Особливості розвитку органів чуття

Хоча дитина народжується значно більш безпомічною, ніж дитинчата багатьох тварин, але відсутність значної кількості вроджених форм поведінки складає не слабкість, а силу дитини. Основна особливість новонародженого - безмежні можливості засвоєння нового досвіду, набуття властивих людині форм поведінки. Якщо органічні потреби в достатній мірі задовольняються, вони незабаром втрачають своє провідне значення, і в умовах правильного режиму і виховання формуються нові потреби (в одержанні вражень, у русі, в спілкуванні з дорослими); на їх основі здійснюється психічний розвиток.

Потреба в одержанні вражень пов'язана з орієнтувальними рефлексами і розвивається залежно від готовності органів чуття дитини одержувати ці враження. Хоча зоровий і слуховий апарати новонародженого вступають у дію з першого дня, їх робота вкрай недосконала. Зорові реакції викликає тільки світло, що знаходиться поблизу, слухові реакції - тільки різкі звуки. Протягом перших тижнів і місяців життя зір та слух швидко удосконалюються. Дитина починає стежити очима за предметами, що рухаються, а потім зупиняє погляд на нерухомих предметах. Вона починає реагувати на нерізкі звуки, зокрема на голос дорослого. У відповідь на зорові і слухові подразники виникає поки що короткочасна затримка імпульсивних рухів ручок, ніжок і голови; припинення плачу свідчить про зорове і слухове зосередження.

Важлива особливість новонародженого полягає в тому, що розвиток зору і слуху відбувається швидше, ніж розвиток тілесних рухів. Ця особливість відрізняє дитину від дитинчати тварин, у яких, в першу чергу, удосконалюються рухи.

Розвиток роботи зорового і слухового апаратів, удосконалення реакцій на зовнішні подразники відбувається на основі дозрівання нервової системи дитини і, в першу чергу, її головного мозку. Вага мозку новонародженого складає 1/4 ваги мозку дорослої людини. Кількість нервових клітин в ньому така сама, як у дорослого, але вони недостатньо розвинені. Тим не менш уже в період новонародженості (і навіть у дітей, що народилися недоношеними) виявляється достатньо можливим утворення умовних рефлексів. Цей факт слугує доказом того, що у встановленні зв'язків дитини із зовнішнім світом включаються вищі відділи мозку - кора великих півкуль. З перших днів життя починає швидко збільшуватися вага мозку, ростуть і покриваються захисними мієліновими оболонками нервові волокна. При цьому особливо швидко формуються ті ділянки, які пов'язані з одержанням зовнішніх вражень: за два тижні площа, яку займають у корі великих півкуль зорові поля, збільшується у півтора рази. Але було б невірно думати, що саме по собі дозрівання мозку може забезпечити розвиток органів чуття новонародженого. Цей розвиток відбувається під впливом одержаних дитиною зовнішніх вражень. Більш того, без таких вражень неможливе саме дозрівання мозку. Необхідною умовою нормального дозрівання мозку в період новонародженості є вправляння органів чуття (аналізаторів), надходження до мозку імпульсів, які одержуються за допомогою різноманітних сигналів із зовнішнього світу. Якщо дитина потрапляє в умови сенсорної ізоляції (відсутності достатньої кількості зовнішніх вражень), її розвиток різко уповільнюється. Навпаки, якщо дитина одержує достатньо вражень, то відбувається швидкий розвиток орієнтувальних рефлексів (що виявляється в появі зорового і слухового зосередження), створюється основа для наступного оволодіння рухами і формування психічних процесів та якостей.

Джерелом зорових і слухових вражень, необхідних для нормального розвитку нервової системи і органів чуття дитини, а також організатором таких вражень стає дорослий. Дорослий підносить до обличчя дитини предмети, нахиляє своє обличчя, говорить з дитиною, активізуючи її орієнтувальні реакції.

Розвиток емоційної сфери

Новонароджений починає своє життя з крику, який в перші дні носить безумовний рефлекторний характер. Перший крик - результат спазму голосової щілини. Спазм супроводжує перші дихальні рефлекси. Деякі вчені вважають, що перший крик - це і є перший прояв негативної емоції: спазми викликають відчуття стиснення. Однак, можна стверджувати, що вже в перші дні життя дитина криком відповідає на неприємні відчуття, пов'язані з потребою в їжі, сні, теплі: підставою для крику слугує голод, мокрі пелюшки тощо. За нормального виховання крик новонародженого переходить у вияв негативної емоції - плач. Плач стає природним вираженням будь-якого страждання, фізичного болю тощо. Посмішка, яка є виявом позитивної емоції, з'являється дещо пізніше.

Перші, досить визначені прояви позитивної емоції у вигляді посмішки можна спостерігати в кінці першого - початку другого місяця життя, причому посмішка виникала або при зоровому зосередженні на предметі, або як відповідь на звернені до дитини лагідні слова і посмішку дорослого. Тому можна зробити висновок, що для виникнення позитивної емоції недостатньо одного тільки задоволення органічних потреб. Воно лише знімає негативні емоції і створює умови, за яких дитина може відчувати радісне переживання, викликане одержанням вражень, пов'язаних з дорослим.

Поступово в дитини виробляється особлива емоційно-рухова реакція, звернена до дорослого, яка називається комплексом пожвавлення. Комплекс пожвавлення полягає в тому, що дитина зосереджує погляд на обличчі людини, яка схилилася над нею, посміхається їй, активно рухає ручками та ніжками, промовляє тихі звуки. Це вияв потреби у спілкуванні з дорослим - першої соціальної потреби дитини. У комплексі зароджується координація рухів. Комплекс пожвавлення - це перший акт поведінки, пов'язаний з виділенням дорослого, це і перший акт спілкування, адже у ньому виявляється спроба впливати на дорослого (Н.М.Щелованов, М.Л.Лісіна, С.Ю.Мещерякова). Новонароджений максимально потребує дорослого, але ще не володіє способами впливу на нього. В цьому полягає головне протиріччя цього періоду, що розв'язується шляхом забезпечення особливого виду діяльності - безпосереднього емоційного спілкування дитини й дорослого, початок якого закладається у комплексі пожвавлення.

Комплекс пожвавлення - основне новоутворення критичного періоду, воно знаменує собою початок нової стадії розвитку - стадії немовляти. Тому поява комплексу пожвавлення виступає психологічним критерієм кінця кризи новонародженості. Фізіологічним критерієм кінця новонародженості є поява зорового і слухового зосередження, можливість формування умовних рефлексів на зорові і слухові подразники. Медичним критерієм кінця періоду новонародженості є набуття дитиною початкової ваги, яка була у неї при народженні, що свідчить про нормальне функціонування фізіологічних систем життєдіяльності.

Вік немовляти

Вік немовляти охоплює період від 2 місяців до 1 року.

Показником сформованої соціальної ситуації розвитку є специфічна реакція посмішки на обличчя матері. Це соціальна ситуація нерозривної пов'язаності, єдності дитини з дорослим. Л.С.Виготський назвав її соціальною ситуацією "МИ". Дитина нічого не може без дорослої людини, адже дитині потрібний комфорт, і центральний елемент цього комфорту - дорослий. Як зазначав Д. Б. Ельконін, пустушка і заколихування - замінники дорослого, які кажуть дитині: "Все спокійно!", "Все в порядку!", "Я тут!". Соціальна ситуація нерозривної єдності дитини і дорослого містить у собі протиріччя: дитина максимально потребує дорослого і, водночас, не має специфічних засобів впливу на нього. Це протиріччя розв'язується протягом всього періоду немовляти і приводить до руйнування соціальної ситуації розвитку, яка виступала умовою його виникнення.

Соціальна ситуація розвитку у перший рік життя складається з двох моментів.

По-перше, немовля навіть біологічно - безпомічна істота. Самостійно воно не в змозі задовольнити навіть базові життєві потреби. Життя немовляти цілком і повністю залежить від дорослого, який доглядає за ним: харчування, переміщення в просторі, навіть перекидання з боку на бік здійснюється за допомогою дорослого. Така опосередкованість дозволяє вважати дитину максимально соціальною істотою - її відношення до дійсності з самого початку соціальне.

По-друге, будучи вплетеною у соціальне, дитина позбавлена основного засобу спілкування - мови. Всією організацією життя дитина змушена максимально спілкуватися з дорослими, але це спілкування своєрідне - безсловесне. Саме у протиріччі між максимальною соціальністю і мінімальними можливостями спілкування закладена основа всього розвитку дитини в період немовляти.

Початок немовлячого періоду співпадає із закінченням кризи новонародженості. Поворотний пункт знаходиться між 2-им і 3-ім місяцями життя дитини і знаменується виділенням дорослої людини як центрального елементу оточуючої дійсності.

Перша специфічна форма реагування саме на людину з'являється до 2-го - 3-го місяця - "комплекс пожвавлення". Він включає в себе 3 компоненти:

1) посмішка: перші посмішки можуть фіксуватися на 1-му тижні 2-го місяця життя;

2) вокалізація, дитина гукає, лепече, скрикує назустріч дорослому;

3) рухові реакції, пожвавлення: відкривається "комплекс пожвавлення" повертанням голови, скошуванням очей на дорослого, слабкими рухами ручок і ніжок.

"Комплекс пожвавлення" проходить 3 стадії:

1) посмішка;

2) посмішка + гуління;

3) посмішка + вокалізація+рухове пожвавлення (до 3 місяців). Крім того, початок "комплексу пожвавлення" пов'язаний

з генералізованим залученням будь-кого із дорослих, кінець характеризується появою вибіркового спілкування. Так, уже тримісячна дитина виділяє свою матір з оточення, а до 6 місяців починає відрізняти своїх від чужих. З 8-9 місяців дитина буде проявляти активність, розпочинаючи перші ігри з дорослими (не через саму гру, а через задоволення спілкування з дорослим), а до 11-12 місяців діти вже вміють не тільки спостерігати за дорослими, але й звертатися до них за допомогою. Наслідує дитина завжди тільки людину. Приблизно до 5 місяців "комплекс пожвавлення" розвивається і зберігається як ціле, а до 6 місяців відмирає як єдина комплексна реакція, але його компоненти починають трансформуватися: посмішка - в міміку, гуління - в мову, рухове пожвавлення - в хапання.

Соціальна ситуація спільного життя дитини з матір'ю приводить до виникнення нового типу діяльності - безпосереднього емоційного спілкування дитини і дорослого. Як свідчать дослідження Д. Б. Ельконіна і М. І. Лісіної, специфічна особливість цього типу діяльності полягає в тому, що предмет цієї діяльності - інша людина. Як зазначав Д. Б. Ельконін, важливо не те, що роблять люди один з одним, а те, що предметом діяльності стає інша людина. Спілкування цього типу в період немовляти дуже яскраво виражене. З боку дорослого дитина стає предметом діяльності. З боку дитини можна спостерігати виникнення перших форм впливу на дорослого. Так, незабаром голосові реакції дитини набувають характеру емоційно активного заклику, хникання і перетворюється в поведінковий акт, спрямований на дорослу людину. Це ще не мова у власному сенсі слова, поки це ще тільки емоційно-виразні реакції.

Спілкування в цей період повинне носити емоційно-позитивний характер. Це створює у дитини емоційно-позитивний тонус, що слугує ознакою фізичного і психічного здоров'я.

Постає питання: чи є спілкування провідним типом діяльності в період немовляти? Дослідження свідчать про те, що дефіцит спілкування в цей період негативно відображається на розвитку дитини. Так, після Другої світової війни у психологію увійшло поняття "госпіталізм", яким описували психічний розвиток дітей, що втратили батьків і опинилися в лікарнях чи дитячих будинках.

Численні зарубіжні дослідники також звертали увагу на те, що відрив дитини від матері в перші роки життя викликає значні порушення в психічному розвитку дитини, і це накладає особливий відбиток на все її життя (Р. Спітц, Дж. Боулбі). Зокрема, Р. Спітц описує численні симптоми порушення поведінки дітей і затримку психічного і фізичного розвитку дітей, які виховуються в дитячих установах. Незважаючи на те, що в цих установах були гарними догляд, харчування, гігієнічні умови, відсоток смертності був дуже великим. Крім цього, у в умовах госпіталізму страждає передмовний і мовний розвиток; розлука з матір'ю відбивається на розвитку пізнавальних функцій, на емоційному розвитку дитини. А. Джерсілд, описуючи емоційний розвиток дітей, зазначав, що здатність дитини любити оточуючих тісно пов'язана з тим, скільки любові вона одержала сама і в якій формі вона виявлялася. Анна Фрейд, простежуючи розвиток дітей, які осиротіли під час війни і виховувалися в дитячих будинках, виявила, що в підлітковому віці вони не були здатні до відбіркового ставлення до дорослих і ровесників. Багато підлітків намагалися встановити такі тісні дитячо-материнські стосунки з кимось із дорослих, які не відповідали їм за віком. Без цього перехід до дорослості ставав неможливим.

У сучасних дослідженнях цьому феномену також приділяється увага. Угорський педіатр Е. Піклер, спостерігаючи за розвитком дітей у закритих дитячих установах, виявила нові симптоми госпіталізму. Вона писала, що діти в цих установах на перший погляд справляли гарне враження. Вони слухняні, зазвичай, зайняті грою, на прогулянці ходять парами, не розбігаються, не затримуються, їх можна легко роздягнути чи одягнути. Вони не чіпають того, чого не можна чіпати, не заважають працювати дорослим. Хоча така картина і дає почуття задоволення, така поведінка, на думку Е. Піклер, є вкрай небезпечною: у цих дітей повністю відсутня вольова поведінка, ініціатива, вони здатні лише до репродукції і виконання завдань за інструкцією. Крім цього, вони виявляють безособове ставлення до дорослого. М. І. Лісіна проаналізувала дослідження про вплив розлуки з матір'ю на психічний розвиток дитини і дійшла висновку, що теоретичний аналіз великої кількості незаперечних фактів про серйозний негативний вплив розлуки з матір'ю на розвиток дитини ґрунтується на біологізаторських позиціях. Л. С. Виготський та його послідовники вважають, що джерело розвитку лежить не всередині, а поза дитиною, в продуктах матеріальної та духовної культури, яка розкривається кожній дитині дорослою людиною в процесі спілкування і спеціально організованої спільної діяльності. Тому шлях дитини до речей і до задоволення власних потреб, на думку Л.С. Виготського, завжди пролягає через ставлення до іншої людини. Ось тому початок психічного життя полягає у формуванні у дитини специфічно людської потреби в спілкуванні. Ця потреба виникає не на основі задоволення органічних потреб дитини, а спеціально формується в спілкуванні дитини і дорослого, ініціатором якого в перші дні життя немовляти, є дорослий. Л. С, Виготський вважав, що спілкування з дорослим - головний шлях прояву власної активності дитини.

Учені приділяли увагу не тільки аналізу явища госпіталізму, але й пошуку шляхів його подолання. М. Ю. Кистяковська показала, що діти, які знаходилися під час війни в умовах дефіциту спілкування і тому відстали як у психічному, так і фізичному розвитку, поверталися до життя тільки після того, як удалося сформувати у них емоційно позитивне ставлення до дорослого і на підставі цього забезпечити повноцінний хід психічного розвитку.

Узагальнюючи дослідження психологів, слід зазначити, що для дитини слід створювати такі умови, за яких вона активно зацікавлена навчатися у дорослого на основі своєї участі в осягненні навколишньої дійсності. У традиційній системі виховання зовнішнє підкріплення, постійний примус дорослого формує в дитини почуття слабкості. Л. І. Божович справедливо зазначала, що рушійною силою розвитку виступає не слабкість дитини перед навколишнім середовищем, не прагнення лише пристосуватися до нього, а, навпаки, прагнення пізнати дійсність і оволодіти нею.

Провідним типом діяльності в період немовляти є безпосередньо-емоційне спілкування, предметом якого для дитини є доросла людина. Перша потреба, яка формується у дитини, - це потреба в іншій людині. Тільки розвиваючись поряд з дорослою людиною, дитина сама може стати людиною. "Перше, що ми повинні виховати у наших дітей і що розвивається протягом всього дитинства, - пише Д. Б. Ельконін, - це потреба дітей в людині, в іншій людині, спочатку в матері, батькові, потім у товаришеві, другові, в колективі і, нарешті, в суспільстві". На розвиток цієї потреби слід звернути особливу увагу: з дитиною необхідно говорити, посміхатися, розповідати їй казки, хоча дитина ще не все розуміє з того, що говорить їй дорослий. У цьому сенсі М. І. Лісіна говорила про "випереджуючий вплив дорослого", який використовує у стосунках з дитиною велику кількість засобів, що лише поступово стають індивідуальними засобами її психічної діяльності.

Перші ознаки спілкування були описані М. І. Лісіною. Вони включають увагу, інтерес до іншої людини (дитина дивиться, прислуховується до голосу); емоційний відголос на появу іншої людини; спробу привернути до себе увагу, прагнення добитися від дорослого заохочення, ставлення до того, що дитина робить.

З іншого боку, дефіцит спілкування у період немовляти має негативний вплив на весь наступний психічний розвиток дитини. За словами Е.Еріксона, можна сказати, що події першого року життя формують у дитини "основу довіри" чи недовіри відносно зовнішнього світу. Дослідження госпіталізму, які здійснені після Другої світової війни, та нові дослідження сім'ї як основного осередку, в якому починається психічний розвиток дитини, підтверджують положення про те, що спілкування дитини і дорослого на першому році життя є провідним типом діяльності дитини.

У цій діяльності виникають і розвиваються основні психологічні новоутворення періоду немовляти. Період немовляти складається з двох підперіодів: І підперіод - до 6 місяців, II підперіод - від 6 до 12 місяців. Перший підперіод характеризується тим, що відбувається надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних систем.

У перше півріччя життя відбувається надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних механізмів, елементарних форм майбутніх орієнтувальних реакцій: зосередження, стеження, кругові рухи. У 4 місяці з'являється реакція на новизну - це явна сенсорна реакція, яка полягає у тривалості утримання погляду на новому предметі. Розвивається слухове сприйняття, з'являються реакції на голос матері та тактильна чутливість, яка має важливе значення для виникнення акту хапання і обстеження предмета.

Розвиваються голосові реакції дитини. Виникають перші заклики - спроби привернути увагу дорослого за допомогою голосу, що свідчить про перебудову голосових реакцій у поведінкові акти. Уже в перші місяці життя розвиваються різні типи голосових реакцій: гудіння, гукання, белькіт.

Приблизно у 5 місяців відбувається перелом у розвитку дитини, і починається другий підперіод немовлячого віку. Він пов'язаний з виникненням акту хапання - першої організованої, спрямованої дії. Це справжня революція в розвитку дитини першого року життя. Акт хапання народжується як спільна діяльність дитини з дорослим. Акт хапання - це поведінковий акт, а поведінка передбачає обов'язкову участь орієнтування. Тому для того, щоб виникло хапання, необхідно, щоб рука перетворилася в орган дотику. Поки рука не перетворилась в орган перцепції, вона не може стати органом хапання. Хапання здійснюється під контролем зору: дитина розглядає свої ручки, стежить за тим, як ручка наближається до предмету. Акт хапання має надзвичайне значення для психічного розвитку дитини. З ним пов'язане виникнення предметного сприйняття. Коли подразник падає на око, образу ще не існує. Образ виникає тоді, коли є практичний, дієвий контакт між зображенням і предметом. Завдяки хапанню виникає простір, це простір витягнутої руки. Завдяки акту хапання розвивається рука: виникає протиставлення великого пальця, що слугує одним із родових відмінностей людини від її найближчих предків.

На основі акту хапання розширяються можливості маніпулювання з предметом, а у віці від 4 до 7 місяців виникають результативні дії: просте переміщення предмета, рухання ним, одержання з нього звуків. У віці 7-10 місяців формуються співвідносні дії: дитина може маніпулювати з двома об'єктами одночасно, віддаляючи їх від себе і співвідносячи їх між собою: дитина віддаляє об'єкт від себе, наближаючи його до іншого об'єкта, щоб покласти, поставити чи нанизати на нього.

До кінця немовлячого віку (10-11 до 14 місяців) виникає етап функціональних дій: якщо раніше дитина виконувала дію одним показаним їй способом та на одних і тих самих предметах, то тепер вона намагається відтворити дію на всіх можливих об'єктах. Д. Б. Ельконін говорив, що людина дуже давно придумала програмоване навчання для дітей першого року життя. Це - іграшки, в яких запрограмовані ті дії, які з їх допомогою повинна здійснити дитина. Маніпулювання дитини з іграшками - це прихована спільна діяльність. Тут дорослий присутній не безпосередньо, а опосередковано, будучи нібито запрограмованим в іграшці.

Хапання, спрямоване до предмету, стимулює виникнення сидіння. Коли дитина сідає, перед нею відкриваються інші предмети. З'являються предмети, до яких не можна доторкнутися. Дитина тягнеться до предмету, він привабливий, але одержати його можна тільки за допомогою дорослого. Завдяки цьому спілкування набуває іншого характеру, воно стає спілкуванням за допомогою предметів. М. І. Лісіна назвала його ситуативно-діловим.

Починаючи з другого півріччя життя, дитина потребує, щоб дорослий "співпрацював" з нею, організовував її, допомагав у важку хвилину, підбадьорював при невдачі, хвалив за досягнення. При ситуативно-діловому спілкуванні діти прагнуть присутності дорослого, вимагають його доброзичливої уваги, а також, щоб дорослий брав активну участь у заняттях дитини.

Зміна предмету спілкування вимагає нових засобів і способів впливу на дорослого. З протягнутої до предмету руки виникає вказівний жест. Він вже предметно віднесений і містить в собі зародок слова.

Як показали дослідження Дж. Брунера, у дитини вже в домовленнєвий період формується ряд способів спілкування. Немовля спочатку користується "вимагаючим способом" комунікації. Це вроджені реакції дискомфорту, крики з характером вимоги, протягом яких відсутні паузи, які передбачають відповідь. Відразу за ними виникає "спосіб прохання" - в цьому випадку крики менш наполегливі, з'являються паузи очікування відповіді. Починаючи з 5-6 місяців, вокалізації дитини включаються в нову структуру - вперше з'являється "обмінюючий спосіб" спілкування. У цей період дитина використовує свої вокалізації, насамперед, для того, щоб звернути увагу матері на об'єкт і на свій намір брати участь у спілкуванні. Цей спосіб поступово переходить у четвертий - "взаємодіючий". У спільній активності з дорослим зберігається розділення позицій того, хто говорить, і того, хто слухає в структурі спілкування.

Дж. Брунеру вдалося простежити за тим, що Л.С. Виготський називав "природною історією знаку". Вивчення виникнення знакової функції в онтогенезі показує, що для її формування необхідний розвиток спілкування в ході "сукупної діяльності" (термін Д. Б. Ельконіна). Тому для дитячої психології пошук коренів знакової функції залежить від розв'язання проблеми становлення спільної діяльності.

Жест супроводжується вокалізацією, але це вокалізація іншого типу, відмінна від гудіння: вона складається не з голосних, а з приголосних. Так здійснюється новий крок до слова.

До кінця немовлячого віку у дитини виникає перше розуміння слів, а у дорослого з'являється можливість керувати орієнтуванням дитини. До 9 місяців (початок кризи 1-го року) дитина стає на ніжки, починає ходити. Як зазначав Д. Б. Ельконін, головне в акті ходьби не тільки те, що розширюється простір дитини, але й те, що дитина відділяє себе від дорослого. Вперше відбувається роздроблення єдиної соціальної ситуації "Ми", тепер не мама веде дитину, а вона веде маму, куди хоче. Ходьба - перше з основних новоутворень немовлячого віку, який знаменує собою розрив старої ситуації розвитку. Друге основне новоутворення цього віку - поява першого слова. Особливість перших слів полягає у тому, що вони носять характер указівних жестів. Ходьба і збагачення предметних дій вимагає мови, яка б задовольняла спілкування з ними (предметами). Мова, як і всі новоутворення віку, носить перехідний характер. Це автономна, ситуативна, емоційно забарвлена мова, зрозуміла тільки близьким. Це мова специфічна за своєю структурою, яка складається з уривків слів. Але якою б не була ця мова, вона являє собою нову якість, яка може слугувати критерієм того, що стара соціальна ситуація розвитку дитини розпалась. Замість єдності дорослого і дитини, виникає новий зміст - предметна діяльність.

До кінця періоду немовляти у дитини складаються початкові уявлення про навколишній світ і виникають елементарні форми сприйняття і мислення, які дозволяють орієнтуватися в цьому світі і складають необхідну передумову для переходу до засвоєння різних видів суспільного досвіду, яке відбувається в ранньому дитинстві.

Криза 1-го року

Криза - це необхідний і закономірний етап у житті дитини, коли накопичуються зміни в поведінці і розвитку та відбувається перехід на якісно новий етап. Кожна криза супроводжується появою впертості, неслухняності, капризів, які дитина надзвичайно яскраво проявляє. Обійти кризу неможливо, через це проходять практично всі діти. Але для одних цей перехід відбувається простіше, для інших - супроводжується серйознішими, значними поведінковими проявами. Батьки дивуються, шукаючи причини таких раптових змін у поведінці доньки чи сина. Але ці зміни закономірні, властиві всім дітям у певному віці, тому їх назвали "кризами розвитку".

Криза виникає тому, що у дітей з'являються нові потреби, а старі форми їх задоволення вже не підходять, іноді навіть заважають, стримують, і тому не можуть виконувати свої функції.

У кінці першого року життя соціальна ситуація повного злиття дитини з дорослим нібито спалахує зсередини. Дитина починає розуміти і розділяти: я - дитина, а він - дорослий, ми -різні. В цьому сутність кризи першого року життя. У такому віці дитина набуває певну міру самостійності: з'являються перші слова, набувається вміння ходити, розвиваються дії з предметами. Але діапазон можливостей для втілення цього ще достатньо обмежений.

Дитина робить перший свій крок. Тепер вона може самостійно подорожувати по квартирі, знаходити багато цікавих речей, які вимагають вивчення і експериментування з ними. Дитяча допитливість, бажання знайомитися зі всім, що зустрічається навколо, - це природна потреба цього віку. І заборони, яких малюк не розуміє, викликають у нього протест, що виявляється у плачі, впертості, незадоволенні.

Так воля дитини вперше зустрічається з волею дорослого. Дитина хоче діяти сама, її більше не влаштовує положення ляльки, яку годують, пеленають, дають іграшки, коли хочуть розмовляють, коли не хочуть - не розмовляють. Вона прагне бути самостійною, спілкуватися за власним бажанням. І тут ще один парадокс - прагнення до спілкування є, а слів, щоб висловити все це, ще немає.

Так починається криза одного року. Вона стає тим глибшою, чим більше батьки чинять супротив бажанням дитини. Капризи дитини, в дійсності, є показником того, що дорослим настав час змінювати свою поведінку і ставлення до власної дитини. Попередні стереотипи спілкування вже не спрацьовують.

Криза першого року знаменує перехід від періоду немовляти до раннього дитинства. Симптомами цієї кризи, і будь-якої іншої, є сплеск самостійності, поява афективних реакцій. Афективні реакції у дитини виникають, зазвичай, у тих випадках, коли дорослі не розуміють її бажань, її слів, її жестів і міміки, або ж розуміють, але не виконують те, чого хоче дитина. Оскільки до цього часу дитина активно повзає або навіть оволодіває ходьбою, то коло досяжних для неї предметів різко збільшується. Разом з тим не всі бажання дитини можна виконувати, оскільки вони можуть заподіяти шкоду самій дитині чи оточенню. Сильні афективні реакції виникають на заборони з боку дорослих і можуть виявлятися у крикові, падінні на підлогу тощо.

Прояви сильних афективних реакцій у дитини пов'язані з певним стилем виховання в сім'ї. Це можуть бути надмірний тиск та неприпустимість самостійності з боку дитини, непослідовність у вимогах з боку дорослих. У період кризи дорослі повинні встановити нові стосунки з дитиною, надати їй певну самостійність, виявити терпіння і витримку, що може пом'якшити симптоми та перебіг кризи, допомогти дитині позбавитися гострих емоційних реакцій.

Головний здобуток перехідного періоду - своєрідна дитяча мова, яку Л.С. Виготський називав автономною. Вона значно відрізняється від дорослої мови за звучанням і за смислом. Ці слова за звучанням іноді нагадують дорослі, хоча суттєво відрізняються від них. Дитина вкладає в ці слова зовсім інший смисл, ніж доросла людина, оскільки у неї ще не склалася доросла система понять. Вона ще не може узагальнювати предмети і її слова стають багатозначними та ситуативними. Багатозначність слів полягає в тому, що дитина відносить їх до різних з точки зору дорослого предметів і явищ. Багатозначність значення слів пов'язана з умовами їх виникнення - з ситуативністю. Взагалі автономна мова виникає тільки за умови яскравого афективного забарвлення ситуації, що сприймається, і активності самої дитини, яка цю ситуацію переживає чи діє в ній. Тому утворення багатозначності слів має емоційно-дійовий характер.

Ще одна особливість автономної мови своєрідність зв'язків між словами. Мова дитина не відповідає законам граматики. Слова не об'єднуються в речення, а переходять одне в одне, нагадуючи низку незв'язаних окликів.

Автономна мова дитини зрозуміла лише тим дорослим, які знаходяться постійно з нею. Спілкування з іншими дорослими за допомогою такої мови неможливе, хоча немовні засоби - жести, виразна міміка, що супроводжують незрозумілі слова, певною мірою допомагають розумінню.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамова Г. С. Возрастная психология / Г. С. Абрамова. - М.: Академ, проект, 2001. - 704 с.

2. Бауэр Т. Психическое развитие младенца: пер. с англ. / Т. Бауер. - 2-е изд. - М.: Прогресс, 1985. - 320 с.

3. Валлон А. Психическое развитие ребенка / А. Валлон. - СПб.: Питер, 2001.-208 с.

4. Вікова і педагогічна психологія / О. В. Скрипченко, Л. В. До-линська, 3. В. Огороднійчук та ін. - 2-е вид., допов. - К.: Каравела, 2009.-400 с.

5. Вікова психологія / за ред. Г. С. Костюка. - К.: Рад. шк., 1976.-269 с.

6. Возрастная и педагогическая психология / под ред. М. В. Га-мезо. - М.: Просвещение, 2004. - 256 с.

7. Давыдов В. В. Проблемы развивающего обучения: Опыт теоретического и экспериментального психологического исследования / В. В. Давыдов. - М.: Педагогика, 1986. - 240 с. ^

8. Заброцький М. М. Вікова психологія / М. М. Заброцький. -К.:МАУП, 1998.-89 с.

9. Кулагина И. Ю. Возрастная психология / И. Ю. Кулагина. -М.:УРАО, 1999.-176 с.

10. Мухина В. С. Возрастная психология. Феноменология развития / В. С. Мухина. - М., 2007. - 640 с.

11. Обухова Л. Ф. Возрастная психология / Л. Ф. Обухова. - М., 2001.-442 с.

12. Павелків Р. В. Дитяча психологія: навч. посіб. для самост. робота студ. / Р. В. Павелків, О. П. Цигипало. - К.: Академ-видав, 2011.-373 с.

13. Павелків Р. В. Дитяча психологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Р. В. Павелків, О. П. Цигипало. - К.: Академви-дав, 2008. - 432 с.

14. Пиаже Ж. Речь и мышление ребенка / пер. с фр. и англ. / Ж. Пиаже- М.: Педагогика-Пресс, 1994. - 528 с.

15. Поліщук В. М. Вікова та педагогічна психологія / В. МЛоліщук. - Суми, 2007. - 330 с.

16. Савчин М. В. Вікова психологія / М. В.Савчин, Л. П. Василенко. - К.: Академвидав, 2006. - 360 с.

17. Шаповаленко И. В. Возрастная психология (Психология развития и возрастная психология) / И. В. Шаповаленко. - М.: Гардарики, 2005. - 349 с.

18. Швалб Ю. М. Возрастная психология: Учеб. пособие для студ. вузов / Ю. М. Швалб, И. Ф. Муханова; Киев. нац. ун-т им. Т. Г. Шевченко; Макеев, экономико-гуманитар. ин-т. -Донецк: Норд-пресс, 2005. - 304 с.

Розділ 5. РАННЄ ДИТИНСТВО