторін, на підставі рішення суду, прийняття спадщини кількома особами на підставі закону чи заповіту.

На праві спільної часткової власності належить учасникам простого товариства внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, вироблена в результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності доходи, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом (ч. 1 ст. 1134 ЦК).

Вичерпний перелік підстав виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку встановлений у земельному законодавстві. Право спільної власності виникає: 1) при добровільному об'єднанні власниками належних їмземельних ділянок; 2) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; 3) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; 4) за рішенням суду (ст. 87 ЗК).

Певні обмеження передбачені земельним законодавством щодо виникнення спільної часткової власності на підставі спадкування земельної ділянки, яка входить до фермерського господарства. Якщо фермерське господарство успадковується двома або більше спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше мінімального розміру, встановленого для даного регіону. Науково обґрунтовані регіональні мінімальні розміри земельних ділянок визначаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики України та Українською академією аграрних наук (п. 2 ст. 23 Закону України «Про фермерське господарство»).

Спільна сумісна власність виникає на підставі закону щодо: 1) майна подружжя, набутого під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором (статті 60, 97 СК); 2) майна батьків та дітей на підставі їхньої спільної праці (ст. 175 СК); 3) майна інших членів сім'ї, що придбано на підставі спільної праці та за спільні грошові кошти, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (п. 4 ст. 368 ЦК).

Згідно із Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» у спільній частковій власності перебуває загальне майно, а у спільній сумісній — неподільне майно співвласників багатоквартирного будинку (ст. 19 Закону).

У спільній сумісній власності перебуває земельна ділянка співвласників багатоквартирного будинку (п. 2 ст. 89 ЗК).

Цивільним законодавством встановлено презумпцію, згідно з якою спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

 

Стаття 356. Право спільної часткової власності

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Учасники спільної часткової власності мають частку у праві власності на спільне майно в цілому, а не конкретну частину майна. Тобто не річ (майно) поділяється на частки, а право власності на це майно.

Частка учасника спільної часткової власності являє арифметично виражену частку у праві власності на все майно. Частка може бути виражена у вигляду дробу /2, Уз, 'А або у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі — це частка у праві на річ. Якщо є категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизована?

У теорії цивільного права з цією метою існує поняття «реальної» частки. «Реальна» частка — це частка майна в натурі. Вона розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, яка закріплюється за співвласниками при визначенні порядку користування спільним майном. Реальна частка у спільному майні повинна відповідати ідеальній частці. Питання щодо доцільності розкриття змісту права спільної власності за допомогою реальної та ідеальної частки останнім часом є надто спірним. Необхідність у конкретизації «реальної» частки виникає в разі закріплення за співвласниками частини майна на праві власності в разі поділу майна чи виділу частки.

Конструкція «реальної» частки була створена з метою надання більшого захисту суб'єктам спільної часткової власності. Законом встановлюється принцип відповідності реальної та ідеальної частки. Цей принцип отримав своє відображення у нормах про розрахунки між співвласниками в разі неможливості виділення майна в натурі (ст. 366 ЦК).

Правова сутність спільної власності залишається незмінною незалежно від того, який вид права власності представляють її суб'єкти (приватну, державну, комунальну). Проте суб'єктом спільної власності не може бути довірчий власник, хоча в ЦК передбачено цей вид власності. Справжнім власником належного йому майна залишається установник управління, а довірчий власник є лише титульним володільцем і зобов'язаний повідомляти третіх осіб, що він не є власником майна (п. 2 ст. 1038 ЦК). У такому разі суб'єктом права спільної власності буде установник управління.

Слід зазначити, що суб'єкти права спільної власності, як і будь-який інший власник, володіють, користуються та розпоряджаються належним їм майном на власний розсуд, але разом, спільно. І не має значення, хто саме є суб'єктом спільної власності — громадяни, юридичні особи чи держава.

 

Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності

1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

3. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

5. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Встановлення розміру часток зумовлено необхідністю більш чіткої врегулювання відносин між співвласниками. Від цього залежить розподіл доходів і витрат щодо спільного майна, визначення частки у майні при виділі та поділі спільної власності. Крім того, розмір частки не завжди залишається незмінним.

Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Закон встановлює презумпцію рівності часток, якщо сторони не домовилися про інше або це прямо не встановлено законом. У разі спору суд при визначенні розміру частки враховує вклад у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожним із співвласників.

Закон передбачає можливість збільшення частки в праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

У випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з дотриманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної власності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання цього власника. Дозвіл на збільшення корисної площі надається виконкомом місцевої ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності. Слід зазначити, що спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки в праві власності на будинок (п. 12 постанови ПВСУ «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. № 7).

Аналіз п. 5 ст. 357 ЦК дає можливість зробити висновок, що існує інший правовий режим щодо «поліпшень, які можна відокремити». ЦК 1963 р. не містив такого положення. Водночас п. 5 цієї статті передбачає, що поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників. Тобто співвласники можуть домовитися про виплату компенсації тому, хто зробив поліпшення, або збільшення його частки.

Слід підкреслити, що у чинному ЦК надто велике значення та перевагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань щодо користування та розпоряджання спільним майном, що ще раз підкреслює втілення загальних принципів приватного права в сучасне цивільне законодавство України.

 

Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Володіння, користування і розпоряджання майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди спір вирішується в судовому порядку. У зв'язку із тим, що спільна власність не є одноособовою, закон встановлює певні обмеження для співвласників щодо здійснення ними своїх правомочностей. Здійснення кожним з них володіння і користування відбувається з урахуванням інтересів інших учасників і узгодженням їхньої спільної волі.

Належна співвласнику частка у спільній власності не міститься у конкретній частині спільного майна, а поширюється на майно у цілому. Співвласник може бути зацікавлений у використанні об'єкта спільної часткової власності для задоволення своїх споживчих потреб, наприклад з метою проживання у будинку (квартирі).

Кожен з учасників спільної часткової власності має право на надання йому у володіння та користування тієї частини майна, яка відповідає його частці у праві власності. Якщо це неможливо, учасник має право вимагати сплати відповідної матеріальної компенсації. З метою виплати компенсації співвласники повинні домовитися про вартість майна і вартість частки співвласника. Відсутність згоди є підставою для звернення з позовом до суду.

У коментованій статті наводиться порядок регулювання співвідношення «ідеальної» та «реальної» часток при здійсненні суб'єктами своїх повноважень власника. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної власності, а при неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріальної компенсації. При недосягненні згоди спір вирішується у судовому порядку.

Надання у володіння і користування співвласнику частини майна, що є меншою за частку у праві спільної власності, можливе за умов сплати компенсації іншими співвласниками, оскільки їх «реальна» частка збільшується, і навпаки, компенсація буде сплачуватись іншим співвласникам, якщо «реальна» частка у майні, що надається у володіння і користування співвласнику, збільшиться порівняно з часткою у праві гласності.

Зазначені розрахунки потребують визначення частки кожного із співвласників у вартості майна і можуть призвести до перерозподілу часток у праві власності за згодою сторін без припинення спільної часткової власності. Відсутність згоди про перерозподіл часток означає, що «ідеальна» частка кожного з них залишилася незмінною, а частки, що надаються у володіння і користування, можуть не відповідати «ідеальній» частці за умов узгодження спірних питань щодо матеріальної компенсації.

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки (ст. 88 ЗК). Проте у земельному законодавстві не передбачається виділення частини земельної ділянки, яка не є відповідною «ідеальній» частці, і сплати матеріальної компенсації.

Закон не встановлює вимог щодо форми договору між співвласниками про порядок володіння і користування спільним майном. Але наявність нотаріально посвідченого договору створює додаткові гарантії захисту як для самих співвласників, так і для третіх осіб, що сприяє підвищенню вартості частки. Нотаріально посвідчений договір про порядок володіння і користування спільним майном зберігає силу і для тієї особи, до якої перейде частка у спільній власності на підставі договору купівлі-продажу, дарування, довічного утримання, міни, у разі спадкування, придбання частки на публічних торгах.

 

Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності

1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 2 ст. 189 ЦК продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом (про поняття плодів, продукції та доходів див. коментар до ст. 189 ЦК). Тому цілком логічною є норма ст. 359 ЦК, яка встановлює правило про надходження плодів, продукції та доходів від використання спільного майна у спільну власність, що розподіляються між співвласниками пропорційно їх часткам у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Тобто співвласники можуть укласти відповідний договір, за яким передбачити інший порядок розподілу плодів, продукції та доходів. Вони можуть вирішити вкладати їх у поліпшення спільного майна. Прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо ними не встановлено інше (ст. 1139 ЦК).

 

Стаття 360. Утримання майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Будь-які види витрат, пов'язаних із спільним майном, покладаються на учасників пропорційно їх часткам у праві спільної часткової власності. Витратами вважаються податки, збори (обов'язкові платежі), витрати на утримання, зберігання спільного майна.

Управління спільним майном може здійснюватися самими співвласниками або доручатися особі — суб'єкту підприємницької діяльності на підставі договору управління майном. Регламентація правових відносин з управління майном передбачена у статтях 1029-1045 ЦК.

У зв'язку з тим, що договір управління майном є відплатним, кожен із співвласників повинен брати участь в оплаті послуг управителя відповідно до своєї частки.

Учасники спільної власності зобов'язані відповідно до своєї частки брати участь в утриманні та збереженні спільного майна, наприклад у здійсненні необхідного капітального або поточного ремонту будинку, меліорацію або рекультивацію землі, внесення мінеральних та органічних добрив, здійснення заходів щодо підвищення родючості ґрунтів.

Згідно з п. 4 ст. 1134 ЦК обов'язки учасників простого товариства щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства.

Співвласники можуть укласти між собою договір про розподіл витрат на утримання майна. Іноді такий розподіл передбачається законом. Зокрема, у ст. 20 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» передбачається, що частка в загальному обсязі обов'язкових платежів на утримання і ремонт неподільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Частка в загальному обсязі обов'язкових платежів на утримання і ремонт загального майна та в інших спільних витратах у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у користуванні фізичних або юридичних осіб.

Частка участі співвласника квартири, власника кімнати (кімнат) у квартирі, де проживають два і більше власники жилих приміщень, співвласника нежилого приміщення на утримання і ремонт визначається відповідно до його частки як співвласника приміщення. Спори щодо визначення частки в обов'язкових платежах на утримання і ремонт неподільного та загального майна, в інших спільних витратах вирішуються в судовому порядку.

Учасники спільної часткової власності відповідають перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними з використанням спільного майна, відповідно до своїх часток. Не має значення при цьому, чи є майно подільним або неподільним.

 

Стаття 361. Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Здійснення права спільної часткової власності повинно відбуватися за згодою всіх співвласників. Якщо згоди не досягнуто, визначення наслідків спору залежатиме від того, стосується він здійснення правомочностей з володіння та користування спільним майном, або правомочності розпорядження. За відсутності згоди співвласників щодо володіння і користування спір може бути вирішений у судовому порядку. Відсутність згоди щодо розпорядження спільним майном (наприклад, два співвласники бажають продати будинок, а третій співвласник заперечує проти цього) спричиняє неможливість вирішити спірне питання у суді. Для здійснення права розпорядження спільним майном взаємна згода всіх співвласників є обов'язковою.

Проте закон дозволяє співвласникам здійснювати правомочність розпорядження щодо своєї частки у праві спільної часткової власності.

Суб'єкти спільної часткової власності мають право на відчуження своєї частки як оплатно, так і безоплатно.

Отже, множинність суб'єктів права спільної часткової власності не виключає можливості самостійного здійснення кожним із них правомочностей власника: володіння, користування, розпоряджання відповідною часткою майна, розмір якої зумовлений ідеальною часткою у праві власності. Проте така самостійність обмежується врахуванням інтересів інших співвласників: у разі здійснення володіння та користування — згодою співвласників, а у разі розпоряджання — переважним правом купівлі частки іншими співвласниками.

Учасник спільної часткової власності може самостійно, без урахування інтересів інших співвласників укладати угоди, що не стосуються договору купівлі-продажу і договору міни. Це може бути заповіт, договір ренти, довічного утримання, дарування. За загальними правилами публічні торги також здійснюються без урахування інтересів співвласників, що полягають у переважному праві купівлі частки.

 

Стаття 362. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання НИМИ повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

Надаючи співвласнику право самостійно розпоряджатися своєю часткою (ст. 361 ЦК), законодавець водночас у ст. 362 ЦК встановлює механізм захисту прав інших співвласників при продажу ним своєї частки, оскільки вони також можуть виявити бажання придбати її або їх може не влаштовувати особа можливого нового набувача. Тому ч. 2 ст. 362 ЦК надає співвласнику переважне право перед іншими особами на придбання відчужуваної частки у праві спільної часткової власності. Однак реалізувати таке право співвласник може лише за ціною, оголошеною продавцем-співвласником для продажу, та на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів. Правило про право переважної купівлі не застосовується в разі відчуження частки за договорами дарування, довічного утримання, міни.

Закон встановлює певні умови продажу співвласником своєї частки. Так, продавець-співвласник зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку за відповідною ціною та про інші умови продажу. ЦК не визначає порядку повідомлення співвласників, а отже, він може визначатися відповідно до вимог нотаріального законодавства (ст. 84 Закону України «Про нотаріат», «Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України»). Зокрема, доказом повідомлення учасників спільної часткової власності про наступний продаж частки може бути свідоцтво, видане нотаріусом, про передачу їм заяви продавця, заява учасників права спільної часткової власності з належно засвідченими підписами про відмову від здійснення права привілеєвої (переважної) купівлі частки із зазначенням умов продажу. Співвласники можуть безпосередньо подати нотаріусу заяву про відмову від купівлі частки.

Продавець-співвласник може продати свою частку сторонній особі, якщо інші співвласники відмовляються від права переважної купівлі або не реалізують його щодо нерухомого майна впродовж одного місяця, а щодо рухомого майна — впродовж 10 днів від дня одержання ними повідомлення. Зазначені терміни не є термінами, на які поширюється позовна давність.

Може трапитися так, що придбати частку виявить бажання кілька співвласників. У такому разі продавець-співвласник має право на власний розсуд вибрати серед них покупця. Закон не передбачає право обійдених вибором співвласників оспорити дії продавця-співвласника.

У частині 4 коментованої статті визначено правові наслідки порушення співвласниками права переважної купівлі. У разі продажу частки з порушенням цього права співвласник може в межах річного терміну позовної давності (за ЦК 1963 p. — тримісячного терміну) звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Переведення на співвласника прав та обов'язків покупця, як випливає зі змісту закону, здійснюється без попереднього визнання договору продажу частки сторонній особі недійсним. Під порушенням права переважної купівлі потрібно розуміти також випадки продажу частки сторонній особі на інших, тобто на пільгових, умовах, зокрема за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласником. Інакше продавець мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи співвласникам завідомо неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав та обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку, суд має переконатися в серйозності й реальності намірів такого співвласника. Тому законодавець передбачив обов'язок позивача одночасно зі зверненням до суду з позовом внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити (чи сплатив) покупець.

Відповідно до ч. 5 коментованої статті співвласник не може уступити іншим особам своє переважне право на купівлю частки.

 

Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором

1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті моментом переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором має вважатися момент укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю (договором) сторін. Наведене правило суперечить ч. 1 ст. 334 ЦК, згідно з якою право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, редакційно ч. 1 побудована таким чином, що може скластися враження, що в ній вирішується питання про перехід до набувача самої частки, а не момент виникнення права спільної часткової власності. Якщо положення ч. 1 ст. 363 ЦК розглядати як виняток із загального наведеного вище правила, то у набувача право на частку має виникати з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди щодо істотних умов договору. Тобто це означає, що таке право може виникнути і до моменту фактичної передачі частини спільного майна продавцем-спів-власником набувачеві.

У частині 2 ст. 363 ЦК визначається момент переходу частки у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. У цьому випадку він має визначатися за правилами частин 3-4 ст. 334 ЦК, згідно з якими право власності на майно за договором, який підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання нотаріально не посвідченого договору дійсним, а щодо договору, який підлягає державній реєстрації, — з моменту такої реєстрації. Оскільки у ч. 2 ст. 363 ЦК є безпосереднє посилання на ст. 334 ЦК, то цілком очевидно, що йдеться про момент виникнення у набувача права спільної часткової власності на частку, а не про її фактичний перехід. При переході частки у праві спільної власності може і не відбуватися фактичної передачі співвласником конкретного майна відповідного розміру його ідеальної частки, наприклад, у разі відчуження частки в праві спільної власності на неділимий об'єкт. Очевидно, цією обставиною також можна пояснити конструкцію ч. 1 ст. 363 ЦК, в якій момент виникнення у набувача права спільної власності не пов'язується з фактичною передачею співвласником (відчужувачем) частки набувачеві.

 

Стаття 364. Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

2. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

3. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право вимагати виділу частки належить кожному із співвласників.

Виділ частки має своїм наслідком припинення права спільної власності для того співвласника, який виділяється. Виділ частки відбувається за взаємною згодою співвласників. Крім згоди необхідною умовою є можливість виділення частки у натурі. Тобто потрібно вирішити, чи належить об'єкт права спільної власності до подільних або неподільних речей (ст. 181 ЦК) і в якій мірі ідеальна частка співвласника, який бажає виділу, відповідає частці у натурі, яку можна виділити без завдання шкоди спільному майну.

Якщо виділ здійснюється за волею співвласника і згоди про спосіб поділу не досягнуто, він може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію при неможливості виділення майна в натурі. Розрахунки між співвласниками виникають і при неможливості виділення частки згідно з ідеальною часткою у праві власності (по суті це частка у вартості речі).

Компенсація вартості частки може відбуватися лише за згодою її власника. Компенсація може бути встановлена у грошовій формі або у вигляді будь-яких речей. Особлива вимога передбачена законом щодо форми договору про виділ частки в натурі з нерухомого майна. Такий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У цивільному законодавстві передбачені випадки, коли компенсація може бути сплачена без згоди співвласника замість виділу частки у натурі (ст. 365 ЦК).

Виділ частки із майна, що перебуває у спільній частковій власності, відбувається на вимогу співвласника за наявності передбачених законом умов (річ є подільною) і припиняє право спільної часткової власності для власника, частка якого виділена.

 

Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників

1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам йог