Глава 18 визначення та обчислення строків

Стаття 251. Поняття строку та терміну

1. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

2. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

3. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Існування надійного та функціонального механізму правового регулювання і захисту цивільних прав неможливе без урахування фактору часу. Виникнення, зміну або припинення правовідносин, обов'язок вчинити дії чи можливість вдатися до засобів захисту порушеного права закон неодмінно пов'язує з певними моментами або періодами часу.

Щодо визначення правової природи строків у науковій літературі немає єдиної точки зору. Деякі правознавці вважають, що строки належать до категорії юридичних подій, оскільки їх настання або сплив мають об'єктивний характер та не залежать від волі суб'єктів правовідносин. Інші дослідники цієї теми схиляються до необхідності визнання за строками окремого статусу у загальній системі юридичних фактів, вважаючи, що з точки зору цивільного права строки є поєднанням об'єктивного (перебіг часу) та суб'єктивного (можливість впливу волі людей на перебіг певного строку) чинників. Найбільш обґрунтованою та такою, що відповідає ідеї ст. 251 цього Кодексу, вважається позиція тих авторів, які пропонують розглядати цивільно-правові строки як часову форму існування та розвитку цивільних прав і обов'язків, не включаючи їх взагалі в систему юридичних фактів. Дійсно, якщо з точки зору теорії юридичний факт завжди є самодостатньою правовою категорією, то строк у цивільному праві сам по собі не існує, будучи лише юридичним відображенням часового буття певних дій або подій.

На відміну від ЦК 1963 p., п'ята глава якого була присвячена регулюванню дії лише позовної давності, відповідні норми чинного ЦК містять досить детальні правила обчислення не лише строків захисту, а й строків, які застосовуються у регулятивних правовідносинах (строки здійснення та виконання суб'єктивних прав і обов'язків). Стаття 251 ЦК вперше в історії вітчизняної цивілістики дає законодавче визначення таким поняттям, як «строк» і «термін», розглядаючи їх при цьому окремо. У закріпленій цією статтею термінології строк визначається як певний проміжок (період) часу, а терміном визнається момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

В праві існує ціла низка підстав, за якими може бути проведена класифікація цивільно-правових строків і термінів. Одна з таких класифікацій строків за джерелом їх встановлення законодавчо закріплена в ч. З ст. 251 ЦК, яка передбачає поділ цивільно-правових строків і термінів на законодавчі, договірні та судові.

Законодавчими строками визнаються строки, зафіксовані в законах або інших нормативних актах. Наприклад, до таких строків належить строк позовної давності або передбачений ч. 2 ст. 47 ЦК п'ятирічний строк, протягом якого спадкоємці оголошеної померлою особи не вправі відчужувати нерухоме майно, яке перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

На відміну від законодавчих строків, договірні строки встановлюються самими учасниками цивільних правовідносин, а не органом, який здійснює правове регулювання. Прикладом такого строку є обумовлений сторонами договору позики строк повернення позиченого майна.

До судових строків належать строки, встановлені рішенням суду загальної юрисдикції, господарського або третейського суду. Порівняно із законодавчими та договірними строками строки і терміни, які встановлюються рішенням суду, застосовуються в цивільному праві нечасто. Як правило, застосування судового строку має місце в тих правовідносинах, учасники яких перебувають в стані конфлікту.

У правовій теорії поширеним є поділ строків за обсягом самостійності учасників правовідносин, який, між іншим, має і практичне значення. Згідно з цією класифікацією визначають імперативні строки, які встановлюються законом і не можуть бути змінені угодою сторін, та диспозитивні, які хоч і встановлюються нормою позитивного права, однак можуть бути змінені учасниками правовідносин. Інколи в науковій літературі пропонується в межах цієї класифікації окремо виділяти також імперативно-диспозитивні строки. Особливість цього виду строків полягає в тому, що законодавець визначає максимальний або мінімальний строк для вчинення певних дій, надаючи учасникам таких правовідносин можливість цей строк лише зменшувати або збільшувати. Прикладом такого заходу законодавчої техніки є ч. 2 ст. 680 ЦК, яка встановлює дворічний (а для об'єктів нерухомості — трирічний) строк виявлення недоліків і пред'явлення вимоги у зв'язку з недоліками придбаного товару, одночасно передбачаючи можливість збільшення цього стороку сторонами договору. Іншим прикладом імперативно-диспозитивного строку є строк позовної давності.

Важливим з точки зору теорії і практики цивільного права є поділ строків на строки здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків та строки захисту цивільних прав.

Строки здійснення суб'єктивних прав, у свою чергу, поділяються на:

строки існування суб'єктивного права, призначення яких полягає в забезпеченні необхідної визначеності та впорядкованості правовідносин. Треба зауважити, що в абсолютних цивільних правовідносинах діє принцип безстроковості права, тому зазначені строки, як правило, застосовуються щодо тих прав, які мають характер відносних (ст. 846 ЦК);

присічні (преклюзивні) строки, які надають уповноваженій особі чітко визначений час для реалізації свого права. Нездійснення права в цей строк призводить до автоматичного припинення даного права. Основна відмінність цих строків від строків існування цивільного права полягає в тому, що преклюзивні строки стосуються лише тих цивільних прав, які могли б існувати і в подальшому за умови їх належного здійснення уповноваженим суб'єктом. Яскравим прикладом присічного стороку є закріплений ч. 4 ст. 559 ЦК шестимісячний строк, протягом якого кредитор вправі пред'явити до поручителя вимоги щодо виконання порушеного основного зобов'язання. У противному випадку закріплене договором поруки право вимоги кредитора припиняється;

гарантійні строки, які встановлюють певний період у часі, протягом якого продавець або підрядник зобов'язується своїми силами усунути всі виявлені недоліки переданого товару чи виконаних робіт або замінити неякісну річ (ч. 1 ст. 859, ч. 2 ст. 675 ЦК). Мета встановлення гарантійних строків полягає в тому, щоб забезпечити набувачеві або замовнику можливість виправлення тих недоліків, які можуть бути виявлені лише в процесі експлуатації або зберігання товару.

Строки захисту суб'єктивних прав також мають види та поділяються на:

претензійні, протягом яких уповноважена особа вправі (а іноді — зобов'язана) звернутися безпосередньо до зобов'язаного суб'єкта з вимогою певної поведінки з боку останнього. Як правило, пред'явлення претензії не є обов'язком суб'єкта правовідносин, однак в окремих випадках закон передбачає обов'язкове звернення з претензією до боржника в порядку досудового врегулювання спору (ч. 1 ст. 925 ЦК);

строки позовної давності (див. коментар до ст. 256 ЦК).

 

Стаття 252. Визначення строку та терміну

1. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

2. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Як і ч. 3 ст. 251 цього Кодексу, ст. 252 ЦК законодавчо закріплює класифікацію цивільно-правових строків та термінів, але за іншим критерієм — за способом їх встановлення. Отже, строки в цивільному праві визначаються шляхом вказування на їх тривалість (роки, місяці, тижні тощо), що, звичайно, обумовлено їх темпоральною природою як певних періодів часу. На відміну від строків, терміни визначаються конкретною датою і застосовуються в тих правовідносинах, де здійснення суб'єктивного права або виконання обов'язку пов'язується з точним моментом у часі. На практиці іноді термін виконання договору визначається не просто точною календарною датою, а й конкретною годиною, як це має місце, наприклад, при перевезенні пасажирів (ст. 919 ЦК).

Специфіка визначення терміну вказівкою на подію, яка має неминуче настати, полягає в тому, що в момент укладання договору сторони відповідних правовідносин в силу об'єктивних обставин не можуть знати точної дати настання цієї події. Зокрема, прикладом такої події є смерть відчужувача за договором довічного утримання (ст. 744 ЦК). При цьому потрібно звернути увагу на ту обставину, що подія, про яку йдеться в п. 2 ст. 252 ЦК, має неминуче настати. Тому подія страхового випадку, настання якої є лише ймовірним, але не обов'язковим, не може вважатися терміном у розумінні ст. 252 ЦК, а лише свідчить про належність договору страхування до так званих умовних договорів.

 

Стаття 253. Початок перебігу строку

1. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

З точки зору практичного застосування норм глави 18 ЦК першочергове значення має правильність визначення початку перебігу цивільно-правових строків. Стаття 253 ЦК містить правило, згідно з яким певний період часу, початок якого визначений календарною датою або подією, починається з наступного дня після вказаної дати або дня події, які, в свою чергу, до цього строку не включаються. Наприклад, якщо особа дізналася про факт порушення її суб'єктивного права 31 жовтня, перебіг строку позовної давності за правилами цієї статті починається з 1 листопада.

 

Стаття 254. Закінчення строку

1. Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

2. До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.

3. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням.

Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця.

4. Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.

5. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Стаття 254 ЦК є логічно пов'язаною з попередньою статтею цього Кодексу і встановлює правила закінчення строків, початковий момент перебігу яких визначений ст. 253 ЦК. Встановлення загальних для всіх цивільно-правових інститутів правил закінчення строків є новим для вітчизняної цивілістики, адже ЦК 1963 p. такої норми не містив.

Зі змісту ст. 254 ЦК вбачається, що в основу правил визначення моменту закінчення різних видів строків покладено специфіку одиниці виміру часу, яка використовується в конкретному випадку.

Так, строк, який визначається роками, буде закінчений в той самий день і місяць, коли він розпочався, але останнього року цього строку.

Визначений місяцями строк спливає у відповідне число останнього місяця строку, а якщо останній місяць такого числа не має, то закінчення строку припадатиме на останнє число цього місяця. Наприклад, двомісячний строк, який розпочався ЗО грудня, спливає 28 лютого. Ці правила застосовуються і до так званих кратних строків (півроку, квартал).

Звертає на себе увагу та особливість, що в п. З ст. 254 ЦК іменник «місяць» використовується лише в множині. Отже, якщо виходити з буквального розуміння цієї норми, можна дійти висновку про поширення її правил лише на строки тривалістю два чи більше місяців, в той час як строк в один місяць має обчислюватися за правилами, встановленими для строків, визначених тижнями. Однак такий підхід слід визнати помилковим, адже він суперечить закріпленому нормою ст. 254 ЦК принципу визначення кінцевого моменту цивільно-правових строків, в основу якого покладено не кількісні, а якісні критерії (особливість одиниці виміру часу). До застосування правил п. З цієї статті щодо строків тривалістю в один і більше місяців схиляється і судова практика.

Якщо строк є кратним щодо місяця (півмісяця, два з половиною місяці), то застосовуються правила обчислення строків, визначених днями або місяцями і днями. При цьому строк, визначений у півмісяця, буде вважатися п'ятнадцятиденним незалежно від того, скільки днів нараховує конкретний місяць — 28 чи 31, а строк тривалістю два з половиною місяці буде дорівнювати відповідно двом місяцям і п'ятнадцяти дням.

У випадку обчислення строку тижнями він спливає в той самий день останнього тижня строку. Наприклад, тритижневий строк, який розпочався у п'ятницю, сплине у п'ятницю третього тижня.

Додатковою гарантією забезпечення суб'єктивних прав учасників цивільних правовідносин є ч. 5 ст. 254 ЦК, якою закріплено правило перенесення на наступний день останнього дня строку, якщо він припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день. Зазначена норма не містить відповіді на питання, яким буде останній день строку у разі збігання вихідного і святкового днів, адже відповідно до ч. З ст. 67 КЗпЦ у такому випадку вихідний день автоматично переноситься на наступний. Проте якщо виходити з мети цього правила і судової практики, яка склалася щодо його практичного застосування, останнім днем строку у випадку збігання вихідного і святкового днів буде найближчий робочий день.

 

Стаття 255. Порядок вчинення дій в останній день строку

1. Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.

2. Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

Регулювання відносин, пов'язаних з вчиненням юридичних дій в останній день встановленого для цього строку, має певну специфіку. Як вбачається зі змісту ч. 1 ст. 255 ЦК, будь-яка дія, для здійснення якої встановлено певний період часу, може бути здійснена до 24 годин даного періоду. У випадку визначення такого періоду годинами відповідна дія повинна бути вчинена до закінчення останньої години строку.

Практика свідчить, що інколи вчинення певної дії неможливе без звернення уповноваженої чи зобов'язаної особи до певної установи. У такому випадку закінчення строку відбудеться одночасно з припиненням зазначеною установою відповідних операцій в останній день строку. При цьому законодавець робить акцент саме на припиненні відповідних операцій, а не закінченні робочого дня в даній установі, оскільки ці два моменти можуть не збігатися. Посилання в ч. 1 ст. 255 ЦК на те, що вказані операції в установі мають бути припинені за встановленими правилами, дозволяє зробити висновок, що у випадку припинення таких операцій раніше, ніж це передбачено правилами, сплив строку не відбудеться.

Письмові заяви та повідомлення, які хоч і призначені певним особам, однак здані до установ зв'язку до 24 години останнього дня строку з метою їх направлення адресату, вважаються такими, що подані вчасно.

 

Глава 19. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

Стаття 256. Поняття позовної давності

1. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

В умовах необхідності забезпечення стабільності майнових відносин у суспільстві та конкретизації прав і обов'язків їх учасників встановлення певних часових обмежень примусового захисту цивільного права або інтересу має надзвичайно велике значення. Саме таку функцію покликаний виконувати закріплений у главі 19 ЦК цивільно-правовий інститут строків давності. Оскільки основним засобом примусового захисту порушеного цивільного права є позов, вказані строки отримали назву строків «позовної давності».

Стаття 256 ЦК є законодавчою новелою, адже до прийняття чинного ЦК вітчизняне цивільне право не мало легального визначення позовної давності. Позитивним моментом цієї норми є і те, що на відміну від ст. 71 ЦК 1963 p., яка встановлювала строк для примусового захисту цивільних прав, у ст. 256 ЦК йдеться про законні інтереси суб'єктів цивільного права, які теж можуть бути порушені.

Отже, відповідно до змісту зазначеної норми позовною давністю є певний період часу, протягом якого уповноважена особа може удатися до заходів юрисдикційної форми захисту свого порушеного права або інтересу. Для правильного розуміння цього визначення треба враховувати, що позовна давність є цивільно-правовим інститутом, який за своєю юридичною природою є тісно пов'язаним з цивільним процесом, тому в теорії і практиці прийнято розрізняти право на позов у матеріальному та процесуальному розумінні.

Так, якщо правом на позов у процесуальному значенні є не обмежена часом можливість особи звернутися до суду загальної юрисдикції, господарського або третейського суду за захистом свого цивільного права, то право на позов у матеріальному розумінні означає право позивача (заявника) на задоволення заявленої ним вимоги. Виникнення у суб'єкта цивільних правовідносин права на позов у матеріальному розумінні можливе лише за наявності двох основних умов: 1) відповідне суб'єктивне право повинно дійсно належати заявникові; 2) зазначене право має бути порушене іншою особою. Отже, правила позовної давності, закріплені главою 19 ЦК, стосуються права на позов у матеріальному розумінні (виключенням є ч. 2 ст. 267 ЦК).

 

Стаття 257. Загальна позовна давність

1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Строки позовної давності поділяються на загальний та спеціальні. Загальний строк позовної давності, закріплений ст. 257 ЦК 1963 p., як і строк, передбачений ст. 71 ЦК, становить три роки. За загальним правилом цей строк застосовується до захисту всіх цивільних прав незалежно від статусу уповноваженого суб'єкта та характеру спірних правовідносин. Виключення з цього правила можуть мати місце лише у випадках, прямо передбачених законом. При цьому треба мати на увазі, що відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила глави 19 застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності ЦК.

 

Стаття 258. Спеціальна позовна давність

1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

3. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

4. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

1. Статтею 258 ЦК встановлені спеціальні строки позовної давності, які відрізняються від загального строку тим, що підлягають застосуванню лише у випадках, прямо передбачених законом. На відміну від ЦК 1963 p., який передбачав лише спеціальні строки меншої тривалості, ніж загальний, спеціальні строки, закріплені ст. 258 ЦК, можна поділити на дві основні групи: скорочені строки позовної давності і строки більшої тривалості порівняно із загальним трирічним строком.

2. Застосування скорочених строків позовної давності обумовлене специфікою тих суб'єктивних прав, для захисту яких вони встановлені. Отже, скорочені строки виконують своєрідну стимулюючу функцію з метою своєчасного та найбільш оперативного врегулювання спірних відносин.

Частина 2 ст. 258 ЦК встановлює річний скорочений строк позовної давності і містить перелік вимог, які можуть бути заявлені протягом цього строку. Крім того, строк позовної давності в один рік застосовується до вимог, передбачених ч. 1 ст. 786 (відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, переданої у користування за договором найму) та ст. 863 ЦК (вимоги щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду).

3. Передбачені частинами 3 і 4 ст. 258 ЦК строки більшої тривалості, ніж загальний строк позовної давності, застосовуються у вітчизняному праві вперше і поширюються лише на вимоги про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, та вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину, і складають відповідно п'ять і десять років. Однак згідно з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 p., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

 

Стаття 259. Зміна тривалості позовної давності

1. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

2. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

3. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

1. З прийнятям ЦК інститут позовної давності у вітчизняному цивільному праві вперше втратив свій безумовно імперативний характер. Так, згідно з правилом, закріпленим ст. 259 ЦК, сторонам відповідних правовідносин заборонено лише скорочувати встановлений законом строк позовної давності, в той час як збільшення вказаного строку дозволяється шляхом укладення відповідного договору. Зазначена обставина дозволяє віднести строк позовної давності до так званих імперативно-диспозитивних строків (див. коментар до ст. 251 ЦК). Більш активне застосування методу диспозитивності при регулюванні відносин, пов'язаних з позовною давністю, могло б поставити під загрозу ті важливі гарантії захисту суб'єктивних прав, які закладені в цьому цивільно-правовому інституті, в той час як надання сторонам можливості за взаємною згодою збільшувати строк позовної давності розширює коло повноважень суб'єктів цивільних правовідносин та дозволяє вважати ст. 259 ЦК прогресивною нормою.

2. Правило коментованої статті має загальний характер і поширюється без виключення на всі види позовної давності. При цьому закон не встановлює максимальної межі збільшення сторонами строку давності, тому є всі підстави зробити висновок про його потенційну необмеженість.

Абзац 2 п. 1 ст. 259 ЦК передбачає, що збільшення встановленого законом строку позовної давності відбувається шляхом укладання дво- чи багатостороннього договору, який повинен мати обов'язкову письмову форму.

 

Стаття 260. Обчислення позовної давності

1. Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

2. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Норма ст. 260 ЦК має відсилочний характер, оскільки позовна давність за своєю юридичною природою є цивільно-правовим строком, і до її обчислення застосовуються загальні правила.

Зазвичай строк позовної давності триває рік і більше, тому до його обчислення слід застосовувати правило, встановлене ч. 1 ст. 254 цього Кодексу. Проте оскільки ст. 259 ЦК дозволяє сторонам відповідних правовідносин збільшувати строк позовної давності без будь-яких обмежень (наприклад, позовна давність може бути встановлена в 4 роки і 6 місяців), його обчислення може здійснюватися за правилами, встановленими для строків, визначених місяцями і навіть днями.

Правила обчислення строку позовної давності є суворо імперативними за своїм характером і не можуть бути змінені за домовленістю сторін.

 

Стаття 261. Початок перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

2. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним право-чину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.

3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

7. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

1. Для правильного обчислення строку позовної давності дуже важливим є визначення його початкового моменту. Частина 1 ст. 261 ЦК містить загальне правило, відповідно до якого перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов у матеріальному розумінні з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних передумов.

Об'єктивні передумови полягають в самому факті порушення суб'єктивного права, що належить даній особі. На практиці досить поширеними є випадки необізнаності особи про факт порушення її прав, тому момент самого порушення права та момент, коли уповноважений суб'єкт дізнався про таке порушення, можуть не збігатися. Отже, в такому випадку слід враховувати суб'єктивні передумови права на позов, яке виникає з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про відповідне порушення. Врахування суб'єктивного моменту при визначенні початку перебігу строку позовної давності є додатковою гарантією захисту цивільних прав, адже відсутність в особи відомостей про порушення її права фактично унеможливлює вчасне вжиття відповідних заходів захисту. Але така необізнаність уповноваженого суб'єкта не повинна бути результатом його недбалого ставлення до охорони власних прав. У противному випадку судовий орган буде виходити не з того дня, коли особа дізналася про порушення її права, а з моменту, коли вона повинна була дізнатися про таке порушення. На практиці це можливо лише у тому випадку, коли орган, який розглядає спір, буде мати об'єктивні дані про те, що з певного моменту заявник не міг не знати про факт порушення його права.

Треба звернути увагу на ту обставину, що п. 1 ст. 261 ЦК пов'язує початок перебігу позовної давності лише з обізнаністю тієї особи, якій належить порушене право. Навіть якщо інша особа буде здійснювати свої повноваження щодо представництва інтересів потерпілого суб'єкта, перебіг строку позовної давності почнеться з моменту, коли потерпілий сам дізнається про факт порушення його прав. Практично, така ситуація є можливою у випадку звернення прокурора з позовом в інтересах невизначеного кола осіб.

2. Момент початку перебігу позовної давності для захисту певних цивільних прав має свої особливості, тому частинами 2-6 ст. 261 ЦК встановлені спеціальні правила його визначення. Як правило, спеціальні вимоги до визначення початку строку позовної давності стосуються зобов'язальних правовідносин, що обумовлено особливим змістом останніх.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства, а згідно з ч. 4 коментованої статті у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. Загальним для цих двох правил є те, що перебіг позовної давності починається не з того дня, коли право було порушено або потерпілий дізнався про це, а з моменту припинення впливу об'єктивної перешкоди, яка заважала уповноваженій особі вдатися до механізму захисту своїх прав.

Для захисту права кредитора за зобов'язанням з визначеним строком виконання ч. 5 ст. 261 ЦК встановлює початок перебігу строку позовної давності з моменту закінчення строку виконання. Якщо строк виконання зобов'язання не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про його виконання. У даному випадку закон виходить із своєрідної презумпції, що позивачеві відомий момент, в який він повинен узнати про можливе порушення свого права.

Аналогічний принцип покладено і в основу правила ч. 6 коментованої статті, відповідно до якого перебіг позовної давності за регресними зобов'язаннями починається від дня виконання основного зобов'язання. Наприклад, якщо поручитель виконав забезпечене порукою основне зобов'язання 20 вересня, перебіг строку давності, протягом якого він вправі пред'явити позов до боржника, відповідно до ч. 6 ст. 261 і ст. 253 ЦК починається 21 вересня.

 

Стаття 262. Позовна давність у разі замін сторін у зобов'язанні

Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Незалежно від змін, які можуть відбуватись у суб'єктному складі спірних правовідносин, встановлений строк позовної давності та порядок його обчислення залишаються незмінними. Це правило має універсальний характер і застосовується незалежно від специфіки порушеного права та юридичного статусу уповноваженої особи. Наприклад, якщо кредитор в порядку ст. 512 ЦК відступив своє право вимоги, щодо якого вже розпочався перебіг строку позовної давності, для набувача цього права даний строк не розпочнеться заново, а буде продовжуватися.

 

Стаття 263. Зупинення перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

1. Частина 1 ст. 263 ЦК передбачає обставини, наявність яких є безумовною підставою для застосування спеціальних правил обчислення строку позовної давності — його зупинення. Ідея закріпленого ст. 263 ЦК правила полягає в тому, що час, протягом якого діє передбачена цією нормою обставина, не зараховується в загальний строк перебігу позовної давності. Строк позовної давності в такому випадку поновлює свій перебіг лише з моменту, коли передбачена законом перешкода припиняє своє існування. Отже, при обчисленні вказаного строку враховується лише час, який сплинув до і після його зупинення, а час, який охоплюється станом зупинення, — виключається.

На відміну від передбачених ч. 5 ст. 256 ЦК поважних причин пропуску строку позовної давності, які в разі визнання їх такими судом можуть призвести до продовження зазначеного строку, передбачені в ч. 1 ст. 263 ЦК обставини автоматично, незалежно від їх оцінки судом, господарським або третейським судом, надають уповноваженій особі можливість скористатися своїм правом захисту навіть в той момент, коли за звичайних обставин позовна давність вже припинила б свою дію.

2. Стаття 263 ЦК містить вичерпний перелік обставин, які є підставою зупинення перебігу строку позовної давності. До таких обставин, зокрема, належать надзвичайні або невідворотні за даних умов події (п. 1 ч. 1 ст. 2бЗ ЦК). Такими подіями непереборної сили можуть вважатись як природні стихійні лиха (землетрус, повінь), так і надзвичайні, неконтрольовані з боку позивача явища соціального характеру (військові дії, страйки та ін.). Обов'язковими ознаками таких явищ має бути їх надзвичайність та непрогнозованість. Звертає на себе увагу та особливість, що для зупинення перебігу позовної давності з цих підстав недостатньо самого факту наявності надзвичайної події. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК перебіг зазначеного строку зупиняється лише в тому разі, коли така обставина об'єктивно перешкоджає пред'явленню позову.

Пункти 2 і 3 ч. 1 коментованої статті передбачають підстави зупинення перебігу позовної давності, які на відміну від вищезгаданого мають не фактичний, а юридичний характер. Зокрема, п. 2 до таких підстав відносить мораторій, тобто оголошення компетентним державним органом відстрочки виконання зобов'язань. Мораторій може мати як загальний характер, так і стосуватися лише певних видів зобов'язань. Звичайно, з точки зору зупинення перебігу позовної давності мораторій повинен безпосередньо стосуватися того зобов'язання, на підставі якого позивач обґрунтовує свої вимоги.

Тісно пов'язаною із зазначеною обставиною є підстава зупинення перебігу строку позовної давності, передбачена п. З ч. 1 ст. 263 ЦК. Відповідно до цього правила позовна давність зупиняється в разі прийняття компетентним державним органом рішення про тимчасове зупинення дії відповідного нормативно-правового акта без скасування останнього.

Іншою обставиною зупинення перебігу позовної давності, яка передбачена коментованою статтею, є перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан. Перебування позивача у складі Збройних Сил України, не переведених на воєнний стан, за певних умов може бути визнане поважною причиною пропуску строку позовної давності відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК, однак до підстав, що зупиняють перебіг такого строку, ця обставина не належить.

3. Характерною рисою правового інституту зупинення строку позовної давності є те, що тривалість часу такого зупинення є невизначеною. Його закінчення залежить лише від моменту зникнення відповідної перешкоди.

 

Стаття 264. Переривання перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

2. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.