Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Для усвідомлення змісту та правового значення норм цієї статті, як і Глави 27 в цілому, треба виходити насамперед з того, що відповідно до статті 9 ЦК, положення цього законодавчого акта застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання землі та інших природних ресурсів, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

З моменту розробки проекту ЦК, земельне законодавство України збагатилося новими законами та іншими нормативними актами, які регулюють відносини власності на землю. Основним законодавчим актом у цій сфері, яким докладно врегульовані означені відносини, є новий Земельний кодекс України від 25 жовтня

2001 р., що набрав чинності з 1 січня 2002 р. У зв'язку з цим у процесі доопрацювання проекту ЦК більшість його норм, покликаних регулювати відносини щодо використання землі, було переформульовано шляхом імплементації положень Конституції України та нового ЗК, проте решту норм залишено без відповідних змін, що породило певні колізії норм означених кодексів.

Норма частини 1 статті, що коментується, є імплементацією частини 1 статті 14 Конституції України та частини 1 статті 1 ЗК, відповідно до яких земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Поняття «національне багатство» не має у законодавстві чіткого нормативного визначення. Його юридичний зміст, як здається, полягає, насамперед, у залишенні державою за собою значного обсягу прав щодо публічно-правового регулювання земельних відносин, в тому числі шляхом встановлення обмежень права власності на землю у публічних інтересах. Таке ставлення законодавця до землі викликано її важливішими властивостями як головної екологічної цінності, що обумовлює існування людини як біологічного виду, майже єдиного просторово-операційного базису для розміщення об'єктів життєдіяльності та основного та незамінного засобу виробництва у сільському та лісовому господарстві. Необхідність для життя людини, просторова обмеженість, незамінність та інші природні властивості землі потребують виконання державою своїх обов'язків щодо соціальної справедливості у формуванні відносин земельної власності, та екологічно безпечного характеру використання землі і закріплено у статті 16 Конституції України як обов'язок держави.

Проявом особливої уваги держави до охорони земель є зміст частини 7 статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Питанням охорони земель присвячено Розділ VI ЗК, який визначає охорону земель як систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель включає: обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування; захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пере-осушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; збереження природних водно-болотних угідь; попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь. Окрему увагу ЗК приділяє регулюванню відносин, пов'язаних із розробкою стандартів та нормативів у галузі стандартизації і нормування у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів, охороною земель від забруднення небезпечними речовинами, особливостями використання техногенно- забруднених, деградованих і малопродуктивних земель. Основними засобами реабілітації порушених, еродованих та малопродуктивних земель є їх рекультивація та консервація. Порядок консервації земель встановлено Наказом Держкомзему України від 17 жовтня 2002 р. № 175. Поряд із самими земельними ділянками, окремим об'єктом особливої охорони вважаються ґрунти, біологічні властивості яких повинні зберігатися незалежно від цільового використання самої земельної ділянки.

Найважливішими програмними правовими актами, що регулюють питання охорони земель як основного національного багатства, крім Конституції України та ЗК є Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР, Закон України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.» від 21 вересня 2000 р. № 1989-ІП. Відповідно до частини 2 статті 164 ЗК розроблено проект Закону України «Про охорону земель», який зараз знаходиться на розгляді у Верховній Раді.

Частина 2 статті 373 ЦК, як і частина 2 статті 14 Конституції України та частини 2, 3 статті 1 ЗК, підкреслюють гарантованість права власності на землю. Ці гарантії мають конституційний рівень закріплення і стосуються усіх форм власності на землю. Відповідно до статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. У той же час, власність зобов'язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Одною із важливих конституційних гарантій стабільності відносин власності на землю є встановлення частиною 2 статті 14 Конституції України можливості набуття і реалізації

громадянами, юридичними особами та державою права власності на землю виключно на підставі закону (див. ст.374 ЦК).

Стаття, що коментується, не містить визначення поняття земельної ділянки, хоча у частині 3 і визначає просторові межі поширення права власності на неї. Означена норма є імплементацією частин 2, 3 статті 79 ЗК, яка у частині 1 визначає земельну ділянку як частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Відповідно до частин 4, 5 статті, що коментується, власник земельної ділянки має право використовувати на свій розсуд відповідно до цільового призначення саму земельну ділянку, а також все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. При цьому право використовувати все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб було аналогічним чином зафіксовано у проекті чинного Земельного кодексу, але було вилучено на стадії доопрацювання проекту і в остаточний текст не вийшло. Це пов'язано з тим, що чинні акти природоресурсового законодавства роблять реалізацію згаданої норми майже неможливою, принаймні у частині, що виходить за межі прав землевласників, встановлених у статті 90 ЗК (див. ст. 374 ЦК). Що стосується використання «на свій розсуд» власником самої земельної ділянки, то таке право жорстко обмежено її цільовим призначенням, порушення якого є однією з підстав примусового припинення права власності на земельну ділянку. Проте це не означає, що власник назавжди «прив'язаний» до певного цільового призначення ділянки. Відповідно до статті 20 ЗК, зміну цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, може бути здійснено відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 502.

Стаття 374. Суб'єкти права власності на землю (земельну ділянку)