Суспільний прогрес і соціальне прогнозування

 

План

II. Суть суспільного прогресу, його критерії та типи

Суспільний прогрес, його критерії

Типи суспільного прогресу

III. Єдність і різноманітність світової історії.

Багатоманітність історії

Причини різноманітності світової історії

Історичні передумови єдності історії

IV. Майбутнє: проблеми соціального прогнозування.

Поняття соціального прогнозування

Характеристики соціального прогнозування.

На порозі у нове тисячоліття.

V. Висновок.

Література.

Суть суспільного прогресу, його критерії і типи

Суспільний прогрес, його критерії

Тривалий час у філософській і соціологічній літературі суспільний прогрес розглядався переважно як прогрес матеріального виробництва, в межах якого людина поставала як його засіб. Життя підтвердило неспроможність цьго спрощеного розуміння історії, довело неохідність розглядати суспільство як складну систему, де всі сторони взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Людина посідала в цій системі центральне місце.

Питання про суспільний прогрес, його сутність і роль у житті суспільства цікавило мислителів багатьох поколінь. Переважна більшість з них не могла дати наукове висвітлення цієї проблеми. Тільки з відкриттям матеріалістичного розуміння історії, появилась можливість розкрити сутність суспільного прогресу, джерело розвитку суспільства, його рушійні сили і критерії.

Основні ознаки суспільного прогресу знайшли відображення у працях основоположників діалектико-матеріалістичної філософії. Вони вважають, що суспільний прогрес необхідно досліджувати в аспекті соціально-діяльнісної сутності людини. Сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є основним процесом свідомої, цілеспрямованої, перетворюючої дії на навколишній світ і на саму людину, для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку. Ця сутність проявляється в діалектиці потреб і діяльності, де потреби постають вихідним імпульсом життєдіяльності, а діяльність - способом задоволення, відтворення і народження потреб. Слід зазначити, що сутність людини не залишається незмінною. Тому процес становлення і розвитку людини доцільно розглядати як складний діалектичний процес.

Таким чином, суспільний прогрес – це процес безперервного становлення і розвитку людської сутності, що постає як неухильне вдосконалення самої життєдіяльності, здібностей людей по забезпеченню необхідних умов свого існування.

Дослідження суспільного прогресу, його сутності і тенденцій, тісно пов'язане з проблемою його критеріїв. У літературі існують різні погляди на те, що є критерієм прогресивного, поступального розвитку суспільства. Складність даного питання полягає в тому, що суспільний прогрес є явищем складним і багатогранним. Крім того, він характеризується різними особливостями на різних ступенях людської історії. Важливо і те, що суспільний прогрес можна досліджувати як з точки зору самої сутності прогресу (до конкретно-історичних особливостей його здійснення на різних етапах історії і в різних країнах), так і з точки зору співвідношення між собою різних його ступенів (первіснообщинного, рабовласницького, феодального) в історичному розвитку суспільства.

Розглядаючи питання про критерії суспільного прогресу дослідники приводять, як правило, відоме твердження, що стан продуктивних сил являє собою основний критерій всього суспільного розвитку. Оскільки задоволення життєвих потреб людини, в якому матеріальне виробництво знарядь праці набуває особливого значення, процес матеріального виробництва становить у життєдіяльності людини головну сферу її діяльності. Виникнення матеріального виробництва, зумовлює виникнення всієї системи суспільних відносин.

Як уже зазначалося, сутність людини, маючи складну внутрішню структуру, знаходить своє реальне втілення в становленні і розвитку суспільства як цілісної системи. Варто нагадати, що суспільство в цьому разі розглядається водночас і як складна система, і як суб'єкт соціальної дії. З огляду на це, найбільш загальним критерієм суспільного прогресу, який охоплює всі аспекти сутності людини, є рівень людської свободи і творчості. Саме на рівні свободи і творчості відображається рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних відносин (насамперед виробничих). Вони визначають спосіб, ступінь і характер задоволення потреб людей, а також зміст і масштаби освоєння людьми навколишньої дійсності.

Рівень свободи та творчості розкриває ступінь розвитку всіх сутнісних сил людини, ступінь панування її над зовнішніми силами і силами своєї власної природи.

Зазначений рівень показує, в якій мірі людина здатна перетворюючи навколишній світ і саму себе, забезпечити життєдіяльність усього суспільства як цілісної системи і кожної людини зокрема. Такий підхід до виділення критеріїв суспільного прогресу є основою для їх визначення стосовно конкретно-історичних форм прояву цього прогресу в різних країнах.

Людство завжди цікавили критерії суспільного прогресу. Були такі критерії: освіта, наука, мораль, краса, любов, роль видатних осіб, розвиток продуктивних сил, виробничих відносин. В історії соціології довший час вважалося, що критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил. Це була хибна думка, тому, що продуктивні сили існують в єдності з виробничими відносинами. Тому, на сьогоднішній день, критерієм суспільного прогресу є кількісний і якісний розвиток продуктивних сил, в єдності з виробничими відносинами. Корені суспільного прогресу необхідно шукати в матеріальному житті суспільства.

Розкриття сутності і основи критеріїв суспільного прогресу є недостатнім для розуміння історичного розвитку суспільства (причин і характерів цього розвитку). Тому, дуже важливим у дослідженні суспільного прогресу є питання про його джерела та історичні типи.

При вирішенні питання про джерела суспільного прогресу серед дослідників цієї проблеми єдності не має, хоча більшість виходить з того, що зазначене джерело слід шукати в суперечностях. Разом з тим, у питанні про те, яку суперечність слід вважати джерелом суспільного прогресу, існують різні погляди.

Найбільш поширеною є думка, згідно з якою загальносоціологічною суперечністю суспільного розвитку є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами.

При цьому підкреслюється, що процес розв'язання суперечності знаходиться у відповідності рівня розвитку продуктивних сил виробничим відносинам.

Поширений також погляд, за яким основною суперечністю суспільного розвитку є суперечність між неухильно зростаючими матеріальними, культурними потребами людей, з одного боку, і досягнутим рівнем виробництва - з іншого.

Якщо суспільний прогрес є процесом становлення і розвитку сутності людини, то це джерело слід шукати саме в суперечностях людської сутності, яка проявляється в діалектиці потреб і діяльності. При цьому, потреби становлять певну систему, якій відповідає і певна система видів діяльності.

Таким чином, основна суперечність суспільного прогресу в цілому є суперечністю між потребами і можливостями їх задоволення, зумовленими досягнутим рівнем виробництва.

На відміну від природи, де суперечність як джерело розвитку є водночас і його рушійною силою, в суспільстві проблема джерел розвитку і рушійних сил набуває більш складного характеру. Це пояснюється тим, що в суспільстві об'єктивні закони його розвитку реалізуються через цілеспрямовану діяльність людей, зацікавлених у забезпеченні необхідних умов задоволення своїх потреб, свого існування, функціонування і розвитку. Інтереси людей, груп, класів не завжди збігаються з напрямком дії об'єктивних законів. Ця діяльність людей може сприяти поступальному розвитку суспільства, або гальмувати його. Тому під рушійними силами суспільного прогресу слід розуміти ті соціальні сили, завдяки дії і взаємодії яких здійснюється розв'язання і відтворення суперечностей, що являють собою джерело розвитку суспільства.

Типи суспільного прогресу

В історії розвитку суспільства виділяють два основних типи суспільного прогресу: антагоністичний і неантагоністичний. Спільним для цих типів є те, що розвиток суспільства, його поступальне сходження до більш досконалих форм суспільної організації починається з виробництва і вдосконалення знарядь праці. Вдосконалення знарядь праці зумовлює необхідність розвитку і вдосконалення самої людини, як головної продуктивної сили.

Важливою особливістю антагоністичного прогресу було те, що в умовах первісного суспільства, суб'єктом соціальної діяльності виступала община. Потреби індивіда задовольнялися в межах общини, завдяки функціонуванню її як єдиного цілого. Потреби общини, процес їх задоволення і відтворення відбувався через задоволення потреб кожного індивіда. Здійснюючи процес виробництва, вона забезпечує своє існування та існування кожного індивіда, тобто основна суперечність суспільного прогресу (між потребами і досягнутим рівнем виробництва), у первісному суспільстві, знаходилась у продуктивних силах та способі виробництва. Низький рівень розвитку самої людини і знарядь праці зумовлювали необхідність сумісної праці, безпосередній зв'язок виробника із знаряддям праці, рівнозначне місце членів общини в системі виробництва. Рушійною силою суспільного прогресу були об'єднані дії членів общини як цілого, що забезпечувало необхідні умови для її існування і розвитку. Низькому розвитку продуктивних сил і суспільних відносин відповідали низький рівень свободи і творчості.

З вдосконаленням знарядь праці, розвитком людини і її потреб, зросла і продуктивність праці, яка обумовила розподіл і спеціалізацію праці в середині общини. Внаслідок цього, суспільна власність на засоби виробництва поступається місцем приватній власності, рівність місця індивідів у системі виробництва – соціальній нерівності.

З розподілом суспільства на класи виникає новий тип суспільного прогресу – неантогоністичний, який включає в себе рабовласницьку, феодальну і капіталістичну формації. Головною продуктивною силою в цьому суспільстві стають пригноблені маси, які не маючи власності на засоби виробництва, не могли користуватися виробленими благами, задовольняти свої потреби. Для забезпечення свого існування, вони були змушені вести боротьбу проти експлуататорів і панівних виробничих відносин. Необхідність цієї боротьби визначалася також тим, що з розподілом суспільства на класи, інтерес панівного класу став рушійним фактором виробництва в цілому. Панівні класи забезпечуючи задоволення своїх потреб та інтересів, розвивали у відповідності з ним і виробництво, що значною мірою здійснювалося за рахунок експлуатації пригноблених. В цьому випадку, людина стала, насамперед, засобом здійснення суспільного прогресу.

Таким чином, новий тип суспільного прогресу характеризується тим, що з розподілом суспільства на класи основна суперечність його розвитку переміщувалася зі сфери продуктивних сил у сферу взаємозв'язків між продуктивними силами і виробничими відносинами та виступає як суперечність між ними.

На сучасному етапі суспільного розвитку капіталізм, здійснивши науково-технічну революцію і пристосувавши свої виробничі відносини до наявного рівня розвитку продуктивних сил, пішов класичним шляхом економічного лібералізму. Тим самим, це суспільство виявило значні можливості для прогресивного розвитку. Особливого значення набули інтеграційні процеси, які охопили практично всі сторони соціального життя. Зазначені обставини обумовили виникнення ситуації, в якій загальнолюдське набуває головного значення.

Із подальшим посиленням взаємозв'язку між усіма сферами життєдіяльності, не тільки в окремих країнах, але і в усьому світі все більшого значення набувають потреби, вирішення яких торкається всього людства. Своє вираження ці потреби знаходять у глобальних проблемах. Під глобальними проблемами, розуміють комплекс життєво важливих питань, від вирішення яких залежить саме існування і розвиток цивилізації. Невирішення глобальних проблем, створює серйозну загрозу для сучасного та майбутнього людства. І навпаки, своєчасне їх розв'язання відкриває широкі перспективи розвитку, створює сприятливі умови для прискорення суспільного прогресу.

Отже, однією з характерних особливостей суспільного прогресу на сучасному етапі, є його тісний зв'язок з глобальними проблемами. Без врахування цього зв'язку, того впливу глобальних проблем на розвиток історичного процесу, неможливо зрозуміти зміст і напрям розвитку суспільства.

Кінець другого тисячоліття можна з повним правом віднести до найкритичнішого періоду в історії людства. Причина кризи полягає в постійно зростаючій диспропорції науково-технічного і соціального розвитку, коли рівень самосвідомості людства, як єдиного цілого, почав згубно відставати від його технічного розвитку. Ця кричуща диспропорція ставить під сумнів можливість дальшого існування цивілізації на Землі.

 

Єдність і багатоманітність світової історії.

Історія людства – це історія багатьох народів і держав, країн і регіонів, культур і цивілізацій. Історія – наповнена багатьма унікальними подіями життя людства, у часі і просторі.

Завдання історичної науки полягає а описі історичних подій враховуучи конкретні імена, дати. З давніх часів склалося уявлення про історію як про вчителя життя, чиї уроки дозволяють здобути мудрість, здатність орієнтуватися у стрімкому вирі суспільних подій.

Багатоманітність історії

Починаючи з глибокої давнини у свідомості людей появився поділ на "ми" і "вони", на "моє" і "чуже плем'я", на "близький" і "далекий світ". Такий поділ відображав реальні умови існування. Для греків чи римлян, було нормальним протиставлення своєї общини, держави – варварам.

В таких умовах навіть не виникало думки про єдність людства, тим більше, що знання про далекі країни були незначними, а більша частина світу була зовсім невідома.

З плином часу, великі географічні відкриття, розвиток мореплавства і торгівлі розширили кругозір європейців і виявили, з однієї сторони, наявність спільних рис у різних народів, а з іншої – глибокі розбіжності у культурі, способі життя, релігії, соціальному устрої, рівні економіки. Тому матеріалу для протиставлення країн, народів, культур було більш ніж достатньо. На основі цього виникає ідея їх абсолютної несхожості, самостійності розвитку даної країни або народу. В першій половині XX століття в рамках цієї тенденції виникла теорія "локальних культур" О.Шпенглера, викладена в книзі "Закат Европы", і теорія багатоманітності цивилізації А.Тайнбі, покладена в основу багатотомної праці "Дослідження історії". Обидва вони не признавали існування єдиної історії людства, ділили її на багато самостійних потоків.

О. Шпенглер вважав, що кожна культура живе, підпорядковуючись притаманним тільки їй принципам. Вона проходить періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі, а історія в цілому представляє собою існування і зміну різних культур. А.Тайнбі виявив в історії багато локальних цивілізацій, кожна з яких проходить ряд етапів свого життєвого циклу. Правда, він вважав, що в майбутньому можлива єдність людства на основі релігії, у сфері душі.

Причини багатоманітності історії.

Багатоманітність історії існує в часі та просторі. В часі – це різні етапи історичного розвитку, епохи. В просторі – різноманітність соціального життя, одним із основних джерел котрого є нерівномірність історичного розвитку. Вона появилась внаслідок того, що не всі, а лише деякі племена почали переходити від полювання до землеробства. Племена, які займались землеробством,, знаходились у кращих умовах, оскільки вели осілий спосіб життя. Внаслідок цього, були закладені основи для подальшого прогресу – розподіл праці, виникнення міст, перехід до цивілізації. Основним фактором, котрий сприяв появі племен, які займалися землеробством, був вплив природніх умов. Обробітком землі почали займатися племена, які проживали на території з сприятливими географічними умовами.

Звідси слідує висновок, що різноманітність природніх умов є однією з причин багатоманітності історії.

Нерівномірність історичного розвитку обумовлена і тим, що більш розвинуті продуктивні сили здатні дальше розвиватися більш швидкими темпами. Тому суспільства з різним рівнем виробничих сил живуть, немовби, в різному історичному часі.

Крім природнього середовища в якості фактора різноманітності виступає історичне середовище, зовнішнє для даного суспільства. Воно здійснює досить сильний вплив на характер і напрямок історичних процесів. Ступені історичного процесу, котрі є необхідними для людства в цілому, не є обов'язковими для конкретної країни чи народу. Деякі країни змогли обминути повністю або частково одну із формацій, наприклад, перейти від від первіснообщинного ладу до феодалізму (древні германці, слов'яни).

Корені концепції різноманітності культур та цивілізацій полягають в односторонній інтерпретації багатоманітної людської історії. З іншого боку, між культурами та цивілізаціями існують не тільки розбіжності, іле й спільні ознаки, які їх об'єднують.

Історичні передумови єдності історії.

Розвиток економічних зв'язків та процес формування єдиного світового ринку стимулювали пошук, захованої за багатоманітністю, єдиної історії.

Всесвітня історія існувала не завжди, історія як світова – є результат. Дійсно, історія людства, в передуючих капіталізму формаціях рухалась вперед окремими, слабо зв'язаними один з одними потоками. Лише розвиток світових господарських зв'язків став силою, котра втягнула ці потоки в єдине русло.

В цей період стала усвідомлюватись єдність людства, виникли уявлення про рівність всіх людей, появились ідеї природнього права. Тим самим, були закладені основи для розвитку людства. Звідси слідує важливий теоретичний висновок: сама постановка питання, про єдність історії, про єдиний прогресивний напрямок розвитку людства, стала можливою тоді, коли реальна історія досягла відповідного ступеня розвитку, коли почала формуватися всесвітня історія.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи та реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуального (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

Майбутнє: проблеми соціального прогнозування

Сьогодні, коли руйнуються старі міфи та легенди, все з більшою тривогою постає питання, що нас чекає там, за горизонтом? Люди не одержують відповіді ні від офіційних осіб, ні від засобів масової інформації. Ми все більше дізнаємося про наше минуле, але таємним залишається наше майбутнє. В результаті основна увага громадкості виявилась немовби повернутою у вчорашній день. Зазирнути за горизонт десятиріч декому здається зайвою і непотрібною справою. Але ж важливо, чим і як живе й житиме людина сьогодні, завтра. Не можна уявити майбутнє людства поза людиною: майбутнє не приходить ззовні, обминувши прагнення, бажання, інтереси, плани і потреби особистості. Майбутнє людства треба розглядати як результат його діяльності, а не як те, що прейде само собою.

Поняття соціального прогнозування майбутнього

Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у житті. Передбачення - це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає в дійсності, але котре вже міститься в сьогоденні, у вигляді об'єктивних і суб'єктивних факторів. Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній зв`язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Все це дає змогу переходити від відомого до невідомого, від минулого до майбутнього. Якщо закон розвитку якогось явища відомий, то вивчаючи дане явище ми можемо не тільки констатувати його теперішній стан, але і зробити висновок про напрям і характер можливих змін.

Майбутнє людства це не аморфне і не визначене прийдешнє, без будь-яких часових рамок і просторових меж, в якому може відбуватися все, на що здатна фантазія. Майбутнє можна зрозуміти тільки в результаті аналізу минулого і сучасного, оскільки воно з'являється на основі їх змін.

Прогнозування є окремим видом передбачення. Особливе значення соціального прогнозування полягає в тому, що воно передбачає ті зміни суспільного життя, які розкривають розвиток суспільства. Якщо наукове передбачення загалом носить ймовірнісний характер, то соціальне прогнозування уже в самому собі містить оцінку істинності і достовірності результатів, що висуваються. Соціальне прогнозування враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити напрям розвитку самого явища, з достатньою точністю визначити характер і форму соціальних подій.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають дати відповідь на те, що може реально здійснитися в майбутньому, а також і відповіді на запитання, коли цього слід чекати, які форми майбутнє здобуде і яка ймовірність даного прогнозу.

Характеристики соціального прогнозування

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і техніку, виробничі сили, демографічні процеси, охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, космічного простору.

Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика. Це наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування. Однією з найважливіших функцій прогностики, є вчасне інформування громадськості про проблеми, що можуть виникнути в окремій країні чи перед людством взагалі, про шляхи досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку.

Однією з проблем, вирішення, якої дало б можливість підвищити надійність та обґрунтованість прогнозів, є розробка принципів верифікації прогнозів (їх істинності, обґрунтованості, надійності). Верифікація прогнозу, тобто визначення ступеня відповідності його дійсному стану об'єкта, що прогнозується в майбутньому, можлива лише до завершення періоду упередження. Але вже на заключних етапах розробки прогнозу можлива і бажана відносна (попередня) верифікація: визначення ступеня відповідності прогнозу вимогами сучасної науки; ступеня достовірності прогнозу (ймовірність здійснення передбачуваного у заданий часовий інтервал); обґрунтованості (відповідності теорії практиці). Досвід показує, що верифіковані таким чином прогнози збуваються з високим ступенем ймовірності.

У простих випадках роль верифікації відіграють експертні опитування (оцінки). У більш складних випадках потрібні спеціальні процедури, наприклад, верифікація шляхом:

• розробки прогнозу іншим методом;

• зіставлення прогнозу з іншим, отриманим з інших джерел інформації;

• аналітичного або логічного дослідження прогнозів;

• додаткового опитування експертів;

• застосування критичних зауважень опонентів;

• врахування джерел можливих помилок.

Соціальне прогнозування базується на аналізі даних, які приведені в певну систему наукових фактів і характеризують об'єкт прогнозування – інформаційного масиву. До складу інформаційного масиву входять найрізноманітніші джерела: періодична преса, політичні огляди і звіти, статистичні дані, дані анкетних опитувань, радіопрограмами, політичні заяви, особові характеристики політичних лідерів, оцінки їхніх світоглядно-політичних переконань, монографії тощо.

Важливим у прогнозуванні є врахування того соціального, економічного, організаційного і науково-технічного фону, на якому розвивається об'єкт прогнозування. Сам цей фон, як сукупністть зовнішніх факторів обмежує розвиток об'єкта прогнозу, активно взаємодіє з ним.

Розрізняють пошуковий та нормативний прогноз. Пошуковий 21 прогноз – це прогноз, який, враховуючи теперішній стан і тенденції розвитку объекта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу. Він відповідає на питання, у якому напрямі відбувається розвиток та який найвірогідніший стан об'єкта прогнозування у майбутньому (прикладом такого прогнозу є прогноз чисельності народонаселення планети).

Нормативний прогноз – це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Нормативний прогноз містить практичні рекомендації для здійснення відповідних планів і програм розвитку. На відміну від пошукового прогнозу, нормативний прогноз будується у зворотньому напрямку. Тобто, від наперед заданого стану об'єкта прогнозування до вивчення тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують досягнення цього стану.

Прогнози попередження готуються для безпосереднього впливу на свідомість і поведінку людей з метою недопустити передбачуваного майбутнього.

Прогнози розробляються за допомогою певних методів прогнозування, які являють собою способи відбору і аналізу інформації з метою складання прогнозу. Еріх Янч, австралійський футуролог, нараховує понад 200 методів, логічних і технічних засобів пізнання майбутнього. У практиці використовуються не більше 15– 20 методів прогнозування. Усі вони можуть бути поділені на п'ять груп:

1. екстраполяція тенденцій;

2. експертні оцінки;

3. моделювання;

4. історична анологія;

5. сценарій майбутнього.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність розвитку більшості процесів життя. Якщо для якоїсь системи технічної, біологічної, соціальної – у минулому був розвиток (зростання чи спад) з певною швидкістю чи прискоренням, то є підстави вважати, що ця швидкість чи прискорення залишаться незмінними у майбутньому. Проте, слід бути обережним у виборі часових інтервалів прогнозування. Необгрунтоване перенесення тенденцій минулого на майбутнє часто призводить до абсурду.

Найскладнішим є процес добору експертів. Зараз використовуються як об'єктивні такі суб'єктивні методи пошуку експертів. Значні проблеми для прогнозування майбутнього створює організація роботи експертів. Традиційні дискусії, безпосередній обмін думками мають багато недоліків: "тиск авторитетів", небажання деяких з них публічно відмовлятися від своєї думки, суб'єктивність експертів тощо. Тому останнім часом набув популярності метод "Дельфі". Експертне опитування, при цьому, проводиться анонімно, у декілька турів. Зв'язок між експертами здійснюється з допомогою пошти або -компютерної мережі, тому "психологічні фактори" не можуть впливати на кінцеві результати. Ще один метод експертних оцінок – опитування громадської думки, набуває все більшого поширення у нас і за кордоном.

Метод моделювання побудований на вивченні моделей даного об'єкту пізнання. Результати досліджень переносяться з моделей на об'єкт.

Комп’ютерне моделювання дозволяє дослідження і прогнозування динаміки складних систем з допомогою ЕОМ. В результаті вивчення поведінки моделі в різних умовах і при різних значеннях вхідних параметрів з'являється можливість прогнозувати поведінку реальної системи. Це особливо важливо у разі дослідження складних соціально-економічних процесів, коли прямий експеримент не можливий або може призвести до непередбачуваних наслідків.

Крім імітаційних моделей, які сьогодні є одними з найголовніших методів прогнозування, широко використовують історичні моделі, образи і сценарії майбутнього. Історичний підхід полягає у виявленні об'єктивних закономірностей і тенденцій розвитку системи, та спирається на принципи детермінізму майбутнього (що необхідність завжди пробиває собі шлях крізь випадковість). Сценарій можна розглядати як історично-ситемну модель, орієнтовану на процес розвитку. Вперше сценарій був введений Г. Каном і А. Вейнером в книзі "2000 рік". Сценарії з'ясовують:

• яким шляхом, крок за кроком, може бути реалізований той чи інший прогноз;

• які варіанти є, на кожному етапі, для учасника подій, щоб відвернути, полегшети, або уникнути певного розвитку подій.

Необхідно зазначити, що жоден з розглянутих методів не може забезпечити високої надійності прогнозу. Тому на практиці використовують комбіновані, комплексні методи. Такий підхід дає змогу усунути недоліки окремих методів і гарантувати більшу точність прогнозу.

Соціальне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий рівень – це суспільство в цілому, середній – певний район чи територіальна спільність і нижній – окремий колектив. Відносно часового рівня є довгострокове прогнозування, яке розглядає соціальні процеси на тривалий період, 5-20 років. Середній часовий рівень – 10-15 років, аналізує завдання, які дають орієнтовну відповідь на питання, що можна зробити. Найнижчий – вирішує завдання, які потрібно здійснити в найближчий період.

Прогнозування виконує евристичну, інтегруючу, нормативну, запобіжну, комунікативну, орієнтовну функції. Найважливішою його функцією є те, що воно дає розуміння історичної перспективи, допомагає визначити напрям соціального та політичного розвитку на тривалий термін.