Розділ 3. Етнонаціональна політика і перспективи етнонаціонального розвитку в україні

Висновки

Список використаних джерел

 

Розділ 1. Українська національна ідея в українській політичній думці радянських часів

Важко визначити, до якого напряму політичної думки зарахувати укра­їнську радянську історіографію. Фактом є те, що в основу її методології було покладено марксизм-ленінізм.

Фундатори марксизму розглядали феномен нації лише в контексті аналізу національно-визвольних рухів у різних країнах світу. Термін “нація” вони вживали для визначення політично об'єднаного населення певної дер­жави, навіть якщо народи, які її населяли, і не мали самостійної національної держави, але зберегли спільність походження і власну мову.

К.Маркс чітко розрізняв терміни “нація” та “національність”, вживаючи останній для озна­чення етнічно споріднених народів, які ще не стали нацією. Відокремлюючи етнічні чинники від державних, фундатори марксизму твердили про незбіг етнічних та державних кордонів. Провідними умовами націогенезу ідеологи ма­рксизму вважали зміцнення буржуазних відно­син, економічну зв'язаність і єдність території, мовну та культурну спільність.

У XX столітті марксизм у цілому і, зокре­ма, тлумачення поняття “нація”,були істотно трансформовані В.І.Леніним, який надав цим поняттям “російського забарвлення”. Щодо націогенезу, то ленінізм доводив, з одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення - від створення федерацій до повного відокремлення в якості національних держав, а з другого - необхідність боротьби за усунення національних перепон і побудови життя на принципах пролетарського інтернаціона­лізму. Починаючи з другої половини 20-х ро­ків ленінізм було канонізовано й одночасно вихолощено ідеї, які не влаштовували нове ке­рівництво Радянської Росії. “Теорія нації” в інтерпретації Й.В.Сталіна на тривалий час стає домінуючою і обов'язко­вою для українських радянських вчених.

У радянській науці термін “етнос” в ши­рокому значенні вживався для означення “народу”. Сутність етносу визначалась як в його “етнодиференціюючих властивостях, за допомогою яких представники одного етносу відмежовують себе від сусідів”, так і в “етноінтегруючих, які визначають внутрішню ці­лісність етносу, його відмінні риси і риси, спільні з іншими етносами”.

Авторитетний радянський дослідний Ю.В.Бромлей дає таку дефініцію: “Етнос... -стала сукупність людей, яка історично скла­лася на певній території і характеризується спільними, відносно стабільними особливостя­ми культури (у тому числі й мови)і психіки, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від усіх інших подібних утворень.[1:27] ’’ Наведене визначення дає можли­вість зрозуміти, що основними ознаками ет­носу радянські вчені вважали не тільки спіль­ну територію, традиційно-побутову культуру, мову. спільність психічного стану, але й етні­чне самоусвідомлення. Щоправда, дослідни­ками робилося зауваження — етнічне самоусвідомлення є лише формою суспільної свідо­мості, яка залежить від рівня суспільно-еконо­мічного розвитку колективу, а тому вони виз­навали суспільне буття первинним по відно­шенню до суспільної свідомості.

В основі підходу радянських вчених до про­блем походження народів було виділення соці­ально економічних факторів як пріоритетних.

Щодо терміну “народ”, то в радянській науковій літературі він застосовувався в трьох основних значеннях.

По-перше, на означення населення будь-якої території; по-друге, на означення трудя­щих мас (які не володіли засобами виробни­цтва і жили з продажу своєї праці) і, нарешті, як визначення етнічної спільності, яке ми вже згадували.

Термін “нація” для українських радянсь­ких дослідників був “недоторканним”. Ще у 1913 році майбутній диктатор Й.В.Сталін у статті “Марксизм і національне питання” дав визначення, на яке змушені були весь час “озиратися” вчені.

За Сталіним нація - це стійка спільнота людей, що історично склалася на базі спільно­сті мови, території, економічного життя і психі­чного складу, який проявляється в спільності культури. При цьому само собою зрозуміло, що нація, як і будь-яке історичне явище, підля­гає законові змін, має свою історію, початок і кінець. Далі Сталін підкреслює, що жодна з вказаних ознак, взята окремо, недостатня для визначення нації, і далі — “більш того: досить відсутності хоча б однієї з цих ознак, щоб нація перестала бути нацією. Отже, до виникнення капіталізму нації як такі не існували - такий висновок зробив Сталін. Сучасні політологи вважають, що сталінське визначення нації мас компромісний характер, оскільки воно еклектично поєднувало історико-економічні та пси­хологічні погляди на природу самого феноме­на нації. Тобто так зване сталінське визначення нації фактично було вдалим синте­зом марксистських ідей. [11:34-38]

Поширення сталінського визначення приз­вело до того, що вся різноманітність етнічних спільнот була фактично зведена до компактно розселених націй, ототожнюваних з державни­ми спільнотами. Згубні наслідки цього ми відчуваємо і сьогодні у вигляді гіпертрофованої політизації національних відносин.

Один із провідних українських радянських істориків К.Г.Гуслистий, який присвятив питан­ням етногенезу українського народу близько шестидесяти наукових праць, частина яких і досі не опублікована, ввів у науковий обіг три історичні категорії: “плем'я”, “народність” і “нація”. За первісного ладу існувало плем'я; за феодального - народність і тільки за капі­талізму - нація. Він пише: “Давньоруська народність склалася в ранньокласову епоху на основі злиття східно­слов'янських племен, що були споконвічними жителями Європи. Племена, що складалися звичайно з кількох родів, є характерним типом етнічних спільностей первісного, докласового суспільства. Відмінною специфічною ознакою цих етнічних спільностей є кровноспоріднені зв'язки. У період розкладу первіснообщинно­го ладу і виникнення класів племінний розпо­діл суспільства змінювався територіальним розподілом, посилювалася територіальна спі­льність населення. На основі злиття племен і ліквідації їх відособленості створювалися більш крупні і складні порівняно з племенами нові об'єднання людей — народності, що мали своєю економічною основою рабовласницькі, або феодальні виробничі відносини”.

Дослідник розуміє поняття “народність” як “етнічну спільність рабовласницького та феодального періодів”. Народності, за Гуслистим, властиві у нерозвиненому вигляді всі ознаки нації - “мова, певна територія, еко­номічна спільність, специфічні культурні осо­бливості”. [7:2]

Таким чином, радянська схема етнічного та національного розвитку повністю пов'язана з формаційними етапами марксизму. Первісне суспільство - плем'я, рабовласницьке й фео­дальне — народність, капіталістичне і соціаліс­тичне - нація.

Радянські вчені вважали, що народність і нація мають спільні риси, але наполягали на кардинальній різниці за ступенем їх зрілості. Переростання народності у націю відбувається в межах однієї етнічної спільноти, етнос продо­вжує існувати так само, як і його типологізу-ючі ознаки. Це дослідники пояснювали тим, що на їхню думку, етнічні явища більш консерва­тивні, ніж соціально-економічні фактори, що визначають ступінь розвитку етносу. У резуль­таті етнос може існувати протягом двох, трьох суспільно-економічних формацій. [2:32]

Тому під час вивчення етногенетичних процесів радянські дослідники вважали обо­в'язковим співвіднесення спільноти, що пере­буває у стадії формування, з рівнем її соціа­льно-економічного розвитку, який справляє вирішальний вплив на характер етнічних оз­нак та їх сполучення.

“Буржуазна нація” характеризувалася наявністю господарських особливостей, що пов'язані передусім з розвитком єдиного внутрішнього загальнонаціонального ринку, окремої спільної економічно тісно зв'язаної території, єдиної, але що відображає її класо­ву структуру, культури, зокрема, чітко вира­жених специфічних побутових особливостей і характеру.

Звичайно, що концепції вчених залежали від історіографічної ситуації, яка існувала на той час в Україні. Загальновідомо, що за радя­нських часів науковці перебували під постійним ідейним та політичним пресингом держави, керівництво якої визнавало лише марксистсько-ленінську методологію.

У радянській науці було розроблено ціліс­ну класифікацію етнічних процесії за їх основними типами. Основними етнотрансформаційними процесами дослідники вважали процеси етнічного роз'єднання, під час яких з однієї етнічної спільноти утворювалися дві або більше різних спільнот, або коли від неї відокремлюється нова спільнота, та процеси етнічного об'єднання.

Процеси етнічного об'єднання могли бути або асиміляційними (поглинання одного етносу іншим), або консолідаційними (виникнення які­сно нової спільноти внаслідок злиття декіль­кох), або інтеграційними (взаємодія різних за своїми властивостями спільнот, що веде до появи у них спільних етнічних рис).

Характер і хід процесу етногенезу дослід­ники визначали суспільно-економічними фак­торами, головним з яких був, безумовно, соціально-енономічний, поряд з яким бралися до уваги ступінь суспільно-політичного розвитку, і суспільно-правові відносини, і демографічна ситуація тощо.

Запропонована радянськими вченими кла­сифікація етногенетичних процесів, була на той час надійною методологічною основою для вирішення проблем походження народів.

У радянській історіографії теоретико-методологічним питанням щодо вивчення теорії нації приділялася значна увага. У 1966-68 рр. на сторінках журналу “Вопросы истории” відбулась дискусія з деяких проблем теорії нації. Визначаючи теорію нації як систему наукових знань про іманентну природу націо­нальної спільноти людей, про її співвідношен­ня з іншими соціальними спільнотами, ра­дянські дослідники виокремлювали такі проб­леми, як нація і господарське життя, нація і держава, нація і культура, нація і побут тощо. Окремо розглядалося питання - нація як со­ціально-етнічна спільність. У ході дискусії на­голошувалося, що при визначенні того чи ін­шого типу нації необхідно враховувати перш за все економічний лад нації, її соціально-класову структуру та провідну соціальну силу нації.

Розглядаючи формальні ознаки нації, уча­сники дискусії Н.П.Ананченко та Т.Ю.Бурмистрова звертали увагу на необхідність розуміння того, що нація органічно пов'язана з усіма сторонами розвитку людства і не можна “виривати” її з цих багатосторонніх і супереч­ливих зв'язків, зводячи сутність нації до деяких ознак. Т.Ю.Бурмистрова запропонувала визначати поняття “нація” як соціально-етнічну єдність людей, що виражена в єдності промис­лової економіки, території, писемної мови, характеру та культури. [11:34-38]

Вчені запропонували розрізняти декілька типів нації: буржуазні, або капіталістичні; со­ціалістичні: нації перехідного періоду від капі­талізму до соціалізму; і, нарешті, комуністичні нації, в котрі поступово перетворюються нації під час переходу від соціалізму до комунізму. Тобто ознаки нації і закони її розвитку набу­вають специфічного змісту в залежності від епохи, економічного і соціально-політичного розвитку суспільства, конкретних історичних умов життя нації. [3:109-110]

Під час лібералізації радянського режи­му наприкінці 50-60-х рр. з'явилися праці, що досліджували проблеми формування україн­ської нації. Здебільшого вони були присвяче­ні вивченню етнографічних та антрополо­гічних проблем в історичному аспекті. Важ­ливим було те, що в цих роботах успішно ос­воювалася творча спадщина дореволюційної української етнографії. У низці наукових праць узагальнювалися основні риси історич­ного розвитку культури і побуту українського народу.

Досліджуючи етапи розвитку національних відносин в Україні, вчені тісно пов'язували їх з етапами розвитку соціалізму.

Окремо треба зупинитися на дослідженні “національного питання” в радянській науці, яке вважали формою відкритої постановки на порядок денний суспільного життя національ­них проблем, що визрівають у його надрах. Цій проблематиці було присвячено десятки дисер­тацій, сотні монографій та тисячі статей.

Українські історики в межах партійно-державних постанов повинні були виявляти спільні, об'єднуючі тенденції і підкреслювати необхідність спільного життя України з Росі­єю та навіть підпорядкування першої другій, не тільки виходячи з вигаданої теорії “об-щерусскости”, але й визнаючи російський на­род “старшим братом”.

Офіційна радянська історична наука мала довести, що вся історія України “нерозривно зв'язана” з історією Росії; що з часу трипільців і до 1917 року історія України характери­зувалася безперервною боротьбою антагоні­стичних класів і тільки після Жовтневої револю­ції українській народ дістав можливість спокій­ного життя й процвітання у межах СРСР.

В українській радянській науковій літера­турі стверджувалося, що національне питання в СРСР вирішено і кожній радянській людині притаманні почуття дружби і братерства, які об'єднують всі нації та народності СРСР. Але це не виключає необхідності “виховання у широких народних мас, і особливо молоді, таких невід'ємних рис радянської людини, як пролетарський інтернаціоналізм і почуття дружби народів”.

Вважаючи визначальною в історичному про­цесі, роль способу виробництва для створення економічного базису суспільства, українські суспільствознавці наголошували на тому, що “історія України - це, перш за все. історія ви­робників матеріальних благ, історія трудящих всіх національностей, які населяють українські землі, історія їх боротьби за соціальне і націона­льне визволення, історія класової боротьби”, яка успішно закінчилася в суспільстві принайм­ні у 60-ті роки.

Однак подальші події показали, що теоре­тичні заяви про остаточне вирішення націона­льного питання були помилковими. Англійсь­кий дослідник Е.Д.Сміт, аналізуючи ситуацію, що склалася в Радянському Союзі наприкінці 80-х років, відзначав, що: “Нині вже не можна більш-менш ясно передбачити розвитку радян­ської національної ідентичності або радянської політичної спільноти”. [8:110]

Намагання українських радянських дослі­дників діалектично поєднати національні цін­ності з соціальними інтересами виявилися ма­рними. Марксистсько-ленінська методологія, ставлячи соціальні потреби трудящих вище за їхні національні інтереси, неминуче “програ­вала” в національному питанні, бо національ­не і соціальне - це фундаментальні цінності одного порядку.

 

Розділ 2. Проблеми формування української нації в сучасних умовах.

Більш актуальним для нашого сьогодення є питання про сучасний стан процесу украї­нського націотворення. Вже сама його постановка виходить з того, що формування ук­раїнської нації ще не закінчилося. Констатація цього факту зачіпає самолюбство деяких.національно свідомих українців, хоч насправді це мало б лише підживлювати енергію, державного будівництва, культурного розвитку, мобілізувати на дерусифікацію в усіх сферах нашого життя. Те, що ми ще на маємо вповні сформованої української нації, факт не просто очевидний, а такий, що дошкульно вражає безліччю прикладів. Більшість наших великій міст переважно російськомовні, і поки саме вони не стануть в основному украї­номовними, наше майбутнє залишається під загрозою. Видання українських книг в Україні становить неприпустимо низький відсоток, а на книжкових полицях їх ще менше. Вели­чезна кількість населення майже весь вільний час дивиться російські телепередачі, частина з них має антиукраїнське спрямування. Вищі державні інституції, міністерства, навіть такі ключові, як міністерства освіти, культури, не проводять політики, скерованої на пріоритетний розвиток української освіти та культури. На тривалий час був штучно припинений процес українізації армії. Всі ці і не названі тут факти підтверджують теоретичне положення про те, то нація без держави, як і держава без нації, неможлива. Лише прого­лошення державної незалежності врятувало українців як етнос.

Зі сказаного випливає, що нам не вистачає якоїсь важливої додаткової суспільної сили, яка б могла об’єднати якщо не все населення цілокупно, то принаймі значну його частину навколо ідеї ’’національного’’ державотворення.[13:3-21]

Слід визнати, що страх перед поняттям “націоналізм”, прищеплений комуністичною пропагандою, рівно як і його спотворений образ, поволі зникає з свідомості людей безвідносно до місця проживання. Цей процес йшов би успішніше, якби: 1) деякі політичні діячі з вищезгаданих “політичних”, а точніше — кон'юнктурних міркувань не утримувалися від вживання цього слова; 2) якби серед самих націоналістів не існувало певної, хоч і незначної кількості людей, які привласнюють собі цю назву, а насправді дотримуючися інших, шовіністичних поглядів, залякують населення своїми агресивними заявами. Отже, і на цьому прикладі бачимо, що вживання правильної термінології є необхідною передумовою правильного думання і зрештою — чесної політичної поведінки

Друге невеличке зауваження стосується тих. хто хоче підмінити поняття “націоналізм” поняттям “патріотизм”, ототожнити їх. Це неправочинно. Патріотизм — це любов до землі предків, до батьківщини. Але кожен любить в батьківщині те, що йому більше до вподоби: природу, клімат, звичаї, національну кухню тощо. Тобто патріотизм мо же бути доволі вибірковим. Звичайно, коли він є всеохоплюючим (втім, це теж погано, бо треба мати мужність не миритися з вадами своєї країни), або, говорячи точніше, коли патріотизм є достатньо і розумно широким, а головне, коли ця любов дає наснагу до жертовного служіння батьківщині, можна сказати, що він зближується з націоналізмом.

На сьогодні ситуація в Україні така, що у будь-якій її області є можливість кожному росіянинові, та й не тільки росіянинові, навчати свою дитину в школі з російською мовою викладання. Разом з тим існують не просто окремі області, а й цілі регіони України де українець не може віддати свою дитину до школи з українською мовою навчання. Цього не можуть зробити кримські українці, близько мільйона. Дуже важко вирішите подібну проблему в Доненьку, Луганську, Одесі та деяких інших містах України. Тут ми стикаємося з порушенням одного з основних прав людини — права на освіту та одержан­ня інформації рідною мовою. І це у незалежній Україні за наявності Президента як гаранта законності та Конституції України!

У світлі набутого історичного досвіду українського державотворення добре видно, які помилки (свідомі чи несвідомі) були зроблені і що треба робити для їх виправлення, хоча значно тяжче сказати — як, бо багато проблем заведено у глухий кут, з якого непросто вийти.

Коли мова заходить про помилки, виникає питання, хто їх зробив. Відповідальність за біди, що їх народ пережив за тоталітаризму, покладалася на “вождів”, народ вважався їх пасивною жертвою. Народ мусить навчитися розумно користуватися елементарними свободами, якщо хоче побудувати гідне життя. Тому потрібно говорити про помилки всієї нації.

Найперша і найтяжча помилка — збереження ударного загону антидержавницьких.сил, зосереджених нині у деяких партіях.

Друга помилка — передача влади тій частині колишньої партноменклатури, яка хоч і задекларувала свою відмову від комуністичної ідеології та практики, однак не виявила готовності до активної реформаторської діяльності, спрямувала основну енергію і досвід да особисте збагачення і зміцнення своїх панівних позицій у керівництві, зберегла тоталітарну ментальність, відповідний стиль діяльності та, значною мірою, і зміст її. В ситуації, що склалася після прийняття Конституції України, потрібно посилити вимоги до Президента та Конституційного суду як гарантів її дотримання, інтенсивніше прова­дити ротацію кадрів у системі управління країною на основі критеріїв кваліфікованості і відданості інтересам української держави.

Третьої помилки припустилися в національному питанні. Не зрозуміли, що в Україні немає іншої державотворчої сили, крім національно свідомого ядра української нації, не конче українського за етнічним походженням, але неодмінно переконаного у необхідності творення національної української держави за кращими зразками євро­пейських держав-націй і з урахуванням історичних завдань української нації. Було по­гано усвідомлено, що і держава, і громадянське суспільство цементується культурою, безнаціональної ж культури не існує. Отже, в Україні може і повинна домінувати саме українська культура з її потужним формотворчим потенціалом. Необхідно виправити цю помилку, ліквідувати наслідки накинутої силою русифікації, зняти всі обмеження і самообмеження з духовного розвитку українців, допомогти тій їх частині, яка зазнала втрати української мови і культури, повернутися до свого природного стану. Поза сумнівом, слід забезпечити на правовій основі потреби культурного розвитку усіх національних меншин в Україні, але ця діяльність перетворюється на блюзнірство, якщо водночас залишається упослідженою українська етнічна більшість.

Четверта помилка — у соціальній сфері. Населення України має право на забезпечене існування навіть у складних умовах народження нового економічного ладу. розбудо­ви держави в тяжких обставинах спротиву і тиску з боку супротивників цих процесів. Докори щодо політичної пасивності народу були б слушними, якби він не був об'єктом постійного здирства і грабунку з боку влади. Наш народ знав значно тяжчі часи, але одна справа — терпіти злидні через об'єктивні труднощі, друга — через те, що хтось у тебе краде. Нині розподіл національного прибутку в Україні визначається не реальним внеском трудівника, а головним чином спритністю і здібностями до шахрайства. Покінчити з мафією, організованою та неорганізованою злочинністю — найпевніший шлях для встановлення довіри населення до владних структур будь-якого рівня, для піднесення політичної активності найширших мас. Соціальний захист трудівників допомога нужденним — найперше завдання держави.

П'ята помилка полягає у докорінно хибному ставленні до науки, освіти і культури і до тих творчих особистостей, які їх розвивають, забезпечуючи тим самим довготривалі підвалини добробуту і могутності України. Посилання на брак коштів для цього фальшиві, бо добре відомо, що навіть незначного скорочення роздутого адміністративного апарату цілком достатньо для нормального фінансування цих галузей.

Підсумовуючи, потрібно наголосити, що всі перепони, що поставлені на шляху національного добробуту, економічного і духовного розвитку, мають величезною мірою штучний характер і примушують провести аналогію між нинішньою ситуацією в Україні та тою, яка склалася у 1932-1933 роках, коли голодомор був зорганізований штучно заради знищення основи основ української нації — її найкваліфікованішої трудової селянської верстви. Нині наступ на життєві інтереси населення України має на меті викликати зневіру в ідеї української незалежності. [13:3-21]

Кілька зауважень щодо стратегічних засад національної безпеки України. За роки, які минули після проголошення незалежності України, національна ідея і основні ідеологічні принципи націоналізму здобули поширення і визнання серед багатьох сил сучасного українського суспільства. Дедалі більше партій поєднують свої засади з фундаментальною ідеєю націоналізму про вирішальні цінності, що їх містить у собі незалежна Українська держава. З націоналізмом заграють, відчуваючи, що він стає модним.

Це цілком природно. Незалежна Україна стає вигідною і колишній партноменклатурі, яка хотіла б зберегти керівні позиції в держані. Адже вона відчула смак влади, причому саме в незалежній державі, а не в чужоземній колонії, де її влада була б суттєво обмежена іноземною. Але першопричина цього зсуну у свідомості полягає в іншому. В Україні формується і міцніє свій. хоч не завжди етнічно український, та все ж народжений в Україні капітал, який потребує свободи дій та ініціативи, свободи у використанні українських багатств та ресурсів. На все це він може розраховувати лише за умови, коли Україна буде незалежною.

Навернення їх до української ідеї стане незворотним, коли вони зрозуміють речї глибоко пов'язані з сучасною ситуацією на території колишнього СРСР, а також ширше — з проблемами і тенденціями розвитку сучасного світу в цілому.

Прогрес, за якого не ресурси і не простори будуть визначальним фактором успіху, а інтелектлект людини і створені нею ефективні технології, стане можливим лише за умови встановлення ефективного міжнародного порядку і надійної системи безпеки, утвердження в центрі Європи миролюбної, інтелектуально багатої і спроможної України. Усім нашим співвітчизникам, в Україні і поза Україною сущим, належить добре зрозуміти, що твердження про роль України як гаранта миру і стабільності в Європі і світі є не пропагандивною фразою, а важливою політичною істиною нашого часу. В ній є запорука особистої безпеки для них та їхніх нащадків.

Розділ 3. Етнонаціональна політика і перспективи етнонаціонального розвитку в україні.

Виникнення наприкінці 80-х років Народного руху України за перебудову було досить очевидним симптомом наступних кардинальних змін у суспільстві.На обох політичних флангах добре розуміли, що посилання в назві нової організації на перебудову лише приховує справжню мету Руху — досягнення Україною незалежності. Методи дискредитації ідеї незалежності не вирізнялися вибагливістю. У хід було пущено жупел неминучої міжетнічної ворожнечі з посиланням на історичний досвід і середини XVII ст., і 1917 — 1920 років.

Життя повністю спростувало похмурі прогнози. Міжетнічний спокій — один із небагатьох здобутків незалежної України.3береження міжетнічної злагоди стало важливим завданням Української держави.

Міжетнічні взаємини в державі належать до сфери етнонаціональної політики змістове наповнення якої не вичерпується названим колом питань. Феномен етнонаціональної політики існує у двох основних вимірах. По-перше, як і політика взагалі, етнонаціональна політика є процесом розподілу влади, в якому беруть участь мобілізовані етнічні спільноти, захищаючи свої інтереси. По-друге це система запланованих кроків і заходів, що їх здійснюють державні органи з метою створити в межах своєї юрисдикції гармонійну модель міжетнічного співжиття. Наша увага буде зосереджена здебільшого на другому вимірі етнонаціональної політики, (від якого залежать напрямки етносоціального розвитку суспільства. Однак це допоможе глибше зрозуміти й перший вимір феномена. Адже етнололітичне планування передбачає насамперед вивчення становища суб'єктів етнополітики, їхніх інтересів на арені суспільного життя.

За класичною етнополітологічною схемою, етнос у процесі своєї соціально-політичної еволюції проходить низку етапів, на кожному з яких набуває нового якісного стану: від етнічної групи до національності, згодом нації, а в разі успішного втілення своїх державницьких прагнень — до "нації-держави". Статус ''нації-держави", якого український народ набув 1991 р., впав на нього досить несподівано, і йому відразу довелося ввійти в роль, до якої він повністю не був готовий. Проголошувані в складі СРСР "соціалістичною нацією", українці, по суті, самі були етнічною меншиною, і їхній рух за незалежність був не так націоналізмом майбутньої нації-держави, як звичайним етнонаціоналізмом етнічної групи.

Етнічний націоналізм у своєму розвитку й переростанні (якщо воно відбувається) в націоналізм нації-держави проходить певні стадії: відродження, коли носії однакової етнічності збираються в солідарну групу; пробудження, коли така група мобілізується навколо спільних програм і гасел, що відбивають її інтереси; і, нарешті, самовизначення нації, коли етнос політизується й вимагає для себе певних прав, у т. ч. права на національну державу.

Історично короткий термін переходу українців від "нації" до "нації-держави" породив низку проблем їхньої етносоціальної еволюції. Процес відродження мусив відбуватися прискореними темпами, шляхом апеляції переважно до славетних сторінок минулого, до етнічних коренів, до спільної мови, забутих традицій тощо. Однак у зденаціоналізованому середовищі це сприймалося подекуди як примусове накидання малознаних цінностей. Частина інтелектуалів, навіть українських за своєю етнічністю, демонструвала вочевидь зневажливе ставлення до етнокультурного відродження як до "шароварництва", яке в їхніх очах уособлює культурну відсталість.

Така реакція з боку частини інтелігенції, особливо технічної, була певному сенсі закономірною та зрозумілою. Інтелектуали-вихідці з тих націй, що тривалий час перебували під чужинським гнобленням, традиційно прагнуть до самоствердження, переходячи на культурні зразки панівних націй і всіляко підкреслюючи свою належність до "вищої" культури, ніж та, в якій формувалися вони самі чи їхні батьки. Зрікаючися рідної культури, вони немовби піднімаються над одноплемінцями й дорівнюються до розвинутішої панівної нацїї. Природно, що легше користуватися здобутками вже створеної високої культури, нехай і чужої, тим часом як над піднесенням своєї треба працювати й працювати. Не стала винятком і частина української інтелігенції, особливо російськомовної. Уже перші кроки до розширення сфери застосування української мови наразилися на мовчазний опір російськомовного населення, яке прагнуло зберегти звичне лінгвістичне середовище.[9:77-83]

Одночасно з українським етнічним відродженням розпочався етнічний ренесанс у середовищі інших спільнот України. Здебільшого він розвивався в мовно-культурних вимірах. Відверто політичного характеру етнічний рух набув серед кримських татар, які, домагаючись повернення до Криму, одночасно і ставлять питання про власне національне самовизначення. Поряд зі справедливими вимогами кримсько-татарськото народу виявили себе штучно інспіровані течії на кшталт "новоросів", "русинофілів" тощо. В окремих етнічних групах означилися русофільські настрої, не всі з них відразу стали на шлях підтримки ідеї незалежності, лідери окремих иаціонально-культурних товариств не приховували свого конформізму щодо комуністичного режиму.

Деякі, хоча й не гостро окреслені, розбіжності політичних і культурних орієнтацій різних етнічних і лінгвістичних груп українського суспільства вилилися в прямий конфлікт. Навіть більше, зазнали краху спроби кримських сепаратистів, ініціаторів "Донецько-Криворізької Республіки" та подібних них. Етнічний мир було збережено. Крім вчасних запобіжних заходів збоку державних органів, політичних партій, громадських організацій, суттєву роль цьому відіграли дві обставини. Недостатній розвиток в українській нації ознак "нації-держави" мав і позитивне значення: українці не могли сприйматися як нація гнобительська. Пригнічене становище всіх етносів України, навіть російського, який, у соціально-економічному сенсі, відчув на собі комуністичні експерименти, утворило між ними атмосферу взаєморозуміння щодо необхідності зміни політичної системи. Крім того, міжетнічне порозуміння підпирали й спільні надії на процвітання України по шляху незалежності.

Труднощі перехідного періоду не могли не вплинути на психологію частини і національних меншин, і української більшості. Можливо, що економічна криза поставить міжетнічні відносини в Україні перед новими випробуваннями. Нові життєві обставини вимагають від Української держави скоригувати етнонаціональну політику.

Найчастіше надії на міжетнічний спокій пов'язують із ретельно розробленою процедурою стеження за етнополітичним процесом, вчасним втручанням державних органів у конфліктнонебезпечні ситуації, з неухильним додержанням законодавства з національного питання та застосуванням системи покарань за вчинки, які провокують національну ненависть, дискримінують на етнічному грунті тощо. Значення суто бюрократичних заходів виконавчої та судової гілок влади задля підтримання правопорядку в міжетнічних взаєминах ні в якому разі не можна применшувати. Однак не можна забувати й того, що бюрократичні процедури стають ефективними лише в належному морально-психологічному суспільному середовиші, сповненого почуття довіри етнополітичних суб'єктів один до одного. Формування такої суспільної атмосфери є для державного керівництва завданням більш значущим, ніж ситуативна реакція на розвиток міжетнічних взаємин.

Становлення й розвиток консолідованих національних держав із міцною внутрішньою солідарністю їхніх громадян відбувалися зазвичай у двох варіантах. Або політизована етнічна спільнота в боротьбі за самовизначення та незалежність творила власну державу, й на арену історії виходила "нація-держава" в етнічному розумінні, або, навпаки, сама держава з етнічно гетерогенним населенням формувала в своїх громадянах почуття спільного "ми" і в такий спосіб немовби етнізувала певний політико-громадянський соціум, перетворюючи його на політичну "націю-державу".[9:77-83]

Особливість нинішньої історичної ситуації для України з її етнодемографічним складом і багатофакторним етнополітичним простором полягає в тому, що її етносоціальний розвиток у напрямку націодержавної консолідації може піти будь-яким із цих двох варіантів. Вірогідність першого варіанту зумовлюється, зокрема, тим, що найбільше прихильників ідея самостійності має серед етнічних українців, що спалах українського етнічного ренесансу поставив у центр суспільних дискусій проблему відродження й розвитку культури українського етносу як загальнонаціональної, що серед етнічних українців різко зросла національна свідомість, усвідомленні себе корінною нацією на території держави, а отож і почуття особливої, відповідальності за майбутнє України.

Не менше, якщо не більше, можливостей розвитку має другий варіант. Майже чверть населення нашої держави є етнічно не українським, причому на самих лише росіян припадає 22,1 %. Значна частина неукраїнських груп солідарна з корінною нацією в її самостійницькому виборі, такі настрої панують серед поляків, угорців та інших меншин. Населення країни не становить одного лінгвістичного та культурного масиву, причому російськомовними вважає себе й чимала частка етнічних українців, особливо зурбанізованих. Основний промисловий потенціал зосереджений у регіонах, байдужих до етнокультурних проблем.

Штучне підштовхування, а тим більше форсування будь-якої з тенденцій етносоціального розвитку було б трагічною помилкою. Примусове накидання як ідеї етнічної нації-держави, так і ідеї політичної нації спровокувало б підозріливість етнічних груп одна до одної. У цьому сенсі бюрократія мусить добре пам'ятати крах спроб і русифікації інородців через формулу "православ'я — самодержавство — народність", і творення "нової історичної спільності людей — радянського народу". Водночас такі застереження не означають, що влада не може симпатизувати тому чи іншому варіантові етносоціальної еволюції. За умов України утвердження в суспільстві концепції політичної нації, належність до якої ототожнюється з громадянством особи, істотно полегшило б досягнення міжетнічної гармонії та становлення правового суспільства. І якщо з огляду на історичний досвід примусові методи запровадження цієї концепції протипоказані, то це не заперечує можливості створення таких соціально-екомічних, політичних і культурних умов, за яких вона могла б конкурувати на рівних із концепцією української етнічної нації. Українська правляча еліта стоїть перед необхідністю здійснити широкомасштабні кроки в усіх сферах життя, що сприяли б виборові суспільством історично виправданого шляху етносоціального розвитку. [12:8-9]

Відмінність етнічної нації від політичної полягає, зокрема, в тому, що перша може існувати, навіть утративши, свій загальнонаціональний ринок. Брак господарської єдності може компенсувати єдність етнокультурна. У цьому сенсі українці за радянських ч<