У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Стаття, що коментується, є новою в ЦК, вона уточнює порядок відмови власника від майна, що передбачається статтями 335, 336 ЦК.

Тлумачення частини першої статті, що коментується, приводить до висновку, що відмова від права власності може виходити лише від фізичної чи юридичної особи. Тобто держава, Автономна Республіка Крим чи територіальна громада не можуть відмовитися від права власності, хоча їх право власності може припинятися за іншими підставами.

Власник може відмовитися від права власності двома шляхами: він може прямо заявити про це або вчинити дії, що прямо свідчать про намір не зберігати в майбутньому будь-які права на це майно. Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її якостей. Так, якщо річ не підлягає державній реєстрації (як правило, рухомі речі), то право власності на неї припиняється з моменту відмови власника від будь-яких прав щодо цієї речі. Якщо ж річ підлягає державній реєстрації (див. ст. 182 та коментар до неї), то право власності на неї припиняється не з моменту відмови власника, а з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Стаття, що коментується, не передбачає наслідки відмови від права власності на річ. Тому можна вважати, що власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити свій намір і знову прийняти річ у володіння, користування та розпорядження, але тільки в тому випадку, якщо у іншої особи ще не виникло право власності на цю річ.

Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

Стаття, що коментується, має на увазі майно, яке може належати лише чітко визначеним учасникам обігу або перебування якого в обігу припускається лише за спеціальним дозволом (обмежено оборотоздатні речі) (див. ст. 178 ЦК

та коментар до неї). Умовою застосування статті, що коментується, є правомірність набуття такого майна у власність особи, наприклад, отримання у спадщину мисливської вогнепальної зброї, права на яку особа не має. У випадку смерті особи — власника зброї — до вирішення питання про спадкування майна і отримання ліцензії на набуття зброї, вона негайно вилучається для відповідального зберігання органами внутрішніх справ, які зареєстрували таку зброю. У разі неотримання ліцензії або виникнення інших випадків, коли визначена особа не може мати право власності на таке майно (прийняття пізніше закону, який не дозволяє мати таку зброю на праві власності фізичній особі), частина перша статті, що коментується, пропонує власнику добровільно припинити право власності шляхом відчуження майна протягом строку, що встановлюється законодавством.

Абзац другий частини першої статті, що коментується, передбачає наслідки невиконання вимоги про відчуження майна особою, якій воно належати не може. В такому випадку рішення про відчуження майна приймає суд за заявою відповідного органу державної влади. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, або в спеціальному порядку, або якщо таке майно не було продане, то воно передається у власність держави чи територіальної громади. В такому випадку власнику сплачується грошова сума — вартість проданої, або переданої державі речі — за винятком коштів, які були витрачені для продажу такого майна. Аналогічно вирішується питання стосовно майна, на набуття чи зберігання якого потрібен спеціальний дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено.

Кошти, отримані від продажу майна, передаються власнику.

Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

Власник за своїм бажанням володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності. Тобто він має право за своєю волею визначати фактичну та юридичну долю речі. Одним з видів визначення такої фактичної та юридичної долі речі і є знищення майна, що передбачається в статті, що коментується. Під знищенням треба розуміти таке використання майна в результаті якого воно припиняє своє існування назавжди. Іншими словами, знищення майна — це обставина реального життя, яка припиняє існування в подальшому конкретного об'єкта права власності. В результаті чого припиняються і самі відносини власності. Знищення майна відноситься до таких способів припинення права власності, коли власник за своїм бажанням добровільно припиняє своє право власності, або ж право власності припиняється поза волею власника в результаті випадку, непереборної сили або неправомірних дій інших осіб.

Якщо майно, що було знищено, підлягає державній реєстрації (див. ст. 182 ЦК та коментар до неї), то право власності на нього припиняється не з моменту знищення такого майна, а з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Думається, що положення частини другої статті, що коментується, є недостатньо коректним, бо якщо знищено об'єкт права власності (його немає), то право власності не може існувати далі незалежно від того, зареєстрована ця річ в державному реєстрі чи ні. Право власності — це речове право і воно існує остільки, оскільки є річ (об'єкт) і особа (суб'єкт), якій вона належить. З цього виходить, що як знищення речі, так і припинення існування суб'єкта права власності однаково припиняють відносини власності і ніяких додаткових дій для цього не потрібно.

Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору — судом.

5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому Іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Положеннями статті, що коментується, врегульовані правові відносини, пов'язані з припиненням права власності на земельну ділянку за рішенням органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у зв'язку з суспільною необхідністю. Викуп земельної ділянки як підстава припинення права власності займає окреме місце серед норм про припинення права власності. Це пов'язано з тим, що, в цілому, ця підстава припинення права власності не є характерною для приватноправового регулювання, тому що наділена нехарактерними для природи норм ЦК публічно-правовими рисами. Оскільки ця підстава передбачає врахування публічних інтересів шляхом обмеження (припинення) прав приватних осіб (тобто, відбувається задоволення публічного інтересу за рахунок приватних інтересів окремих осіб), то мають бути визначені не тільки порядок застосування цієї правової підстави, а й підстави її застосування. Засадничий характер при визначенні правил про регулювання підстав примусового припинення права власності носять положення ч.5 ст.41 Конституції України, згідно з якими «примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану». Тобто, у Конституції України передбачається два способи припинення права власності проти волі власника з мотивів суспільної необхідності: за умови попереднього відшкодування вартості майна, що відчужується, та за умови наступного відшкодування, останнє допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Серед положень ЦК не міститься визначення категорії суспільної необхідності, задоволення потреб якої є підставою для припинення права власності на землю. Примусове відчуження такого об'єкта права власності, як земельна ділянка, за умови попереднього відшкодування її вартості у ст.146 ЗК називається викупом земельних ділянок для суспільних потреб. Вичерпний перелік суспільних потреб, які можуть бути задоволені шляхом вилучення земельної ділянки, міститься у п.1 ст.146 ЗК, до таких суспільних потреб віднесені: під будівлі, споруди органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури та інші.

Викуп земельної ділянки є однією з підстав припинення права власності, передбачених ст. 346 ЦК, яка може бути застосована до припинення права приватної власності. Зі змісту статті, що коментується, випливає, що викуп може бути здійснений двома способами — у добровільному та примусовому порядку. У добровільному порядку викуп відбувається в разі наявності згоди власника ділянки. Згода власника на викуп своєї ділянки для суспільної необхідності передбачає досягнення домовленості щодо наступних питань: згода власника, в цілому, на викуп земельної ділянки, що передбачає як припинення права власності на саму ділянку, так і на споруди, будови, насадження як окремі об'єкти права власності, розташовані на ній; домовленість щодо форми, строків, розмірів плати та інших умов викупу ділянки; домовленість щодо надання власникові ділянки іншої земельної ділянки замість тієї, що вилучається, з врахуванням її вартості при визначенні викупної ціни; визначення вартості земельної ділянки, що буде надана замість тієї, що викуповується.

Перелік органів, наділених повноваженнями щодо прийняття рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, встановлений у ч.2 статті, що коментується. Ними є органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Ці повноваження закріплені у наступних нормах ЗК, а саме: у п.ґ) ст.12 — для сільських, селищних, міських рад, у п.в) ст.13 — для Кабінету Міністрів України, у п.ґ) ст.16 — для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, у п.ґ) ст.17 — для місцевих державних адміністрацій.

Орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити не пізніше ніж за один календарний рік до цього викупу. Цей строк імперативне визначений законом, тому не може бути зменшеним тим органом, що ухвалив рішення про викуп ділянки (як і іншим органом), а також подовженим без згоди цього органу за вимогою власника ділянки. Ці положення не позбавляють відповідний орган права повідомити власника ділянки про майбутній викуп за більш тривалий строк до моменту викупу ділянки.

Плата за земельну ділянку, що викуповується, набула назви у ЦК викупної ціни. За загальним правилом, викупна ціна визначається за домовленістю сторін. Підставою для визначення викупної ціни є вартість ділянки, що викуповується. Вона встановлюється згідно з грошовою та експертною оцінкою земель, що проводиться за відповідними методиками — Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасова), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, та Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Ці Методики є обов'язковими для органу, який ухвалив відповідне рішення при формуванні пропозиції власникові викупної ціни, яка включає певні складові, передбачені, зокрема, ч.5 та ч.б цієї статті, але мають застосовуватись з урахуванням положень як Земельного кодексу України, так і Цивільного кодексу.

Визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової ціни земельної ділянки і нерухомого майна. Під ринковою вартістю земельної ділянки та нерухомого майна розуміється та ціна, за якою зазначене майно могло би бути реалізованим у даній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу.

При визначенні вартості земельної ділянки має враховуватись категорія земель, її місцезнаходження тощо. Крім цього, якщо власнику земельної ділянки також належить і нерухоме майно, розташоване на ній, то викупна ціна має включати ринкову вартість цього нерухомого майна, яке викуповується разом з самою ділянкою. Якщо майно, що розташоване на ділянці, не належить власникові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст.351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі.

Викупна ціна може бути зменшена, якщо власнику ділянки, що викуповуватиметься, буде надана інша земельна ділянка, на суму вартості останньої. Це питання відповідно до положень ч. б цієї статті вирішується за домовленістю сторін, але слід враховувати, що згідно ч.4 ст.351 особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.