Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.



Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги, що випливає з невід'ємного права на життя, передбаченого ст. 57 Конституції України і ст. 282 ЦК (див. коментар до ст. 282).

Зміст поняття «медична допомога» не розкривається ні в Конституції України, ні в Основах законодавства України про охорону здоров'я, ані в інших нормативних актах. Залишається нормативне не визначеним І поняття «медична послуга», співвідношення його з поняттям «медичної допомоги». Поняття медичної послуги логічно ширше поняття медична допомога, однак, у відповідності зі ст. 49 Конституції України медична допомога повинна надаватися безкоштовно. Медичні ж послуги у випадках, передбачених законом, можуть надаватися і за оплату.

Надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги надається поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів і інших акредитованих установ охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, що мають на це відповідний дозвіл. До видів такої допомоги відносяться консультація лікаря, проста діагностика і лікування основних розповсюджених захворювань, травм і отруєнь, профілактичні міри, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна (перший рівень) лікувально-профілактична допомога надається переважно по територіальному принципу сімейними лікарями та іншими лікарями загальної практики. Спеціалізована (другий рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, що мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Високоспеціалізована (третій рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарем чи групою лікарів, що мають відповідну підготовку в області складних для діагностики і лікування захворювань, у випадку лікування хвороб, що вимагають спеціальних методів діагностики і лікування, а також з метою встановлення діагнозу і лікування захворювань, які рідко зустрічаються.

У випадках, коли надання допомоги можливо тільки за межами України, громадяни можуть направлятися на таке лікування в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановлена кримінальна відповідальність (ст. 139 КК).

Розвиток правосвідомості і вдосконалення реалізації правових відносин в області охорони здоров'я ґрунтується на визнанні пацієнта рівноправним партнером з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря.

Таке право припускає вільний вибір пацієнта: користатися чи ні послугами по наданню медичної допомоги.

Право на вибір лікаря дозволяє пацієнту звернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеного керівником лікувальної установи чи підрозділу.

Рівність відносин учасників (правовідносини), що виникають у системі «лікар-пацієнт» припускає, що і лікар може відмовитися від подальшого піклування про пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення, правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи. Умовою такої відмови є відсутність загрози життю хворого і здоров'ю населення.

Згода на надання медичної допомоги відповідно до «Декларації про розвиток прав пацієнтів у Європі», затвердженої на європейській нараді по правах пацієнта в 1994 р., має бути забезпечена «інформаційно». Тобто, це така згода, що вільно висловлена особою, здатною розуміти значення своїх дій, за умови попереднього надання їй доступним способом інформації про характер її захворювання, прогноз можливого розвитку, мету, порядок і тривалість надання медичної допомоги, способи діагностики і лікування, побічні ефекти і альтернативні методи лікування.

Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідки такої відмови чи переривання втручання повинні бути йому роз'яснені.

Якщо відсутність згоди може привести до тяжких наслідків, лікар зобов'язаний роз'яснити це пацієнту. Якщо і після цього він відмовляється від медичного втручання, лікар має право взяти в нього письмове підтвердження відмови, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо ж така відмова заявлена законним представником пацієнта і може мати тяжкі наслідки, лікар зобов'язаний повідомити про це орган опіки і піклування.

Разом з тим, стан хворого не завжди дозволяє йому вільно висловити свою волю на медичне втручання. Коли такий стан загрожує життю і здоров'ю і є екстрені показання до проведення медичного втручання, слід припускати, що така згода існує. В аналогічних ситуаціях з недієздатними особами виправдане медичне втручання за умови, що дістати згоду законного представника в необхідний термін неможливо.

Питання про припинення медичної допомоги є одним з дискусійних, що потребує більш детальної правової регламентації.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я, активні заходи для підтримки життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття і критерії смерті встановлюються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. визначає правові й організаційні основи забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи з пріоритету прав і свобод людини. Під психіатричною допомогою розуміється комплекс спеціальних мір, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, соціальну реабілітацію осіб, що страждають психічними захворюваннями.

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я

Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.

Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другої цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Поняття «повноліття» згідно з нормами ЦК пов'язане з виникнення повної дієздатності (див., коментар до ст. 34 ЦК). Дієздатні особи вправі одержувати повну і достовірну інформацію про стан свого здоров'я. У відношенні неповнолітніх і недієздатних осіб таким правом користуються їхні батьки (усиновлювачі) опікуни, піклувальники. Це не означає, що принцип правдивості не стосується відносин медичного працівника з дітьми і недієздатними, однак він випливає не з закону, а з загальних вимог медичної етики.

Під достовірною інформацією слід розуміти таку, яка не викликає сумніву в її об'єктивності (результати медичних, діагностичних досліджень, консультативні висновки лікарів-фахівців, поставлений діагноз, прогноз захворювання і т.п.). Формування в хворого медичним працівником неправильного уявлення про суть хвороби з метою підбадьорити хворого, відгородити від зайвих переживань і створити ілюзію повної безпеки як стану хворого, так і методів лікування і діагностики неприпустимо. Повідомлення таких неправдивих відомостей порушує право на інформацію про стан здоров'я. Спроби сховати правду не завжди позитивно впливають на хворого, іноді вони викликають у нього сумнів у правильності діагнозу, компетенції лікаря.

Крім того, хворому (і особам, зазначеним у п. 2 статті, що коментується), надано право ознайомлення з медичною документацією, звідки хворий може почерпнути відомості, які стануть в протиріччі з інформацією, повідомленою лікарем. Медична документація має бути надана за вимогою хворого чи законного представника. Основними медичними документами є історія хвороби і амбулаторна карта хворого, однак, можуть бути й інші, які стосуються лікування і догляду. Має значення правильне оформлення медичної документації. Форма і вимоги до ведення таких документів установлюються Міністерством охорони здоров'я.

Повнота інформації передбачає повідомлення усіх відомих медичному працівнику даних про стан здоров'я, у тому числі важкості і перебігу хвороби, можливих її наслідках, можливих медичних втручаннях, включаючи відомості про потенційний ризик і ефективність кожного втручання, альтернативних методах лікування і діагностики, наслідках відмови від них, і ін.

Відповідно до «Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі», прийнятої в 1994 р., інформація повинна надаватися пацієнту з урахуванням рівня його розуміння і з мінімальним вживанням незнайомої для нього спеціальної термінології. Якщо пацієнт не володіє мовою даної місцевості необхідно, по можливості, забезпечити переклад необхідної інформації.

Оскільки закон надає фізичній особі право на одержання інформації про стан свого здоров'я, то правомірна і добровільна відмова від такого права.

У випадку відмови у наданні або навмисного приховання медичної інформації від пацієнта, членів його чи родини законного представника, ці особи можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо в суд, або за їхнім вибором, у медичну установу чи органи охорони здоров'я.

Разом з тим, стаття, яка коментується, передбачає, що обсяг інформації про стан здоров'я визначається фізичним і психічним станом особи, важкістю захворювання. Право медичного працівника надати неповну інформацію про стан здоров'я хворого, припускає можливість умовчання про деякі установлені факти. Це виявлені в ході діагностики і лікування показники стану здоров'я хворого, які можуть викликати небажані наслідки в психологічному і соціальному плані. Якщо хворим є неповнолітній або недієздатний, то в одержанні повної інформації можуть бути обмежені не тільки хворий, але і його батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Такі небажані наслідки виявляються у виникненні негативних емоцій, депресії, нервових і психічних розладах, і можуть спричинити ускладнення перебігу хвороби, виникнення ятрогенних патологій, обумовлених одержанням такої інформації, а в деяких випадках і суїцид. Закон не передбачає перелік станів хворого, у яких медичний працівник вправі повідомити неповну інформацію і не передбачає обсяг «правди», що повинна бути в будь-якому випадку відома хворому. По сформованим морально-етичним нормам прихованню підлягає діагноз злоякісного захворювання, прогноз настання швидкої смерті. Чим важче і небезпечніше захворювання, тим більше підстав скористатися правом надання неповної інформації.

Замовчування не слід плутати з повідомленням свідомо неправдивих відомостей про стан здоров'я хворого. Медична психологія виробила значну кількість правил про те, як говорити про прогноз хвороби з хворими різних вікових і соціальних груп, що страждають захворюваннями різної важкості. Ці правила повинні бути враховані при визначенні «дози» інформації, про яку мова йде в даній статті.

У цьому випадку має бути обмежений і доступ до деяких відомостей, які містяться в медичній документації.

Повідомлення неповної інформації про стан здоров'я хворого є не обов'язком, а правом медичного працівника. Разом з тим морально-етичні принципи медичної деонтології, пропонують у кожному конкретному випадку розібратися: які відомості необхідно сховати і відносно якого пацієнта.

У випадку смерті фізичної особи членам її сім'ї чи уповноваженим нею при житті особам надане право брати участь у з'ясуванні причин смерті. Коло осіб, яких можна вважати членами родини, законодавче не визначене, однак за загальним правилом до них можна віднести як родичів, так і інших осіб, які до смерті фізичної особи проживали з нею однією родиною. Оскільки прижиттєве розпорядження щодо осіб, яких фізична особа уповноважила брати участь у дослідженні причин смерті, не вимагає будь-якої спеціальної форми, зафіксовано воно може бути як у самостійному документі, так і в історії хвороби або договорі, укладеному фізичною особою з лікувальною установою на надання медичної допомоги. У випадку незгоди громадянина з висновками медичної експертизи про причини смерті, може бути проведена альтернативна експертиза або патологоанатомічне дослідження.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.186.43 (0.01 с.)