Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.

Під інформацією мають на увазі сукупність певних відомостей та даних про події та явища, що були або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Цивільно-правовому регулюванню підлягає інформація, яка має реальну чи потенційну комерційну цінність та невідома третім особам. Характерним є те, що для виникнення інформації необхідна певна діяльність людини.

Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу, якщо це не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему захисту.

Розрізняють кілька різновидів інформації, яка є таємницею:

1) державна таємниця — це таємна інформація, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України.

2) комерційна таємниця — це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не є державною таємницею, розголошення якої може призвести до економічних втрат;

3) службова таємниця — це узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежений. Зміст, відомий особі, виконавцю службових обов'язків до розголошення заборонений;

4) професійна таємниця передбачає нерозголошення відомостей стосовно економічної та особистої діяльності клієнтів, отриманої банками та службовцями цих установ у процесі професійної діяльності;

5) конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і можуть бути поширені за їхнім бажанням та на встановлених ними умовах.

Відповідно до ст. 200 ЦК особа має право на надання, отримання, та поширення інформації. Збір, зберігання, використання інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускається; інформація яка є державною таємницею чи конфіденційною інформацією юридичної особи не підлягає розголошенню.

Стаття, що коментується, передбачає захист прав користувачів будь-якою інформацією, але за умови, що ця інформація не підпадає під охорону норм патентного, авторського та іншого спеціального законодавства.

Правила ст. 200 ЦК поширюються на захист організаційної, технічної та комерційної інформації, яка включає секрети виробництва («ноу-хау») як особливого об'єкта цивільних прав. Інформація повинна мати «комерційну цінність», тобто виступати об'єктом ринкового обороту. Умовою надання захисту виступає дотримання правокористувачем всіх необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. При дотримані цих вимог під правила статті підпадають будь-які знання, а також практичний досвід спеціалістів, які використовуються у різних галузях господарської діяльності: виробництво, торгівля, менеджмент, маркетинг та інші управлінські послуги. Правокористувач на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей. Виняток із загальної норми регулюється законом або іншим правовим актом.

Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною цінністю (хоча ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на розголошення ґрунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери діяльності.

Певні категорії працівників діяльності зобов'язанні зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ в зв'язку з виконанням роботи або службових обов'язків (банківський службовець, робітник зв'язку, податковий інспектор, лікарі, страховий агент.)

У той же час будь-яка особа, яка самостійно і добросовісно стала здобувачем такої ж інформації має право розпоряджатися нею на свій розсуд.

Інформація, яка охороняється, може бути використана іншими особами при дотриманні таких умов: отримання інформації законним шляхом і отримання дозволу права здобувача на таке використання. Відносини між правонабувачем (ліцензіаром) і користувачем (ліцензіатом), оформляється ліцензійним договором.

Права на комерційну інформацію входять до комплексу виключних прав, які складають предмет договору комерційної концесії. Елементи ліцензійного договору можуть бути включені в інші цивільно-правові договори (договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, підряду, на створення акціонерного товариства. В усіх договорах, які передбачають передачу на використання відомостей, які складають комерційну таємницю, на користувача повинен бути покладений обов'язок дотримувати конфіденційність. Для окремих видів договорів така умова передбачається у ст. 862 ЦК.

Основним цивільно-правовим способом захисту є відшкодування завданих правонабувачем збитків. При визначенні їх розміру слід врахувати як реальну шкоду, так і втрачену вигоду (див. коментар до ст. 22 ЦК).

здоров я, життя; честь, гідність І ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

2. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою

соціальною цінністю.

Особисті нематеріальні блага — це блага, які позбавлені економічного (майнового) змісту, нерозривно пов'язані з суб'єктом права, визнані суспільством і потребують правової охорони. Нематеріальні блага фізичні особи набувають у силу народження, а немайнові права набуваються фізичними та юридичними особами в силу припису закону.

Конституція України визнала за громадянами низку немайнових благ. Це зумовило необхідність врегулювання їх у цивільному законодавстві. До особистих немайнових благ ст. 201 ЦК відносить: здоров'я, життя, честь, гідність, ділова репутація, ім'я (найменування), авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Перелік особистих немайнових благ цієї статті не є вичерпним. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Цивільно-правовий захист нематеріальних благ (немайнових прав) можливий у таких випадках:

1) сутність порушеного права (блага) і характер наслідків цього порушення допускає можливість використання загальних способів цивільно-правового захисту (див. коментар до ст. 16 ЦК);

2) для захисту цих прав передбачені в ЦК спеціальні способи. Такі способи встановлені для захисту честі, гідності та ділової репутації громадян та юридичних осіб (див. коментар до ст. 23 ЦК); для захисту права на ім'я (див. коментар до ст. 296 ЦК України.); для захисту інтелектуальної власності (див. коментар до кн. IV ЦК).

Для захисту нематеріальних благ одночасно можуть бути використані як спеціальні, так і загальні способи захисту. Серед загальних найчастіше використовують такі, як відшкодування завданих збитків та компенсація моральної шкоди (див. коментар до ст. 22, 23 ЦК).

Стаття 201. Особисті немайнові блага

1. Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є:

Розділ IV

ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО

Глава 16

ПРАВОЧИНИ

Параграф 1.

Загальні положення про правочини

Стаття 202. Поняття та види правочинів

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Положення коментованої статті стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації тощо правовідносин. При цьому він може бути водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління;

3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;

4) воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Ст. 203 ЦК розрізняє односторонні правочини і договори (двосторонні та багатосторонні правочини).

Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони (наприклад, волевиявлення спадкодавця-заповідача при складанні заповіту). При цьому слід мати на увазі, що згадана «одна сторона» може бути представлена однією або кількома особами (ч. З ст. 202).

Двосторонній або багатосторонній правочин є договором. Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (див. коментар до ст. 626 ЦК).

Прикладом двостороннього правочину може бути договір купівлі-продажу, оренди, дарування та ін. Прикладом багатостороннього правочину (багатостороннього договору) є договір про спільну діяльність (див. коментар до ст. 1130 ЦК). При цьому на кожній стороні як двостороннього, так і багатостороннього правочину може виступати кілька осіб.

Класифікація правочинів можлива і за іншими критеріями. Зокрема, розрізняють:

1) правочини реальні та консенсуальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов. З цього моменту правочин вважається укладеним і у його сторін виникають цивільні права і обов'язки. Таким договором є, наприклад, купівля-про-даж. Для реального правочину необхідна і домовленість сторін, і передача речі. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін цього договору не виникають;

2) правочини сплатні та безоплатні.

У безоплатних угодах обов'язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна зі сторін. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій стороні. Сплатні правочини характерні наявністю зустрічного майнового еквівалента. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість;

3) правочини абстрактні та каузальні. Правочини, де вказано на підставі їхнього

укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина договорів цивільного права. Абстрактними вважаються правочини, в яких не визначено підстав їхнього здійснення. Прикладом абстрактного правочину є видача векселя (див. коментар до ст. 198 ЦК);

4) правочини строкові та безстрокові.

У безстроковому правочині терміни та строки не застерігаються. Такий правочин, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї зі сторін (наприклад, договір оренди, укладений на невизначений термін). Строковим є правочин, у яких визначено момент виникнення у його сторін прав і обов'язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо. Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків пов'язується з настанням події, що має бути в майбутньому і щодо якої невідомо, настане вона чи ні (див. коментар до ст. 212 ЦК).

Можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їхнього вільного волевиявлення), усні та письмові(див. коментар до ст. 205 ЦК), умовні та безумовні (див. коментар до ст. 212 ЦК), біржові (такі, що укладаються на біржах і відносно біржових товарів) і небіржові та ін.

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину