Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Державна реєстрація має правовстановлюючий характер дією, що припиняє юридичний склад, який спрямований на виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухомість. На заклади юстиції покладено ведення загальнодержавної реєстрації в Єдиному державному реєстрі прав та зумовлене тим самим обмежити коло зловживань на практиці. Коло об'єктів, які належать до нерухомості і підлягають реєстрації, їх характеристику, специфіку правового режиму див. коментар до ст. 181 ЦК. Реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства, бюро технічної інвентаризації відповідно до «Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на рухоме майно».

Реєстрація прав власності на нерухоме майно — це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв'язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ (Бюро технічної інвентаризації) за місцезнаходженням об'єктів нерухомого майна на підставі правовстановлюючих документів.

Обов'язковій реєстрації підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.

Реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено, та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку за наявності матеріалів технічної інвентаризації. Не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов'язані фундаментом із землею. Рішення про реєстрацію чи відмову в реєстрації прав приймає реєстратор прав власності на нерухоме майно, що є працівником БТІ, який безпосередньо здійснює реєстрацію прав власності на нерухоме майно. Відмова в реєстрації прав власності на нерухоме майно може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства.

Стаття 183. Речі подільні та неподільні

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Класифікація речей на подільні та неподільні має правове значення для поділу майна, яке знаходиться у спільній власності та відокремлення певної частки. Рухомі речі можуть бути розділенні між власниками та виділом кожному з них його частки в натурі. Нерухома річ передається одному з власників, який сплачує іншим вартість їх частки, або річ може бути продана, а отримана сума розподіляється між власниками пропорційно частці кожного з них.

За наявністю певних обставин судова практика визнає неподільними і такі речі, поділ яких у натурі можливий без зміни цільового призначення, але в значній мірі знижує художню та матеріальну цінність речі (бібліотека, колекція листівок, сервіз).

Класифікація речей на подільні та неподільні провадиться залежно від їх природних властивостей, які зумовлюють можливість фізичного поділу речей на частини, кожна частина зберігає здатність, не втративши їх основного призначення. Подільна річ вважається такою до певного моменту, після якого подальший поділ призведе до втрати нею свого призначення. У випадку, коли річ неможливо поділити, вона стає неподільною.

Стаття 184. Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками

Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.

Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Індивідуально визначені речі — це речі, які відрізняються від інших за індивідуальними ознаками: 1) виділені із загальної маси речей такого роду; 2) єдині у своєму роді; 3) відрізняються від інших за кількома ознаками.

Індивідуально визначені речі, виступаючи об'єктом правовідношення, не можуть бути замінені — сторони мають на увазі конкретну річ, визначену індивідуальними ознаками (фасон, колір, номер), за допомогою яких виникає можливість виділити її з ряду інших таких же речей. Речі, не виділені до визначеного моменту з ряду аналогічних речей, можуть бути індивідуалізовані шляхом відбору або в процесі їх використання. Серед індивідуально визначених речей слід відрізняти речі унікальні, які існують в одному екземплярі.

Речі, які визначаються родовими ознаками (числом, вагою, мірою) є замінимими. Вступаючи у правовідносини з приводу таких речей, сторони мають на увазі родові ознаки речей (мішок картоплі, тонна пшениці, тисяча гривень), а не визначену річ. Відповідні речі можуть бути предметом договору позики і не можуть бути предметом договору оренди.

Правове значення поділу речей, визначених цією статтею, полягає в тому, що у випадку загибелі індивідуально визначеної речі боржник звільняється від обов'язку передати її кредитору, але зобов'язанний виплатити грошову компенсацію. Якщо предметом зобов'язання виступає індивідуально визначена річ, яка є в натурі, то кредитор вправі вимагати саме цю річ (ст. 760 ЦК) і боржник не вправі замінити її грошовою компенсацією без згоди на те кредитора. У випадку загибелі речей, які мають єдині родові ознаки, за загальним правилом боржник не звільняється від виконання зобов'язання у натурі, оскільки у нього є можливість замінити річ, що загинула, іншою річчю такого роду (ст. 678 ЦК).

Стаття 185. Речі споживні та неспоживні

Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді.

Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

При використанні речі або перетворюються на іншу річ, або зберігають свою цілісність тривалий час. Споживними є речі, які в результаті використання знищуються повністю, або істотно змінюються (перетворюються в іншу річ). Неспоживними слід визнати речі, які в процесі використання мають здатність зношуватися, амортизуватися), але зберігають свої властивості протягом тривалого часу.

Правове значення поділу речей на споживні та неспоживні має правове значення, оскільки вказані речі можуть бути предметом лише певних правочинів.Предметом деяких договорів є тільки споживні речі, ряду інших договорів -неспоживні. Так, споживні речі не можуть бути передані за договором майнового найму, оскільки наймач повинен повернути ту саму річ, а це неможливо при використанні споживних речей. Навпаки, за договором позики не можна передати неспоживні речі, бо такий договір передбачає використання взятих речей і повернення замість них таких же, що можливо лише стосовно споживних речей. Деякі договори, наприклад, купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, схову, можуть укладатися з приводу як споживних, так і неспоживних речей.

Стаття 186. Головна річ і приналежність

Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.

Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Коментар див. після ст. 189.

Стаття 187. Складові частини речі

Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.

При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Коментар див. після ст. 189.

Стаття 188. Складні речі

Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).

Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Коментар див. після ст. 189.

Стаття 189. Продукція, плоди та доходи