Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.



Під правом спільної власності слід розуміти право власності двох або декількох осіб на той самий об'єкт (ч. І ст.355 ЦК). Учасники спільної власності іменуються співвласниками. Об'єктом права спільної власності, як і будь-якого права власності, може бути індивідуально-визначена річ чи сукупність речей. Вони можуть бути подільними чи неподільними. Однак як об'єкт право спільної власності вони складають єдине ціле. Таким чином, для права спільної власності характерною є множинність суб'єктів і єдність об'єкта.

Інститут права спільної власності не має адекватної йому економічної форми власності. Норми цього інституту, як відзначено в літературі, можуть застосовуватися при регулюванні різних економічних форм власності (Гражданское право. — М.: 1998. — С.578.; Червоний Ю.С. Понятие и виды общей собственности по советскому праву. Вопросы государства и права развитого социалистического общества. Тезисы республиканской научной конференции 24-26 сентября. Харьков. 1975. — С.103). (Наприклад, фізичні особи, недержавні юридичні особи, держава й орган місцевого самоврядування, згідно договору про спільну діяльність спільно створюють і експлуатують спільний об'єкт (ст.ст. 1132, 1134 ЦК). Множинністю суб'єктів права спільної власності на той самий об'єкт викликана необхідність спеціального регулювання відносин спільної власності. Це необхідно, як відзначає Ю.К. Толстой, щоб погодити волі співвласників, забезпечити кожному з них врахування їхніх законних інтересів і інтересів оточуючих їх третіх осіб, належний стан спільного їхнього майна і т.д. (Гражданское право. Т.1. М., — 1999. — С.434).

Спільна власність являє собою різновид права власності, ускладнений множинністю суб'єктів. Право спільної власності є правовою формою об'єднання майна фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад з метою співробітництва і взаємодопомоги, об'єднання їхніх зусиль у досягненні певних цілей. Право спільної власності сприяє більш повній охороні інтересів суб'єктів цивільного права. Це право надає їм можливість спільно володіти, користуватися і розпоряджатися речами, дає їм можливість вести трудове і селянське господарство, мати малі підприємства, майстерні в різних сферах господарської діяльності, а також придбати в приватну власність речі, придбання яких в індивідуальному порядку є скрутним або недоцільним, з метою задоволення їхніх матеріальних і культурних потреб, здійснення підприємницької діяльності. Право спільної власності, як відзначає О.В. Дзера, відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяє підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів (Право власності в Україні. — Київ: «Юрніком Інтер»: 2000. — С.304).

У радянський період цивільне законодавство не допускало існування спільної власності громадян і організацій, громадян і держави (ст.ст. 112 і 117 ЦК 1963 р.). Однак вже Закон СРСР «Про власність», що вступив у дію з 1 липня 1990 р., у п.4 ст.4 передбачав, що право спільної власності на одне і те ж майно може одночасно належати декільком особам, незалежно від форми власності.

У п. 2 і 3 Закону України «Про власність», що вступив в дію з 15 квітня 1991 року передбачається можливість виникнення права спільної власності громадян, юридичних осіб і держави. У зв'язку з установленням даного положення ст.117 ЦК 1963 р., що передбачала обов'язкове припинення протягом одного року спільної часткової власності держави і громадян, кооперативних і інших громадських організацій і громадян, Законом України від 16 грудня 1993 р. була виключена з ЦК 1963 р.

Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. У зв'язку з цим правовідносини виникають не тільки між власником і невласником, але і між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з однієї сторони і невласниками — з іншої сторони) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками) (див.: Линникова Н.Ю. Право общей долевой собственности граждан. Автореферат канд. диссертации. -- М., 1982. Червоний Ю.С. Понятие и виды общей собственности по советскому праву. Вопросы государства и права развитого социалистического общества. Харьков. 1975. -- С.102-103; Гражданское право. Т.1 — М.; 1999. — С.434; Мананкова Р.П. Правоотношения общей долевой собственности по советскому законодательству. Томск, 1977. — С.8).

Зовнішні правовідносини учасників спільної власності з третіми особами носять абсолютний характер, що виявляється в тому, що співвласників наділено суб'єктивним правом спільної власності, а зобов'язані особи, коло яких є необмеженим, зобов'язані утриматися від порушення права спільної власності. Особливістю тут є те, що уповноваженою стороною виступає не одна особа, а декілька. Внутрішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини між самими співвласниками за своєю структурою є відносними. Разом з тим внутрішні права й обов'язки співвласників по відношенню один до одного обумовлені наявністю самого права спільної власності, як «стиснутого» права, опосередковують ставлення до речі «як до своєї» і для їхнього виникнення не потрібно додаткових юридичних фактів. Тому, хоча внутрішні правовідносини спільної власності є за структурою відносними правовідносинами, вони не перестають бути правовідносинами власності. Разом з тим, внутрішні правовідносини між співвласниками можуть носити й обов'язковий характер — правовідносини, пов'язані з одержанням доходів від спільної речі і несенням витрат щодо утримування спільної речі.

Р.П. Мананкова вважає, що змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників по володінню, користуванню і розпорядженню спільною річчю й обов'язок кожного з них не заважати іншим співвласникам володіти, користатися і розпоряджатися спільною річчю. З цим твердженням навряд чи можна погодитися, тому що в такому випадку обов'язки співвласників нічим не відрізняються від обов'язків третіх осіб. Частина 1 ст. 358 ЦК передбачає, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Частина 2 ст. 369 ЦК передбачає, що розпорядження майном, що знаходиться в спільній сумісній власності, здійснюється за спільною згодою всіх співвласників, яке передбачається, незалежно від того, ким з учасників вчинена угода щодо розпорядження майном. У зв'язку з цим більш правильним є твердження, відповідно до якого змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю й обов'язок кожного із співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками (Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. — Харьков, «Одиссей», 2000. — С.189), тобто кожен із співвласників при здійсненні права спільної власності зобов'язаний не тільки до пасивної поведінки не перешкоджати один одному в здійсненні повноважень права спільної власності, але і до активної поведінки, змістом якої є право й обов'язок кожного із співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками.

Частина 2 ст. 355 ЦК розрізняє два види спільної власності: спільну власність двох або більш співвласників з визначенням часток кожного з них у праві власності — спільна часткова власність і спільна сумісна власність — власність двох або більш співвласників без визначення часток у праві власності. Спільна часткова і спільна сумісна власність відрізняються одна від одної особливостями внутрішніх правовідносин між співвласниками. При спільній частковій власності кожному із співвласників, як це зазначено в ч. І ст.356 ЦК, належить частка в праві власності на спільний об'єкт у цілому. Частки можуть бути рівними і нерівними, але завжди їхній розмір повинен бути точно визначений у вигляді дробу права власності (наприклад, 1/2, 1/3, 1/5 тощо) або в процентному відношенні. Кожний з учасників спільної часткової власності вправі вимагати виділу своєї частки в натурі, якщо це можливо, може відчужувати її, а у випадку смерті учасника, його частка в праві власності переходить у власність іншої особи в порядку спадкування. При спільній частковій власності, як відзначено в літературі, кожному із співвласників разом з іншими співвласниками належить право власності на спільну річ, частка в праві власності на спільну річ і правомочності в певних випадках у відношенні частки в праві власності на спільну річ, належить іншим співвласникам (Зимелева М.В.). Для права ж спільної сумісної власності, як зазначено в ч. І ст.368 ЦК, характерно, що розмір частки кожного зі співвласників не визначений. Це бездольова спільна власність.

Суб'єктами права спільної часткової власності, як зазначено в ч.2 ст.356 ЦК, можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава або територіальні громади в будь-якому їх сполученні. Інститут права спільної часткової власності може бути застосований до будь-яких економічних форм власності, що існують в Україні, тобто до відносин приватної власності, державній власності, комунальній власності. Спільна часткова власність може виникнути в силу будь-яких підстав, що допускаються законом. Вичерпного переліку підстави її виникнення закон не передбачає. Підставою виникнення права спільної часткової власності є юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення правовідносин спільної часткової власності. Право спільної часткової власності може виникнути в силу будь-яких підстав, що допускаються законом. Вичерпного переліку підстав її виникнення закон не передбачає. Підстави виникнення права спільної часткової власності можна розділити на первісні і похідні.

Первісними підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути наступні юридичні факти:

1) спільне створення двома або більше фізичними особами, непов'язаними сімейними відносинами, спільної речі або її переробка, або спільне створення спільної речі або її переробка фізичними або юридичними особами (ст.331 і 332 ЦК; ч.2 ст.17 Закону України «Про власність»;

2) одержання плодів від спільної речі або доходів від спільного майна, якщо ці плоди або доходи не розділені між учасниками спільної часткової власності (ст.359 ЦК);

3) спільне присвоєння декількома особами загальнодоступних дарів природи (збір ягід, лов риби, спільне придбання інших загальнодоступних дарів природи — ст. ЗЗЗ ЦК).

Похідними підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути наступні юридичні факти:

1) придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, договору довічного утримування декількома особами неподільної речі;

2) угода подружжя (колишнього подружжя) про визначення розміру часток в спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, що належать подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності;

3) подружжя можуть у шлюбному договорі передбачити, що належне кожному з них роздільне майно або частина цього роздільного майна буде належати їм на праві спільної часткової власності. У шлюбному договорі вони можуть також передбачити, що майно, нажите в період шлюбу, або окремі предмети з цього майна будуть належати їм на праві спільної часткової власності;

4) відчуження власником якої-небудь речі, частки в праві власності на цю річ;

5) спадкування за законом або за заповітом двома або декількома особами за умови прийняття спадщини цими особами і якщо успадковане майно не розділене між спадкоємцями.

Можливі й інші похідні підстави виникнення права спільної часткової власності, наприклад, у випадку приватизації квартири (будинку) члени сім'ї в письмовій угоді можуть передбачити, що приватизована квартира (будинок) буде належати їм на праві спільної часткової власності (п.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Однією з підстав виникнення права спільної часткової власності є виконання учасниками договору про спільну діяльність їхніх обов'язків за договором. Згідно договору про спільну діяльність учасники договору зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить закону (ч. І ст.1130 ЦК). Різновидом договору про спільну діяльність є договір простого товариства (ч.2 ст. 1132 ЦК). За договором простого товариства учасники беруть зобов'язання об'єднати свої внески і спільно діяти для одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст.1132 ЦК).

Внесене учасниками договору майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена в результаті їхньої спільної діяльності продукція й отримані від такої діяльності плоди і доходи визнаються їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено законом або договором простого товариства (ч. І ст.1134 ЦК). Таким чином, виконання учасниками договору простого товариства їхніх обов'язків за договором може бути як первісною, так і похідною підставою виникнення права спільної часткової власності. У результаті виконання учасниками договору простого товариства їхніх обов'язків у них виникає право спільної часткової власності на створену в результаті їхньої спільної діяльності продукцію й отримані від такої діяльності плоди і доходи. Це є первісною підставою виникнення права спільної часткової власності. В учасників даного договору виникає також право спільної часткової власності на внесене ними майно, яким вони володіли на праві власності. Це є похідною підставою виникнення права спільної часткової власності.

Як зазначено в ч.4 ст.355 ЦК, спільна власність на майно є спільною частковою власністю осіб, крім випадків, коли договором або законом не передбачене виникнення спільної сумісної власності осіб, тобто, як відзначено в літературі, встановлена презумпція, відповідно до якої спільна власність у випадку її виникнення передбачається спільною частковою власністю (Гражданское право Украины, ч. І. — Харьков, 1996. — С.229; Гражданское право. Т.1. — М., 1999. — С.436. Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. — Харьков, «Одиссей», 2000. — С.187).

Частиною 3 ст.368 ЦК і ч. І ст.60 СК передбачено, що спільною сумісною власністю є майно, придбане подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно, придбане в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ч. І ст.17 Закону України «Про власність», ч.4 ст.368 ЦК). Право спільної сумісної власності виникає також на майно осіб, що ведуть фермерське господарство, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ч.2 ст.18 Закону України «Про власність», ст.16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»). На праві спільної сумісної власності може також належати членам сім'ї приватизована квартира (будинок) відповідно до письмової угоди всіх повнолітніх членів сім'ї, що проживають у даній квартирі (будинку). Члени сім'ї в письмовій угоді можуть передбачити й інше, що приватизована квартира (будинок) буде належати їм на праві спільної часткової власності (ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Таким чином, на відміну від підстав виникнення спільної часткової власності, законом перелічуються випадки виникнення спільної сумісної власності. Тому при виникненні спільної власності вона передбачається спільною частковою власністю, якщо інше не передбачено законом або договором.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.192.241 (0.015 с.)