Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.

1. Ст. 301 ЦК гарантує фізичним особам право на особисте життя та його таємницю. Під поняттям «особисте життя» слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнені від «тягаря суспільних інтересів». Вперше подібне право з'явилось в англо-американській системі як право «прайвесі» (privacy), так зване право на приватність, зміст якого складало «право залишитись наодинці».

У певне протиріччя з правом на особисте життя та його таємницю вступає право на інформацію, передбачене ст. 302 ЦК, що вимагає комплексного аналізу вказаних норм.

Розглядаючи право на особисте життя у сенсі ст. ЗОЇ ЦК, слід виокремити декілька його складових:

а) право мати особисте життя включає в себе можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;

б) право визначати своє особисте життя. При цьому закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість, ЦК надає фізичній особі-носію можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя в залежності від власних інтересів та мети. Однак здійснення цього прав не повинно порушувати загальні межі цивільних прав (див. коментар до ст. 13 ЦК);

в) право на ознайомлення з обставинами особистого життя означає, що особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. При цьому це не означає, що таке повідомлення повинно проходити тільки особисто. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини дане особисте немайнове право може бути обмежене (див. коментар до ст. 302 ЦК);

г) право зберігати у таємниці обставини свого особистого життя означає, що фізична особа має можливість не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Можливість поширення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волі можливе лише на підставах та в порядку, що визначений законом, наприклад, коли обставини особистого життя фізичної особи містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, або ж у випадку, передбаченому п.2 ч.І ст.302 ЦК;

д) право вимагати захисту права на особисте життя здійснюється на підставах та в порядку, що передбачений Главою 3 та ст.ст.275-280, 1166-1168 ЦК (див. коментар до вказаних норм ЦК).

Право на особисте життя охороняється також ст.182 КК України.

2. Ст. 302 ЦК закріплює за кожною фізичною особою право на інформацію. Під поняттям «інформація» слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст.1 Закону України «Про інформацію»). При цьому об'єктом даного права є всі види інформації, до яких відносять: статистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правову інформацію,

інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію (ст. 18 Закону України «Про інформацію»), а також науково-технічну інформацію (ст. 1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»).

Право на інформацію включає в можливість вільного збирання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Під поняттям «збирання інформації» слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується «зберігання інформації», то це повноваження включає в себе можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження «використання інформації» означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким, не забороненим чинним законодавством, способом. Терміном «поширення інформації» ЦК позначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформації.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Спеціальний режим встановлює коментована стаття для інформації про особу. Під поняттям «інформація про особу» ЦК розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»). Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що ЦК встановлює можливість збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються. Тобто, особа має право в залежності від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому

особа самостійно визначає, які її персональні дані відносяться до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником.

Окрім цього фізична особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч.З ст. 32 Конституції України). При цьому, в період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо. До гарантій повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права відносяться:

а) обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформацію про фізичну особу;

в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами;

г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети;

д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст.31 Закону України «Про інформацію»).

Однак дане право фізичної особи може бути обмежено у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості складають державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Або ж медична інформація (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я) може бути обмежена, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст.39 Основ законодавства про охорону здоров'я).

Окремий правовий режим встановлений ст. 302 також і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.

Під поняттям «державна таємниця» слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»).

Що стосується поняття «конфіденційної інформації юридичної особи», то це поняття чітко законодавцем не визначається. І тому загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. 30 Закону України «Про інформацію»). До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною юридичною особою на власні кошти, або такою, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.

Специфіка правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи, полягає в тому, що ЦК не допускає збирання цієї інформації. Але в окремих випадках, що прямо передбачені законом, така заборона може бути і знята. Наприклад, у випадку, коли приховування даної конфіденційної інформації являє загрозу життю і здоров'ю людей.

Окрім повноважень, які складають зміст особистого немайнового права на інформацію, на фізичну особу покладається також і певний обов'язок — переконатись в достовірності даної інформації. Даний обов'язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізичних осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо.

Однак не кожна інформація потребує пересвідчення фізичної особи у її достовірності. Достовірність окремих видів інформації припускається. Так, наприклад, інформацію, яка подається посадовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), ЦК вважає достовірною. А це означає, що коли така інформація повторно поширюється фізичною особою, то вона не зобов'язана перевіряти її достовірність.

Окрім звільнення особи від виконання даного обов'язку ЦК також звільняє її і від відповідальності за невиконання цього обов'язку. Тобто фізична особа не може притягуватись до відповідальності за відшкодування майнової та/чи моральної шкоди, що завдана іншим особам у випадку, коли така інформація була спростована.

Здійснення права на інформацію забезпечується низкою гарантій, передбачених ст.10 Закону України «Про інформацію»:

а) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

в) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

г) створенням механізму здійснення права на інформацію;

д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

е) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, наприклад, у ст. 49 Закону України «Про інформацію».